Особливостi розвитку фiзiологiї в Українi та Росiї

Вступ

Фiзiологiя - наука про функції i процеси життєдiяльностi органiзму загалом, його органiв, тканин, клiтин тощо. Назва науки походить вiд грецького physis -природа.

Поряд iз загальною фiзiологiєю iснують її окремi роздiли. До них вiдносять фiзiологiю рiзних систем органiв (кровообiгу, травлення, видiлення та iн.), а також дитячу, працi, спорту тощо.

Розвиток фiзiологi здебiльшого визначався досягненнями анатомi та iнших природничих наук. Першi вiдомостi про функцiї органiзму викладено в працях Гiппократа (460— 377 рр. до н. е.).

Виникнення фiзiологiї як науки, основнi стадiї розвитку

Виникнення фiзiологiї як науки пов'язане з працями Уїльяма Гарвея, який вiдкрив замкнений кровообiг (1628 р.). Важливе значення для подальшого розвитку фiзiологiї на матерiалiстичнiй основi мало вiдкриття «про вiдображену дiяльнiсть органiзму», зроблене в XVII ст. французьким ученим Р. Декортом (1596—1650рр.).

Інтенсивний науковий розвиток фiзiологiї почався в XIX ст. До того його гальмували панiвнi метафiзичнi концепцiї про абсолютну незмiннiсть природи, наявнiсть в органiзмi якоїсь нематерiальної життєвої сили, що спрямовує бiологiчнi процеси. Вченi розглядали природнi явища та поведiнку живих iстот iзольовано одне вiд одного, не в динамiцi, а в станi спокою.

Наступ на iдеалiстичнi концепції метафiзики був розпочатий у XVIII ст. Цьому сприяли вiдкриття кiнця XVII, XVIII i першої половини XIX ст., якi стали природничо-науковим обгрунтуванням дiалектико-матерiалiстичного погляду на природу, утвердили в нiй iдею загального зв'язку i розвитку. До таких вiдкриттiв належать закон про збереження i перетворення енергiї, атомно-молекулярна теорiя будови тiл, сформульованi М. В. Ломоносовим у 1748 р., клiтинна теорiя, розроблена Т. Шванном у 1839 р., еволюцiйне вчення про розвиток живої природи Ч. Дарвiна, опублiковане в 1859р., яке розв'язало також питання про походження людини.

Значний внесок у розвиток фiзiологi в XIX ст. зробили вченi рiзних країн: у Францi - К. Бернар (1813—1877 рр.), Нiмеччинi -Е. Дюбуа-Реймон (1818—1878 рр.), Англi -Ч. Шеррiнгтон (1885—1949 рр.), США -В. Кеннон (1871—1945рр.) та iн.

Особливостi розвитку фiзiологiї в Українi та Росiї

У першiй половинi XVIII ст. розпочався розвиток фiзiологiї в Українi та Росiї. У 1725 р. в Петербурзькiй академiї наук було засновано кафедру анатомiї i фiзiологiї, а в 1776 р. в Московському унiверситетi вiдкрито самостiйну кафедру фiзiологiї.

Перший росiйський пiдручник «Фiзiологiя, видана для керiвництва своїх слухачiв» написав професор Московського унiверситету О. М. Фiломафiтський (1807—1849рр.). У 1848 р. вiн опублiкував «Трактат про переливання кровi (як єдиний засiб у багатьох випадках врятувати згасле життя), складений в iсторичному, фiзiологiчному i хiрургiчному вiдношеннях».

Батьком росiйської фiзiологiї називають І. М. Сєченова (1829—1905 рр.). У своїй працi «Рефлекси головного мозку» (1863 р.) І. М. Сєченов сформулював матерiалiстичне уявлення про дiяльнiсть головного мозку, яка вiдбувається за принципом рефлексу i пiдлягає не лише спостереженню, а й вивченню. Учений вiдкрив також явища центрального гальмування i сумацiї збудження в нервових центрах. Висунутi ним iдеї дiстали подальший розвиток у працях його учнiв i послiдовникiв І. П. Павлова (1849—1936рр.), О. О. Ухтомського (1875—1942 рр.), М.Є. Введенського (1852—1922 рр.) та iн.

Величезний вплив на розвиток вiтчизняної та свiтової фiзiологiї зробили дослiдження І. П. Павлова та його школи. І. П. Павлов є творцем нового аналiтично-синтетичного напрямку у фiзiологiї, який базується на трьох засадах: 1) органiзм — єдине цiле; 2) єднiсть органiзму i середовища; 3) принцип нервiзму. Вершиною творчостi І. П. Павлова є його вчення про сигнальнi системи кори великого мозку. У його працях пiвкулi великого мозку характеризуються як орган тимчасових зв'язкiв, який забезпечує досконале пристосування органiзму до змiн умов навколишнього середовища. Розкриваються закономiрностi руху нервових процесiв у корi великого мозку (iррадiацiя, концентрацiя, iндукцiя), встановлюються зв'язки мiж корою i пiдкiрковими утвореннями. І. П. Павлов створив класифiкацiю типiв психiчної (вищої нервової) дiяльностi.

Вчення І. П. Павлова про вищу нервову дiяльнiсть, кровообiг, травлення та iн., його iдеї i методи, аналiтико-синтетичний пiдхiд до вивчення фiзiологiчних явищ в цiлому органiзмi визначили подальший розвиток фiзiологiї XX ст.

За великi заслуги в розвитку фiзiологiчної науки І. П. Павлов у 1904 р. одержав Мiжнародну Нобелiвську премiю (найвищу i найпрестижнiшу премiю того часу). У 1935 р. Мiжнародний фiзiологiчний конгрес присвоїв І. П. Павлову звання «старiйшини фiзiологiв свiту».

Розвиток фiзiологiї в XX ст. характеризується великими успiхами. Розроблено вчення про автономну нервову систему, вивчено багато рiзних процесiв життºдiяльностi, встановлено закономiрностi регуляцiї функцiй внутрiшнiх органiв, вiдкрито пристiнкове (мембранне) травлення та iн. Велика заслуга в цьому належить учням І. П. Павлова видатним ученим Л. А. Орбелi, К. М. Викову, В. М. Чернiговському, П. К. Анохiну та iн.

Розвиток фiзiологiї в Українi розпочався переважно в другiй половинi ХІІІ ст. у зв'язку з вiдкриттям медичних факультетiв у Львовi, Харковi, Києвi, Одесi. Найбiльший внесок в розвиток фiзiологiї зробили вченi Київського, Харкiвського, Львiвського унiверситетiв та iнститутiв.

У Львiвському унiверситетi, який перший раз вiдкрився у 1784р., в 1885 р. кафедру фiзiологiї очолив А. Бек (1863— 1942 рр.). Дослiдженнями електричних явищ в центральнiй нервовiй системi були одержанi новi данi по локалiзацiї центрiв окремих функцiй в корi пiвкуль великого мозку, обґрунтованi деякi питання електроенцефалографiї.

У пiслявоєннi роки на кафедрi фiзiологiї людини i тварин Львiвського унiверситету працювали Г. М. Никифоровський (1879—1982рр.), І. В. Шостаковська (з 1960 до 1991 р. завiдувала кафедрою) та iн. їхнi дослiдження присвяченi порiвняльнiй фiзiологiї вищої нервової дiяльностi, фармакологiї умовних рефлексiв, вивченню механiзмiв регуляцiї дiяльностi травних залоз тощо.

До провiдних дослiдникiв з фiзiологiї, якi працювали у Харковi, слiд вiднести: Щелкова (1833—1909 рр.) i його учнiв (М. Ф. Бiлецького (1851—1882 рр.), 5. Я Даншевського (1852—1939рр.) та iн.). В. Я. Данилевському належать важливi фiзiологiчнi дослiдження з рiзних роздiлiв фiзiологiї. Вiн органiзував i очолив Харкiвський органо-теоретичний iнститут, в якому працював до кiнця свого життя (тепер Український науково-дослiдний iнститут експериментальної ендокринологiї). Дослiдженнями фiзiологiї нервової системи вiн встановив наявнiсть у головному мозку центрiв, якi регулюють дiяльнiсть внутрiшнiх органiв; вперше зареєстрував електричнi явища головного мозку собаки.

Вивчаючи дiю на органiзм електричного струму та електромагнiтних полiв, В. Я. Данилевський виявив наявнiсть бiострумiв в головному мозку. Науковi iнтереси вченого були багатогранними. Вiн придiляв увагу питанням ендокринологiї, гiпнозу, вивченню теплотворної властивостi харчових речовин тощо.

Вихованець Харкiвського унiверситету, видатний вчений-бiолог. Мечнiков (1845—1916 рр.) деякий час (протягом 10 рокiв) працював у Новоросiйському унiверситетi в Одесi, у 1883 р. на VII з'їздi дослiдникiв природи i лiкарiв доповiв свою гiпотезу про захисну роль фагоцитiв, яка через деякий час була визнана вченням про фагоцитоз.

Мечникову була присуджена Нобелiвська премiя (разом з П. Ерлiхом, який захищав i обґрунтовував теорiю iмунiтету).

В. Ю. Чаговець (1873—1941 рр.), вивчаючи природу бiоелектричних явищ, за рiк до закiнчення Вiйськово-медичної академiї (у 1896 р.) обґрунтував основнi принципи iонної теорiї збудження. Працюючи в лабораторiї І. П. Павлова, захистив дисертацiю (1903 р.) на тему: «Нарис електричних явищ на живих тканинах з погляду найновiших фiзико-хiмiчних теорiй». 31910 року В. Ю. Чаговець — завiдувач кафедри фiзiологiї Київського унiверситету (пiзнiше Київського медичного iнституту). Запропонована ним перша теорiя виникнення бiопотенцiалiв вiд змiни концентрацiї iонiв мала велике значення для подальшого розвитку дослiджень в електрофiзiологiї.

Вивчаючи механiзм подразнювальної дiї електричного струму на живi тканини, В. Ю. Чаговець показав, що збудження їх вiдбувається внаслiдок поляризацiї поверхневих мембран. Ця теорiя в електрофiзiологiї стала загальновизнаною.

Пiсля В. Ю. Чаговця кафедру в Київському унiверситетi очолив А.І. Ємченко (1893—1964рр.). Вiн i його спiвробiтники (В. П. Глаголєв, В. О. Цибенко. П. Д. Харченко) вивчали умовно-рефлекторну дiяльнiсть тварин, проблеми сенсорної фiзiологiї, регуляторнi впливи гiпоталамуса на серцево-гулинну та лiмфатичну системи.

ГФ. Фольборт (1885—1960рр.), академiк АН УРСР, учень i близький спiвробiтник І. П. Павлова. З 1926 по 1945 р. завiдувач кафедри Харкiвського медичного iнституту а з 1946 по 1960 р. -кафедри нормальної фiзiологiї Київського медичного iнституту та вiддiлом вищої нервової дiяльностi i трофiчних функцiй Інституту фiзiологiї iм. О. О. Богомольця АН УРСР.

Основнi працi Г. Ф. Фольборта стосуються проблем вищої нервової дiяльностi, травлення, фiзiологiї стомлення i вiдновлення. Вiн дав науковий аналiз секрецiї i надходження в тонку кишку жовчi, вiдкрив новий спосiб одержання секретину, дослiдив дiю овочевих сокiв i деяких iнших речовин на шлункову секрецiю. Встановленi ним основнi закономiрностi процесiв виснаження i вiдновлення дозволили теоретично обґрунтувати рацiональнi режими дiяльностi рiзних систем органiзму.

П. Г. Богач (1918—1881 рр.) очолював інститут фiзiологiї Київського унiверситету. Разом зi своїми спiвробiтниками (А. Ф. Косенко, С. Д. Гройсман, Г. М. Чайченко, П. С. Лященко) вiн зосередив свої дослiдження на вивченнi ролi рiзних структур головного мозку в регуляцiї вегетативних функцiї травного каналу, бiофiзики м'язового скорочення.

Великий внесок у розвиток найважливiших проблем нормальної та патологiчної фiзiологiї, геронтологiї, ендокринологiї, онкологiї та iн., зробив видатний вчений О. О. Богомолець (1881—1946), президент АН УРСР, Герой Соцiалiстичної Працi.

У 1921 р. вiн написав перший вiтчизняний пiдручник з патологiчної фiзiологiї. У 1931 р. в Києвi органiзував i очолив Інститут експериментальної бiологiї i патологiї та Інститут клiнiчної фiзiологiї АН УРСР, створив одну з провiдних наукових шкiл українських патофiзiологiв, розробив метод впливу на сполучну тканину, за допомогою запропонованої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки (АЦС), яка широко використовується не лише в нашiй країнi, а й за її межами. Виконанi пiд його керiвництвом науковi дослiдження по консервацiї кровi вiдiграли важливу роль в органiзацiї служби кровi. О. О. Богомолець багато уваги придiлив розвитковi вiкової фiзiологiї, проблемi боротьби за нормальне довголiття i продовження життя.

У свiй час в Інститутi фiзiологiї АН УРСР (тепер Інститут фiзiологiї iм. О. О. Богомольця НАН України) працювало багато визначних дослiдникiв, якi дещо пiзнiше очолили створенi новi науковi заклади i плiдно працювали в них.

Р.Є. Кавецький (1899—1978рр.) - український патофiзiолог-онколог, академiк АН УРСР. У 1960—1978 рр. - директор Київського науково-дослiдного iнституту експериментальної та клiнiчної онкологiї МОЗ УРСР (з 1971 р.- Інститут проблем онкологiї АН УРСР, з 1978 р., iменi Р.Є. Кавецього). Працi Р.Є. Кавецького присвяченi питанням експериментальної i теоретичної онкологiї, патофiзiологiї. Йому належить прiоритет у створеннi концепцiї про взаємодiю пухлини й органiзму та про фактори антиканцерогенезу.

В. П. Комiсаренко -завiдувач лабораторiї ендокринних функцiй Інституту їм. О. О. Богомольця АН УРСР. З 1965 р.- директор органiзованого ним Київського науково-дослiдного iнституту ендокринологiї та обмiну речовин. Працi В. П. Комiсаренка присвяченi дiї гормонiв на органiзм. Вiн запропонував гормональнi препарати: кортикотонiн, спленiн тощо.

У 1966р. Інститут фiзiологiї iм. О. О. Богомольця АН УРСР (тепер Інститут НАН України) очолив П. Г. Костюк, академiк НАН України, АН СРСР, який ранiше працював пiд керiвництвом вiдомого Київського електрофiзiолога Д. С. Воронцова (1886—1965 рр.).

П. Г. Костюк разом iз спiвробiтниками iнституту (П. М. Сєрков, В.І. Скок, М. Ф. Шуба та iн.) проводить фундаментальнi дослiдження клiтинних механiзмiв дiяльностi нервової системи.

Висновок

Розвиток фiзiологiї здебiльшого визначався досягненнями анатомiї та iнших природничих наук. Першi вiдомостi про функцiї органiзму викладено в працях Гiппократа (460— 377 рр. до н. е.).

Виникнення фiзiологiї як науки пов'язане з працями Уїльяма Гарвея, який вiдкрив замкнений кровообiг (1628 р.). Інтенсивний науковий розвиток фiзiологiї почався в XIX ст. Значний внесок у розвиток фiзiологiї в XIX ст. зробили вченi рiзних країн: у Францiї -К. Бернар (1813—1877 рр.), Нiмеччинi- Е. Дюбуа-Реймон (1818—1878 рр.), Англiї- Ч. Шеррiнгтон (1885—1949 рр.), США -В. Кеннон (1871—1945рр.) та iн.

Величезний вплив на розвиток вiтчизняної та свiтової фiзiологiї зробили дослiдження І. П. Павлова та його школи. Вчення І. П. Павлова про вищу нервову дiяльнiсть, кровообiг, травлення та iн., його iдеї i методи, аналiтико-синтетичний пiдхiд до вивчення фiзiологiчних явищ в цiлому органiзмi визначили подальший розвиток фiзiологiї XX ст.

За останнiй час вiтчизняними фiзiологами досягнуто значних успiхiв завдяки запровадженню мiкроелектродної технiки. Вимiрювання внутрiшньоклiтинних потенцiалiв дозволило «заглянути» в свiт нейронних процесiв, особливо в механiзм синаптичної передачi, тобто передачi збудження з однiєї нервової клiтини на другу, з чутливої клiтини на нервову.