Концепція розвитку дитини: потреби, норми, порушення

Психологія розвитку людини повністю сформувалася до 1920 року, а надбання сучасної науки надають нам можливість мати достатнє уявлення про розвиток та його принципи [6].

Розвиток - цезміни, які відбуваються в часі в побудові тіла, психіки та поведінки людини внаслідок біологічних процесів в організмі та впливу навколишнього середовища.

Розвитокодноразово є процесом як біологічного росту, так і засвоєнням культурних цінностей суспільства. Рівень розвитку можна відслідкувати за такими параметрами, як фізичний, психо-соціальний, когнітивний розвиток.

Таблиця 2.1

Інтегровані сфери розвитку

 

Сфери	Характеристика змін	Процеси
Фізична	Включає ріст та зміни тіла людини. Сюди входять зовнішні зміни (динаміка росту тіла та ваги) та внутрішні (зміни кісток, м’язів, секрецій, органів мозку та органів чуття), а також стан фізичного здоров`я та рухових навичок.	Генетичний напрям: · дозрівання · ріст · старіння
Когнітивна	Включає психічні процеси, які забезпечують мислення та прийняття рішення: сприймання, пам’ять мислення, уява, мова тощо.	Психо – соціальний напрям: · научіння · соціалізація
Психо-соціальна	Включає розвиток особистості та міжособистісних стосунків. Ці два напрями передбачають з одного боку зміни в розвитку Я – концепції, емоцій та почуттів, з другого – формування соціальних навичок та моделей поведінки, життєвих компетенцій.

Розвитокмає стадійний характер. Перехід від стадії до стадії – це швидкі якісні зміни всіх фундаментальних процесів організму, що співвідносяться з хронологічним віком дитини (людини). Основними циклами розвитку є: пренатальний (від зачаття до народження); вік немовляти (0–1 року); дитинство: раннє (1–3 роки та 3–6 років), середнє (6–11); підлітковий вік (11–15 років) та юнацький (15–17 років); дорослість; рання, середня та пізня; смерть [7, 41].

Розвитоку кожній фазі життєвого циклу включає як біологічні, так і культурні аспекти. Біологічні процеси визначають його природну маркіровку (що, коли і в який період відбувається); культурні – встановлюють соціальні рамки його розвитку та змін, зумовлених впливами середовища. Вченими визначено вікові норми досягнення дитиною (людиною) певних якісних та кількісних змін, які дозволяють їй опановувати відповідним соціальним простором та почуватися в ньому комфортно, щодістало назву вікових норм компетентності дитини в основних сферах її життєдіяльності. Становлення дитини та опану­вання нею навколишнього простору відбувається через научіння(вправляння, наслідування, моделювання, накопичення власного досвіду тощо).

Розвитокнадає широкі компенсаторні можливості завдяки його здатності досягати очікуваних результатів різними шляхами. Проте процес розвитку має і своє «підводне каміння», яким є критичні, поворотні у розвитку, фіксовані періоди прямої взаємообумовленості процесів дозрівання та впливів середовища. Особливо це має вирішальне значення в ранньому дитинстві для

1) фізичного розвиткудитини – належний догляд та харчування як забезпечення її безпосереднього виживання;

2) когнітивного–своєчасність надання дитині адекватних стимулів як забезпечення нормативного рівня її психічного розвитку;

3) соціального – формування прихильності як здатності в подальшому встановлювати близькі взаємостосунки. Амортизатором можливих негативних впливів на розвиток дитини єблизькі люди – батьки дитини. Вони є гарантами фізичного, психічного та соціального становлення дитини.

Розвиток дитини є безперервним процесом, який прямує за природно визначеними каналами (законами), що вдало де монструє концепція Піаже «епігенетичного ландшафту», як метафори розвитку. Проте при попаданні на критичну точку – впадину чи випуклість ландшафту, де канали розташовані дуже близько один біля одного, скачок через декілька рівнів стає більш реальним, ніж послідовний перехід до найближчого «каналу розвитку». Такі скачки потребують додаткових затрат енергії для адаптації на новому рівні, зміни якісних характеристик структури організму та перебудови часових меж процесу розвитку індивіда.

Розвитокможе зазнавати впливів критичних подій за такими трьома напрямками:

1)нормативно-віковий,2) ненормативний,3) нормативно-історичний.

1. Нормативно-віковийнапрямок – це біологічні та соціальні зміни, які¶

зумовлюються віковими закономірностями, а саме:

· вікові кризи розвитку індивіда;

· сензитивні періоди, коли від збалансованості внутрішніх передумов та зовнішніх впливів середовища залежить якість подальшого розвитку дитини. Неналежний догляд за дитиною та неповноцінне харчування в ранньому віці спричиняють фізичне відставання, що в свою чергу може зумовити затримку психічного розвитку.

2. Ненормативнийнапрямок визначає особисті події та переміни в житті конкретної людини, як-то:

· особистісні рішення;

· травми;

· насилля,

· деприваційні впливи.

3. Нормативно-історичний–зміни, які зачіпають усе населення та його¶

вікові когорти, як-то; епідемії, природні катаклізми, економічні кризи, війни.

Усі перераховані впливи переломлюються в розвитку конкретної дитини, набуваючи особливого значення. В однакових умовах ростуть різні за характером діти, формуються різноманітні інтереси та спрямування життєдіяльності людей.

Розвитокє процесом задоволення потреб, який можна порівняти з енергетичним потенціалом. Здатність до швидкого оберту його процесів «накопичення/затрат» ніби слугує основою для вибору індивідом стратегії активності: еволюційної чи адаптаційної, що в поведінці проявляється як прагнення до успіху чи відмова від такого. А. Маслоу вказував на такий людський феномен як потяг до самоактуалізації – повної реалізації власного потенціалу. Задоволення саме цієї потреби дає людині відчуття успіху. Проте шлях до неї лежить через опанування базових потреб:

1) фізіологічних (у їжі, теплі, відпочинку, які необхідні для виживання);

2) безпеки (як основи для дослідницької діяльності стосовно свого власного тіла та опанування навколишнім середовищем);

3) належності (людям потрібно любити і бути любимими, відчувати себе¶

4)подібними до інших, щоб підтримувати з ними фізичні контакти та розвивати­ся як вид);

5) поваги до себе (людям потрібні позитивні реакції навколишніх як озна­ки визнання та заохочення їхніх дій та вчинків).

Графічне зображення процесу задоволення потреб зображається у вигляді піраміди, яка ніби спрямовує потік енергії для реалізації власного потенціалу (див. додаток 1).Вперше запуск такого енергетичного потоку відбувається за­вдяки люблячим дитину людям – її батькам. І відбувається це в ранньому ди­тинстві, а можливо, ще в пренатальному періоді. Поступово, з роками дитина сама навчається управляти цим «енергетичним процесом» свого зростання.

Розвитокдитини відбувається В процесі опанування життєвим середовищем. Цей процес дістав назву соціалізація [1, 27].

Соціалізація–всеохоплюючий процес, у результаті якого людина стає чле­ном соціальної групи: сім'ї, роду, громади. Це засвоєння реквізиту, необхід­ного для виконання ролі.

Соціалізаціятриває все життя, допомагаючи людям досягати комфорту у спілкуванні спочатку на рівні найближчого оточення, а невдовзі – на рівні усвідомлення себе членом усього суспільства. Повноцінна соціалізація забезпечує людині розвиток самодостатності як здатності долати труднощі без сторонньої допомоги. Проблемне проходження рівнів соціалізації вносить складнощі в здатність індивіда до опанування самостійним життям. Слід відмітити, що здатність людей до відповідальної поведінки є важливою її характеристикою. Модель екологічних систем Урі Бронфенбреннера(1979 р.) конкретизує загальні наукові уявлення про пронеси розвитку та соціалізації (див. додаток 2). Модель розвитку дитини, як модель екологічних систем, згідно з якою дитина активно реструктурує одночасно зазнає впливів елементів її 4-рівневого життєвого середовища та їх взаємодії. Вчені відзначають, що відправною межою будь-якого процесу розвитку перш за все є суб'єкт – сама дитина. Процес освоєння індивідумом (позначається літерою «Я» на схемі дод. 1) першого простору – свого тіла та своїх реакцій – є в подальшому основою для встановлення базових життєвих позицій опанування соціальним простором.

Тож, маючи уявлення про своє тіло, свої відчуття, як відправну «точку», дитина набуває здатності адекватно опановувати середовищем, що її оточує, де вона буде жити і розвиватися. Першим рівнем процесу соціалізації дитини є мікросистема – ролі, заняття та взаємодія дитини із своїм найближчим соці­альним оточенням: сім'єю, дитячим садком, школою. Якість організації цієї взаємодії визначає здатність людини в подальшому встановлювати довірливі людські взаємостосунки, експериментувати та активно вивчати, впливати та планувати своє життя.

Другий рівень, мезосистема,є результатом взаємодії окремих мікросистем: школи та батьків, школи та групи ровесників. Здатність розуміти зміни ролей, переключатися на «мову» іншої соціальної групи забезпечує гнучкість опанування соціальними ролями та здатність й використовувати відповідно до ситуації.

Третій рівень, екзосистема, є тим рівнем, який знаходиться поза безпосереднім досвідом індивіда, проте має на нього вплив. Це робота батьків дитини, стосунки з далекими родичами дитини, адміністративний район проживання сім'ї тощо. Якісні характеристики цього рівня сприяють формуванню метапозицй як здатності абстрагуватися вік емоційно заряженої ситуації та бачити її зі сторони, аналізуючи взаємовпливи різних елементів. Причинно-наслідкові зв'язки, перспективне мислення, передбачення розвитку подія, здатність вирішувати суперечності формується під час засвоєння соціальних ролей саме цього рівня.

Четвертий рівень, макросистема, включає в собі життєві цінності, традиції, вірування та закони тієї культури, в якій живе індивід. Він формується історичними подіями і виступає як основа стабільності, постійності та як показник історичної перспективи, вказує на людську здатність охопити цінності власної культури та держави в рамках загальнолюдських пріоритетів [9, 123].