Правовласник © Видавництво

Елвін Брукс Вайт

Павутиння Шарлотти

Анотація:

 

Ця повість-казка, написана в 1952 році американським письменником Елвісом Бруксом Вайтом, стала однією з найулюбленіших дитячих книжок в усьому світі, тому що в ній ідеться про справжню дружбу, відданість, невичерпні вигадки й веселі пустощі.

Маленька дівчинка на ім’я Ферн урятувала і виростила поросятка Вілбера як свого домашнього улюбленця.

На фермі, куди згодом відправили Вілбера, він потоваришував з багатьма тваринами. Але найвідданіший його друг — гарненька і розумна павучиха Шарлотта — вдруге врятувала Вілберове життя, а як — ви дізнаєтеся самі, прочитавши цю цікаву книжку.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

 

 

Розділ 1

Перед сніданком

 

 

Куди це тато вирядився з тією сокирою? – запитала маму дівчинка Ферн. Вони саме накривали стіл до сніданку.

– А до свинарника, – відказала пані Еребл. – Цієї ночі опоросилася одна льоха.

– Не розумію, чого до поросят треба бігти з сокирою? – не вгавала Ферн, якій було ще тільки вісім рочків.

– Ну, знаєш, – пояснила мама, – там є одне надто кволе порося. Таке мале й слабеньке, що не ростиме, а тільки хирітиме. Тож твій тато й вирішив його позбутись.

– Позбутись? – зойкнула дівчинка. – Ти хочеш сказати: вбити його? Тільки тому, що воно менше за інших?

Пані Еребл поставила на стіл дзбан з вершками.

– Не репетуй, Ферн! – попросила вона. – Твій тато слушно чинить. Те порося все одно навряд чи виживе.

Ферн відштовхнула стільця, що опинився у неї на дорозі, й вибігла надвір. Трава була в росі, земля духмяніла весняними пахощами. Поки дівчинка наздогнала батька, її капці вже й намокли.

– Прошу тебе, не вбивай його! – захлипала донечка. – Це нечесно!

Пан Еребл зупинився.

– Ферн! – лагідно мовив він. – Тобі треба навчитись володіти собою…

– Володіти собою? – вигукнула Ферн. – Тут справа життя або смерті, а ти вимагаєш, щоб я володіла собою!

Сльози бризнули з її очей. Дівчинка вхопилась за сокиру й сіпнула до себе, силкуючись вирвати її з батькових рук.

– Ферн! – умовляв дочку пан Еребл. – Я тямлю більше, ніж ти, як виростити поросячий виводок. З хирлявим тільки зайва морока. Вертайся до хати!

– Але це нечесно! – не відступалася Ферн. – Воно ж не винне, що народилося найменшим та хирлявим! А коли б я народилася дуже маленькою, хирлявою, то ти й мене вбив би?

– Звісно, що ні! – усміхнувся пан Еребл, з любов'ю дивлячись згори вниз на свою донечку. – Бо це ж різні речі. Одна справа – маленька дівчинка, й зовсім інша – маленьке хирляве поросятко.

– А я не бачу тут жодної різниці! – заперечила Ферн, усе ще висячи на сокирищі. – Про жахливішу несправедливість я зроду ще не чула!

Обличчя пана Еребла набуло якогось чудного виразу. Здавалося, він сам ось-ось заплаче.

– Гаразд уже, – здався батько. – Ти йди назад до хати, а я зараз принесу того малючка. Дозволю тобі почати його вигодовувати – з пляшечки, як немовля. І ти пересвідчишся, що недарма кажуть: «Не мала баба клопоту, то купила порося!»

Через півгодини пан Еребл повернувся до будинку, несучи картонну коробку під пахвою. Ферн якраз була нагорі – перевзувалася в сухі капці. Сніданок уже стояв на столі, й уся кухня повнилася пахощами кави, бекону, відвологлого тиньку й дров'яного диму з плити.

– Поклади на її стілець! – підказала чоловікові пані Еребл.

Пан Еребл так і зробив: поклав коробку на стілець, на якому зазвичай сиділа їхня донечка. Тоді підійшов до мийниці й, помивши руки, витер їх рушником на ролику.

Ферн поволеньки спустилася вниз східцями. Її очі були заплакані, аж червоні. Вона вже підходила до стільця, коли картонка заколихалася й долинув звук: щось там ніби чухалось. Ферн подивилася на батька. Тоді підняла накривку. А звідтіля, зсередини, на неї дивилося новонароджене поросятко. Таке білесеньке… Ранкове світло наскрізь просвічувало крізь його вушка, від чого вони здавалися рожевими.

 

 

– Кабанчик твій, – заявив пан Еребл. – Ти врятувала його від передчасної загибелі. І хай всемилосердний Господь простить мені цю дурість.

А Ферн не могла відірвати очі від крихітного поросятка.

– Ой! – прошепотіла вона. – Ой, ви тільки гляньте на нього! Це ж чудо та й годі.

Обережно дівчинка знову закрила коробку. Спочатку розцілувала батька, а тоді матір. Потім знову підняла накривку, дістала звідти поросятко й притисла до своєї щоки. Цієї миті до кухні увійшов її брат Евері. Йому було десять років. І був він до зубів озброєний: в одній руці рушниця, в другій – дерев'яний кинджал.

– Що воно таке? – поцікавився хлопчик. – Що це доп'яла собі Ферн?

– Вона здобула собі гостя до сніданку, – відповіла пані Еребл. – Умийся, Евері!

– Дайте роздивитись! – попросив Евері, кладучи свою зброю на стілець. – І ви назвете це нещастячко поросям? Нічогеньке собі порося – не більше за білого пацюка!

– Умийся і з'їж свій сніданок, Евері! – не відступалася мати. – За півгодини під'їде шкільний автобус.

– А можна й мені мати порося, та? – попрохав Евері.

– Ні, я роздаю поросята лише тим, хто рано встає, – відказав пан Еребл. – Ферн підхопилася на світанку й зразу взялася до шляхетної справи – викорінювати несправедливість на світі. Наслідком стало те, що вона дістала порося. Маленьке, звісно, зате справжнє. Ще одне свідчення того, що може здобути собі рання пташка. Ану до їди!

Але хіба могла Ферн попоїсти, не напоївши спочатку поросятко молочком? Пані Еребл розшукала пляшечку з соскою, з якої колись пила молоко маленька Ферн. Господиня налила в пляшечку теплого молока, насадила соску на горлечко й вручила дочці.

– Дай йому сніданок! – сказала пані Еребл.

Ще хвилина – і Ферн, вмостившись на підлозі в кухонному кутку й тримаючи своє «маля» в пелені, заходилася вчити його пити з пляшечки. А поросятко, хоч яке крихітне, мало добрий апетит, нівроку йому, і швидко пристосувалося смоктати з соски.

З вулиці засигналив шкільний автобус.

– Біжіть! – скомандувала пані Еребл, забираючи в донечки поросятко і вкладаючи їй в долоньку пиріжка. Евері й собі схопив пиріжка, не забувши прихопити й свою рушницю.

Діти вибігли на дорогу й залізли в автобус. У салоні Ферн ні на кого не звертала уваги, а просто сиділа й дивилася у вікно, думаючи, яке насправді чудове життя і яка вона щаслива тим, що весь догляд за поросятком покладено на неї. Автобус ще не доїхав до школи, як Ферн уже й назвала свого улюбленця, вибравши для нього наигарніше, яке тільки можна було придумати, ім'я.

– Я назву його Вілбером! – прошепотіла вона сама до себе.

Вона все ще думала про порося, коли вчитель запитав її:

– Ферн, як називається столиця Пенсильванії?

– Вілбер, – мовби уві сні, відповіла дівчинка. Учні засміялись, а Ферн зашарілася.

 

 

Розділ 2

Вілбер

 

 

Ферн полюбила Вілбера понад усе на світі. Вона залюбки його пестила, годувала, укладала спатки. Щоранку було, тільки розплющить очі, так уже й гріє поросятку молочко, підв'язує йому на груди серветку й хутчій підносить пляшечку до рильця. Кожного надвечірка, як тільки шкільний автобус зупиниться біля її дому, вона прожогом вискакує з салону й мчить до кухні, аби мерщій приготувати пляшечку для свого улюбленця. Потім іще підгодує, коли сама вечеряє, і ще разок перед сном. А поки Ферн перебувала у школі, пані Еребл щодня ополудні підгодовувала поросятко. Своє молочко Вілбер любив, і для нього не було щасливіших хвилин за ті, коли його мала господиня гріла для нього пляшечку. Він стояв і невідривно дивився на неї, мов на яке божество.

Перші кілька днів свого життя Вілберові дозволили прожити в невеликому ящикові, якого поставили в кухні біля плити. А потім, коли пані Еребл почала ремствувати, його переселили до більшого ящика, що стояв у дров'яній повітці. Коли ж Вілберу виповнилося два тижні, його знов переселили – цього разу надвір, на свіже повітря. Вже цвіли яблуні, дні ставали дедалі тепліші. Пан Еребл вигородив для Вілбера невеличкий двірок під яблунею, поставивши там для нього чималий дерев'яний, перевернутий догори дном ящик із соломою. У вужчій стінці господар вирізав для поросятка дверний отвір, щоб воно могло, коли тільки йому заманеться, вільно туди заходити й виходити звідти.

– А не буде йому холодно вночі? – непокоїлася Ферн.

– Не буде, – запевнив донечку батько. – Ти придивись, то й побачиш, що твій Вілбер робитиме.

Із пляшечкою молока в руках Ферн зайшла в загорожу й сіла під яблунею. Вілбер не забарився, підбіг до своєї господиньки. Вона тримала пляшечку, аж поки він насмоктався молочка. Випивши все до останньої краплі, поросятко задоволено рохнуло й сонно подибало в ящик. Цікава Ферн стала дивитися у дверний отвір: що ж то воно робитиме? А Вілбер заходився ритися в соломі. За якусь хвильку він уже й прорив собі в соломі нору. Тоді заповз туди й зник із поля зору. Він був повністю вкритий соломою. Ферн була в захваті. Яке ж це полегшення: знати, що твій малий вихованець спатиме укритий і не змерзне!

Щоранку, поснідавши, Вілбер дріботів слідом за Ферн на дорогу й разом зі своєю малою господинею чекав на прибуття автобуса. Вона махала йому на прощання рукою, а він стояв і дивився вслід автобусові, поки той зникав за поворотом. Весь той час, поки Ферн навчалася у школі, Вілбер лишався замиканий у своєму двірку Та коли надвечір дівчинка поверталася додому, вона відразу ж випускала свого улюбленця з його загорожі, й він ходив за нею скрізь по садибі. Ферн до будинку – й Вілбер за нею. Коли вона підіймалася до себе нагору, він мав неодмінно дочекатися біля найнижчої сходинки, поки господинька спуститься вниз. Коли Ферн вивозила свою ляльку в іграшковій колясці на прогулянку, Вілбер дріботів слідом за нею. Бувало, що поросятко стомлювалося під час цих мандрівок, і тоді Ферн брала його на руки й клала в коляску поруч ляльки. Йому й це подобалося. А коли він бував не просто стомлений, а зморений, то заплющував очі й засинав під ляльчиною ковдрочкою. Із заплющеними очима він виглядав таким гарненьким, бо мав дуже довгі вії. Ляльчині очі теж були при цьому заплющені, тож Ферн везла колясочку дуже повільно та обережно, аби не розбуркати своїх діточок.

Одного теплого надвечірка Ферн з Евері вдяглися для купання й подалися до струмка. Діти хотіли поплавати. Вілбер дріботів за Ферн, не відстаючи від господиньки ні на крок. Дівчинка зайшла у воду, і Вілбер також зайшов. Але вода там, де глибше, йому не припала до вподоби: захолодна, як на його смак. Тож, поки діти плавали, бавилися та бризкали одне на одного водою, Вілбер тішився в мулі на краю струмка, бо тут усе було таке тепле, вологе, слизьке та липке: найкраща насолода для поросятка!

Кожен день був щасливий день, і кожна ніч була тиха й мирна.

Вілбер був тим, що фермери називають «ярчуком», весняним поросям, і це просто означало, що він народився навесні. Коли йому виповнилося п'ять тижнів, пан Еребл заявив, що порося вже підросло, нівроку, і його можна – й треба! – продати. Ферн так і залилася слізьми. Але її тато твердо стояв на своєму Вілберів апетит розгулявся: тепер порося вже не тільки молоко пило, а й їло потроху твердішу їжу. І пан Еребл більше не хотів його утримувати. Він уже спродав десятеро Вілберових братиків і сестричок.

 

 

– Він мусить піти від нас, Ферн, – пояснював батько. – Ти вже натішилася, вигодовуючи молочне поросятко, але Вілбер уже не молочне порося, і його треба продати.

– А зателефонуй-но Цукерманам, – підказала донечці пані Еребл. – Твій дядечко Гомер іноді береться вигодовувати кабанчика. Якщо Вілбер перейде жити до них, ти могтимеш перевідувати його так часто, як тобі заманеться – тільки пробіжи трохи дорогою.

– А скільки грошей я повинна попросити за нього? – запитала Ферн.

– Ну, – втрутився батько, – він, так би мовити, бракований. Скажи дядечкові Гомеру, що маєш на продаж підсвинка за шість доларів, і побачиш, що він тобі скаже.

Оборудку зладили швидко. Ферн зателефонувала, слухавку взяла тітонька Едіт, вона погукала дядечка Гомера, який прийшов зі скотарні й поговорив зі своєю кузиною Ферн. Зачувши, що ціна всього лише шість доларів, він відразу сказав, що купує цього підсвинка. Назавтра ж Вілбера й забрали з його загорожі під яблунею, і пішов він жити до Цукерманової скотарні – в купу гною у підвалі.

 

 

Розділ 3

Втеча

 

 

Скотарня була дуже велика. І дуже стара. І все тут пахло, тхнуло, смерділо… Яких тут тільки не було запахів! Сіна, гною, поту наморених коней і навдивовижу приємного віддиху терплячих корів. Але найчастіше тут панував якийсь дух миру – от ніби вже ніколи-ніколи в усьому світі не скоїться нічого лихого. А ще тут змішувалися запахи кукурудзи, упряжі, колісної мазі, гумових чобіт і нової вірьовки. А коли котові кидали риб'ячу голову, щоб погриз, тоді вся скотарня смерділа духом риби. Але переважав тут усе-таки дух сіна, бо скількись сіна завжди лежало на просторому горищі над головами тварин. І звідтіля раз у раз скидали сіно, щоб роздати коровам, коням і вівцям.

Скотарня тішила приємним теплом узимку, коли тварини майже весь час перебували у приміщенні, й любою прохолодою влітку, коли її великі двері були розчахнуті навстіж, аби всередину залітав знадвору свіжий вітерець. На головному поверсі тут були стійла для робочих коней і для корів, а нижче, у підвалі, – кошара для овець і свинарник для Вілбера. А ще тут було повно всяких речей, без яких не обійтися у скотарнях та повітках: драбини, жорна, вила, розвідні гайкові ключі, коси, газонокосарки, снігові лопати, сокирища, дійниці, відра з водою, порожні мішки з-під кукурудзи, іржаві пастки на пацюків… Саме в таких скотарнях ластівки люблять ліпити свої гнізда. І саме в таких скотарнях дуже люблять гратися діти. І все це добро належало панові Гомеру Л. Цукерману, доброму дядечкові дівчинки Ферн.

Отже, нова Вілберова домівка містилася в нижній частині скотарні, прямо під коровами. Пан Цукерман знав: купа гною – найкраще місце, де б тримати молодого підсвинка. Свиням потрібне тепло, а в підвалі скотарні, який виходив дверима на південь, було якраз тепло й затишно.

Чи не кожного дня прибігала перевідати свого улюбленця Ферн. Дівчинка знайшла старого викинутого стільчика для доїння й поставила його в кошарі, біля самої Вілберової оселі. Тут вона просиділа не одне довге надвечір'я, щось собі думаючи, наслухаючи й спостерігаючи за Вілбером. Вівці незабаром звикли до неї, перестали її побоюватись. Заприязнилася з дівчинкою і гуска, що жила серед овець. Усі тварини їй довіряли, бо й як було не довіритися такій спокійній, приязній дівчинці? Пан Цукерман не дозволяв їй заходити до свинарника чи виводити Вілбера на прогулянки. Але він сказав своїй небозі, що їй можна сидіти на тому стільчику й дивитися на Вілбера, скільки її душа бажає. Вона була щаслива вже тим, що могла бути близько біля поросяти, а Вілбер щасливий був, що його покровителька зовсім поруч, за стінкою свинарника. Але розваги для нього скінчилися: жодних прогулянок, катань у колясочці чи купань у струмку.

Одного червневого надвечір'я, коли Вілберові мало ось-ось виповнитися два місяці, він видибав за скотарню, у свою невеличку загорожу. Ферн, яка досі приходила щодня, сьогодні чомусь не з'явилася! Підсвинок став на осонні й похнюпився. Він був самотній і знуджений.

«Ну й що його тут робити? – подумав він. – Чим тут можна зайнятися взагалі?» Поволеньки вернувся до свого коритця й понюшив, аби переконатися, чи він не пропустив чого-небудь із сьогоднішнього підобідку Знайшов невеличкий обрізок картопляної шкірки й з'їв. Засвербіла спина, то підсвинок притулився до паркану й став чухатися об дошки. Стомившись від цього заняття, повернувся назад, до свинарника, видерся на вершину купи гною і там усівся. Спати наче не хотілося, але й риттям не хотілося зайнятись. Він стомився стояти незрушно на місці, але й лежати набридло. «Мені ще немає і двох місяців, а я вже стомився жити на світі», – промовив сам до себе. І знову вийшов на подвір'я.

– Коли я виходжу сюди, – промовив Вілбер, – то мені більше нікуди податись, як тільки вернутись досередини. Коли ж я опиняюся всередині, мені більше нікуди податись, як тільки вибрести на подвір'я.

– Ось тут ти помиляєшся, мій друже, мій друже! – обізвався чийсь голос.

Вілбер зазирнув у щілину в паркані й побачив: стоїть за парканом гуска.

– Не треба тобі стирчати в тому брудному-малому, брудному-малому брудному-малому закапелку! – заговорила гуска. Мова була у неї дуже швидка-шпарка, й багато слів повторялося. – Отам-о одна штахетина погано прибита й теліпається. То ти натисни на неї, натисни-натисни-натисни на неї, і вийдеш на волю!

– Що-що? – не второпав Вілбер. – Скажи повільніше!

– Не хо-хо-хотілося б повторятись, – мовила гуска, – але я пропоную тобі вийти на волю. Там просто чудово, на волі!

– І ти сказала, що одна штахетина теліпається?

– А таки сказала, а таки сказала! – підтвердила велика птаха.

Підсвинок підійшов до паркану й пересвідчився на власні очі: одна штахетина й справді ледь трималася. Він приставив рило до нижнього кінця дошки, заплющив очі й штовхнув. Штахетина піддалася. Не минуло й хвилини, як Вілбер уже протиснувся у пророблену ним щілину в паркані. Й ось він уже стоїть у високій траві посеред великого подвір'я! Гуска захихотіла.

– Ну, як тобі подобається на волі? – поцікавилася вона.

– Мені подобається, – відповів Вілбер. – Тобто мені здається, що подобається.

 

 

Як по правді, то мав він якесь чудне відчуття, стоячи з зовнішнього боку від свого паркану й усвідомлюючи, що ніщо не відділяє його від великого світу.

– Може, ти б підказала, куди мені краще податися?

– Та куди завго-го-годно, та куди зав го-го-годно! – заґелґотала гуска. – Спустися в го-го-город, порий там землю, повиривай редиску! Спустися в сад, порийся, порви корінці! Усе повикорчовуй! Їж траву! Пошукай кукурудзи! Пошукай вівса! Усе оббігай! Стрибай і плигай, танцюй і брикай! Перебіжи через сад і зайди в ліс! Як це чудово – поблукати по широкому світу, поки ти молодий!

– Розумію, – відказав підсвинок і, високо підстрибнувши, перекрутився у повітрі, потім пробіг кілька крочків, зупинився, обдивився надовкола, винюшив усі запахи надвечір'я – і потрюхикав до саду. Постоявши хвильку в тіні під яблунею, Вілбер уперся своїм дужим рилом у землю й заходився копати – рити й виривати все, що траплялося йому під дерном. Оце було щастя! Так він «виорав» чималий шмат землі, перш ніж його помітили. А перша завважила підсвинка в саду пані Цукерман. Тільки виглянула в кухонне вікно, так і почала скликати чоловіків.

– Гo-ме-ре! – зарепетувала господиня. – Свиня на волі! Лерві! Свиня вискочила! Гомере! Лерві! Свиня вискочила! ієн там, під яблунею.

«А це вже починається моя біда, – подумав Вілбер. – Ой, будуть мені непереливки!»

Гуска, зачувши той лемент, і собі заґелґотала.

– Біжи-біжи-біжи удалину! Прямуй до лісу, до лісу! – закричала вона Вілберові. – У лісі вони тебе ніколи-ніколи-ніколи не спіймають.

Зачувши галас, зі скотарні вибіг пес – кокер-спанієль – і собі приєднався до гонитви. Пан Цукерман почув дружинині крики і вийшов з машинної повітки, де лагодив якийсь інструмент Почув хазяйчині заклики і наймит Лерві й надбіг з аспарагусової грядки, яку саме прополював. Усі тепер ішли на Вілбера, а сам він не знав, що йому діяти. Ліс, як здавалося йому, стояв задалеко, та й не бував він там ніколи і де певність, чи припадуть йому до вподоби незнані хащі?

– Заходь ззаду, Лерві, – повчав пан Цукерман, – і жени його до скотарні! Та не налякай його, щоб не помчав, як оглашенний. А я піду принесу відро пійла.

Вість про Вілберову втечу вмить поширилася серед тварин ферми. Бо щоразу, коли будь-хто з них виривався на волю, вся решта дуже цим переймалася. Гуска крикнула найближчій корові, що Вілбер вискочив на волю, і за мить про це знали вже усі корови. Тоді котрась із корів поділилася новиною з котроюсь вівцею, і вмить усі вівці довідалися про це. Ягнята почули це від своїх матерів. Коні, які стояли у стійлах, понасторочували вуха, зачувши гусчине ґелґотання, і за мить уже й коні втямили, що сталося.

– Вілбер утік! – сказали вони.

Всі тварини заворушились, захвилювалися, довідавшись, що хтось із їхніх товаришів у неволі визволився, тобто більше не був ні прив'язаний, ні оточений загорожею.

А Вілбер усе так само не знав, що йому робити чи куди тікати. Йому здавалося, ніби всі-всі вирядилися його ловити! «Якщо бути вільним означає, що за тобою отак ганятимуться, то краще вже сидіти тихенько у своїй загорожі!»

Кокер-спанієль підкрадався до нього з одного боку, наймит Лерві – з іншого. Пані Цукерман зайняла таку позицію, щоб не пустити втікача в город, якщо він кинеться в тому напрямку. А ще з'явився знову сам пан Цукерман: він наближався, несучи в руках повне відро.

«Який жах! – подумав Вілбер. – Хоч би Ферн прийшла!» І заплакав.

Тут гуска почала засипати розгубленого підсвинка своїми командами.

– Тільки не стовбич отак, Вілбере! Ухиляйся! Роби обманні рухи! – закричала велика птиця. – Скачи туди, скачи сюди, біжи до мене, забігай і вибігай, забігай і вибігай, забігай і вибігай! Прямуй до лісу! Крутися й вертися!

Тут кокер-спанієль кинувся вперед, щоб ухопити Вілбера за задню ногу. А підсвинок як підскочить та навтьоки! Лерві потягнувся, щоб згребти Вілбера в оберемок. А пані Цукерман як закричить на Лерві! А гуска ну підбадьорювати Вілбера! Вілбер проскочив поміж наймитових ніг. І Лерві промахнувся та й вхопив натомість кокера.

– Молодець! Молодець! – гагакала гуска. – Ану ще раз, ану ще раз!

– Біжи в долину! – підказували корови.

– Біжи до мене! – репетував гусак.

– Біжи нагору! – бекали вівці.

– Крутися й вертися! – кричала гуска.

– Стрибай і плигай! – кукурікав півень.

– Стережись наймита! – мукали корови.

– Стережись господаря! – надривався гусак.

– Пильнуй того пса! – мекали вівці.

 

 

– Ти мене, ти мене слухай! – верещала гуска.

Від усього цього гармидеру Вілберові запаморочилося в голові, й переляк став іще дужчий. Опинитися в центрі отакої метушні! Йому це зовсім не сподобалося. Спробував був виконувати поради, якими засипали його друзі, але ж не міг він водночас бігти і нагору, і вниз, і як йому було крутитися й вертітися, коли він саме стрибав-плигав… Тож із відчаю він так розпачливо верещав, аж не тямив, що воно довкола нього діється. Зрештою, Вілбер був іще надто малий підсвинок, не набагато старший, як по правді, за поросятко-смоктунця. О Ферн, коли б тут була Ферн! Вона б узяла його на руки і втішила, заспокоїла. А тоді Вілбер підвів очі й уздрів просто перед собою пана Цукермана, що тримав відро теплого пійла. Яке полегшення! Підняв рило, принюхався. Ах, який чудесний дух! Тепле молоко, картопляні шкірки, пшеничні висівки, кукурудзяні пластівці та баранці, що лишилися від сніданку пана Цукермана…

– Пацю, пацю! – покликав господар, поплескуючи по відрі. – Паць, паць! Ходи сюди!

Вілбер ступив крок до відра.

– Ні-ні-ні! – закричала гуска. – Це ж давня витівка з відром смачного пійла, Вілбере! Не попадись на це, не попадись на це! Він хоче заманити тебе назад у рабство-абство. Він бере тебе через шлунок!

Та Вілберові було вже байдуже до всіх засторог. Пійло пахло так смаковито! І він ступив ще крок до відра.

– Пацю-пацю! – лагідно повторив пан Цукерман і звільна рушив до скотарні, невинно позираючи то туди, то сюди, от ніби й не знав, що слідом за ним трюхикає малий білий підсвинок.

– Ти пошкодуєш-дуєш-дуєш, – застерегла гуска.

А Вілберові начхати! Він ішов за тим відром і нічого, крім відра, не бачив.

– Ох і тужитимеш ти за своєю волею! – не вгавала гуска. – юдина волі варта цілої діжки пійла.

І все одно Вілберові було начхати.

 

 

А пан Цукерман, дійшовши до свинарника, переліз через загорожу й вилив пійло в коритце. Тоді вийняв розхитану штахетину з паркану, аби в утворену дірку міг вільно увійти Вілбер.

– Схаменися, схаменися! – викрикнула гуска.

Але Вілбер не звертав уже на неї жодної уваги. Крізь дірку в паркані він зайшов у свій двірок. Підійшов до коритця й зробив затяжний ковток, зголодніло всмоктуючи молоко й пережовуючи кукурудзяні пластівці. Як добре знову опинитися вдома!

Поки Вілбер заїдав свою пригоду, Лерві приніс молотка й кілька цвяхів, кожен з яких коштує вісім пенні, та й залатав дірку в паркані. Тоді вони з паном Цукерманом ліниво посхилялися на паркан, і пан Цукерман паличкою заходився чухати Вілберові спину.

– Та з нього вже добрий підсвинок! – мовив Лерві.

– Атож, з нього буде добрячий кабан, – погодився господар.

Вілбер розчув ті слова похвали. Він відчував, як тепле молоко розтікається йому по шлунку. І паличка так приємно чухала його завжди сверблячу спину Він почувся таким умиротвореним, щасливим і сонним. Ох, і стомливе було це надвечір'я! Ще було тільки близько четвертої години, але Вілбер був уже ладен залягти на цілу ніч.

«Я й справді замалий іще, аби самому податися у широкий світ!» – подумав він, лягаючи спати.

 

Розділ 4

Самотність

 

 

Наступний день видався похмурий і дощовий. Дощ лопотів по даху скотарні, вода безугавно крапотіла зі стріхи. Дощ падав і на подвір'я скотарні, збігаючи звивистими струмочками на доріжку порослу будяками та щирицею. Дощ стукотів у вікна кухні пані Цукерман і бурхливими струменями виривався з ринв. Дощ падав і на спини вівцям, що паслися в лузі. Коли ж вівцям набридло киснути під дощем, вони звільна побрели нагору доріжкою та й поховалися у кошарі.

Цей дощ розладнав Вілберові плани. А планував він вийти цього дня у свій двірок і вирити там нову нору. Мав він й інші задуми. День собі він був розпланував десь так:

«Сніданок о шостій тридцять. Сколотини, хлібні шкоринки, висівки, недоїдені господарями пиріжки, пшеничні коржики із прилиплими краплями кленової патоки, картопляні шкірки, рештки пудингу із заварним кремом та родзинками й шматочки крученої пшеничної соломки. Закінчити сніданок о сьомій».

Від сьомої до восьмої Вілбер планував побазікати із Темплтоном, пацюком, що мешкав під його коритечком. Звісно, балачка з Темплтоном – не найцікавіше у світі заняття, але краще вже це, ніж зовсім нічого.

Від восьмої до дев'ятої Вілбер сподівався подрімати надворі під сонечком.

Від дев'ятої до одинадцятої він хотів рити нору чи то рівчак: а що, коли вириє із грязюки щось їстівне?

Від одинадцятої до дванадцятої він планував постояти спокійно, спостерігаючи мух на дошках, бджіл на конюшині й ластів'ячі піруети у повітрі.

«Дванадцята – підобідок. Висівки, тепла вода, яблучні лушпайки, м'ясна підлива, моркв'яні ошкребки, м'ясні недоїдки, черства мамалиґа та розкисла обгортка з пачки сиру. Закінчити підобідок о першій».

Від першої до другої Вілбер планував поспати.

«Від другої до третьої – чухання сверблячих місць об паркан. Від третьої до четвертої – стояти зовсім нерухомо й осмислювати, що воно таке – бути живим на цьому світі, а також чекати на Ферн. О четвертій принесуть вечерю: сколотини, корм, недоїдений бутерброд із наймитової коробки для підобідків, шкірки з чорносливу, шматочки того-сього, пригоріла смажена картопля, краплі повидла, трохи більше того, трохи більше цього, недогризок печеного яблука, глевка частина пирога…»

Складаючи оці плани, він був так і заснув учора. А прокинувся о шостій і побачив дощ, і йому здалося, що він цього просто не витримає.

– Я все так чудово спланував, а тут, як на зло, цей дощ! – нарікав підсвинок.

Якусь хвильку він понуро стояв у приміщенні. Тоді підійшов до дверей і визирнув надвір. Краплі дощу вдарили йому в обличчя. На його двірку було холодно й мокро. У його коритці набралося на кілька сантиметрів дощової води. Темплтона ніде не було видно.

– Ти там, Темплтоне? – погукав Вілбер.

Ніхто йому не відповів. Раптом Вілберові стало так тоскно. Він не мав друга!

– Кожен день такий самий, як і всі інші! – простогнав він. – Я зовсім малий, я не маю справжнього друга в цій скотарні, дощ ітиме і до обіду, й після обіду, а Ферн не прийде в таку негоду. Ох, я нещасний!

І Вілбер знову заплакав – удруге за два останні дні.

О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві – наймит помішував його, Вілберів, сніданок.

– Їж, кабанчику! – підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.

Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.

Вілбер не хотів їсти – він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга – когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.

– Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? – запитав він.

– Вибач, вибач, вибач! – відказала гуска. – Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. Їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.

– Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, – з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.

Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.

– Будь ласкаве, пограйся зі мною! – попрохав він.

– Звісно, що не пограюсь, – відповіло ягня. – По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене – просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.

– Як це так: менше, ніж ніщо? – обурився Вілбер. – Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо – це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо – це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке. Але якщо ніщо – це ніщо, тоді ніщо не має нічого такого, що було б за нього менше!

– Та вже вгамуйся! – мовило ягня. – Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми – і край.

Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона – пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.

 

 

– Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! – попрохав Вілбер.

– Погратись? – перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. – Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!

– Ну, знаєш, – пояснив підсвинок, – це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.

– Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, – понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я – ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому

І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.

І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.

Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить – і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?

 

 

Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.

Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.

– Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, – сказав наймит. – Він навіть не доторкнувся до їжі!

– Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, – розпорядився пан Цукерман.

Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?

Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано – уявіть собі, як здивувався Вілбер! – із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. Голосочок тонесенький, зате ж який приємний!

– Ти хочеш мати друга, Вілбере? – промовив голосочок. – Я буду тобі за друга. Я спостерігала за тобою цілий день, і ти мені сподобався.

– Але ж я не можу роздивитися тебе! – вигукнув Вілбер, зірвавшись на рівні ноги. – Де ти? І хто ти?

– Я тут, над самим тобою, – відповів голосочок. – Спи собі. Ти побачиш мене вранці.

 

Розділ 5

Шарлотта

 

 

Ніч тяглася нескінченно довго. Вілберів шлунок був порожній, зате в голові йому скільки роїлося думок! І спробуй тут засни, коли шлунок твій порожній, а голова – мов цілий вулик думок.

Разів двадцять протягом ночі підсвинок прокидався і витріщався у пітьму, дослухаючись до звуків і намагаючись визначити, котра це година. У скотарні ніколи не буває цілковитої тиші. Навіть опівночі там завжди щось ворушиться, шамотить.

Прокинувшись першого разу, він почув, як Темплтон прогризає дірку в засіку для кукурудзи. Пацючі зуби гучно скреготали, вгризаючись у дерево. Ну й гамір! «Ото шалений пацюк! – подумав кабанчик. – І чого йому цілу ніч бути на ногах, стирати собі різці та псувати людям їхнє добро? Чом би йому не спати, як усім порядним тваринам?»

Прокинувшись удруге, Вілбер почув, як гуска вмощується зручніше у своєму гнізді й тихенько ґелґоче сама до себе.

– Котра година? – пошепки запитав підсвинок у гуски.

– Здається-ється-ється, одинадцять тридцять, щось коло того, – відповіла гуска. – А ти чого не спиш, Вілбере?

– Маю стільки думок у голові! – відповів той.

– Ну, – мовила на це гуска, – мені до цього немає діла. У мене єдина думка в голові: про те, на чому я сиджу. Чи ти пробував коли-небудь заснути, сидячи на восьми яйцях?

– Ні, – признався Вілбер. – гадаю, це така незручність. А скільки треба часу щоб висидіти гусячі яйця?

– Приблизно-лизно-лизно тридцять днів, – відповіла велика птаха. – Але я хитрую потроху. Коли випадає особливо теплий день, я прикриваю яйця соломою та й виходжу розім'яти ноги.

Вілбер позіхнув і знову заснув. Йому снилося, ніби він знову чує той таємничий голос: «Я буду тобі за друга… Спи собі. Ти побачиш мене вранці».

За півгодини перед світанком підсвинок прокинувся й прислухався. У скотарні все ще було темно. Вівці спали й не ворушилися. Навіть гуска тихцем дрімала. І над головою, на головному поверсі, ніякої шамотні: відпочивали корови, дрімали коні. Темплтон облишив свою гризучу роботу й подався десь-інде на роздобутки. Єдиним звуком було ледь чутне поскрипування з даху, де сюди-туди крутився флюгер. Таку, як нині, скотарню Вілбер дуже любив – таку, що, тиха й спокійна, чекала на світло.

«Ось-ось розвидніється», – подумав.

У маленькому віконці ледь засіріло слабеньке світельце. Одна по одній згасли зорі. Вілбер уже міг розгледіти за метр від себе гуску. Вона сиділа, сховавши голову під крило. Ось він уже розгледів овець та ягнят. Небо дедалі світлішало.

«О чудовий день! Нарешті він настав! Сьогодні я стрінуся з моїм другом!» – вигукнув підсвинок подумки.

Вілбер роззирнувся надовкола. Пильно обстежив свій свинарник. Обдивився підвіконня, повитріщався на стелю. Але нічого нового не знайшов. Зрештою надумався, що треба погукати нового, але ще не відомого йому друга. Так не хотілося порушувати своїм поросячим голосом чудову світанкову тишу але він не міг придумати жодного іншого способу розшукати загадкового нового друга, якого ніде не було видно. Тож Вілбер прокашлявся.

– Увага! – заговорив він гучним, твердим голосом. – Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити ласкаво свою присутність, давши якийсь належний знак чи сигнал!

Вілбер замовк і прислухався. Всі інші мешканці скотарні попідіймали голови й витріщилися на нього. Підсвинок зашарівся. Але він був сповнений рішучості негайно законтактувати зі своїм невідомим другом.

– Ще раз прошу уваги! – знову заговорив Вілбер. – Я повторюю моє звернення. Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити свою присутність! Будь-ласка, скажи мені, де ти, якщо ти справді мій друг!

Вівці обурено перезирнулись.

– Перестань верзти свої нісенітниці, Вілбере! – сказала нарешті найстарша вівця. – Навіть якщо ти знайшов собі тут нового друга, то цим своїм репетом ти, либонь, тільки порушуєш його відпочинок. Це ж найпростіший спосіб зіпсувати дружбу – розбудити друга зарані, коли він ще не готовий встати! Звідки тобі відомо, що твій друг – рання пташка?

– Прошу у всіх пробачення, – пролепетав Вілбер. – Я ж нікого не хотів скривдити.

І підсвинок покірливо простягся серед гною, рилом до дверей. Його друг і справді був зовсім поруч, хоча сам Вілбер про це не здогадувався. І стара вівця мала слушність: його друг усе ще спав.

Незабаром з'явився Лерві – приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.

– Салю-ут! – пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.

– Сало-їд? – не второпавши, перепитав він.

– Салю-ут! – повторив голосок.

– Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? – вереснув Вілбер. – Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?

– Салют – це привіт, себто я тебе вітаю, – пояснив голосок. – То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору – в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!

І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.

 

 

– Тепер бачиш не? – запитав павук.

– Ой, справді бачу! – вигукнув підсвинок. – Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!

– Мене звати Шарлотта, – відповів павук. – Я павучиха.

– Шарлотта – а далі? – нетерпляче допитувався Вілбер.

– Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.

– Я певен: ти прекрасна! – сказав підсвинок.

– Ну… я гарненька, – визнала павучиха Шарлотта. – Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!

– А чого так? – поцікавився той. – Я ж ось тут, прямо під тобою!

– Еге ж, але я короткозора, – зітхнула Шарлотта. – І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!

Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.

– Спочатку я спікірую на неї, – оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.

– А зараз я закутаю її!

Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила – та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.

– Ось так! – задоволено мовила Шарлотта. – А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. – І вкусила полонянку. – Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, – пояснила павучиха. – Буде з неї чудовий для мене сніданок.

– Ти хочеш сказати, що ти їси мух? – нажахано видихнув Вілбер.

– Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… – будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?

– Ну, звісно, що так, – визнав підсвинок. – І всі вони тобі смакують?

– Усе воно – сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю – п'ю їхню кров. Люблю кров… – призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.

– Та що ти кажеш! – простогнав Вілбер. – Прошу тебе, не кажи таких жахіть!

– А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я – мастачка плести пастки. Для мене це так природньо: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею – і її мати. Вся моя родина – ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.

– Тяжкий спадок, що й казати, – понуро промимрив Вілбер. Сумно було йому, що його новий друг виявився таким кровожерним хижаком.

– Та вже ж не легкий, – погодилася Шарлотта. – Але що я можу вдіяти? Не знаю, як то перший павук (чи перша павучиха) у ті прадавні дні новонародженого світу придумав отаку чудасію – виплести павутину, але він це придумав, і з біса розумна це була ідея! І відтоді всім нам, павукам, доводиться вдаватися до однієї й тієї самої витівки. Непогана, взагалі, вигадка, бо раз у раз спрацьовує і всіх нас годує.

 

 

– Але це жорстоко! – не здавався Вілбер, відстоюючи свою думку.

– Ну, знаєш, кому б і говорити про це, тільки не тобі, – заперечила Шарлотта. – Бо тобі приносять готову їжу – ціле відро пійла. А мене не годує ніхто. Свій пожиток я маю добувати собі сама. Я виживаю завдяки власному розумові. Мушу бути тямковитою і розумною, бо інакше здохну з голоду. Я маю все продумувати й ловити те, що можу зловити: що попадеться, те й моє. І так воно складається, мій друже, що попадаються мені саме комахи: мухи та кузьки. Навіть більше! – провадила Шарлотта, вимахуючи передньою лапкою. – Невже тобі невтямки, що, коли б я не ловила та не споживала комах, вони б так розмножилися, так розплодилися, що знищили б, стерли б усе з лиця землі?

– Справді? – здивувався підсвинок. – Не хотів би я, щоб таке скоїлось! Можливо, зрештою, твоя павутина – корисний для всіх винахід…

А гуска дослухалася до цієї розмови й тихенько сама собі хихотіла. «Вілбер багато чого ще не знає про життя, – подумала вона. – Він і справді зовсім іще невинне порося, поросятко-невиннятко. Бо не знає навіть, що має статися з ним перед Різдвом! Не підозрює, що пан Цукерман і Лерві змовляються, щоб його заколоти!» І гуска трохи підвелася й підправила дзьобом яйця, аби всі вони отримували досить тепла від її тіла та м'якого пір'я.

Шарлотта спокійно нахилилася над мухою, готуючись її спожити. А Вілбер ліг на землю й заплющив очі. Він був стомлений – від неспокійної ночі та незнаного досі хвилювання: вперше у житті знайти собі друга! Леґіт доніс дух конюшини – солодкі пахощі світу що простерся поза його загорожею. «Ну – подумав він, – принаймні я знайшов собі друга! Але що за чудна дружба випала мені! Шарлотта люта, жорстока, підступна, кровожерна – а я ж не люблю таких рис! Як мені зуміти вподобати її? Хай навіть вона і гарненька, і, звісно, розумна?»

Вілбер страждав – але то він просто переживав сумніви та побоювання, без яких рідко обходиться нове знайомство. Мине якийсь час, і цей підсвинок переконається, як він помилявся щодо Шарлотти. Під її трохи зухвалою та жорстокою зовнішністю крилося добре серце, і так мало статися, що вона до самого кінця зуміє лишитися щирим, вірним йому другом.

 

 

Розділ 6

Літні дні

 

 

Перші дні літа на фермі – це найщасливіші, найгарніші дні у всьому році. Цвітуть бузки, напахчуючи повітря своїм солодким духом, а тоді в'януть. У цей же час зацвітають і яблуні, приваблюючи бажаних гостей – бджіл. Дні стають такі теплі та лагідні. Закінчується навчання у школі, й у дітей з'являється час на те, щоб бавитися досхочу та ловити пстругів у струмку. Не раз і не два Евері приносив додому в кишені пструга, теплого й затихлого: якраз добре кинути його на сковорідку й засмажити до вечері.

Тепер, коли скінчилася школа, Ферн бігала до дядечкової скотарні чи не кожен Божий день. Сідала на свій стільчик і нищечком собі сиділа. Тварини мали її за свою. Ягнята спокійнісінько лежали біля її ніг.

Туди, ближче до першого липня, пан Цукерман запрягав коней до косарки, вилазив на високе сидіння і їхав у поле. До самого полудня чути було торохкотіння машини, що робила коло за колом, лишаючи за собою довгі зелені покоси. Наступного дня, якщо не насувала гроза, всі робочі руки, які тільки були на фермі, згрібали сіно й викидали на воза. А потім сіно везли до скотарні, й Ферн з Евері сиділи на сіні високо вгорі. Потім сіно, тепле й духмяне, витягували на високе горище, й тоді вся скотарня, здавалося, була застелена чудовою ковдрою з тимофіївки та конюшини. І яка то втіха – стрибати в те сіно! А ховатися в ньому… Іноді Евері знаходив у сіні невеличкого вужа – й додавав його до колекції всякої всячини, зібраної в його кишенях.

Початок літа – найсвятковіша пора для птахів. У полях, довкола будинку у скотарні, в лісі, на болоті – повсюди сама тобі любов, та пісні, та гніздечка, та яєчка. З узлісся білогорлий горобець (чи не з самого Бостона прилетів) так уже цвірінчить-вицвірінькує. На яблуневій гілці чаєчка вихитується й, помахуючи хвостом, виспівує: «Фібі! Фі-біі!» Співочий горобець, добре знаючи, яке життя коротке й прекрасне, мовби промовляє: «Люба-люба-люба інтерлюдія! Люба-люба-люба інтерлюдія!» А спробуйте лишень поткнутися до скотарні, так зразу ластівки й спікірують до вас зі своїх гнізд, так і почнуть сварити: «Ці-ві? Чі-ві? Це ви? Чого ви?» Бояться, щоб діток їхніх не скривдили.

Раннього літа діткам є що і попоїсти, й попити, і посмоктати, й пожувати. Стебла кульбаби повні білого, мов молоко, соку, конюшинові голівки повні нектару, а холодильник удома напхом напханий всілякими холодними напоями. І хоч куди глянь, повсюди буяє життя. Ось на бур'янині, здавалося б, кулька густої слини повисла, а розкриєш її – побачиш усередині зеленого черв'ячка. А на спідньому боці картопляного листка приклеїлися купки жовтогарячих яєчок колорадського жука…

Саме одного з тих днів початку літа з гусчиних яєць повилуплювалися гусенята. Це була важлива подія – на весь підвал скотарні. Коли це сталося, була там і Ферн, сиділа на своєму стільчику.

Шарлотта перша – звісно, після щасливої мами-гуски – довідалася, що нарешті з'явилися гусенята. А гуска знала про їхню появу вже за день до того, бо чула їхні слабенькі голосочки зсередини яєць. Вона знала, як їм тісно наразі в тій шкаралущі, як їм хочеться мерщій вискочити на волю. Тож вона сиділа нищечком і говорила менше, ніж завжди.

Коли перше гусеня виткнуло свою сіро-зеленаву голівку з-під маминого крила й роззирнулося довкола, Шарлотта укмітила це й усім розголосила новину.

– Я певна, – мовила вона, – що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга – гуски, їй нарешті є чим похвалитися. Гусенята з'явилися на світ! Мої що-найщиріші вітання!

– Дякую, дякую, дякую! – відказала гуска, киваючи головою, кланяючись і зовсім не зніяковівши.

– Дякую! – озвався й гусак.

– І я вітаю! – заверещав Вілбер. – Скільки всього народилося гусенят? Я бачу лиш одне.

– Їх народилось семеро, – повідомила гуска.

– Чудово! – похвалила Шарлотта. – Сім – щасливе число.

– «Щасливе», «щастя» – все це тут ні до чого, – заперечила гуска. – головне тут добрий догляд і тяжка праця.

Цієї миті виткнув свого носа Темплтон – із криївки, яку влаштував під Вілберовим коритцем. Підозріливо зиркнувши на Ферн, пацюк обережно підповз до гуски, тримаючись чимближче до стіни. Всі пильно за ним стежили, бо недолюблювали його. Ніхто не довіряв пацюкові…

– Я прошу уваги! – заговорив Темплтон своїм писклявим голосом. – Ти кажеш, у тебе знайшлось семеро гусенят Але ж було восьмеро яєць! Що ж сталося з восьмим яйцем? Чому з нього нічого не вилупилось?

– Либонь, то був розбовток, – сказала гуска.

– І що ти з ним робитимеш? – допитувався Темплтон, не зводячи з гуски своїх маленьких-кругленьких очиць-намистинок.

– Можеш забрати розбовтка собі, якщо хочеш, – дозволила гуска. – Коти його геть та й додай до тієї твоєї бридкої колекції. (Темплтон мав звичку підбирати всілякі дивоглядні речі, які тільки траплялися йому на фермі, й складати-складувати їх у своїй норі. І чого тільки туди він не напташив!)

– Звісно-вісно-вісно, – погодився й гусак. – Можеш забрати собі розбовтка. Але я скажу тобі одну річ, Темплтоне: хай-но я застану тебе, як ти пхатимеш-хатимеш-атимеш свого бридкого носа до наших гусенят, то я тебе так відмегелю, як ніколи ще жодному пацюкові не діставалось!

І гусак, розпростерши свої великі дужі крила, залопотів, б'ючи ними повітря – показуючи, який він дужий. Авжеж, він був таки дужий, ще й хоробрий, але, сказати правду, обоє цих щасливих батьків, гуска й гусак, побоювалися Темплтона. Бо ж цей пацюк не мав ні моралі, ні сумління, ні гризот, ні порядності, ні співчуття, ні приязні, ні краплі бодай якоїсь гризунської доброти; ніколи ні в чому не розкаювався, ніколи не виказував жодного натяку бодай на якісь шляхетні почуття – одне слово, не мав геть нічого доброго! Хай-но котресь гусеня десь заґавиться, відстане від мами, так Темплтон його й хапоне. Гуси знали це. І всі це знали.

 

 

Cвоїм широким дзьобом гуска викотила невисиджене яйце з гнізда, і все товариство спостерігало з відразою, як пацюк покотив його геть. Навіть Вілбер, до чого в же неперебірливий у харчах, і той був приголомшений.

– Уявити тільки! – промимрив він собі під ніс. – Він захотів узяти собі старе, тухле, смердюче яйце!

– Пацюк є пацюк, – промовила Шарлотта, сміючись ледь чутним бренючим смішком. – Але ж, друзі, невже ви не знаєте, що, коли той розбовток розіб'ється, життя на скотарні стане неможливим?

– Як це? – не зрозумів підсвинок.

– А так, що враз пошириться такий сморід, що ніхто тут не витримає. Тухле яйце – то справжня бомба нестерпного смороду.

– Не бійтесь, я не розіб'ю його, – прогарчав Темплтон. – Я знаю, що роблю. Я весь час маю справу з подібними речами.

І пацюк, котячи тухле гусяче яйце перед собою, зник у своїй норі. Він того розбовтка і штовхав, і туди-сюди повертав, і пхав вужчим кінцем уперед, аж поки нарешті закотив до свого підкоритного лігва.

А надвечір, коли вщух вітер, і на подвір'ї стало затишно й тепло, сіра гуска злізла зі свого гнізда й повела сімох гусеняток у широкий світ. Пан Цукерман саме ніс Вілберові його вечерю й помітив новину.

– Ну-ну! Привіт, привіт! – заусміхався він на весь рот. – Ану ж, скільки вас там? Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро. Семірко маленьких гусенят! Яка краса!

 

 

Розділ 7

Зловісне повідомлення

 

 

Шарлотта подобалася Вілберові що не день, то дужче. Бореться павучиха з усією тією комашнею? Так це ж розумно й корисно! Бо ж навряд чи знайшовся б на фермі бодай хтось один такий, хто б сказав добре слово про мух. Адже мухи весь час докучають іншим істотам. Корови їх ненавидять. Коні терпіти їх не можуть. Вівцям мухи просто осоружні. Пан і пані Цукермани весь час на мух нарікають і завішують усі приміщення від них сітками.

А як вправно давала вона раду цим паразитам! Особливо хвалив підсвинок павучиху за те, що вона, перш ніж спожити свою жертву, неодмінно її присипляла.

– Ти молодця, Шарлотто, що додумалася до такого! – хвалив її Вілбер.

– Авжеж, – погоджувалася Шарлотта своїм ніжним, мелодійним голосочком. – Я щоразу вводжу їм знеболювальне, аби вони не відчували болю. Це те невеличке добро, яке я залюбки для них роблю.

Отак і минали дні за днями. Вілбер ріс та й ріс, гладшав та й гладшав. Тричі на день він з'їдав по відру пійла, а після їди годинами вилежувався на боці, і йому снилися приємні сни. Здоров'я мав добре, нівроку йому, й швидко набирав вагу. Якось-то надвечір, коли Ферн сиділа поруч на своєму стільчику, до скотарні увійшла найстарша вівця й зупинилася біля підсвинка.

– Привіт, Вілбере! – мовила вона. – Ти що, набираєш вагу? Чи то мені тільки ввижається?

– Та, либонь, таки набираю, гладшаю, – визнав кабанець. – У такому юному віці чом би й не набратись солідності?

– І все одно я тобі не заздрю, – мовила стара вівця. – Невже ти не здогадуєшся, навіщо господарі тебе відгодовують?

– Ні, не здогадуюсь, – сказав Вілбер.

– Ох, не хотіла б я, як то кажуть, накаркати! – зітхнула стара. – Але відгодовують вони тебе тільки на те, щоб убити! Щоб заколоти – ось нащо!

– На те, щоб що? – верескнув Вілбер. І Ферн похолола, заклякла на своєму стільчику.

– Щоб убити, заколоти. Щоб перетворити тебе на копчену грудинку та шинку, – розтовкмачувала стара вівця. – Чи не всіх кабанчиків-ярчуків, коли настають справжні холоди, хазяїн заколює. Та довкола тебе існує вже справжня змова: люди змовилися убити тебе на Різдво. Всі вони у цій змові: і Лерві, й Цукерман, і навіть Джон Еребл.

– Пан Еребл? – хлипнув Вілбер. – Батько моєї подруги Ферн?

– Авжеж. Коли треба зарізати порося, тут усі допомагають. Я вже стара-стара вівця, і набачилася: щороку одне й те саме. Еребл прийде зі своєю рушницею, застрелить…

– Замовкни! – заверещав бідолашний підсвинок. – Я не хочу гинути! Рятуйте! Врятуйте мене, хоч хто-небудь!

Ферн уже ладна була зірватися на ноги, коли всі почули чийсь тонесенький голосочок.

 

 

– Заспокойся, Вілбере! – сказала Шарлотта. Павучиха чула всю цю жахливу розмову.

– Я не можу заспокоїтись! – верещав Вілбер, гасаючи туди-сюди по загорожі. – Я не хочу, щоб мене вбивали! Я не хочу вмирати. Шарлотто! Невже стара вівця каже правду? Це правда, що люди збираються заколоти мене, коли вдарять морози?

– Ну, – мовила павучиха, задумано торгаючи нитки своєї павутини, – ця старенька вівця давно вже живе у цій скотарні. І вона не раз бачила, як народжувались навесні поросята, а тоді десь зникали. Тож якщо вона каже, що люди замислили тебе вбити, то, я певна, вона каже правду. А ще хочу сказати, що про гіршу підступність я ще зроду не чула. Що тільки дозволяють собі люди!

Вілбер зарюмсав.

– Я не хочу помирати! – простогнав він. – Хочу жити й жити отут, на цій такій приємній купі гною, біля всіх моїх друзів.

Хочу дихати цим чудовим повітрям і вигріватися під цим чудовим сонечком…

– Що-що, а плачеш ти й справді чудово! – уколола стара вівця.

– Я не хочу гинути! – знову верескнув підсвинок, опукою падаючи на землю.

– Ти не загинеш! – упевнено кинула Шарлотта.

– Що? Справді? – вухам своїм не повірив Вілбер. – А хто ж мене врятує?

– Я, – запевнила павучиха.

– Як? – ухопився підсвинок за ці слова, мов потопельник за соломинку.

– Треба ще подумати як. Але я неодмінно врятую тебе, і тому хочу, щоб ти негайно заспокоївся. Ти поводишся так по-дитячому. Перестань рюмсати! Я не терплю істерик.

 

Розділ 8

Балачка вдома

 

 

Недільного ранку пан і пані Еребли сиділи з Ферн за сніданком у кухні. Евері вже проковтнув свій сніданок і шукав нагорі рогачку.

– А ви знаєте, що в хазяйстві дядечка Гомера повилуплювались гусенята? – запитала донька батьків.

– А скільки їх? – поцікавився пан Еребл.

– Семеро, – відповіла Ферн. – Яєць було вісім, але одне виявилось розбовтком, і гуска сказала Тем плтонові, що воно їй більш не потрібне, і він того розбовтка забрав.

– Що зробила гуска? – перепитала пані Еребл, витріщившись на донечку. Її погляд був якийсь чудний, занепокоєний.

– Сказала Темплтонові, що їй те яйце більше не потрібне, – повторила дівчинка.

– А хто такий Темплтон? – допитувалась пані Еребл.

– Тамтешній пацюк, – пояснила Ферн. – Усі ми його недолюблюємо.

– Хто це «ми»? – поцікавився вже й пан Еребл.

– Ну, всі, хто перебуває у підвалі скотарні. І Вілбер, і вівці, і ягнята, й гуска з гусаком та гусенятами, і Шарлотта, і я.

– Шарлотта? – перепитала пані Еребл. – Що ще за Шарлотта?

– Вона для Вілбера найкращий друг. Страх яка розумна!

– А як вона виглядає? – не відступалася пані Еребл.

– Hy-y, – задумано протягла Ферн, – вона має вісім ніг. Усі павуки, здається, мають по вісім ніг.

– То ця Шарлотта – павучиха? – запитала мама дівчинки.

Ферн кивнула головою.

– Велика й сіра. Вона сплела павутину над Вілберовими дверима. Шарлотта ловить мух і висмоктує їхню кров. А Вілбер її просто обожнює.

– Обожнює? – якось неуважливо повторила пані Еребл. Вона пильно дивилася на донечку, і її обличчя було стурбованим.

– О так, Вілбер обожнює Шарлотту! – підтвердила Ферн. – Знаєте, що сказала Шарлотта, коли повилуплювались гусенята?

– І не уявляю, – призналась пані Еребл. – Ти нам розкажи.

– То слухайте! От коли перше гусеня виткнуло свою голівку з-під крила мами-гуски, я саме сиділа на стільчику в кутку, а Шарлотта сиділа у своїй павутині.

І вона виголосила цілу промову! Ось що сказала Шарлотта: «Я певна, що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга – гуски, їй нарешті є чим похвалитися». Як ви скажете: приємну промову вона виголосила?

– Авжеж, приємну, – погодилася пані Еребл. – А зараз, Ферн, пора тобі приготуватися до недільної школи. І скажи й Евері, щоб приготувався. А надвечір розкажеш мені більше про все, що відбувається у скотарні дядечка Гомера. Чи не забагато часу ти там збуваєш? Бігаєш туди чи не щовечора?

– Мені там подобається, – призналася дівчинка. Вона витерла рота й побігла нагору. Коли донька вибігла з кухні, пані Еребл тихим голосом заговорила до чоловіка.

– Я потерпаю за Ферн, – сказала господиня. – Ти чув, як вона розводилася про тварин: нібито вони вміють розмовляти?

– Може, вони й справді вміють розмовляти, – засміявся господар. – Мені й самому таке іноді здається. Принаймні ти не переживай за Ферн – дівчинка просто має жваву уяву. Діткам здається, ніби вони що тільки не чують.

– І все одно неспокійна моя душа за неї, – наполягала пані Еребл. – Краще я пораджуся про неї з доктором Доріаном під час наступного візиту до нього. Він любить Ферн майже так само дуже, як і ми з тобою, і я хочу, щоб він дізнався, як дивно вона поводиться стосовно того підсвинка і все таке. Не думаю, що це нормально. Ти ж чудово знаєш, що тварини не розмовляють.

– То, може, наші вуха, – знову засміявся пан Еребл, – не такі чуткі, як у Ферн.

 

 

Розділ 9

Як Вілбер похвалився,

Що сплете павутину

 

 

Нитки павутини міцніші, ніж видалося б вам на перший погляд. Такі тонкі, тендітні, а порвати їх ой нелегко. Одначе щодня в павутині борсаються різні комахи, й то тут, то там, гляди, таки порветься нитка-друга. Як набереться тих дірок чимало, то й доводиться павукові (чи павучисі) їх латати. Шарлотта любила прясти-ткати пізнього надвечір'я, а Ферн залюбки сиділа неподалечку й спостерігала. Якось-то вона підслухала страшенно цікаву розмову й стала свідком незвичайної події.

– Які ж у тебе волохаті ноги, Шарлотто! Просто жах! – сказав Вілбер, стежачи, як клопочеться павучиха, виконуючи роботу прялі.

– То так треба для діла, щоб мої ноги були волохаті, – відказала Шарлотта. – А ще кожна моя нога складається з семи частин: тазостегновий суглоб, вертлюг, стегно, колінна чашечка, велика гомілка, плесно і лапка.

Підсвинок, почувши таке, аж підскочив.

– Та ти жартуєш! – вигукнув він.

– Аж ніяк не жартую.