Особливості перебігу позовної давності.

Новим для українського цивільно­го законодавства є те, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторо­ни у спорі, поданою до винесення судом рі­шення (ч. З ст. 267 ЦК). Тож наразі суд не вправі за своєю ініціативою застосовувати строк позовної давності.

На цих позиціях стоїть також Верховний Суд України, який у своїй постанові від 15 січня 2008 р. у справі № 21/553 вказував, що, оскільки заява про застосування строку позовної давності сторонами не подавалась, то неправомірним є висновок суду про необ­хідність розглянути питання застосування строку позовної давності, тому що він відпо­відає вимогам гл. 19 ЦК.

Крім того, слід вказати, що, оскільки у ст. 267 ЦК не зазначено, яка саме сторона спору має подати заяву про застосування су­дом позовної давності, виходячи з принципу рівності сторін Л. І. Григор'єва (Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред. А.Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К. : Реферат, 2005. — С. 106) дійшла ви­сновку, що такою особою може бути як пози­вач, так і відповідач. Але така заява має бути подана до суду першої інстанції, що розгля­дає спір по суті, до ухвалення ним рішення. Форма заяви не регламентується, а відтак, во­на може бути складена в будь-якій формі (у вигляді окремого документа; у тексті від­зиву на позовну заяву; усно, якщо це відобра­жено в протоколі судового засідання).

У листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Цивільного та Господарського кодек­сів України» від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211 (Вісник господарського судочинства. – 2008. - № 3 – С. 45) роз'яснено, що заява позивача про поновлен­ня позовної давності, в якій позивач звер­тається до суду з доводами щодо наявності поважних причин пропущення позовної дав­ності та просить задовольнити позов, не мо­же вважатися заявою про застосування стро­ків позовної давності в розумінні ст. 267 ЦК. Слід також зазначити, що заява третьої особи у справі щодо пропуску строку позов­ної давності не повинна братися судом до уваги. Так само не повинна братися до уваги заява неналежної сторони. Заява про застосування позовної давності, подана одним із співвідповідачів, не поширюється на інших співвідповідачів, у тому числі при солідар­ному зобов'язанні.

За наявності заяви відповідача щодо про­пуску строку позовної давності важливого значення набуває правильне визначення су­дом початкового моменту вказаного строку. Такий момент настає, коли право позивача порушене, порушення не усувається, і у осо­би, чиє право порушене, з'являється мож­ливість здійснення захисту порушеного пра­ва в примусовому порядку. Як вказував Г. Ф. Шершеневич: «Моментом, з якого по­чинається перебіг строку позовної давності, визнається той, коли виникає привід для звернення з позовом» (Шершеневич Г. Ф. Учебник русекого гражданского права / Г. Ф. Шершеневич. — М., 1995. — С. 136).

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг як за­гальної, так і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися (а не повинна була ді­знатися, як за ст. 76 ЦК УРСР 1963 року) про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Вимога «могла дізнатися» стосується та­кож позовів юридичних осіб. При розгляді заяви сторони у спорі про застосування стро­ку позовної давності до вимог юридичної особи слід мати на увазі, що в силу цієї статті перебіг строку позовної давності починаєть­ся з дня, коли юридична особа дізналася чи могла дізнатися про порушення свого права. З урахуванням цього твердження новопризначеного директора (керівника), що він ді­знався про порушення права юридичної осо­би лише з часу свого призначення (обрання), не може бути підставою для зміни початко­вого моменту перебігу строку позовної дав­ності, оскільки в даному випадку заявлена вимога про захист юридичної особи, а не прав керівника юридичної особи.

Так само, при зверненні з позовом лік­відаційної комісії від імені юридичної особи, що ліквідується, до третіх осіб, що мають за­боргованість перед організацією, в інтересах якої заявлено позов, строк позовної давності слід відраховувати з того моменту, коли про порушене право стало відомо особі, якій во­но належить, а не ліквідаційній комісії.

Таким чином, ч. 1 ст. 261 ЦК пов'язує по­чаток перебігу позовної давності лише з фак­том обізнаності саме тієї особи, якій нале­жить порушене право. Суттєвим є нове поло­ження про обчислення позовної давності від дня, коли особа дізналася про особу, яка по­рушила право. Тобто інколи обізнаності ли­ше про факт порушення права недостатньо для початку перебігу строку позовної давно­сті. Необхідно також, щоб уповноважена особа довідалася про те, хто дійсно порушив її право.

За змістом ст. 33 Господарського проце­суального кодексу України (далі — ГПК), кожна сторона зобов'язана доводити ті об­ставини, на які вона посилається як на під­ставу своїх вимог та заперечень. А відтак, позивач, який дізнався про порушення свого права не в день його порушення, а згодом, зобов'язаний це довести. Відповідач, що стверджує про наявність у позивача можли­вості дізнатися про це раніше, ніж він дізнав­ся, також повинен довести цю обставину.

Перебіг строку позовної давності за зобо­в'язаннями з визначеним строком виконання починається по закінченні часу виконання; за зобов'язаннями з невизначеним строком вико­нання — після закінчення встановленого ст. 530 ЦК семиденного строку з моменту пред'явлення вимоги про виконання.

Перебіг строку позовної давності (10 ро­ків) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину (ч. 2 ст. 207 ГК, ст. 216 ЦК) починається від дня, коли поча­лося його виконання. За зобов'язаннями, право вимоги за якими виникає не одноразо­во (одночасно), а послідовно, — протягом певного часу, в певний день або зі спливом певного періоду (наприклад, про стягнення пені чи процентів); позовна давність обчис­люється окремо за кожною з вимог (з момен­ту виникнення відповідного права вимоги). Наприклад, пеня, як правило, стягується у певних відсотках від простроченої оплатою суми за кожен день прострочення, і строк позовної давності починається для кожної вимоги про оплату пені окремо за кожен прострочений день.

За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності, відповідно до ч.6 ст. 261 ЦК, починається від дня виконання основного зобов’язання. Застосування цієї норми породжує проблему: позовна давність має починатися з моменту повного відшкодування усієї шкоди чи з початком наступного року щодо виплат, здійснених за попередній рік?

Судовою практикою було вироблено правило, за яким позовна давність поширювалася на сукупні річні вимоги. І це правильно. Отже, якщо, скажімо, автотранспортне підприємство сплатило за 2009 рік потерпілому 30 тис. гривень як щомісячне відшкодування за втрачений заробіток, то позовна давність на регресну вимогу щодо усієї цієї суми до водія почнеться 1 січня 2010 року.

Особливе правило встановлене щодо початку перебігу позовної давності у спорах, пов’язаних із порушенням права чи охоронюваного законом інтересу неповнолітньої особи. У таких спорах позовна давність починається від дня досягнення особою повноліття (ч.4 ст. 261 ЦК). Це додаткова гарантія охорони прав неповнолітніх осіб.

Обчислення строку позовної давності здійснюється за загальними правилами об­числення строків, які детально визначені в законодавстві (статті 525, 254, 255 ЦК); на практиці не виникає труднощів у застосуван­ні таких нормативних положень.

Зупинення перебігу позовної давності означає, що час, який збіг до зупинення, за­раховується до загального строку позовної давності після того, як зникли обставини, що спричинили це зупинення. Перелік підстав зупинення позовної давності, порівняно з ЦК УРСР 1963 року, доповнений новою під­ставою — зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні правовідносини. На відміну від зупинення перебігу позовної давності, пере­ривання її перебігу (ст. 264 ЦК) означає, що час, який сплив до переривання, не врахо­вується, а обчислення позовної давності починається спочатку після переривання (ст. 264 ЦК). Така сама позиція викладена в роз'ясненні Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики ви­рішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» від 29 травня 2002 р. (з наступними змінами). Однією з підстав переривання перебігу позовної давності є вчинення особою дій, що свідчать про ви­знання нею свого боргу або іншого обов'яз­ку (ч. 1 ст. 264 ЦК).

Під вчиненням дій, що свідчать про ви­знання боргу, слід розуміти, зокрема: від­правлення боржником кредиторові листа з проханням відстрочити чи розстрочити сплату боргу; часткове виконання зобов'я­зання, сплату процентів, нарахованих на основну суму боргу; вимогу здійснити зара­хування зустрічної вимоги тощо. Зазначене підтримує Верховний Суд України, який у постанові від 24 квітня 2007 р. № 26/271 вка­зав, що, зокрема, підписання акта звіряння заборгованості свідчить про визнання боргу та перериває строк позовної давності. А в по­станові у справі № 26/142 від 24 квітня 2007 р. Верховний Суд України визнав під­писання додаткової угоди також вчиненням дії, що перериває строк позовної давності.

У листі Вищого господарського суду України «Про деякі питання застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 7 квітня 2008 р. № 01-8/21 I^і вказано, що відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК пе­ребіг позовної давності переривається вчи­ненням особою дій, що свідчать про визнан­ня нею свого боргу або іншого обов'язку. Вказана норма, на відміну від ч. 2 ст. 79 ЦК УРСР 1963 року, поширюється як на грома­дян, так і на юридичних осіб, оскільки не містить спеціальних вимог до суб'єктного складу спірних правовідносин. Такими ді­ями можуть бути будь-які дії боржника, які свідчать, що боржник визнав себе зобов'яза­ною особою стосовно кредитора. Зокрема, до дій які свідчать про визнання боргу, мо­жуть відноситися: повне або часткове ви­знання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу і (або) неустойки; сплата процентів по основному боргу; прохання про відстрочку виконання. При цьому в тих випадках, коли передбачалось виконання зо­бов'язання частинами або у вигляді періо­дичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про визнання лише частини (періо­дичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу строку позовної давності по інших частинах (плате­жах). Господарський суд у кожному кон­кретному випадку повинен дослідити обста­вини, які свідчать про визнання боргу. Якщо факт визнання боргу встановлений, давність переривається у день такого визнання.

Цікавим є питання, чи переривається строк позовної давності у випадку, коли гос­подарським судом відмовлено у прийнятті позовної заяви до розгляду або позивачу по­вернено позовну заяву. З цього приводу слід вказати, що відмова господарського суду в прийнятті позовної заяви до розгляду в по­рядку ст. 62 ГПК або повернення позовної заяви у відповідності до ст. 63 ГПК свідчать, що не дотриманий встановлений порядок подання позову, і позовна давність у таких випадках не переривається. Якщо після по­вернення позовної заяви позивач, усунувши допущене порушення, повторно звернувся до господарського суду і позовна заява прий­нята, то позовна давність переривається у день повторного подання позову.

5. Наслідки спливу позовної давності.Сплив строку позовної давності, про засто­сування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: 4 т. /За заг. ред. А.Г. Яреми, В. Я. Карабаня, В.Г. Ротаня – К.: А.С.К. Севастополь, 2004. –т.1. – С. 646). Це означає, що сплив строку позовної давності є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від того, чи дійсно права позивача порушені.

До цього в господарському судочинстві існувала судова практика, встановлена постано­вою Верховного Суду України від 25 березня 2003 р. у справі № 14/68. Відмовляючи у задо­воленні позову в цій справі, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позову, а та­кож із того, що строк позовної давності закінчився до пред'явлення позову.

Проте Верховний Суд України у зазначеній постанові вказав, що у випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів установить, що право позивача, про за­хист якого він просить, відповідачем не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задо­воленні позову саме зцих підстав, а не через пропуск строку давності. Якщо ж буде вста­новлено, що таке право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поваж­них причин, суд на підставі ст. 80 ЦК ухвалює рішення, яким відмовляє у позові у зв'язку із закінченням строку давності, а при визнанні причини пропуску цього строку поважною по­рушене право має бути захищене.

Тобто відмовляти у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності мож­на лише у випадку, коли встановлено, що його право дійсно порушене. Між тим, практика розгляду господарських спорів змінюється. Усе частіше суди схильні вважати пропуск по­зовної давності самостійною підставою для відмови в позові.

На відміну від ЦК УРСР 1963 року, чинний ЦК не містить поняття «поновлення» позовної давно­сті, хоча в ч. 5 ст. 267 передбачається можливість захисту порушеного права і після спливу строку позовної давності за умови, що пропуск позовної давності мав місце з поважних при­чин. Закон не визначає, які саме причини є поважними.

Між тим, причинами, що визнаються поважними при пропуску строку позовної давності, є такі обставини, які роблять неможливим або вкрай проблематичним своєчасне звернення з позовом, окрім вини, недбалості або неуважності в захисті своїх прав зацікавленою особою. Оцінка причин як поважних здійснюється судом виходячи з обставин конкретної справи, незалежно від суб'єктного складу спірних правовідносин. При цьому не вважається правиль­ним віднесення юридичної неграмотності до поважних причин пропуску строку позовної давності, оскільки ніхто не може посилатися на незнання закону. Презумпція знання закону є загальноправовою презумпцією, що застосовується з часів римського права.

Таким чином, відмова у задоволенні позовних вимог за строком позовної давності мож­лива за наявності одночасно двох умов:

— про застосування позовної давності одна із сторін у справі повинна подати відповідну заяву;

— причини пропуску позовної давності мають бути визнані судом неповажними.
У протилежному випадку порушене право підлягає захисту.

 

Висновки

Питання, пов'язані із застосуванням інституту позовної давності набувають все більшої актуальності у сучасній діловій та судовій практиці. Їх правильне вирішення можливе лише за ретельного дослідження та оцінки чинних нормативних приписів, з урахуванням не лише самого тексту закону, а і його тлумачення