Розвиток та становлення відносин власності в сільськогосподарських кооперативах у ХХ-му – на початку ХІХ-го століття

Українська кооперація здобула значного розвитку в ХХ столітті, станом на 1920 рік в Україні нараховувалося біля 3 тис. первинних сільськогосподарських і кредитних товариств та 105 їх спілок. В Україні, в м. Києві, було проведено кооперативні з'їзди: перший – у квітні, другий – у вересні 1917 р. А вже у травні 1918 р. було створено Центральний український кооперативний комітет [18,с.37].

Особливістю розвитку сільськогосподарської кооперації в 20-ті роки ХХ ст. було те, що її діяльність була спрямована на взаємозв'язок з приватним, особистим селянським господарством і не ставилася мета її змагальності з державним підприємством. Сфери діяльності кооперації й державного господарства були розподілені. Це було оправданим на початковому етапі реформування економіки країни, коли за допомогою кооперації основна маса селянських господарств була залучена в господарський обіг. Але й надалі кооперація розглядалася як відокремлена система і стала провадитися політика, спрямована на витіснення або заміну кооперації державним господарством (так, у 50-ті роки була ліквідована промислова кооперація, а в 60-ті колгоспи «успішно» перетворювалися у радгоспи).

Перетворення, яких зазнавала сільськогосподарська кооперація, в основному пов'язані зі зміною поглядів В.І Леніна на шляхи побудови народного господарства і на значення кооперації в розвитку суспільства, що в цілому відіграло позитивну роль[18,с.37]. У перші післяреволюційні роки В.І. Ленін обстоював ідею про необхідність трансформування кооперації, введення її в єдину систему народного господарства. При цьому спостерігалося повне нехтування сільськогосподарською кооперацією й акцентування уваги на споживчій.

Подальше втілення в життя запропонованих ідей не відбулося у зв'язку зі смертю В.І. Леніна [18,с.37]. Незважаючи на всі здобутки кооперації в економічному обороті СРСР, наприкінці 20-х – початку 30-х рр. відбулося згортання кооперативного руху, що було наслідком перемоги адміністративно-командного підходу до будівництва соціалізму (який очолив Й.В. Сталін) над господарсько-економічним.

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 16.03.1927 р. «Про колективні господарства», на підставі якої діяли колгоспи, проголошені кооперативними організаціями, затверджується Положення, яким спеціально закріплюється, що сільськогосподарські артілі, комуни й товариства суспільної обробки землі підпадають під дію узаконень, що поширюються на сільськогосподарську кооперацію [18,с.38].

Тим часом сільськогосподарська кооперація зазнавала все більших обмежень з боку влади. Уже взимку й навесні 1928 р. для забезпечення держави необхідною кількістю хліба для сільськогосподарських кооперативів вводиться обов'язковість його продажу. Згодом усім без винятку постачальникам сільськогосподарської продукції це було внесено в план, а вірніше надано обов'язкового характеру. Більше того, планового характеру набув і сам процес кооперування селян. Таким ось чином поступово відбувся відхід від демократичних принципів побудови й діяльності кооперації.

У той час, коли радянські кооперативи поступово втрачали справжні риси кооперації, у Західній Україні, де Радянська влада на них мала набагато менший вплив, вони продовжували розвиватися. Структура й чисельність кооперативів у цьому регіоні майже не постраждали. Кредитні, постачальницькі, молочарські, м'ясні та споживчі кооперативи, які охоплювали третину всього населення, були особливо популярними серед селян.

Кооперативний рух на Правобережній Україні став ще міцнішим у 30-ті роки: в 1931 р. на цих землях діяло 3200 кооперативів усіх видів, а в 1938 – 3455. Однак усе це було зруйновано після об'єднання в 1939 р. українських земель і встановлення на цій території Радянської влади, а з нею – і жорсткого планування й командно-адміністративних методів господарювання. Замість кооперативів залишили­ся єдині сільські споживчі товариства, діяльністю яких із 06.10.1941 р. керувала оновлена «Вукоспілка» [18,с.39].

Удосконалення законодавства СРСР про діяльність сільськогосподарської кооперації мало формальний характер. Прийняте Положення про сільськогосподарську кооперацію», затверджене постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 03.10.1927 р., яким уперше розподілялися сфери регулювання законодавства про сільськогосподарську кооперація та земельного законодавства, фактично не виконувалося, оскільки радянська влада не сприймала кооперативні принципи, розглядаючи їх як гальмо розвитку суспільства, як такі, що не вписуються в систему планового господарства. Виразником цих «передових» поглядів став Й.В. Сталін [18,с.39].

У зв'язку з цим із другої половини 1929 р. стала перетворюватися й сама система сільськогосподарської кооперації, її масовою низовою формою стає виробничий кооператив – колгосп. Це закономірно лягло в основу суцільної колективізації, яка спричинила невиправну шкоду сільськогосподарській кооперації. Адже колективізація і кооперація – це два взаємовиключні шляхи побудови господарства. Там, де провадиться суцільна колективізація, немає місця кооперації, бо остання не прагне до розширення функцій держави, а визнає можливість перебудови господарського життя на підставі свободи господарської ініціативи й вільного обміну, тобто тих рис, які притаманні ринку [30,с. 63].

Саме вищевказана реорганізація не тільки підірвала сільськогосподарську кооперацію, підмінивши кооперування колективізацією, а й зруйнувала, по суті, всю кооперативну систему в країні, стрижнем якої була сільськогосподарська кооперація.

Усе це все призвело до повторного одержавлення кооперації, яке розпочалося наприкінці 20-х років і тривало до початку 90-х щодо тих видів кооперації, які зберігалися, – колгоспів і споживчої кооперації.

І хоча колгоспна форма ведення господарювання на землі була домінуючою майже до початку 90-х років, усе ж таки у 70-ті роки в СРСР з'являється ще одна форма кооперації – міжгосподарська. Вона функціонувала на підставі Постанови Ради Міністрів СРСР від 14.04.1977 р. № 291 «Про затвердження Загального положення про міжгосподарське підприємство (організацію) у сільському господарстві» та відповідної Постанови Ради Міністрів УРСР від 23.11.1977 р. № 581 «Про затвердження положень про міжгосподарські підприємства (організації) в сільському господарстві» в таких формах, як міжгосподарське підприємство (організація), агропромислові й виробничі об'єднання тощо [18,с.42].

Із початком розбудови в СРСР, з оновленням відносин у всіх сферах життя країни пов'язано й повернення до кооперативних ідей. Саме в цей час панівною стала ідея роздержавлення колгоспів, повернення останнім їх кооперативної природи. Одним з актів, спрямованих на це, був Закон «Про кооперацію в СРСР», прийнятий 26.05.1988 р., який містив розділ, повністю присвячений правовому статусу колгоспів, де вони розглядалися як кооперативні організації [18,с.42]. Цей Закон визначав поняття, систему, типи кооперативів, загальні засади їх створення, а також особливості організації й діяльності окремих видів кооперативів. У його ст. 33 колгоспи було названо «переважною формою виробничого сільськогосподарського кооперативу». Названий Закон передбачав можливість створення й інших видів кооперативів. Колгоспам було повернено низку ознак, притаманних кооперативним організаціям, однак повного роздержавлення колгоспів не сталося, бо їм не було надано права діяти відповідно до міжнародних кооперативних принципів

На підставі норм Закону 1988 р. «Про кооперацію в СРСР» у цьому ж році IV Всесоюзним з'їздом колгоспників було прийнято Примірний Статут колгоспу, який деякою мірою дублював норми цього Закону. У цих нормативних актах уперше підкреслювалося, що колгоспи, як власники виробленої ними продукції, мають право вільно нею розпоряджатися і добровільно приймати на себе виконання державного замовлення. Таке закріплення повної господарської самостійності колгоспів мало на той час досить революційний характер, але вона не могла бути повністю реалізована в існуючих на той час економічних і політичних умовах.

Таким чином, до початку аграрної перебудови основна форма кооперативних організацій у сільському господарстві – колгоспи, по суті, мало чим відрізнялися від державних сільгосппідприємств – радгоспів: і перші і другі являли собою крупні багатогалузеві господарства, керовані державою, з громіздкою внутрішньою структурою, низькою заінтересованістю працюючих результатами своєї діяльності. Відповідно, й усі рішення про реорганізацію, приватизацію та інше поширювалися однаково як на радгоспи, так і на колгоспи.

Але все ж таки кооперація як абсолютно необхідна й рівноправна форма господарювання посіла чільне місце в концепції демократичного розвитку суспільства. Кооперативний «бум», розпочатий у 1986-1987 рр., досяг своєї вершини в 1988-1989 рр. (на 01.07.1988 р. в УРСР діяло 5269 тис. кооперативів) [50,с.22]. Його розмах у межах СРСР і в Україні засвідчив про іманентність кооперативної форми господарювання демократичним напрямам розвитку: кооперативний рух посилювався, як правило, коли суспільство схилялося до демократії.

Звичайно, в цих умовах необхідно було дати можливість розвитку нових форм виробництва й на селі. Але, на жаль, недостатня обґрунтованість концепції цих перетворень призвела до того, що на першому етапі реформування склалося становище, коли серед рекомендованих організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського виробництва взагалі не було враховано кооперативні організації. До того ж в СРСР на той час поступово сформувалося негативне ставлення до кооперації.

Через це після розпаду СРСР і політика України стосовно кооперації не була виваженою. Держава дивилася на колгоспи, інші кооперативні організації як на господарські утворення соціалістичної системи, від яких треба відмовитися. До розробки відповідного законодавства України, в перші роки після проголошення її незалежності, відповідно до постанови Верховної Ради від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу СРСР»,в Україні діяло згадане вище союзне законодавство про кооперацію. Замість того, щоб повернути колгоспам їхнє право діяти за міжнародними кооперативними принципами, замість роздержавлення колгоспів (тобто звільнення їх від державної опіки) вітчизняний законодавець обрав лінію на ліквідацію колгоспів, на пере­творення їх в інші організаційно-правові форми. Прийнятий Верховною Радою 14.02.1992 р. Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» не тільки не повернув колгоспам кооперативних засад, а й відмовився від самого терміна «кооператив» (чи «колгосп»), Постановою Кабінету Міністрів України №344 від 18.06.1992 р. на виконання норм цього Закону, було затверджено Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства. На підставі цих норм почалася масова перебудова колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства⁵, яка подекуди провадилася насильно, в стислі й жорсткі строки, що призвело не до їх реформування, а до фактичного знищення. Майже 100 % колгоспів України були перетворені у колективні сільськогосподарські підприємства [50,с.22]. Аналіз практики цих перебудов шляхом «швидкого стрибку» з використанням методів «шокової терапії» дає підстави говорити про те, що вони не принесли належних результатів.

КСП і сільськогосподарський кооператив – це різні організаційно-правові форми, які мають дещо відмінні ознаки й принципи діяльності. Така форма господарювання, як КСП, не сприймається й західними фахівцями. За їх рекомендаціями, її треба перетворити в сільськогосподарські акціонерні й господарські товариства (з 1991 по 1996 р. в Україні їх створено всього 699) [50,с.34].

Не є поширеною в сільському господарстві України і кооперативна форма господарювання, що пояснюється недосконалістю норм цього Закону. Хоча в деяких нормативних актах і передбачається існування сільськогосподарських кооперативів (наприклад, у Законі України «Про власність», Указах Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям» та ін.), їх кількість зросла з 18 в 1991 р. лише до 348 в 1996 р. [50,с.34]

Пояснюється таке становище якраз відсутністю належної правової бази для створення сільськогосподарських кооперативів. Ідея прийняття Закону України »Про сільськогосподарську кооперацію» була висунута ще в 1991 р., але з багатьох причин, його прийняли лише 17.07.1997 р. (до речі, аналогічний закон з такою ж назвою в Російській Федерації прийнято ще в 1995 р.). Закон України містить в собі положення, спрямовані на відродження сільськогосподарських кооперативів на засадах міжнародних кооперативних принципів, господарської ініціативи, а також на підвищення ефективності господарювання в сільському господарстві.

Отже, фактично в 1997 р. з прийняттям Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» розпочався новий етап розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, появи справжніх кооперативних організацій у сільському господарстві. Підтвердженням цьому є також вміщення норм щодо загального статусу кооперативних організацій у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р. (ст. 163-166), Господарському кодексі України від 16.01.2003 р. (ст. 94-111) та прийняття спеціального Закону України «Про кооперацію» від 10.07.2003 р.