Склад правопорушення та характеристика його елементів

 

Кожне правопорушення – конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний або колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Правопорушення слід розрізняти як юридичний факт і склад правопорушення, як наявність конкретних елементів, що їх закріплюють у законі, як модель правопорушення. Отже, щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно проаналізувати склад правопорушення (рис.). Всі елементи й ознаки складу правопорушення розкривають, доповнюють і характеризують ознаки правопорушення.

 

Рис. Склад правопорушення

Склад правопорушення – сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне і шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер. Склад правопорушення криє в собі: об'єкт та об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону.

Об'єкт правопорушення – ті суспільні відносини, які охороняються нормами права і на яких посягає дане правопорушення. В юридичній літературі розглядають загальний, родовий, видовий та безпосередній об'єкт. Об'єктивна сторона правопорушення – зовнішній акт суспільно небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об'єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Об'єктивна сторона правопорушення – це зовнішній вираження протиправного діяння. Ця сторона відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб'єкта правопорушення; чи є об'єктом правопорушення суспільні відносини, соціальні цінності, які охороняються правом і на які зазначене правопорушення посягає.

Ознаками об'єктивної сторони правопорушення є: дія чи бездіяльність, суспільно небезпечні та шкідливі наслідки, причинний зв'язок між ними, місце, час, спосіб, засоби, обставини та умови скоєння правопорушення.

Суб'єкт правопорушення – індивід чи колектив людей. Індивідуальний суб'єкт – це фізична особа, що є осудною і досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними. Колективним суб'єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії яких зв'язані з колективним винесенням рішень.

Суб'єктивна сторона правопорушення – внутрішня психічна діяльність особи, пов'язана зі скоєнням правопорушення. Ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є провина, мотив і мета правопорушника.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру та необережності.

Намір (умисел) як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі наслідки, бажає чи свідомо допускає їх настання. Залежно від вольового критерію намір поділяють на: прямий (суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків) та непрямий (суб’єкт свідомо допускає протиправність вчинку та його негативні наслідки). У теорії права намір поділяють на завчасно обдуманий, такий, що виник раптово, неконкретизований.

Необережність у скоєнні правопорушення має місце тоді, коли особа передбачала настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння та легковажно розраховувала на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як самовпевненість (суб’єкт легковажно розраховує відвернути негативні наслідки) і недбалість (суб’єкт міг і повинен був відвернути негативні наслідки). У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа відносно суспільне небезпечного діяння має намір, а відносно суспільне небезпечних наслідків - необережність.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її скоїти правопорушення. Мета – це уява особи, що скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Мотив близько наближається до провини, але не зливається з нею. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини. Якщо мотив показує, чим керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, найближчий результат, те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.