Рішення Нуль-гіпотеза є правильна Основна гіпотеза є правильна
Відхилення нуль-гіпотези Помилка 1-го роду Правильне рішення
Прийняття нуль-гіпотези Правильне рішення Помилка 2-го роду
3 табл. 3 випливає, що дослідник може прийняти або відхилити статистичну нуль-гіпотезу, яка може бути насправді об’єктивно пра-вильна або хибна. При цьому, як уже зазначалося, можливі помилки
1-го i 2-го роду. Помилки 1-го роду дослідник робить, якщо відхиляє істинну нуль-гіпотезу. Помилка 2-го роду полягае у прийнятті хибної нуль-гіпотези (і, відповідно, відхиленні правильно! експерименталь-ної гіпотези). При цьому чим вища статистична достовірність виснов-ку (прийнятий рівень значущості), тим менша ймовірність здійснення помилок 1-го роду. Так, наприклад, ризик помилки 1-го роду в 5 разів вищий на рівні значущості 0,05, ніж на рівні 0,01.
Слід зауважити, що статистичні залежності вимагають змістовної інтерпретації, оскільки самі по собі вони не характеризуют ту части-ну емпірії, на оцінку якої спрямовані.
Взагалі прийняття або відхилення статистичної гіпотези не є еди-ною умовою прийняття або неприйняття експериментальної гіпотези. Експериментатор може провести нове дослідження на розширеній ви-бірці, модифікувавши процедуру дослідження, і одержати результата, які в цілому підтвердять експериментальну гіпотезу. У всякому разі слід пам’ятати, що в психологічних дослідженнях нуль-гіпотезу не слід приймати, якщо ймовірність отримати відмінності, за яких нуль-гіпотеза є вірною, менша 0,05.
У цілому ж висновки, які можна зробити на основі експеримен-тальних даних, є асиметричними: гіпотеза може відхилятися, але ніко-ли не може бути остаточно прийнята, будь-яка гіпотеза завжди від-крита для перевірки. При цьому відхилення експериментальної гіпо-тези не означав відхилення теорії, з якої вона випливає. На жаль, процедура експерименту ніколи не може ствердити абсолютно достовірне психологічне знания. Як зауважує В. Дружинін, експеримент швидше є найліпшим засобом критики та відбору ідей, ніж засобом народжен-ня нового знания [7].
Контрольні запитання і завдання
1. Яким є зв’язок між теорією і експериментом?
2. Поясніть сутність принципів фальсифікованості та верифікова-ності наукових гіпотез.
3. Які існують види гіпотез у психологічному експерименті? На-ведіть приклади.
4. Якими є ознаки гіпотези, яку можна перевірити у психологіч-ному експерименті?
5. Проаналізуйте взаємозв’язок між теоретичними, експеримен-тальними та статистичними гіпотезами.
6. Що таке нуль-гіпотеза?
7. Чому в експерименті з дослідження психіки фактично перевіря-ються щонайменше три гіпотези, хоча спочатку дослідник фор-мулює тільки одну?
8. Співвіднесіть альфа-рівень статистичного рішення у психологичному експерименті з ризиком помилок 1-го і 2-го роду. На-ведіть приклади.
9. Яким чином зменшення надійності експериментальних даних впливае на величину відмінності між середніми показниками, що вимагається для відхилення нуль-гіпотези?
10. У чому полягає асиметрія висновків в експериментальному дос-лідженні психіки?
Список використаної та рекомендовано* літератури
1. Айвазян С. А., Мхитарян В. С. Прикладная статистика и основы эконометрики. — М.: ЮНИТИ, 1998. — 1022 с.
2. Андреева Г. М. Социальная психология. — М: Аспект Пресс, 2000. — 375 с.
3. Артемьева Е. Ю., Мартынов Е. М. Вероятностные методы в психологии. — М.: Изд-во МГУ, 1975. — 206 с.
4. Гласе Дж., Стенли Дж. Статистические методы в педагогике и психологии. — М.: Прогресс, 1976.
5. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. — М.: Изд-во МГУ, 1982. —С. 217-265.
6. Дзуки Э. Введение в методологию социально-психологического исследования: Курс лекций. — Милан; Новосибирск, 1997. — 54 с.
7. Дружинин В. Н. Экспериментальная психология. — СПб.: Питер, 2000. — С. 11-24.
8. КэмпбеллД. Модели экспериментов в социальной психологии и приклад-ных исследованиях. — СПб.: Соц.-психол. центр, 1996. — 392 с.
9. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ; Изд-во ЧеРо, 2001. —С. 80-98, 123-131.
10. Поппер К. Логика и рост научного знания: Избр. работы. — М.: Наука, 1983. — 605 с.
11. Фресс П. Экспериментальный метод // Экспериментальная психология / Под ред. П. Фресса, Ж. Пиаже: Вып. 1-2. — М.: Прогресс, 1966. — С. 99-119.
12. Хьелл Л., ЗиглерД Теории личности. — СПб.: Питер Ком, 1998. — 608 с.
Тема 5. Етапи експериментального дослідження психіки
• організація експерименту в психології;
• характеристика етапів експерименту;
• реальний і бездоганний експерименти;
• валідність експерименту; зовнішня та внутрішня валідність і умо-виіїдосягнення;
• генеральна сукупність і експериментальна вибірка; репрезентатив-ність вибірки;
• стратегії відбору досліджуваних у вибірку.
Експеримент у психології проводиться в кілька етапів. На теоретичному етапівизначається тема дослідження, передбачається попе-редня постановка проблеми, зокрема виявлення, що саме не задо-вольняє дослідника, які причинно-наслідкові зв’язки між явищами психічної реальності він би хотів установи™. Вивчається необхідна наукова література, зокрема визначення базових понять за словниками й енциклопедіями із психології і суміжних дисциплін, складан-ня бібліографії наукової літератури, що містить емпіричні дані, одержан! іншими дослідниками, з пояснениями причин даних явищ. Результатом роботи з науковою літературою є уточнения проблеми, вибір об’єкта і предмета дослідження, формулювання експеримен-тальної гіпотези у вигляді імплікативного висловлювання типу: "Якщо А... то Б”.
Завжди існує ймовірність, що на цьому етапі завершиться розроб-ка даної теми через неможливість емпіричної перевірки проблеми або практично повного ї'ї висвітлення в науковій літературі.
Підготовчий етапполягає у складанні програми експерименту. Тут насамперед уточнюється, конкретизується й операціоналізується експериментальна гіпотеза. Це означав, що визначаються конкретні змінні А і Б, які входять в імплікативне висловлювання. При цьому A i Б повинні контролюватися в експерименті: А — управлятися екс-периментатором, Б — рееструватися ним (безпосередньо чи з допомо-гою спеціальної апаратури). Тут же визначаються й операціоналізу-ються проміжні та зовнішні змінні, які можуть впливати на залежну змінну. На цьому етапі досліднику необхідно підготувати експеримен-тальне обладнання, яке дозволило б йому управляти незалежною змінною і реєструвати залежну (йдеться про конкретні методики й
апаратуру психологічного експерименту), продумати організацію умов експерименту (приміщення, час проведения та ін.) з тим, щоб або виключити вплив побічних змінних, або, частіше, підтримувати константність їхнього впливу на залежну змінну.
План проведения експерименту складається на основі аналізу шля-хів досягнення “чистоти” експерименту в порівнянні з бездоганним (мисленим) експериментом. Саме визначення оптимально! послідов-ності експериментальних дій і складання плану — логічної схеми пред’явлення рівнів незалежної змінної досліджуваним (або трупам досліджуваних) є центральным моментом підготовчого етапу. Тут ви-являється, яке число змінних необхідно контролювати в експеримен-ті, які можливості надає ситуація для проведения дослідження. Згідно з цим Д. Кемпбелл виокремлює кілька видів планів для дослідження зв’язку між двома змінними, які він називає планами істинних експери-ментів. Йдеться про простий план для двох груп з попереднім тесту-ванням, план для двох рандомізованих груп без попереднього тесту-вання, а також план Соломона, який об’єднує обидва плани. У разі, коли план істинного експерименту реалізувати неможливо або недоцільно, застосовуються квазіекспериментальні плани (див. тему 6).
На цьому ж етапі відбувається розробка способів фіксації й аналі-зу результатів; складаються інструкції; за необхідності проводиться пілотажне дослідження, в якому відбувається налаштування облад-нання, уточнения інструкції з тим, щоб вона була зрозуміла всім дос-ліджуваним; пілотажне дослідження є доцільним особливо у разі складного, дорогого експерименту. На цьому етапі також формуеть-ся вибірка — підбирається склад реальних досліджуваних (або груп досліджуваних).
На етапі підготовки також важливим є розгляд етичного аспекту дослідження. Насамперед рішення щодо проведения експерименту повинно базуватися на основі оцінки його внеску в психологію і доб-робут людей. При плануванні дослідження експериментатор відпові-дає за етичну придатність дослідження і розробку заходів, що захища-ють права досліджуваних. Заборонено використовувати процедури, які можуть нанести шкоду досліджуваним. Дослідник повинен захи-щати досліджуваних від надмірних фізичних, розумових чи емоцій-них навантажень. Тому всі необхідні виміри проводяться таким чи-ном, щоб звести до мінімуму фізичний або психічний ризик для дослі-джуваних [7].
На власне експерименталыюму етапіздійснюється процедура екс-периментування. Тут насамперед проводиться інструктування дослі-джуваних, що обов’язково повинно передбачати їхнє мотивування через повідомлення можливостей, які забезпечує їм участь в експери-менті (матеріальна винагорода, можливість самопізнання, допомога в розв’язанні особистих проблем тощо). Необхідно впевнитися, що досліджувані правильно зрозуміли інструкцію, уникаючи, однак, до-даткових розгорнутих коментарів окремим досліджуваним (з метою уникнення артефактів, обумовлених спеціальною увагою дослідника до цих осіб).
У цілому для цього етапу характерними є три фазы. Перша фаза являе собою передтест, коли одна чи більше змінних вимірюються до експериментального впливу на досліджуваних. Друга фаза полягае в експериментальному впливі, тобто конкретних діях експериментато-ра стосовно досліджуваних. Третя фаза представлена посттестом, коли вимірюються ті самі змінні, які вимірювалися на першій фазі, і визначається, чи вплинула на них експериментальна процедура. Як правило, при цьому порівнюються результата експериментальної групи, яка підлягала впливу, з результатами контрольно! групи, яка такому впливу не підлягала [4; 7].
Особливо важливо в процесі експериментування правильно орга-нізувати взаємодію експериментатора і досліджуваного, яка багато в чому обумовлює надійність і правдивість експериментальних даних.
У процедурі експериментування часто бере участь асистент, який веде загальне спостереження за поведінкою досліджуваних і їхнім ста-ном, веде протокол, в якому реєструє результати, а також відхилення від програми експерименту, слідкує за роботою апаратури.
Після завершения експерименту доцільно провести бесіду (постекс-периментальне інтерв’ю) з учасниками процедури з метою уточнения окремих процедур, їхнього впливу на досліджуваних і, за необхіднос-ті, зняття негативного впливу. При цьому, якщо методика експеримен-ту вимагае, щоб мета і гіпотеза дослідження були приховані від дослі-джуваних, тут важливо роз’яснити те, що насправді відбувалося в екс-перименті (чого вимагає етика психолога-дослідника).
У зв’язку з останнім під час проведения експерименту дослідник мае поважати вільний вибір людини та ії право не брати участі в екс-перименті або вийти з нього в будь-який момент, коли вона забажає. Крім того, слід пам’ятати, що інформація про досліджуваних, отри-
мана під час дослідження, є конфіденційною. При цьому взагалі до-сліджувані мають право не називати себе.
Також необхідно врахувати, що досліджувані під час експеримен-ту практично завжди хвилюються щодо оцінки їхнього інтелектуаль-ного або особистісного рівня, і, отже, ліпше не повідомляти їм результата (особливо негативні) тестових процедур [7], а після експеримен-ту докласти зусиль щодо конструктивного обговорення проблеми.
На заключному, інтерпретаційному етапіпроводиться насамперед статистична обробка результатів. Тут експериментальна гіпотеза трансформується в статистичну гіпотезу, зокрема, про подібність чи відмінність двох або більше груп досліджуваних (наприклад, експери-ментальної і контрольно! груп), про вплив незалежної змінної, статис-тичний зв'язок незалежної і залежної змінної тощо. При цьому статис-тичне рішення визначає значущість подібності (відмінності) експери-ментальних результатів.
Для обробки даних доцільно використовувати стандартні пакети програм для математичної обробки даних, наприклад, “SPSS”, “Statistica”, “Oca" тощо [2; 5].
Оцінка достовірності, подібності та відмінності результатів експе-риментальної і контрольно! груп проводиться не тільки на основі ста-тистичних даних, а й у зіставленні з іншими емпіричними даними. У разі розходжень із ними необхідні міркування, пояснения, припущен-ня, чому саме спостерігаються відмінності з даними інших емпіричних досліджень. У цілому на основі аналізу отриманих даних формулю-ється висновок про відхилення чи невідхилення гіпотези, дається ін-терпретація висновків у термінах теоретично! гіпотези, робиться при-пущення про можливість узагальнення і поширення даних на інших людей чи ситуації, розглядаються фактори, які обмежують можливос-ті узагальнення (див. тему 7).
На цьому ж етапі складається науковий звіт про проведене дослі-дження. Складовими звіту є:
• вступ, де обгрунтовується актуальність і постановка проблеми, подаеться стислий огляд попередніх досліджень, аналізуються їхні ре-зультати і суперечності, які є підґрунтям для наступних досліджень проблеми, формулюється гіпотеза, методика ії перевірки, перелічуються незалежні, залежні, проміжні змінні та змінні, що контролюються;
• висвітлення процедуры дослідження таким чином, щоб при бажан-ні її могли повторити інші дослідники — характеристика вибірки, стратегія добору досліджуваних, час проведения, спосіб контролю
змінних, інструкції та спосіб їхнього пред’явлення, способи уникнен-ня артефактів, опис апаратури, яка використовувалася в дослідженні;
• основна частина — представления результатів і їхній аналіз, оцін-ка статистичної значущості, для пояснения — таблиці та графіки;
• висновки, в яких експериментальні результати співвідносяться з гіпотезою та результатами попередніх експериментальних дослі-джень, теоретичне й методичне пояснения результатів, можливості їх-нього узагальнення, перспективи подалыиих досліджень або пропо-зиції щодо удосконалення чи відхилення теорії, на основі якої прово-дилося дослідження, висвітлення, яким чином результати експери-менту можна використати на практиці [4; 6; 8; 9; 10].
Важливою проблемою, яка потребує розв’язання на етапі скла-дання програми експерименту, є аналіз шляхів досягнення “чистоти” експерименту,який проводиться через зіставлення реального експе-рименту з бездоганним — ідеальним, нескінченним, повної відповід-ності [4;9].
В ідеальному експерименті, за Д. Кемпбеллом, припускається зміна тільки незалежної змінної, пов’язана з нею залежна змінна контролю-ється. Усі інші умови експерименту залишаються незмінними. Ідеаль-ний експеримент вимагає тотожності (еквівалентності) усіх досліджу-ваних, усталеності всіх умов проведения експерименту в часі. Досягнен-ня цих характеристик означав проведения всіх експериментальних впливів одночасно, коли одному й тому самому досліджуваному одно-часно пред’являються всі рівні незалежної змінної, що, очевидно, в реа-льному експерименті є неможливим. А все-таки ідеальний експеримент дасть змогу оцінити, наскільки умови проведения реального експери-менту близькі до ідеальних, знешкоджують чи залишають незмінними побічні впливи і, отже, певною мірою визначити достовірність даних.
Слід урахувати, що перевірка гіпотези проводиться тільки для част-кових випадків, які мають індивідуальні відмінності. Постає питания, чи можна поширити результати експерименту на інші випадки, що відрізняються від цих, оскільки не існує ідентичних даних (крім клона). Отже, необхідним є нескінченний експеримент, який продовжуеть-ся нескінченно і, отже, враховує всі варіації завдань. Очевидно, що ре-ально він є безглуздим, адже вся суть експерименту полягае у тому, щоб на основі обмеженої кількості даних зробити узагальнені виснов-ки. Разом з тим нескінченний експеримент дае змогу визначити не-обхідні умови проведения реального експерименту, зокрема, достат-
ньо велику кількість дослідів з тим, щоб отримати надійні дані на різ-них досліджуваних у різних умовах. У цьому випадку експеримен-тальний контроль полягае в повторному проведенні експериментів, кількість яких визначається дослідником. Збіг результатів першого і наступних експериментів дає змогу стверджувати, що експерименти взаємно підтверджуються [7], а сам реальный експеримент наближа-ється до нескінченного.
Реальный експеримент є моделлю дійсності, тому навіть нескінчен-ний експеримент (якби він навіть був доцільним) не дає змоги усуну-ти всі недоліки, адже сам факт пред’явлення досліджуваним однієї з експериментальних умов уже під час дослідження може вплинути на їхні дії за інших умов, викликаючи, наприклад, ефект центрації (див. тему 3). Бездоганним у цьому випадку є експеримент повної відповід-ності, всі умови якого моделюють реальність 1:1, тобто повністю від-повідають життєвим умовам, на які будуть поширюватися результа-та дослідження. Ступінь наближення умов реального експерименту до експерименту повної відповідності залежить від відповідності умов експерименту життєвим умовам групи досліджуваних (репрезентативности експерименту), а також від типовості ситуації для групи досліджуваних у контексті їхньої життєдіяльності, на яку планується поширити результата експерименту (репрезентативность ситуації) [6; 8; 10].
Із зазначених міркувань випливає, що бездоганний експеримент, який одночасно є ідеальним, нескінченним і експериментом повної відповідності, на практиці неможливий і може бути проведений як мислений експеримент.Такий експеримент дає змогу встановити, що достовірність експериментальних висновків визначається, по-перше, тим, наскільки знайдене в експерименті співвідношення між незалеж-ною і залежною змінними є вільним від впливу інших змінних (тобто, за Р. Готтсданкером, установи™ внутрішню валідність), по-друге, тим, наскільки рівень додаткової змінної відповідає ії рівню в реаль-них життєвих ситуаціях, на які планується поширити експеримен-тальні дані (тобто визначити зовнішню валідність)[6].
Різновидами зовнішньої валідності є операціональна валідність — відповідність або міра відповідності застосовуваних методичних процедур тим теоретичним поняттям, які входять до експериментальної гіпотези, а також конструктна валідність — достовірність інтерпре-тації причини й експериментального ефекту з допомогою відповідних термінів; про конструктну валідність говорять, коли в межах даної
теорії не існує інших теоретичных конструктів, з допомогою яких мо-жна пояснити встановлений в експерименті причинно-наслідковий зв’язок.
Крім того, виокремлюють емпіричну валідність теорії, яка визна-чає, наскільки добре теоретичні конструкти репрезентують реальні феномени, а також "очевидну" валідність, яка, на думку А. Анастазі, визначає, зокрема, наскільки експериментальні методики і результа-та є обґрунтованими в очах тих, хто буде їх використовувати на прак-тиці[1; 8].
Усі ці види валідності можна подати схематично (рис. 3), на під-ставі модифікації схеми В. Дружиніна [8]:
ТЕОРІЯ | ||
конструктна валідність | внутрішня валідність | операціональна валідність |
------------ ЕКСПЕРИМЕНТ | ||
“очевидна” валідність | ^овнішня валідність | |
ПРАКТИКА |
Рис. 3. Види валідності експерименту
На думку Д. Кемпбелла, експеримент можна назвати “добрым”, якщо в ньому:
• виявлено відповідну послідовність прояву в часі причин і наслід-ків;
• показано їхній зв’язок (коваріацію);
• виключено вплив побічних змінних, яким можна було б поясни-ти експериментальний ефект;
• відхилені альтернативні гіпотези щодо теоретичних конструктів, які могли б пояснити цей зв’язок [9].
Залежно від того, наскільки реальный експеримент відповідає цим вимогам, настільки його називають валідним.
Отже, при визначенні валідності реальних експериментів необхід-но порівнювати процедуры їхнього проведения з процедурами прове-дения бездоганного мисленного експерименту. При цьому підвищення внутрішньої валідності пов’язують з усуненням результатів дії побіч-них (зовнішніх) змінних (із усередненням їхніх мінливості і нестабіль-ності), тобто урахуванням фактора часу, задачі, суб’єктивного фактора. Підвищення зовнішньоївалідності (достовірність результатів експе-рименту) забезпечується досягненням відповідності рівнів додатко-вих змінних в експерименті і в реальності, яка вивчається. У зв’язку з цим експериментальний контроль можна трактувати як будь-який за-сіб, що використовується для виключення можливості зменшення ва-лідностідослідження.
Виокремлюють цілий ряд факторів, які утруднюють досягнення зовнішньої та внутрішньої валідності [6;10]. Для внутрішньої валіднос-ті це насамперед “факторы часу”, тобто зміни, які відбуваються про-тягом часу й обумовлюють нестабільність результатів, зокрема не-стабільність самої незалежної змінної в часі; “ефект історї” — вплив конкретних подій, що відбуваються в житті досліджуваних, окрім екс-периментального впливу; природный розвиток — зміни досліджува-них без зв’язку з конкретними подіями як наслідок перебігу часу — зміна стану (коливання уваги, втома, голод, хвороба), властивостей індивіда — вікові зміни, накопичення досвіду, які зумовлюють неста-більність залежної змінної; динаміка побічних змінних протягом часу (зокрема, зміни в погодних умовах, годинах дня, сезонні зміни тощо).
Внутрішній валідності загрожують також “факторы задачі", коли, наприклад, експерименти (особливо пов’язані з научінням) вимага-ють застосування^онмх задач для різних умов (оскільки одну і ту саму задачу можна виконати тільки один раз); саме різний зміст задач, а не експериментальний вплив може зумовити зміни в поведінці досліджу-ваних. При цьому також може проявитися ефект тестування (вплив попереднього тестування на результат прикінцевого) або інструмен-тальна похыбка, зумовлена недостатньою надійністю методик фікса-ції поведінки досліджуваних.
Крім того, в будь-якому експерименті, де різні умови надаються одному й тому самому досліджуваному, виникають ефекты послідов-ності, коли попередні умови впливають на наступні.
Джерелом порушення внутрішньої валідності може також стати суб'єктивний фактор, зокрема упередженість експериментатора щодо переваги однієї з умов незалежної змінної, в цілому комунікативні ар-тефакта, викликані особливостями взаємодії експериментатора і до-сліджуваного.
Якщо ці загрози внутрішньої валідності при плануванні експери-менту не усунути, вони можуть призвести до ненадійності експерименту в цілому (коли при великій розбіжності даних проведено невелику кількість дослідів, унаслідок чого викликає сумнів щодо відтворення результатів при повторенні експерименту) і систематичного змішу-вання усіх видів змінних, що не дає можливості ізолювати незалежну змінну і саме ії впливом пояснити динаміку залежної змінної.
Досягнення зовнішньої валідності утруднюється факторами, які пов’язані з особливими умовами проведения експерименту, що відріз-няються від умов реально! ситуації. По-перше, експеримент повної відповідності, з яким порівнюється реальний експеримент у контексті досягнення зовнішньої валідності, потребує участі в ньому всіх людей, для яких правильними будуть отримані в експерименті результа-та (що неможливо). Отже, зовнішня валідність пов’язана з відбором реальных досліджуваних таким чином, щоб отримані результата мож-на було поширити на всіх потенційних досліджуваних. При цьому може відбутися взаємодія факторів відбору і змісту експериментально-го впливу, наслідком чого стануть артефакта, зумовлені, наприклад, різною мотивацією тих, хто бере участь в експерименті добровільно чи з примусу.
Зовнішній валідності, яка визначає можливість узагальнення і пе-реносу даних на більш широкі спільноти, загрожують самі умови проведения експерименту, які змінюють досліджуваних. У цьому разі ви-никає запитання, чи можна поширювати результати на людей, які не підлягали попередньому тестуванню чи експериментальному впливо-ві. Останній фактор “реакції на експеримент” практично неможливо елімінувати [8].
Отже, проблему досягнення зовнішньої валідності експерименту як його репрезентативності щодо реальності повністю розв’язати не-можливо, можна тільки наблизитися до її вирішення [8; 10].
Особливо велике значения при цьому мае відбір досліджуваних для участі в експерименті. Слід зауважити, що об’єктом дослідження у психологічному експерименті в окремих випадках може стати й один
досліджуваний, зокрема, коли індивідуальними відмінностями можна знехтувати при великій кількості проб, коли досліджуваний є унікаль-ним або вимагається особлива компетентність, якої важко досягти для більшої кількості людей через надзвичайно складну підготовку.
Частіше об’єктом дослідження є група досліджуваних — вибірка,яка обирається з генеральної сукупностіабо популяції— усіх потен-ційних досліджуваних, на яких планується поширити експеримен-тальні результата. Ці досліджувані, як правило, розподіляються на контрольну й експериментальну групи. Процедуру добору еквівалент-них експериментальної і контрольно! груп, коли потенційні досліджу-вані з популяції мають рівні шанси взяти участь в експерименті й од-накову ймовірність бути приписанный до експериментальної чи контрольно! груп, називаютьрандомізацією [1; 6; 10].
Важливою властивістю вибірки є іірепрезентативність — міра аде-кватності характеристик досліджуваних (вік, освіта, стать, соціальні й економічні умови їхнього життя тощо) відповідним характеристикам популяції, що вивчається. Ступінь репрезентативності визначає зов-нішню валідність експерименту.
При цьому особливості розподілу на експериментальну і контрольну групи визначають внутрішню валідність експерименту. Сам розподіл проводиться таким чином, щоб відповідати критерію еквіва-лентності досліджуваних,що означав необхідність урахування всіх значущих характеристик досліджуваних, відмінності у вираженості яких можуть суттєво вплинути на залежну змінну. Якщо це не вдаєть-ся зробити, то при обробці даних використовують нормування результате на величину значущого параметра.
Так, зокрема, В. Дружинін наводить приклад дослідження, прове-деного щодо вивчення процесу формування простих штучних понять, коли криві научіння, побудовані за результатами дослідження, вияви-лися різними в усіх досліджуваних [7]. Дослідником було запропоно-вано нормувати індивідуальні показники на величину початкового рівня навченості (по осі У) і на індивідуальний час досягнення крите-рію (по осі X). Це дало змогу отримати функціональну залежність ус-пішності від часу, однакову для всіх досліджуваних, при цьому показники динаміки індивідуальних результатів досліджуваних описані через ступеневу квадратичну функцію.
Існує кілька можливостей конструювання вибірки:
• проведения дослідження з двома різними трупами (експеримен-тальною і контрольною), які ставляться в різні умови;
• дослідження однієї групи в контрольных і експериментальних умовах (коли можна знехтувати ефектом послідовності);
• дослідження особливостей експериментального впливу на різних трупах, які ставляться в різні умови, що відповідають дії різних фак-торів — кількох незалежних змінних [10].
Добір досліджуваних може здійснюватися за допомогою різних стратегій, які мають на меті:
1) знешкодження ефекту змішування — впливу індивідуальних від-мінностей між досліджуваними на зв’язок між незалежною і залежною змінними, що, до речі, спостерігається у разі використання реальних груп, які вже існують (наприклад, шкільні класи);
2) досягнення того, щоб експериментальна група представляла ту популяцію, яка вивчається, і, отже, експериментальна вибірка висту-пала як модель популяціїі або тієї її частини, яка є об’єктом нашого вивчення.
Існують кілька стратегій відборудосліджуваних у вибірку. Це, по-перше, стратегія випадкового відбору, коли максимально можливій кількості членів популяції привласнюють індивідуальний номер і пойм обирають необхідну кількість реальних досліджуваних за допомогою таблиці випадкових чисел. Тим самим кожному досліджуваному надаються рівні можливості бути членом вибірки, тобто брати участь в експерименті. Тому така стратегія ще носить назву технікарандомі-зації, або R-метод.
У цьому випадку характеристики суб’єктів, які можуть вплинути негативно на результата, змінюються випадково. Завдяки залученню багатьох осіб можна припустити, що їхні характеристики розподіля-ються в кожній групі згідно з тим самим розподілом, який спостеріга-еться в генеральній сукупності. За умови достатньо великої кількості об’єктів дослідження є цілком імовірним, що починає діяти закон нормального розподілу [7]. Отже, техніка рандомізації є особливо придат-ною для досить великої, бажано однорідної за певними ознаками кількості людей, які складають популяцію.
Якщо ж група потенційних досліджуваних є досить різноманіт-ною, використовується стратометрична стратегія, коли в популяції виокремлюються групи людей — страти (від грец. “страта” — проша-рок) з рівними показниками певних властивостей. Потім з кожної з груп (страт) випадково і пропорційно обираються реальні учасники експерименту, у зв’язку з чим дану стратегію також називають техні-кою рандомізаціі з попереднім виокремленням страт [4].
Стратегія попарного відбору, або М-метод, стосується розподілу досліджуваних в експериментальну і контрольну групи, коли добира-ються досліджувані, еквівалентні за значениями проміжних змінних. Для цього досліджувані тестуються за значущими змінними, за результатами тестування складаються пари досліджуваних із приблизно рів-ними значениями протестованих змінних. Потім один досліджуваний з пари розподіляється в експериментальну групу, а другий — в контрольну. Різновидом цієї стратегії є підбір груп досліджуваних, вирівняних за всіма показниками, крім того, що нас цікавить. Тоді різницю в результатах груп за деяких умов можна приписати саме цьому показни-ку, за яким відрізняються дані групи [4; 6].
Іноді неможливо утворити репрезентативну групу, тоді викорис-тоъуютъреальш групи, коли, наприклад, дослідження проводиться на студентах (що, до речі, часто і відбувається в психологічних експери-ментах), а результати поширюються на всіх людей віком 17-22 років. Застосування реальних груп може призвести до змішування незалеж-ної змінної та індивідуальних відмінностей, у зв’язку з чим вимагае квазіекспериментального плану дослідження (див. тему 8).
У деяких дослідженнях використовують так звані вибірки типового випадку. Е. Дзукі наводить відповідний приклад, коли даеться ви-значення середнього молодого італійця і для дослідження використо-вується вибірка, що складається з індивідів, які відповідають цьому визначенню [7]. Зрозуміло, що результати такого дослідження можна поширити тільки на тих осіб, які за своїми характеристиками відпові-дають визначенню “середній молодий італієць".
Чисельність вибіркив більшості випадків варіює від 1 до 100 осіб. Доцільно, щоб вибірка складала не менше 30-35 осіб, а з урахуванням природного “відсіву" слід передбачити чисельність вибірки на 5-10 % більше, ніж потрібно. У разі факторного експерименту кількість дослі-джуваних повинна не менш ніж у 3 рази перевищувати кількість параметре, які реєструються в експерименті [8].
Контрольні запитання і завдання
1. Яким чином організується психологічний експеримент?
2. Охарактеризуйте кожний етап експерименту в психології.
3. Чому планування називають центральним моментом підготов-чого етапу експерименту?
4. Яким чином визначається валідність експерименту?
5. Чому бездоганний експеримент можна провести тільки в мысленному плані?
6. Назвіть види валідності психологічного експерименту і стисло охарактеризуйте їх.
7. Знайдіть у психологічній науковій літературі опис будь-якого психологічного експерименту і оцініть його валідність.
8. Які фактори перешкоджають зовнішній і внутрішній валідності психологічного експерименту? Чому?
9. Які існують стратегії відбору досліджуваних?
10. Поясніть, яким чином відбір досліджуваних може вплинути на валідність психологічного експерименту. Наведіть приклади.
Список використаної та рекомендовано* літератури
1. АнастазиА., Урбина С. Психологическое тестирование. —СПб.: Питер, 2001. —С. 162-195.
2. Боровиков В. П., Боровиков И. П. Statistica. Статистический анализ и обработка данных в среде Windows. — М.: Филинъ, 1997. — 608 с.
3. Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психологии: Информ.-метод. пособие к курсу “Психология человека". — М.: Пед. общество России, 2001. — 276 с.
4. Горбатов Д. С. Практикум по психологическому исследованию. — Самара: Изд. дом “БАХРАХ — М”, 2000. — С. 16-51.
5. ГорбачикА. П. ОСА: пакет программ обработки социологических анкет: Руководство пользователя. — К, 1992 — 37 с.
6. Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. — М.: Изд-во МГУ, 1982. — С. 49-136.
7. Дзуки Э. Введение в методологию социально-психологического исследования: Курс лекций. — Милан; Новосибирск, 1997. — 54 с.
8. Дружинин В. Н. Процедура и основные характеристики психологического эксперимента // Экспериментальная психология. — СПб.: Питер, 2000. — С. 74-111.
9. Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. — СПб.: Соц.-психол. центр, 1996. — 392 с.
10. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ; Изд-во ЧеРо, 2001. — С. 123-197.
Тема 6. Планування експерименту
• поняття про планування;
• умови i форми планування у психологічному експерименті;
• типи планування;
• план як експериментальна схема варіювання умов незалежної змінної;
• простий план і його різновиди;
• складний (факторний) план;
• планування за латинським і греко-латинським квадратом;
• особливості експериментальних планів для одного досліджува-ного.
Під плануванням експериментув психології розуміють забезпечен-ня умов його проведения у відповідності із бездоганним експеримен-том. Логіка планування базуеться на індуктивних висновках, які сто-суються можливості розгляду незалежної змінної як фактора, що обу-мовлюе експериментальний ефект.
При цьому, згідно з підходом Дж. Мілля, розглядають дві схеми, найпоширеніші у практиці експериментування.
Метод згоди.
Якщо дві сукупності змінних викликають один і той самий ефект Y, то він обумовлений спільною для цих груп змінною X:
якщо (А, В, X)^Yi (С, D, jrj=> Y, moX^Y.
Метод розрізнення.
Якщо група змінних, що містить фактор X, викликае ефект Y, а та ж група без фактора Хпризводить до негативного ефекту (-Y), то Y обумовлений X.
якщо (А, В, С, X)^Yi (А, В, С) => (-Y), moX=>Y [4].
Планування експерименту спрямоване як навозе'язання змістових проблем — конкретизацію й операціоналізацію незалежної, залежної і додаткової змінних, так і на вибір процедуры дослідів з метою реаліза-ції зазначеного індуктивного висновку щодо причинної обумовле-ності залежної змінної Гнезалежною змінною X,
У зв’язку з цим виокремлюють відповідні форми планування.Зок-рема, змістове планування передбачає:
• обґрунтування конструктної й операціональної валідності експерименту;
• розв'язання проблемы досягнення внутрішньої і зовнішньої валід-ності на основі обґрунтування експериментальної гіпотези, ії операціо-налізації і використання відповідних методичных процедур виміру змінних таким чином, щоб не втратити специфіку психічної реаль-ності;
• здійснення вибору плану як форми експериментального контролю відповідно до особливостей базисного процесу, що реконструю-ється в експерименті згідно з його розумінням у рамках певної теорії.
Наприклад, у дослідженнях мотивації як базисного процесу за умови співвіднесення ії особливостей з факторами ситуації план екс-перименту буде передбачати саме реалізацію відповідних факторів-ситуацій для актуалізації цього феномена. Якщо ж мотивація пов’язу-ється з властивими особистості диспозиціями, план експерименту буде передбачати насамперед підбір груп таким чином, щоб забезпе-чити функціональний контроль цих мотиваційних диспозицій [8].
Формальне плануванняспрямоване на вибір схеми, тобто плану ор-ганізації впливу незалежної змінної на залежну. Плану цьому контекст! представляв логічну схему, яка визначае характер і порядок різ-них фаз експерименту, кількість дослідів, контроль факторів, що за-грожують валідності експерименту, тощо. Тут, згідно з Р. Готтсданке-ром, аналізується:
• чи пропонуються умови незалежної змінної одному й тому ж до-сліджуваному, чи різним трупам людей; у першому випадку говорять про інтраіндивідуальні схеми, в другому — про міжгрупові; проміж-ним варіантом до зазначених схем є кросіндивідуальні схеми, в яких пропонується пред'явлення всіх умов незалежної змінної кожному до-сліджуваному, але подають їх у певній, як правило, позиційно вирів-няній послідовності;
• чи можливо виокремлення одиничної незалежної змінної, чи не-залежна змінна подається спільно з іншими умовами, що повинні бути співвіднесені з особливостями зовнішньої реальності, на яку пла-нується поширити експериментальні результати;
• чи контролюються всі можливі джерела виникнення артефактів з боку побічних змінних, зокрема систематичне змішування незалежної і побічних змінних або супутнє змішування різних незалежних змін-них;
• чи планується схема дослідження впливу однієї незалежної змін-ної чи кількох (факторна схема), чи передбачається при цьому кількіс-
ний вимір результату дії незалежної змінної (і взаємодії незалежних змінних у факторних експериментальних схемах);
• чи досягається найкраща репрезентативність реального експери-
менту в порівнянні з мисленним, бездоганним експериментом [1].
Формальне планування часто поєднується з обґрунтуванням досто-вірності або значущості отриманих емпіричних результатів. Тут важ-ливо визначити, чи потрібне статистичне рішення, чи експеримен-тальний ефект “б’є в очі” (йдеться про експеримент, у якому очікуєть-ся настільки велика різниця між умовами, що статистичне рішення не потрібне).
У разі встановлення необхідності статистичного рішення, коли пе-редбачається наявність відносно невелико!, але стійкої різниці між умовами, визначається, яким чином буде оцінюватися експеримен-тальний ефект (за якими мірами зв’язку і відмінності), яким буде міні-мальний ефект, достатній для судження про значущість відмінностей (зв’язків), а також ймовірність помилки 1-го і 2-го роду (або альфа- і бета-рівень) [1; 2; 4].
Слід зауважити, що взагалі планування експерименту можливе за таких умов:
• наявність більш ніж одного рівня незалежної змінної, зокрема, наявність активних і пасивних станів незалежної змінної (оскільки висновок про експериментальний вплив ґрунтується на порівнянні показників залежної змінної в різних умовах незалежної змінної);
• можливість виміру змінних за однією з видів шкал (номінальній, порядку, інтервалів чи шкали відношень);
• можливість функціонального контролю рівнів незалежної змін-ної, коли дослідник може реально маніпулювати цією змінною або здійснювати контроль шляхом підбору груп досліджуваних (інакше, коли дослідник використовує вже “готові” значения незалежної змін-ної як результати психодіагностики, він не може бути впевненим, що саме незалежна змінна визначила залежну);
• формальне планування (вибір експериментальної схеми) дає мо-жливість досягти внутрішньої валідності експерименту, гарантувати компенсацію артефактів (систематичне змішування і супутню несис-тематичну мінливість незалежної змінної з часом, ефекти послідовнос-ті, комунікативні артефакти тощо), забезпечити максимально можли-ве наближення до експерименту повної відповідності [4].
Типы планування виокремлюють:
• залежно від характеру динаміки незалежної змінної (якісне і кіль-кісне);
• залежно від схеми порівняння (інтраіндивідуальний, міжгрупо-вий, крос-індивідуальний);
• залежно від кількості незалежних змінних (простий і факторний) [1; 3].
Простий план, або план для однієї незалежної змінної, може бути реалізований у трьох варіантах. Перший варіант — план із попереднім і підсумковим тестуванням: передтест — експериментальний вплив — посттест (табл. 4). За цим планом можливе здійснення чіткого контро-лю внутрішньої валідності за рахунок зіставлення результатів експери-ментальної і контрольно! груп. Водночас за такого плану існує загроза артефакту через вплив результатів тестування на досліджуваних і, отже, змішування тестового й експериментального впливу. Це обумов-лено тим, що зміст тестових і експериментальних завдань, як правило, подібний (оскільки в тестуванні вимірюється залежна змінна) і, отже, можлива сенсибілізація — підвищення чутливості досліджуваних до експериментального впливу. Крім того, джерелом артефактів може стати неодночасність тестування в обох трупах одним експериментато-ром. Цей ефект неодночасності вимірювання частково долається в ре-зультат рандомізації, коли досліджуваних з експериментальної і конт-рольно! груп тестують у випадковому порядку.
Таблиця 4 План із попереднім і підсумковим тестуванням
Передтест | Посттест | |
Експериментальна трупа | ||
Контрольна трупа | О3 |
Тут порівнюють 1) 01 і 02, 2) 03 і 04, 3) 02 і 04 (наприклад, за Г-критерієм Стьюдента чи /-критерієм Фішера). Вплив незалежної змінної констатується, коли перша різниця є значущою, друга є незна-чущою, третя є значущою.
Оскільки для таких планів існує загроза зовнішньої валідності, іноді використовують другий варіант плану — план для двох рандомі-зованих груп із тестуванням після впливу, коли групи вирівнюються за
технікою рандомізації, після чого здійснюється експериментальний вплив:
експериментальна група (ЕГ): RX01;
контрольна група (КГ): R 02,
де R — рандомізація, X— експериментальний вплив, 01 і 02 — тестування експериментальної і контрольно! груп відповідно.
Тут, оскільки попереднє тестування відсутнє, попереджено прояв ефекту взаємодії тестування і змісту експериментального впливу. У цьому випадку виникає інша проблема: оскільки вихідний рівень за-лежної змінної невідомий, важко оцінити силу впливу (що не підхо-дить для експериментів, наприклад, у педагогічній психології, коли, скажімо, необхідно оцінити ефекти научіння). Крім того, рандоміза-ція не гарантує абсолютну правильність відбору досліджуваних в ек-вівалентні групи [2].
Ці недоліки врахoвуються в плані Р. Соломона, який об’єднує два зазначених плани [3]. За цим планом беруться дві контрольні групи і дві експериментальні, в одній парі проводять попереднє тестування, а в іншій — ні:
ET1: R 01X02;
КГ1:Я03 04;
ЕГ2: R X 05;
КГ2: R 06.
Тут можна виявити взаємодію тестування і експериментального впливу шляхом порівняння 02 і 04 з 05 і 06 відповідно. Сам експери-ментальний вплив може бути перевірений шляхом порівняння резуль-тате посттестів 02 і 05 з одного боку, з результатами посттестів 04 і 06 — 3 другого.
Вплив неекспериментальних подій може бути проаналізований шляхом порівняння різниці передтесту і посттесту в КГ1. Якщо в да-ній групі спостерігаються зміни, то це може свідчити про те, що навіть за відсутності експериментального впливу існують інші, неексперимен-тальні фактори, які сприяють змінам у поведінці досліджуваних. Уто-чнити вплив ефектів природного розвитку, фону в цілому можна, по-Рівнюючи06і01,06іО3.
Д. Кемпбелл спростив запропоновані Р. Соломоном порівняння, звівши дані до такої схеми (табл. 5):
Таблиця 5 Схема дослідження експериментального впливу за планом Д. Кемпбелла[3]
Попереднє тестування | Вплив є | Впливу нема |
проводилося | ||
не проводилося | О6 |
За цією схемою порівняння середніх у стовпчиках за допомогою дисперсійного аналізу дозволяв зробити висновок про вплив незалеж-ної змінної на залежну.
Слід зауважити, що для зазначених планів можна встановити вплив незалежної змінної, але не його якісні характеристики, форму залежності між незалежною і залежною змінною. Останнє можна ви-явити, якщо використати системный експерименталъний план, за яким обирається кілька рандомізованих груп, кожній з яких пропо-нується свій рівень незалежної змінної (при цьому вибирається стільки експериментальних груп, скільки є рівнів незалежної змінної). На-приклад:
ET1: RX1 01;
ЕГ2: R Х2 02;
КГ: R 03,
де X1 і Х2 — рівні незалежної змінної X. При цьому в даному випа-дку контрольну групу розглядають як експериментальну, для якої рі-вень незалежної змінної X = 0.
Факторний планпередбачає перевірку впливу на залежну змінну кількох незалежних змінних. За такими планами, як правило, переві-ряються не тільки можливості впливу кожної з незалежних змінних, а й як кожна з незалежних змінних впливає одна на одну, тобто визна-чається взаємодія змінних (що можливо, наприклад, за дисперсійним аналізом Фішера). Для цього у факторному плані передбачається по-єднання рівнів незалежної змінної один із одним. Кількість цих поєд-нань визначає кількість експериментальних груп [1].
Наприклад, для двох незалежних змінних A i В, кожна з яких мае два рівні: А1іА2,В1і В2, можливі 4 поєднання цих змінних (табл. 6), яке потребує 4 еквівалентні групи досліджуваних.
Таблиця 6 Факторний план для двох незалежних зюнних із двома рівнями кожна (план 2x2)
А1 | А2 | |
Використання такого плану мае певні переваги.Наприклад, у до-слідженні впливу очікування досліджуваного на час його реакції П. Фресс визначив як незалежні змінні час очікування (зміннаЛ) [умови очікування (змінна В). Рівнями цих незалежних змінних було визна-чено:
А1 — короткий час очікування (20 с);
А2 — довге очікування (60 с);
81 — нейтральні умови очікування;
82 — умови очікування “зі страхом” (очікування неприємної для досліджуваних процедури).
При вивченні впливу очікування на час реакції за умови нейтраль-ного очікування й очікування “зі страхом” можна встановити вплив тривалості очікування і характеру очікування. Крім того, як видно з табл. 6, такий план дає можливість зменшити кількість груп (оскіль-ки, якщо варіювати тільки одну змінну, необхідно перевірити А1 і А2 за умови В1, потім за умови В2, а також В1 і В2 за умови А1 та за умови А2, тобто необхідно було б здійснити 8 дослідів і, отже, без зазна-ченого плану необхідно було б 8 груп, а не 4) [7].
Важливо, що результата, отримані за таким планом, дають мож-ливість зробити більш широкі висновки. Наприклад, перегрупувавши результати, ми отримуємо можливість перевірити:
• вплив короткотривалого очікування А1: 1+3;
• вплив довготривалого очікування А2: 2+4;
• вплив нейтрального очікування В1: 1+2;
• вплив очікування “зі страхом” В2: 3+4, а також порівняти ці результати із загальним впливом характеру очікування.
Існує також можливість визначити взаємодію незалежних змінних, коли дія однієї з них на залежну змінну залежить від значения іншої. Наприклад, можна виявити, чи залежить характер очікування від тривалості очікування або чи очікування “зі страхом” по-різному впливає на час реакції залежно від часу очікування. Це можна встановити, порівнюючи порядок відмінності між 1 і 2 з відмінностями між 3
i 4. Якщо ці відмінності одного порядку — взаємодії нема, якщо різ-ного — є.
Слід зауважити, що вже для трьох незалежних змінних навіть тільки з двома рівнями кожна необхідно вже значно більше експери-ментальних груп. Наприклад, якщо в зазначеному дослідженні нас, крім часу і умов очікування, буде цікавити вплив особистісних харак-теристик досліджуваних (зокрема, рівень тривожності), необхідно буде вже до участі в дослідженні залучити 2x2x2 = 8 труп (табл. 7).
Таблщя 7 Факторний план для трьох незалежних змінних (2x2x2)
Природа очікування | Очікування | Низький рівень тривожності | Високий рівень тривожності |
нейтральне очікування | короткочасне | ||
тривале | |||
очікування “зі страхом” | короткочасне | ||
тривале |
Загалом, для двох незалежних змінних, що мають К і Грівнів від-повідно, необхідно КхТтруп (і, відповідно, КхТклітин плану), а для трьох змінних, що мають, відповідно, К, Т, М рівнів, необхідно КхТхМгруп.
Очевидно, що було б бажано спростити процедуру дослідження, зменшивши кількість груп, але зберігши підхід факторного експери-менту. Це можливо за умови використання планів за методом латин-ського і греко-латинського квадрата.
Плану вання за методом латинського квадрата передбачае, що кож-на пара рівнів незалежної змінної мае реалізовуватися тільки один раз. Наприклад, для трьох змінних із трьома рівнями змінних кожна в звичайному факторному плані необхідно було б 3x3x3 = 27, тоді, як для даного виду планування необхідно всього 9 груп (табл. 8).
Таблиця 8 Планування за методом латинського квадрата
К1 | К2 | К3 | |
М1 | М2 | М3 | |
М2 | М3 | М1 | |
М3 | М1 | М2 |
Тут К1,К2,Ю— модальності (рівні) першої змінної К; M1, M2, М3 — модальності другої змінної М; Т1,Т2,Т3 — модальності третьої змінної Т. Для попереднього прикладу експерименту П. Фресса таблицю можна перетворити за латинським квадратом таким чином (табл. 9).
Таблиця 9 План експерименту П. Фресса за методом латинського квадрата [7]
Низький рівень тривожності (Cl) | Високий рівень тривожності (С2) | ||
Очікування | нейтральне(51) | короткочасне очікування(Л1) | довготривале очікування (A2) |
“зі страхом” (52) | довготривале очікування (A2) | короткочасне очікування(Л1) |
При цьому можна використовувати одних і тих самих досліджува-них, якщо не існує загрози ефектів послідовності, й еквівалентні тру-ни, якщо така загроза існує.
Планування за методом греко-латинського квадрата дае змогу до-слідити вплив чотирьох незалежних змінних, використовуючи мініма-льно можливу кількість труп. Для цього в плані за латинським квад-ратом до кожної латинської букви приеднують грецьку, яка відпові-дає значениям четвертої незалежної змінної. Розподіл грецьких букв відбувається за тим самим правилом, що й розподіл латинських, тоб-то є повним у кожному рядку і стовпчику, з’являючись у кожному з них тільки один раз (табл. 10).
Таблиця 10 План за методом греко-латинського квадрата
К2 | К3 | ||
м1а | М2(3 | M3J | |
M2J | м3а | М1(3 | |
м3З | M1J | М2а |
Тут К1, К2, К3 — модальності першої змінної К; M1, M2, М3 — модальності другої змінної М; Т1,Т2, Г3 — модальності третьої змінної Т; а, (3, у— модальності четвертої змінної.
Отже, всі факторні плани ґрунтуються на одному принципі: пере-групування окремих результатів і порівняння їх із сукупністю інших результатів, що дає можливість виявити взаємодію змінних. У розгля-нутих планах, як правило, використовуються міжгрупові схеми порів-няння, коли різні групи досліджуваних підлягають впливу різних екс-периментальних умов. У цьому разі порівняння результатів стає мож-ливим за умови використання еквівалентних груп.
Водночас у цьому випадку неможливо встановити, яким чином впливають незалежні змінні на залежну, тобто встановити функціо-нальну залежність між ними.
3 метою встановлення функціональної залежності між змінними необхідно спланувати експеримент таким чином, щоб усі його учас-ники отримали всі рівні впливу незалежної змінної, тобто використа-ти схему кросіндивідуального порівняння або, по-іншому, ротаційний план [1; 2; 3]. Такі плани будуються за методом латинського квадрата, але у рядках тут позначені групи досліджуваних, по стовпчиках — pie-Hi впливу першої незалежної змінної X, а в клітинках таблиці — рівні впливу другої незалежної змінної Г (табл. 11).
Таблиця 11 Ротаційний план для двох незалежних змінних (схема кросіндивідуального порівняння)
Ивні незалежної змінної X | |||
Групи | XI | Х2 | ХЗ |
Аналізуючи суми даних за стовпчиками, можна визначити відмін-ності залежної змінної при різних рівнях незалежної змінної X. Переписавши план щодо рівнів незалежної змінної Г і аналізуючи відповід-ні дані, можна визначити відмінності залежної змінної при різних рів-няхнезалежноїзмінної Y.
Аналіз даних за рядками показує відмінності між трупами дослід-жуваних. При цьому, якщо групи є рандомізованими, відмінностей у значениях за рядками не повинно бути. Якщо ж склад групи є до-датковою змінною, то його за таким планом можна проконтролю-вати [2].
Проблемою цього плану є неможливість уникнення ефекту научін-ня внаслідок тренування досліджуваних. До того ж за цим планом
важко контролювати зовнішню валідність, оскільки сумнівно, що у реальному житті досліджувані будуть підлягати сукупності таких впливів, як у цьому експерименті. Це дає підстави Д. Кемпбеллу від-нести такий план до квазіекспериментального з обмеженими форма-ми контролю (див. табл. 8) [2; 3].
Окремим випадком планування є планування для одного досліджу-ваного.
Слід зауважити, що планування з метою вивчення особливостей одного досліджуваного мае давні традиції, адже перші психологічні експерименти (Г. Фехнер, В. Вундт та ін.) проводилися з окремими су-б’ектами. Зараз таке планування використовуеться за таких умов:
• коли індивідуальними особливостями можна знехтувати (якщо, наприклад, перевіряємо наявність певної здібності в людини);
• коли досліджуваний є унікальним унаслідок специфічних особис-тісних характеристик (наприклад, феноменальна пам’ять) або спеціа-льної підготовки (наприклад, космонавт).
Особливо часто цей метод використовуеться в клінічній психологи, психотерапії, де, зокрема, важливо дослідити можливість і причи-ни негативних посттерапевтичних ефектів.
Важливо, що за такого планування знімаються артефакти, які ви-кликані індивідуальними відмінностями досліджуваних, хоча, безу-мовно, виникають інші проблеми. Так, у кожному експерименті мож-на дослідити вплив тільки однієї змінної. Якщо дві змінні варіюються одночасно, неможливо визначити, яким є окремий вплив кожної з них на поведінку досліджуваного [2; 3; 9].
Основним показником впливу незалежної змінної на залежну вва-жається зміна характеру відповідей досліджуваного під впливом на нього змінених у часі умов експерименту. При такому дослідженні рі-зні стани незалежної змінної даються одному й тому самому дослі-джуваному в різний час, тому необхідно контролювати фактор часу.
При цьому, наприклад, можуть використовувати просту стратеге А—В, коли досліджуваний виконує спочатку завдання в умовах А, а потім в умовах В. Тут не зрозуміло, що саме (В чи інші умови) зу-мовлює зміни в поведінці досліджуваного.
3 метою уникнення цього недоліку можна використати стратегію А—В —А, коли спочатку реєструється поведінка досліджуваного в умовах А, потім умови змінюються (В), а на третьому етапі досліджу-ваний повертається в початкові умови (А). Якщо на третьому етапі відтворюється результат першого етапу, тобто поведінка змінюється,
коли є експериментальний вплив і повертається до попередніх (доекс-периментальних) параметрів, коли експериментальний вплив припи-няється, незалежна змінна вважається такою, що впливае на залежну. Зрозуміло, що за такої стратегії досить важко вилучити фактори “іс-торії” і “природного розвитку”.
Очевидно також, що в цьому випадку існує загроза виникнення ефекту послідовності, який, в свою чергу, можна врахувати, викорис-товуючи стратегію А — В —А — В або А—В— А—В— А.У цьому випадку оцінка вихідного рівня і результатів застосування експе-риментального впливу здійснюється кілька разів.
У цілому в експериментах із одним досліджуваним використову-ють кілька експериментальних схем.
Схема випадкової послідовності використовується, де самі досліди досить короткі, але їх багато. Тоді стани незалежної змінної пред’яв-ляються у випадковому порядку. Тут досліджуваний не знає, який стан незалежної змінної йому пред’являють. Збільшення надійності відбувається за рахунок збільшення кількості дослідів.
Схема регулярного чергу вання використовується, коли є досить невелика кількість дослідів. Ця схема ґрунтується на розглянутій стра-теги А —В—А—В,за якою експериментальний ефект відтворюєть-ся хоча б двічі. Якщо при другому переході від А до В буде відтворена динамка функціональної залежності відповідей досліджуваного в часі, можна вважати, що незалежна змінна з рівнями A i В впливае на залежну. При цьому проблемою може стати систематичність певних подій, яка може віддати перевагу певній позиції, коли, скажімо, в час, що досліджуваний перебуває в умовах В, відбувається певна подія (грошова винагорода чи ін.), яка змінює його мотивацію.
Схема позиційно вирівняної послідовності застосовується у разі, коли позиції змінюються, тобто досліджуваний перебуває в умовах за стратегією А — В — В — А [1; 2]. Проблемою тут є різний вплив А на В залежно від порядку пред’явлення.
Слід врахувати, як зазначені експериментальні схеми контролю-ють фактори задачі, зокрема, у разі випадкової послідовності це може відбуватися за рахунок збільшення кількості спроб і подання їх у ви-падковому порядку. У разі регулярного чергування слід використову-вати не просто випадковий розподіл експериментальних завдань, а з їхнім попереднім розподілом по парах еквівалентних завдань, при цьому кожне з еквівалентних завдань призначаеться для відповідної умови з тим, щоб жодна з них не мала переваги (що може бути, коли
одне із завдань виявиться, наприклад, легше, ніж інше). У разі немож-ливості підбору повністю еквівалентних завдань, як правило, збіль-шують кількість дослідів. За позиційного вирівнювання всі завдання розбивають на пари таким чином, щоб у парі були еквівалентні за-вдання з метою запобігання систематичного змішування незалежної змінної і факторів завдання [1].
Основною проблемою планів для одного досліджуваного є виник-нення ефектів послідовності, які можуть бути неоднорідними, (викли-каними адаптацією до режиму експерименту або втомою досліджува-ного, а також його здатністю передбачити наступний вплив) і асимет-ричними, коли вплив умови А на В і В на А залежно від порядку пред’явлення є різним (наприклад, якщо А пред’являеться першою, вона позитивно впливае на дії досліджуваного в умовах В, а якщо В пред’являеться першою, вона негативно впливае на наступні дії дослі-джуваного в умовах А). У цьому випадку можна спостерігати ефект змішування незалежної змінної і послідовності дослідів.