правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

 

48. Нікчемні правочиномє правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв'язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін.

Визначають такі ознаки нікчемного правочину:

1. Нікчемний правочин є недійсним тільки у випадках, передбачених законом.Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, тому сторони не вправі вимагати одна від одної його виконання;

2. Правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін.Бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом. Наприклад, при недодержанні нотаріальної форми договору за умови його повного або часткового виконання, якщо одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України). Наявність можливості визнання дійсним вчиненого правочину не зобов'язує суд виносити таке рішення, оскільки правочин може порушувати інші умови дійсності правочинів або навіть бути неукладеним у зв'язку із недосягненням згоди за всіма істотними умовами;

3. Нікчемний правочин не породжує правові наслідки, які притаманні правочином даного виду.Сторони не досягнуть бажаного результату внаслідок вчинення нікчемного правочину. Наприклад, недієздатність однієї зі сторін за договором купівлі-продажу породжує його нікчемність, через що такий договір не породжує прав та обов'язків, які виникають із договору купівлі-продажу;

4. Нікчемний правочин породжує лише наслідки, які пов'язані з його недійсністю.Відповідно до ст. 216 ЦК України такими наслідками будуть поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція) та відшкодування збитків або моральної шкоди, завданих другій стороні або третій особі внаслідок його вчинення. Окремі нікчемні правочини (наприклад, правочин, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства,- ст. 228 ЦК України) передбачають особливі правові наслідки: одностороння реституція (поновлення однієї зі сторін правочину в початковому становищі і звернення майна іншої сторони в дохід держави) та недопущення реституції (звернення в дохід держави майна двох сторін). Недійсним може бути лише укладений правочин, тому необхідно недійсний правочин відрізняти від неукладеного. Недійсний - це такий правочин, який здійснився, але в силу наявних у нього недоліків не має правової сили, а породжує наслідки його недійсності. На відміну від недійсного, неукладений правочин ніколи не існував та існувати не міг, тому правової сили не має. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Зокрема, істотними є умови, що визнані такими законом або необхідні для даного виду договорів, а також ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Також неукладеними вважаються правочини. у яких не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача, тощо.

Якщо по справі сторони не домовилися щодо усіх істотних умов договору, у задоволенні позову про визнання його недійсним судом буде відмовлено. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

ЦК України відносить до нікчемних такі правочини:

1. Вчинений з порушенням обов'язкової письмової та нотаріальної форми (статті 218,219, 220).

2. Вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221).

3. Вчинений у випадках, передбачених законом, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224).

4. Вчинений недієздатною фізичною особою (ст. 226).

5. Правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228). Нікчемні правочини хоч і називають абсолютно недійсними, оскільки в момент укладення вони не породжують для сторін цивільних прав та обов'язків, проте цивільне законодавство передбачає випадки, коли нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. На відміну від ЦК УРСР 1963 р., який встановлював лише одну підставу визнання дійсним нікчемного правочину (правочину з порушенням нотаріальної форми), ЦК України визначає можливості визнання дійсними за відповідних умов таких нікчемних правочинів: з порушенням письмової, нотаріальної форми; вчинених малолітніми та недієздатними особами; вчинених без згоди органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226). У такому випадку йдеться про оздоровлення нікчемного правочину і встановлення його дійсності за рішенням суду. Тому нікчемні правочини, які за позовами зацікавлених осіб визнаються судом дійсними, можна назвати відносно нікчемними.Якщо в оспорюваних правочинах має місце позов про визнання їх недійсними, то в нікчемних правочинах, у визначених законом випадках, може бути пред'явлений позов про визнання їх дійсними.

49. Оспорюваними (або відносно дійсними) є правочини, недійсність яких прямо не встановлена законом, але якщо заінтересована особа оспорює такий правочин, він може бути визнаний судом недійсним (ч. З ст. 215 ЦК).
На відміну від нікчемного, оспорюваний правочин в момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов’язки, а тому є дійсним. Проте порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення зумовлює можливість оспорення їх заінтересованою особою і винесення судом рішення про його недійсність.
Розрізняють такі види оспорюваних (або заперечуваних) правочинів:
1) вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК). Неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть укладати правочини, які виходять за межі дрібних побутових, лише за згодою батьків (піклувальників), інакше за позовом заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом недійсним. 2) вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочин, вчинений особою за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути або згодом схвалений або оспорений;
3) вчинений дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК). Це означає, що в силу різного роду обставин (хвороба, сп’яніння тощо) особа на момент укладення правочину могла не розуміти значення своїх дій. Такий правочин може бути визнаний недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені;
4) вчинений юридичною особою, який вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним;
5) вчинений під впливом помилки (ст. 229 ЦК). Правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка помилялась, лише у випадку помилки щодо обставин, які мають істотне значення. Це може бути помилка в праві (особа вважала, що їй майно дарують, а пізніше з’ясувалося, що продають), в предметі, змісті, суб’єктному складі тощо;
6) вчинений під впливом обману (ст. 230 ЦК). Обман може бути здійснено як шляхом вчинення активних дій (парфуми фастівські видають за французькі), так і шляхом бездіяльності (при огляді квартири, яка продається, власник не повідомив покупця, що поруч — аеропорт);
7) вчинений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Правочин може бути визнаний судом недійсним, якщо буде доведено, що воля особи була спотворена від впливом фізичного чи психічного тиску;
8) вчинений в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК). Суд може визнати правочин недійсним лише у випадку умисної змови представника однієї сторони з іншою;
9) вчинений під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК). Такі правочини інколи називають “кабальними”, оскільки особа змушена була укласти правочин на вкрай невигідних для неї умовах у зв’язку з обставинами, які склалися .

 

50. Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це означає, що його вчинення не є підставою набуття тих прав та обов'язків, на що спрямовано правочин, зокрема, особа не стає власником майна, переданого їй за правочином, визнаним недійсним.

Наслідки недійсності правочину залежать від того, чи було його виконано. Якщо сторони не приступили до виконання правочину, то він і не підлягає виконанню, тобто жодна зі сторін не вправі вимагати його виконання. Якщо ж правочин вже виконано повністю або частково (передано майно, сплачені кошти), то наслідки є такими:

1) повернення кожною зі сторін недійсного правочину другій стороні у натурі всього, що вона одержала на його виконання. Загальноприйнятим терміном цього наслідку є реституція, тобто поновлення сторін у первісному стані, в якому вони перебували до вчинення правочину. Часто вживають термін "двостороння реституція", що підкреслює те, що обидві сторони повертають одержане ними за недійсним правочином одна одній;

2) за неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такі випадки мають місце в разі, якщо для правовідносин між сторонами правочину характерна відсутність уречевленого результату дій сторін, про повернення якого можна було б вести мову (наприклад, при послузі), або передача речі другій стороні не у власність, а в користування. В останньому випадку річ може залишатися у сторони правочину, тому йдеться не про її повернення, а про відшкодування сум, що становить плату за користування нею, рівно як і за надані послуги або виконані роботи;

3) відшкодування збитків, завданих стороні правочину або третій особі, вчиненням недійсного правочину;

4) відшкодування моральної шкоди стороні недійсного правочину або третій особі;

5) інші правові наслідки, передбачені ЦК або іншими законами1. При цьому слід мати на увазі таке.

51. За загальним правилом учасники цивільних відносин особисто на­бувають цивільні права та цивільні обов'язки шляхом укладення пра­вочинів. Але не виключені випадки, коли вони за тих чи інших обста­вин позбавлені здатності або можливості самостійно здійснювати необхідні юридичні дії. Представництво забезпечує усунення юри­дичних або фактичних перешкод, які не дають фізичній або юри­дичній особі самостійно укласти той чи інший правочин.

Представництво - це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ч. 1 ст. 237 ЦК).

Пред­ставник не виступає стороною правочину, а здійснює представницт­во шляхом реалізації наданих йому повноважень по його укладенню від імені і в інтересах особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчи­нення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 238 ЦК). Це прави­ло стосується представництва, яке виникає на підставі договору або акта органу юридичної особи. Воно не поширюється на випадки ви­никнення законного представництва. Законні представники, наприк­лад, батьки малолітньої або опікун недієздатної особи, шляхом укла­дення правочину від імені та в інтересах інших осіб, коло яких визначене законом, забезпечують реалізацію їх цивільних прав та за­конних інтересів.

Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він пред­ставляє. Так, особа може тільки особисто скласти заповіт, відмови­тись від спадщини, права власності на об'єкт нерухомості чи інше майно, перехід або припинення прав на яке підлягає державній реє­страції, тощо.

розрізняють і самі види представництва: а) представництво, засноване на адміністративному акті; б) представництво, засноване на законі (представництво за законом); в) представництво, засноване на договорі (добровільне або договірне представництво); г) комерційне представництво.

Представництво, засноване на адміністративному акті

Є таким представництвом, при якому представник зобов'язується діяти від імені особи, яку представляють у силу адміністративного розпорядження останнього. Частіше за все таке представництво має місце тоді, коли орган юридичної особи видає наказ про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здійсненням певних представницьких функцій, наприклад, укладенням договорів, вчиненням інших правочинів. Повноваження представника в цьому випадку визначаються виданим адміністративним актом, або випливають з посадових інструкцій працівника, або слідують з обстановки, в якій діє представник (касир, приймальник замовлень тощо). До даного представництва слід віднести і таке представництво, що засноване на членстві в громадській організації. При цьому слід враховувати, що юридичні особи мають право приймати на себе обов'язки представляти в цивільному обороті інших осіб тільки у випадках, коли це не суперечить їх цивільній правоздатності.

Представництво, засноване на законі.

Представницькі відносини, які виникають за прямою вказівкою закону, прийнято називати законним, або обов'язковим, представництвом. Так, законними представниками малолітніх дітей є їхні батьки, повноваження яких засновуються на факті батьківства. Особливість цього виду представництва полягає в тому, що воно виникає незалежно від волевиявлення особи, яку представляють. Крім того, повноваження законного представника безпосередньо визначені законом.

Добровільне представництво

Є представництвом, заснованим на договорі. Такий вид представництва виникає за волею особи, яку представляють. Довіритель визначає не лише особу представника, а й його повноваження. Добровільне представництво характерне тим, що на вчинення юридичних дій від імені особи, яку представляють, вимагається згода самого представника. Між особою, яку представляють, та представником укладається договір, який визначає їх внутрішні взаємовідносини (договір доручення, інші договори, визначені законом).

Відповідно до ч. 1 ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

 

52. Довіреність - це письмовий документ, що видається особою, яку представляють (довірителем), іншій особі (представнику) для представництва перед третіми особами,

Довіреність за своєю природою є одностороннім правочином. Йо­го укладення, у свою чергу, має наслідком виникнення повноважень представника на вчинення правочинів та пов'язаних з ними інших юридичних дій стосовно третіх осіб,, Здійснення визначених довіре­ністю повноважень або відмова від їх здійснення є правом представника. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними особами. Особи, які не є дієздатними у повному обсязі (наприклад, неповнолітні), можуть видавати довіреності на вчинення тих правочинів, які вони мають право вчиняти з урахуванням обсягу їх дієздатності. Довіреність свідчить про надання представнику до­вірителем відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа, тому вона може бути надана їй безпо­середньо.

Як правило, довіреність укладається у письмовій формі. Довіреність від імені юридичної особи повинна мати обов'язкову письмову форму, скріплюється її печаткою і видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами (ст. 246 ЦК).

Залежно від обсягу повноважень, що надаються представнику осо­бою, яку він представляє, можна відокремити три види довіреності: загальну (генеральну), спеціальну і разову.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на вчинення широкого кола правочинів та пов'язаних з ними юридич­них дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керів­никові філії юридичної особи).

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юри­дичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представля­ють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде нази­ватися разовою довіреністю (Іноді її відокремлюють у самостійний вид довіреності). До спеціальної можна віднести довіреність, яка ви­дасться експедиторові на укладення правочинів стосовно вантажів.

Разова довіреність видається представнику на укладення одного правочину. Після здійснення дій представника, пов'язаних з його укладенням, разова довіреність втрачає силу.

Довіреність, як і будь-який інший правочин, має відповідати всім вимогам їх дійсності. Зокрема, положення ЦК визначають певні ви­моги до форми довіреності. Згідно з ч. 1 ст. 245 ЦК вона повинна від­повідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин, наприклад, довіреність на купівлю-продаж нерухомості має бути но­таріально посвідчена. Нотаріальному посвідченню підлягає також довіреність, що видається у порядку передоручення (ч. 2 ст. 245 ЦК).

Згідно з ч. 3 ст. 245 ЦК до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військо­во-лікувальному закладі. Така довіреність може бути посвідчена на­чальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. До нотаріально посвідчених прирів­нюють також довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислока­ції військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, -довіреності робітників, службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців, їх довіреності можуть бути посвідчені відповідно командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або за­кладів. Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), має право посвідчити начальник місця позбав­лення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендій, пенсій, аліментів Інших платежів та поштової кореспонденції (поштових пе­реказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою ор­ганізації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціо­нарному лікуванні або за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245 ЦК).

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових ві­домостей (реквізитів), до яких слід віднести дату її вчинення. Довіре­ність, в якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною (ч. 3 ст, 247 ЦК). Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірителя, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи - її печатка. Строк дії довірено­сті визначається ЇЇ змістом. Якщо строк довіреності не встановлений, во­на зберігає чинність до її припинення (ч. 1 ст. 247 ЦК).

Особа, якій видана довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Представник може передати свої повнова­ження частково або у повному обсязі іншій особі, якщо уповноваже­ний на це довіреністю або примушений до цього обставинами з ме­тою охорони інтересів особи, яку він представляє (ч. 1 ст. 240 ЦК). Передоручення обов'язково оформляється нотаріально. Строк до­віреності, виданої у порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана (ч. 2 ст. 247 ЦК).

Підстави припинення представництва за довіреністю. Відпо­відно до ст. 248 ЦК до них слід віднести: закінчення строку довірено­сті; скасування довіреності особою, яка її видала; відмову представ­ника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення ц померлою, визнання її недієздатною або безвісно від­сутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерть особи, якій ви­дана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності, У та­ких випадках представник зобов'язаний негайно повернути довіре­ність довірителю. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. Слід зауважити, що у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноважен­ня за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, не­виконання яких може призвести до виникнення збитків.

Від припинення представництва за довіреністю слід відрізняти ска­сування довіреності,яке єодним із юридичних фактів, з якими закон пов'язує добровільне припинення правовідносин представництва.

Відповідно до ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винят­ком безвідкличної довіреності, може у будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Відмова від цього права є нікчемною. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довірено­сті на певний час.

Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчи­нення правочину представником до того, як він довідався або міг до­відатися про скасування довіреності, зберігають чинність не тільки для особи, яка видала довіреність, але й для її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Закон надає право не тільки особі, яка видала довіреність, скасува­ти її, ай право представнику відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю(ст. 250 ЦК). Відмова представника - це теж юридичний факт, з яким закон пов'язує припинення представ­ницьких правовідносин.

Відмова від вчинення представницьких дій збігається за часом з обов'язком представника негайно повідомити про це особу, яку він представляє (чч. 1,2 ст. 250 ЦК).

Проте, якщо для особи, яка видала довіреність, право на її скасу­вання, за правилом, не має обмежень (виняток, як вже зазначалося, стосується лише безвідкличних довіреностей), то представник обме­жений у своєму праві відмовитися від вчинення певних дій. Так, від­повідно до ч. З ст. 250 ЦК він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Крім цього, якщо представник не повідомить особу, яку він пред­ставляє, про відмову від довіреності, або не вчинить дій, які були не­відкладними для запобігання завданню збитків цій особі, він несе від­повідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки (ч. 4 ст, 250 ЦК).