Банківська система Англії.

Особливістю банківської системи Великої Британії є відносно обмежений державний сектор. Ця система перебуває переважно під контролем приватного капіталу, тому можливості державного регулювання грошово-кредитної сфери, його методи й ефективність визначаються діяльністю комерційних банків, які утворюють головний елемент інституційної основи грошово-кредитного регулювання економіки країни.

На першому рівнізнаходиться Банк Англії. Структура Банку Англії:

Управління Банком Англії здійснює Виконавча рада,до складу якої входять вісім членів: керуючий, два заступники керуючого і п'ять виконавчих директорів, яким підпорядковуються структурні підрозділи центрального офісу Банку Англії.

Банк Англії має дванадцять територіальних відділень. До функцій Банку Англії належить:

управління державним боргом країни;
здійснення банківських операцій для комерційних банків;
проведення банківських операцій з іншими центральними банками країн;
здійснення банківського обслуговування уряду;
проведення грошово-кредитної політики;
емітування банкнот;
управління золотовалютними резервами країни;
здійснення нагляду за кредитними установами, валютним і кредитним ринками та за банківською системою загалом.

На другому рівнізнаходяться комерційні банки та небанківські кредитно-фінансові установи.

Система комерційних банків Великої Британії відзначається складністю та спеціалізованістю. Велику роль у функціонуванні банківської системи держави відіграє високий рівень самоконтролю фінансових інституції, суворе дотримання ними давніх традицій.

До універсальних комерційних банківналежать депозитні банки.

Депозитні банкистановлять основу банківської системи Великої Британії. На їх частку припадає 70% обсягу стерлінгових депозитів усіх банків країни.

З-поміж спеціалізованих комерційних банківВеликої Британії виділяються клірингові банки, акцептні доми, фінансові доми, торговельні банки, довірчо-ощадні банки.

Клірингові банки —домінуючий вид спеціалізованих комерційних банків Великої Британії, які є членами Лондонської розрахункової палати.

Клірингові банки здійснюють платежі для промислових підприємств, а також для населення. Платіжний обіг між цими банками відбувається в рамках клірингової угоди, що означає зарахування взаємних вимог і переказ сальдо. До діяльності клірингових банків останнім часом додалося ще й посередництво у страхуванні життя й організації подорожей. Усе зазначене дозволяє охарактеризувати клірингові банки як фінансові конгломерати, в яких банківські операції стали лише частиною загальної діяльності.

Акцептні домипоходять від торговельних фірм, які спеціалізувалися на акцепті векселів. Забезпечені акцептом (тобто згодою на оплату) цих компаній векселі приймалися до обліку на грошовому ринку. Акцептні доми розширюють свої міжнародні операції, мають розгалужену мережу філій.

Фінансові доми— спеціалізовані комерційні банки споживчого кредиту. Майже дві третини здійснюваних ними активних операцій припадає на споживчі кредити в розстрочку. Фінансові доми є, як правило, дочірніми підприємствами найбільших банків або страхових компаній, які підтримують кредит цих банків своїми коштами. Найбільші фінансові доми намагаються максимально розширити банківські операції, щоб мати можливість залучати ощадні вклади й, таким чином, розвиватися в універсальні банки. До фінансових домів слід віднести і спеціальні банківські пункти в торговельних центрах.

Торговельні банкивідіграють значну роль не тільки у внутрішніх операціях, а й у міжнародному бізнесі. Вони виникли на торговельних підприємствах, які поступово освоїли банківські операції. Деякі торговельні банки разом із банківськими операціями виконують ще й промислові та торговельні функції. Відмінністю торговельних банків від клірингових і водночас їхнім привілеєм є те, що вони не зобов'язані публікувати докладні відомості про фінансовий стан і свої операції. Завдяки цьому торговельні банки мати змогу протягом багатьох років вільно розвиватися. Торговельні банки працюють, здебільшого, у таких сферах: традиційні акцептно-кредитні операції, надання послуг підприємцям (консультації, підбір найсприятливіших можливостей фінансування тощо), управління цінними паперами.

Довірчо-ощадний банк.З 1986 р. шістнадцять крупних регіональних установ реорганізовано в єдиний акціонерний Довірчо-ощадний банк, відомий як "ТСБ Груп", який за масштабами діяльності й капіталу поступається лише "великій четвірці", проте виконує всі основні функції комерційних банків.

Небанківські кредитно-фінансові установи.В інфраструктурі грошово -кредитної системи Великої Британії активно діють спеціальні кредитно-фінансові інститути. З-поміж них виділяються будівельні товариства, страхові компанії й пенсійні фонди, інвестиційні трасти, довірчі фонди.

Будівельні товаристваіснують понад двісті років і акумулюють найбільшу частину заощаджень населення. їхні сумарні активи перевищують 130 млрд. фунтів стерлінгів.

Пенсійні фондипрацюють за стандартною системою діяльності таких спеціалізованих кредитно-фінансових установ в інших країнах. Але особливості національного пенсійного законодавства надають їм більші можливості щодо акумуляції капіталу.

Страхові компанії.Фінансово-кредитна діяльність страхових компаній вторинна стосовно до їхньої професійної спеціалізації — страхової справи і пенсійного забезпечення. Кошти, які мобілізуються ними, найчастіше вкладаються на термін 20-25 років (переважно в цінні папери). Британські страхові монополії ("Роял", "Коммершл Юніон" та ін.) входять до числа найбільших у світі.

Інвестиційні трастизаймаються винятково операціями з цінними паперами. Шляхом емісії власних акцій і облігацій вони залучають капітал, котрий вкладають у цінні папери інших компаній. Особливістю цих установ є те, що вони не мають регулярних джерел надходжень (депозитів, страхових внесків тощо). Інвестиційні траста перебувають у сильній залежності від ринкової кон'юнктури і мають великий ступінь ризику діяльності.

Довірчі фондиза своєю спеціалізацією схожі з інвестиційними трастами: акумулюють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Але пайовик у будь-який час може продати свій пай керуючій компанії. Структура активів фондів аналогічна активам інвестиційних трастів — майже 80% становлять акції компаній, багато довірчих пайових фондів пов'язані з банками і страховими компаніями.

Облікові будинки - це специфічний тип фінансового інституту Лондонського ринку. Вони забезпечують вигідний збут для банків ліквідних фондів шляхом гарантованих депозитів на вимогу (за погодженою кредитною ставкою до або в межах установленої дати). Крім того, облікові доми - це ринок реалізації і купівлі векселів. Для британських компаній головними функціями облікових будинків є надання позикових коштів через дисконтування (переоблік) векселів, а також пропозиція різних форм короткострокового вкладення в портфельні інвестиції. У сфері урядового фінансування їх головне завдання -- забезпечувати продаж короткострокових казначейських облігацій, які є дуже істотною частиною урядових короткострокових позикових заходів. Фірми-брокери (маклери) є агентами, які посередником у придбанні векселів за певну плату.

Наступною банківською групою в Англії є консорціальні банки. Під останніми банківська статистика розуміє інституції, де беруть участь банки принаймні двох країн, з яких жодна не має контрольного пакету. Ці інституції стали особливо швидко розвиватися разом з посиленням євроринку. Головним чином, це спеціальні банки багатонаціональних позичальників, до яких належать перш за все транснаціональні та мультинаціональні промислові концерни. Оскільки вони створювалися на основі пайової участі банками провідних капіталістичних країн, вони в змозі мобілізувати на євроринку величезні кошти і на найбільш тривалі строки, що недоступно жодному іншому типу банків капіталістичного світу. Виникнення консорціальні банків особливо добре свідчить про розвиток процесу інтернаціоналізації капіталу в умовах сучасного капіталізму.

Банківська система Японії. Банківська система Японії представлена двома ланками: центральний банк (Банк Японії), в організаційну структуру якого входять – політична рада (голова, два заступники, шість членів), три виконавчих аудитора, три виконавчі директори, вісім радників; та комерційні банки: міські банки, регіональні банки, траст банки, банки довгострокового кредитування, іноземні банки.
Головними елементами банківської системи Японії є близько десятка діючих по всій країні найбільших приватних банків, понад шістдесят приватних місцевих банків, що діють в масштабах однієї префектури, і три найбільших приватних банку довгострокового кредитування.
Особливу роль у банківській системі країни грає Банк Японії, який є центральним банківською установою країни. Банк Японії управляє всіма банками країни, включаючи і державні банки. У Японії їх налічується 11.

У підпорядкуванні Банку Японії - і приватні банківські компанії. Поряд з Міністерством фінансів центральний банк країни має право в будь-який час проводити ревізію фондів будь-яких приватних банків. Результати цих перевірок регулярно представляються до Міністерства фінансів, і на їх основі фінансове відомство може піддавати покаранням приватні банки за допущені ними порушення законодавства, аж до позбавлення їх державної ліцензії на право ведення банківських операцій.
Японія володіє однією з найрозвиненіших у світі систем електронних банків.
Важлива ланка банківської системи - різного типу кооперативні кредитні інститути. У Розгалужену мережу представляють кредитно-фінансові установи для сільського та лісового господарств. На додаток до комерційних банків і різного роду кредитних кооперативам у Японії діє розвинена поштово-ощадна мережа. Хоча обсяги наданих через цю мережу позик невеликі (0,6 трлн. Ієн), в цілому вона складається з більш ніж 23 тис. філій.

Банк Японії як центральний банк здійснює такі функції:

1. випуск банкнот;

2. реалізація грошово-кредитної політики;

3. здійснення взаєморозрахунків комерційних банків;

4. моніторинг та перевірка фінансового стану та стану менеджменту фінансових установ;
5. проведення операцій з державними цінними паперами;

6. здійснення міжнародної діяльності;

7. виконання економічного аналізу і проведення теоретичних досліджень.

Центральний Банк Японії займається реалізацією грошово-кредитної політики, яка включає в себе:

a. зміна норми обов'язкових банківських резервів,

b. операції на фінансових ринках,

c. регулювання облікової ставки відсотка.

Необхідно відзначити, що Банк Японії є одним з найактивніших учасників на міжнародному валютному ринку, проводячи свої валютні інтервенції.

Комерційні банки в Японії поділяються на універсальні та спеціалізовані. Операції комерційних банків законодавчо регламентовані. Комерційний банк має бути організований у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менше ніж 1 млрд. ієн. Комерційний банк не має права на діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для одержання такої ліцензії засновники повинні забезпечити відповідність капіталу, активів і пасивів банку встановленим нормативам, мати необхідний досвід і знання.

До універсальних комерційних банків Японії належать міські й місцеві (регіональні) банки.

Міські банки — це десять із числа найбільших банків Японії, які також входять до групи найпотужніших банків світу. Вони зосередили в собі майже чверть усього обсягу залучених депозитів і близько 30% позик. Ці кредитно-фінансові установи — основні учасники валютного ринку. Міськими банками контролюється діяльність багатьох інших фінансово-кредитних інститутів.

Місцеві (регіональні) банки — це переважно дрібні й середні за масштабами операцій банки, які можуть відкривати філії тільки в тій префектурі Японії, де розташована їхня головна контора.

До спеціалізованих комерційних банків країни належать Експортно-імпортний банк Японії та Японський банк розвитку.

Експортно-імпортний банк Японії. Заснований у 1950 р. Статутний капітал повністю належить державі. Власні активи банку складаються з капіталу, наданого при створенні, й бюджетних асигнувань; залучені активи — з позик, що їх надають банку урядові заклади, та іноземних кредитів. Обсяг, структуру і зміст активних операцій щороку затверджує парламент Японії, а діяльністю банку керує міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк кредитує підприємства Японії для зовнішньоекономічної діяльності.

Японський банк розвитку. Засновано 1951 р. Він здійснює довгострокове кредитування промисловості, особливо тих галузей, які є ризиковими з погляду приватних банків. Кредитні ресурси цього банку складаються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших державних установ.

Велику групу різних за характером функцій виконують небанківські фінансово-кредитні установи.

Бюро довірчих фондів — одна з найбільших фінансово-кредитних установ Японії, ресурси якої складаються із вкладів населення у державних поштово-ощадних касах і державних пенсійних фондах та використовуються як джерело кредитування державних підприємств і кредитних інститутів.

Фінансово-кредитні корпорації — спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства, економічно відсталим регіонам, підприємствам місцевих органів влади. Бюджети і щорічні плани фінансово-кредитних корпорацій затверджуються парламентом, а їхня діяльність контролюється відповідними міністерствами і відомствами.

Страхові компанії за сумою активів посідають значне місце серед приватних фінансово-кредитних установ. Основна частка активів страхових компаній Японії належить компаніям зі страхування життя.

Інвестиційні компанії — здійснюють інвестиційні й довірчі операції. Крім того, контролюють роботу брокерських компаній, які займаються операціями з цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з міськими банками, зокрема, у сфері спільного володіння акціями, створення філій за кордоном.

Головні особливості грошово-кредитної системи Японії такі:

висока ступінь концентрації та централізації капіталу;
жорстка регламентація банківської діяльності;
спеціалізація банківських інститутів на певних видах діяльності.

Банківська система Китаю. Нині в країні функціонує дворівнева банківська система, яка була створена в 1983 р..

Першим рівнем банківської системи є Народний банк Китаю (НБК), заснований 1 грудня 1948 р., як головний інститут, відповідальний за здійснення грошово-кредитної політики.
Після 1949р. було засновано численні спеціальні банки, що стали згодом банками другого рівня і сприяли соціалізації економіки, її відновленню й розвитку, утому числі через націоналізацію приватних банків і створення окремої частки державно-приватної власності. Ці банки згодом то ставали частиною Народного банку Китаю, то відновлювалися як незалежні кредитні інститути. Сам же Народний банк Китаю за період свого існування неодноразово входив до складу Міністерства фінансів, втрачаючи свою незалежність.

Сучасна банківська система Китаю характеризується наявністю центрального банку з його державними функціями (НБК) і п'яти спеціалізованих банків, до яких належать:
- Торгово-промисловий банк;

- Сільськогосподарський банк;

- Китайський інвестиційний банк;

- Народний будівельний банк;

- Банк Китаю.

Важелі управління цими банками знаходяться в руках уряду, а самі банки побудовані за суворою ієрархічною схемою, хоча кожен з них сам по собі не має специфічних ідентифікаційних ознак в масштабах всієї країни. Останній банк є основним для операцій у зовнішньоекономічній сфері.

Крім цих спеціалізованих банків, діють інші важливі фінансові інститути: Комунікаційний банк, кредитні кооперативи і поштові відділення, а також безліч дрібних, певною мірою незалежних фінансових інститутів, які також відіграли важливу роль у підвищенні ефективності проведення економічних реформ у Китаї.
Водночас сучасна китайська кредитно-фінансова система має низку суттєвих недоліків. Це пов'язано з тим, що за активізації економічних реформ система стає нестабільною. Зокрема, процес реформ супроводжується децентралізацією й передачею влади в прийнятті економічних рішень на місця, тоді як основні параметри грошово-кредитної політики закладаються в централізовані плани, які затверджуються в адміністративному порядку. В той же час вплив НБК, як центрального банку обмежується на національному рівні недостатньою адміністративною незалежністю від Державної Ради, а на місцевому рівні — системою подвійного управління, за якої місцеві філії НБК залежать від місцевих органів влади і практично не захищені від політичних втручань. Ці фактори, а також практична відсутність великого приватного капіталу в китайських банках значно знижують ступінь впливу банківської системи на проведення економічних реформ загалом.
Присутні на китайському фінансовому ринку і близько 200 іноземних банків, які сконцентровані у великих містах і прибережних регіонах. Їх активність регламентована державної ліцензійної системою зі суворими обмеженнями щодо клієнтів і видів діяльності, що робить неможливою справжню конкуренцію між ними і місцевими банками.

Банківська система ЄС. Банківська інтеграція в Західній Європі формувалася задовго до створення Європейського Союзу і починалася з елементів валютної інтеграції. Римському договору, що закріпив його створення, передували угода про багатосторонні валютні компенсації між Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом і Німеччиною. Процес інтеграції в банківській сфері починається на стадії формування економічного й валютного союзу, у межах якого забезпечується вільне переміщення товарів, послуг, капіталів, валют на основі рівних умов конкуренції та уніфікації законодавства у цій сфері.

Процеси реорганізації банківських систем країн Європейського валютного союзу та створення Європейської банківської системи пройшли декілька важливих етапів розвитку.

На першому етапі валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися переважно на двосторонній основі. На підставі цих угод здійснювалися: взаємне регулювання платіжних балансів, безготівкові розрахунки, обов'язковий залік взаємних вимог і зобов'язань, пільгове кредитування.

Наступним етапом в еволюції валютних відносин стало функціонування у 1950-1958 роках Європейського платіжного союзу (далі - ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі. Цей союз об'єднував 17 країн Західної Європи. Розрахунки у його межах здійснювалися за допомогою умовної грошової одиниці, яка за золотим вмістом прирівнювалась до 1 амер. дол. Ця одиниця стала прототипом європейської валютної одиниці, а ЄПС - прототипом Європейської банківської системи.

Підписання в 1957 р. Римської угоди про утворення Європейської Економічної Співдружності (далі - ЄЕС) започаткувало наступний етап у розвитку валютних відносин. 31 січня 1959 р . почав функціонувати Європейський валютний союз (далі - ЄВС. Згодом зі структури ЄВС виокремився Валютний союз країн-учасниць Спільного ринку.

На першому етапі (1971-1974 pp.) передбачалися звуження меж коливань валютних курсів спочатку до ±1,2 %, а потім до 0 %, запровадження повної взаємної оборотності валют, уніфікація валютної політики на основі її гармонізації й координації, узгодження економічної, фінансової та грошово-кредитної політики. Другий етап (1975-1976 pp.) мав характеризуватися завершенням зазначених заходів. Основою третього етапу (1977-1979 pp.) мали стати: передача наднаціональним органам ЄС деяких повноважень, що належали національним урядам, створення європейської валюти з метою вирівнювання валютних курсів і цін на базі фіксованих паритетів. Планувалося створення єдиної бюджетної системи, оптимізація діяльності банків і банківського законодавства. Ставилося завдання заснувати загальний центр для вирішення валютно-фінансових питань та об'єднати центральні банки ЄС за прикладом Федеральної резервної системи США для гармонізації грошово-кредитної і валютної політики.

Наступна спроба створити Європейську банківську систему була пов'язана з трансформацією Європейського валютного союзу у Європейську валютну систему. Суть розвитку зазначених процесів визначалася реалізацією пропозицій голови Комісії ЄС Ж. Делора, які після відповідного їх схвалення у квітні 1989р. Радою ЄС отримали назву "План Делора".

Основним підсумком першого етапу, який почався у 1992 році та завершився на початку 1994p., стала ратифікація Маастрихтської угоди всіма країнами-учасницями; повна лібералізація у межах ЄС міграції капіталу; здійснення системи заходів, спрямованих на наближення темпів інфляції до рівня країн, які мають найсприятливіші для цього показники; скорочення бюджетних дефіцитів.

Другий етап (1 січня 1994 р. - 31 грудня 1998 р.) – головною подією у створенні організаційної структури для переходу на єдину валюту стало заснування Європейського валютного інституту, основним завданням якого стало визначення правових, організаційних і матеріально-технічних передумов, необхідних ЄЦБ для виконання своїх функцій, починаючи із третього етапу. Європейський валютний інститут відповідав також за посилення координації грошово-кредитної політики країн-членів напередодні становлення економічного й валютного союзу і міг виносити рекомендації національним центральним банкам.

До кінця другого етапу відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн-учасниць ЄВС, були досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін, оздоровленні державних фінансів, зниженні довгострокових процентних ставок, стабілізації обмінних курсів національних валют.

2 травня 1998 р. Європейська рада ухвалила рішення щодо того, які із країн допускаються до переходу на євро з початку третього етапу становлення економічного й валютного союзу. Ними стали Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія й Франція. Це рішення було прийнято на базі рекомендацій Ради з економічних і фінансових питань ЄС, що виходив з індивідуальних контрольних оцінок Комісії ЄС і Європейського валютного інституту про ступінь виконання окремими країнами-членами критеріїв конвергенції, встановлених Маастрихтським договором і протоколом до нього.

Третій етап (1 січня 1999 р. - 1 липня 2002 р.) став етапом практичного переходу країн-членів на єдину валюту. З 1 січня 1999 р. були зафіксовані валютні курси євро до національних валют країн-учасниць зони євро, а євро стало їх спільною валютою. Відбулася також заміна екю на євро у співвідношенні 1:1.

Почала свою діяльність Європейська система центральних банків (далі - ЄСЦБ), що включає в себе ЄЦБ і центральні банки країн, що перейшли на євро.