Сущность консорциального кредитования

Рис 1. Основні етапи формування інвестиційної стратегії комерційним банком

В сучасних умовах зміни орієнтирів, напрямів інвестиційної діяльності, перегрупування сил і запровадження нових технологій, що супроводжують нові економічні умови розвитку комерційних банків у країні, прогнози вже можна вважати успішними, якщо вони близькі до реальності чи хоча б не повністю є помилковими. Загальна задача комерційного банку – розробка стратегічних напрямів розвитку банка на внутрішньому і зовнішньому ринках, враховуючи такі напрями:

- глобалізація фінансової політики;

- виникнення нових інформаційних технологій;

- закріплення позиції банку як фінансово-стійкого;

- забезпечення достатності власного капіталу на рівні, що відповідає міжнародним стандартам;

- розширення та вдосконалення участі банку в міжнародних системах розрахунків;

- формування розгалуженої мережі філій банку, що спеціалізуються як на окремих видах операцій, так і на всьому комплексі банківських послуг;

- розробка загальної стратегії комерційних банків;

- жорстока конкуренція за найбільш сприятливі умови вкладання ризикового капіталу;

- зниження витрат і збільшення доходів;

- раціоналізація організаційної та операційної структури;

- орієнтація на різні класи клієнтів;

- підвищення кваліфікації працівників комерційних банків.

Основна мета інвестиційної стратегії – підтримка відповідних пропорцій між первинним і вторинним резервом, а також мінімізація інвестиційного ризику через диверсифікацію.

Важливим напрямом інвестиційної стратегії є підтримка ліквідності, забезпечення відповідної прибутковості інвестицій за рахунок диверсифікації (розподілу інвестиційного портфеля між різними фінансовими інструментами та іншими активами задля зниження ризику).

Узагальнення поглядів вітчизняних та зарубіжних учених-економістів дозволяє рекомендувати певні принципи, якими необхідно керуватися при формуванні та реалізації кредитно-інвестиційної стратегії банку:

· узгодженість (стратегія банку має бути узгодженою зі стратегією розвитку економіки країни та регіону чи формуватися з їх урахуванням);

· оперативність (стратегія банку має своєчасно уточнюватися та оновлюватися, а ініціатива про створення чи вдосконалення стратегії має включати формулювання ключових ідей та схему організації роботи по вдосконаленню чи створенню нової стратегії);

· оптимальність (стратегія банку має охоплювати всі об’єкти управління банком, тобто всі процеси, що характеризують його діяльність. Крім того, при розробці стратегії мають бути оцінені сильні та слабкі сторони діяльності банку);

· тривалість (стратегія банку має розроблятися на довгий період, що і відрізняє її від тактики);

· визначеність (у стратегії банку має визначатися кінцевий термін досягнення мети).

7. Інвестиційні операції комерційних банків – операції з усіма видами майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності й приносять прибуток (дохід) або забезпечують соціальний ефект. Об'єктами інвестиційної діяльності є будь-яке майно, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, майнові права. В умовах регульованої ринкової економіки без здійснення інвестиційної діяльності банками неможливе якісне проведення активних операцій. Маючи вільні грошові ресурси, банк повинен не тільки забезпечити їх збереження, отримати відповідний дохід, а й дбати про диверсифікацію та ліквідність. Цим вимогам відповідають інвестиційні операції комерційних банків.

Участь банків в інвестиційному процесі може здійснюватися за двома напрямами:

· за допомогою механізмів фондового ринку;

· за допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування.

Комерційні банки повинні в своїй інвестиційній діяльності мати тісний контакт з підприємствами. У випадку створення нового підприємства заснування його можливе за допомогою банківського капіталу як в рамках фінансово-промислових груп, так і поза ними. Фінансово-промисловими групами вважаються ті організації та структури, які утворюються шляхом об'єднання промислового і фінансового капіталів. В Україні банкам заборонено виступати в ролі головного підприємства згідно з Законом «Про фінансово-промислові групи».

Комерційний банк може брати участь у санації підприємства: він дає кошти підприємству, натомість одержує його цінні папери. Також можлива і передача державної частки капіталів підприємства в довірче управління банку, замість чого банк зобов'язується інвестувати певну суму коштів у це підприємство.

2. Довгострокове кредитування як форма участі банку в інвестиційному процесі

За допомогою механізмів середнього та довгострокового кредитування комерційний банк може брати участь в інвестиційному процесі. Довгострокові кредити банку є однією з найпоширеніших форм цієї участі. На відміну від засновницьких операцій, використання банківського кредиту стимулює споживачів інвестицій ефективніше використовувати кошти, щоб забезпечити погашення кредиту та відсотків за його користування.

Призначенням довгострокового кредитування є впровадження прямих інвестиційних заходів, реалізації витрат на придбання елементів основного капіталу.

До об'єктів довгострокового кредитування відносяться:

будівництво нових підприємств;

реконструкція, технічне переозброєння і розширення підприємств;

організація випуску нової продукції;

придбання науково-технічної продукції, інтелектуальних цінностей та інших об'єктів власності;

здійснення екологічних заходів.

Основними джерелами ресурсів для довгострокового кредитування можуть виступати власні кошти банку, державні кошти, а також залучені банком ресурси. У процесі надання довгострокового кредиту потенційний позичальник, окрім стандартного переліку документів, має подати за узгодженням з банком такі матеріали:

проектно-кошторисну документацію;

основні техніко-економічні показники проекту;

контракт на будівництво;

документи на право землекористування;

позитивне рішення екологічної експертизи;

план технічного переозброєння.

Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладення коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

Згідно з чинним законодавством комерційні банки можуть здійснювати операції з цінними паперами у таких напрямах:

Як емітенти цінних паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів).

Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).

Як посередники, що виконують операції з цінними паперами в інтересах та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).

Торгівля цінними паперами - це здійснення угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінними паперами проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені і за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерські чи комерційні операції).

8.Банківські інвестиції мають власний економічний зміст. Інвестиційну діяльність банку в мікроекономічному аспекті - з точки зору банку як економічного суб'єкта - можна розглядати як діяльність, в процесі якої банк виступає в якості інвестора, вкладаючи свої ресурси на певний строк в створення чи придбання реальних фінансових активів з метою одержання прямих і опосередкованих доходів.

Разом з тим, інвестиційна діяльність банків має і інший аспект, пов'язаний зі здійсненням їх макроекономічної ролі як фінансових посередників. В цій якості банки сприяють реалізації інвестиційного попиту господарюючих суб'єктів, трансформації заощаджень і накопичень в інвестиції. Тому в макроекономічному аспекті під інвестиційною діяльністю банків мають на увазі діяльність, спрямовану на задоволення інвестиційних потреб економіки. Таким чином, інвестиційна діяльність банків має двоїсту природу: інвестиційна діяльність, що розглядається з точки зору економічного суб'єкту (банку), направлена на збільшення його доходів; ефективність інвестиційної діяльності в макроекономічному аспекті полягає у досягненні приросту суспільного капіталу.

Банківські інвестиції характеризують найчастіше як довгострокове розміщення активів банку у реальний сектор економіки з метою одержання прибутку [5, 5]. Систематизація і класифікація банківських інвестицій визначається різними підходами та класифікаційними ознаками, серед яких виділяють дві основні форми - це реальні і фінансові інвестиції. Саме вони визначають напрями банківського інвестування в ринковій економіці.

В ринкових умовах комерційні банки є одним із інструментів вирішення довгострокових проблем соціально-економічного зростання через збільшення обсягу і прискорення темпів зростання інвестицій у реальний сектор економіки.

9.Банківські інвестиції мають власний економічний зміст. Інвестиційну діяльність банку в мікроекономічному аспекті - з точки зору банку як економічного суб'єкта - можна розглядати як діяльність, в процесі якої банк виступає в якості інвестора, вкладаючи свої ресурси на певний строк в створення чи придбання реальних фінансових активів з метою одержання прямих і опосередкованих доходів.

10.У фінансовій практиці виникає потреба оцінити майбутні грошові потоки, пов'язані з володінням певним активом. Цю потребу можна реалізувати шляхом обчислення теперішньої вартості майбутніх надходжень коштів. Для цього використовується метод дисконтування, тобто приведення грошової суми майбутнього періоду до теперішнього.

Ставка дисконту — це відсоткова ставка, яка застосовується до майбутніх доходів і враховує ризик та невизначеність, пов'язані з фактором часу.

На ставку дисконту впливає період приведення. Чим пізніше надійдуть кошти, тим вищий дисконт застосовується до них. Чим нижчий рівень ризику, тим нижча ставка дисконту і навпаки. Слід враховувати і такий фактор, як відсоткові ставки на ринку. За їх зростання зростають і дисконтні ставки.

Теперішня вартість суми грошового потоку, який буде отриманий у майбутньому (PV), визначається за формулою:

де і — ставка дисконту.

Множник називається коефіцієнтом теперішньої вартості, або коефіцієнтом дисконтування. Значення цього показника для кожного періоду приведення і величини дисконту визначається за допомогою фінансових таблиць.

Коефіцієнт дисконтування обернений коефіцієнту нарощування.

У наведених формулах п також означає кількість років, a R — відсоткову ставку або обліковий банківський відсоток.

Визначення вартості грошей у часі та її використання у фінансових розрахунках

Ця методика використовується, якщо потрібно вибрати найбільш ефективний інвестиційний проект з кількох варіантів з однаковими періодами реалізації та витратами, але різними факторами ризику, або для обґрунтування ефективності інвестування в якийсь проект.

Теперішня вартість ануїтету, або фінансової ренти, за умови, що платежі будуть здійснюватися в кінці кожного періоду пост-нумерандо, визначається за формулою

(4.14)

Значення множника розраховується за допомогою фінансової таблиці теперішньої вартості ануїтету.

Якщо рентні виплати здійснюються на початку кожного періоду (пренумерандо), то така рента вища за звичайну, оскільки платіж буде дисконтуватись на один період менше. Теперішня вартість вексельної ренти розраховується шляхом множення теперішньої вартості звичайної ренти (формула 4.14) на (1 + Л).

На основі формули (4.14) можна розрахувати значення окремого платежу, маючи задану теперішню вартість ануїтету. Такі розрахунки пов'язані з кредитними, заставними операціями тощо.

Теперішня вартість ануїтету (довічної ренти) визначається за формулою:

(4.16)

де Л — сума річного платежу, довічна рента; R — обліковий банківський відсоток.

Річна сума платежу, яка виплачується невизначено довго, називається довічною рентою.

Вартість довічної ренти, як це видно з формули (4.16), значною мірою залежить від величини відсоткової ставки. Чим вища відсоткова ставка, тим нижча теперішня вартість довічної ренти.

Висновки до розділу

Врахування вартості грошового потоку у часі є головною концепцією в теорії фінансів, оскільки вартість грошей сьогодні вища, ніж вартість грошей, які можуть бути отримані в майбутньому.

До основних факторів, які зумовлюють різницю у вартості грошей, належать: інфляція, ризик, втрачена вигода, схильність до ліквідності.

У фінансованому та інвестиційному аналізі використовуються метод нарощування, або компаундування, для визначення майбутньої вартості потоку готівки за формулою складних відсотків і метод дисконтування для визначення теперішньої вартості грошових потоків, які будуть одержані в майбутньому.

Розрахунок майбутньої вартості грошового потоку використовується для визначення суми депозиту залежно від строку та способу нарахування відсотків, суми боргу за кредитними угодами, при розрахунках відсоткових ставок за цінними паперами.

Визначення теперішньої вартості майбутніх грошових надходжень методом дисконтування дає змогу розрахувати ефективність інвестиційного проекту або ціну, яку можна було б заплатити сьогодні за цінні папери з визначеним доходом у майбутньому.

Надходження або платежі одного розміру, які здійснюються через однакові інтервали часу, називаються ануїтетами, або рентою. Розрахунок теперішньої та майбутньої вартості ануїтету лежить в основі визначення грошових потоків від облігацій, лізингових угод, застави майна, амортизаційних кредитів, довічної ренти тощо.

11. Аннуитетный платеж – вариант ежемесячного платежа по кредиту, когда размер ежемесячного платежа остаётся постоянным на всём периоде кредитования.Ежемесячный платёж, при аннуитетной схеме погашения кредита состоит из двух частей. Первая часть платежа идёт на погашение процентов за пользование кредитом. Вторая часть идёт на погашение долга. Аннуитетная схема погашения отличается от дифференцированной тем, что в начале кредитного периода проценты составляют большую часть платежа. Тем самым сумма основного долга уменьшается медленно, соответственно переплата процентов по аннуитетному кредиту получается больше.

При аннуитетной схеме выплат по кредиту, ежемесячный платёж рассчитывается как сумма процентов, начисленных на текущий период и суммы идущей на погашения суммы кредита.

Рассчитать месячный аннуитетный платёж можно по следующей формуле:

, где x – месячный платёж, S – первоначальная сумма кредита, P – (1/12) процентной ставки, N – количество месяцев.

Для расчета процентной составляющей аннуитетного платежа, нужно остаток кредита на указанный период умножить на годовую процентную ставку и всё это поделить на 12 (количество месяцев в году).

, где

– начисленные проценты,

– остаток задолженности на период, P – годовая процентная ставка по кредиту.

12. Згідно з чинним законодавством комерційні банки в Україні можуть поєднувати банківські, інвестиційні та страхові операції. Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.

До позитивних можна віднести наступні:

1. Допуск банків на фондовий ринок сприятиме конкуренції між його учасниками, що означає зменшення витрат емітентів та інвесторів.

2. Вкладення банком коштів у цінні папери диверсифікує його активи, що підвищує стабільність банку, а отже, і надійність збереження коштів вкладників.

3. Взаємопроникнення банківського та промислового капіталу покращує потік інформації, посилює конкурентоздатність банків та виробничого сектора. Володіючи акціями підприємства, банки отримують доступ до депозитів, а також мають вплив на підприємство у поверненості кредитів.

Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в інвестиційному бізнесі:

1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.

2. Збитки банків від зміни курсової вартості цінних паперів або невдалого їх розміщення при емісії цінних паперів можуть зашкодити інтересам банків, дестабілізувати банківську систему.

3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.

4. Поєднання банківського та інвестиційного бізнесу здатне спричинити конфлікт інтересів між структурними підрозділами банку.

5. Занадто близькі відносини банку та підприємства внаслідок володіння банком пакетом акцій можуть спричинити ситуацію, коли в разі погіршення фінансового становища підприємства банк буде продовжувати його кредитування, щоб запобігти збиткам від зниження курсової вартості акцій.

Професійна діяльність на ринку цінних паперів - це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюють юридичні і фізичні особи тільки на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому чинним законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

13. До основних цілей діяльності банків на ринку цінних паперів можна віднести наступні:

– залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної і розрахункової діяльності на основі емісії цінних паперів;

– одержання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок виплачуваних банкові відсотків і дивідендів, а також росту курсової вартості цінних паперів;

– одержання прибутку від надання клієнтам послуг по операціях з цінними паперами;

– розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (через участь у портфелях їх цінних паперів), установи підконтрольних фінансових структур;

– доступ до дефіцитних ресурсів через ті цінні папери, що дають таке право і власником яких стає банк;

– підтримка необхідного запасу ліквідності.

1. Як емітенти цінних паперів (випуск акцій, облігацій, ощадних і депозитних сертифікатів, емісія банківських векселів).

2. Як інвестори (вкладання коштів банків у цінні папери).

3. Як посередники, що виконують операції з цінними паперами в інтересах та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції, дилерські, довірчі, реєстраторські, депозитні, розрахунково-клірингові, консультаційні).

Діяльністю по випуску цінних паперів визначається виконання торговцями цінних паперів за дорученням від імені та за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом. При цьому торговець може брати на себе зобов'язання викупити в емітента нереалізовані цінні папери.

Обігом цінних паперів називають укладання та виконання угод щодо цінних паперів, яке не пов'язане з їх випуском.

Іншим видом діяльності комерційного банку на ринку цінних паперів є депозитарна, тобто діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів та обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами. Вона може здійснюватися юридичними особами, що одержали в установленому порядку дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення депозитарної діяльності. Порядок видачі дозволу комерційним банкам на здійснення депозитарної діяльності затверджено Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку 08.05.98 № 57.

Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні").

14. Серед принципів управління виділимо критерії, які стосуються інвестиційної діяльності банку: цілеспрямованість, соціальна орієнтація, послідовність, системність, узгодженість інвестиційних цілей, узгодженість результатів інвестиційної діяльності та способів їх досягнення, єдність інвестиційної і фінансової стратегій, єдність стратегії банку в цілому, динамічність, збереження і розвиток конкурентних переваг, єдність теорії і практики, розподіл управлінських функцій, поєднання матеріальних і моральних стимулів, безперервність і надійність.

15.Кожен банк має обумовлену Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» можливість вибору, якими саме видами діяльності він буде займатися: випуском цінних паперів, комісійною, комерційною чи іншими видами діяльності, пов’язаними з перерахованими вище, перш за все, консультаціями, зберіганням, обліком і веденням розрахунків по операціях з цінними паперами.

Чинне законодавство, що регламентує діяльність на фондовому ринку можна умовно поділити на 4 види:

1. Документи, що регламентують загальний стан та розвиток фондового ринку.

2. Документи, що регламентують специфіку банківської діяльності з цінними паперами.

3. Документи, що регламентують подання звітності по операціям з цінними паперами.

4. Документи, що регламентують державний контроль та накладання санкцій за порушення діяльності на фондовому ринку.

16. Під інвестиційною діяльністю банку на ринку цінних паперів розуміють його діяльність по вкладенню коштів у цінні папери від свого імені, за своєю ініціативою і за свій рахунок з метою отримання прямих і непрямих доходів. [1] Прямі доходи від вкладень в цінні папери банк отримує у формі дивідендів, процентів або прибутку від перепродажу. Непрямі доходи утворюються за рахунок розширення частки ринку, контрольованої банком, через дочірні і залежні суспільства в посилення їх впливу на клієнтів шляхом участі в корпоративному управлінні на основі володіння пакетом їх акцій.
З метою одержання прибутків від діяльності з цінними паперами, для забезпечення участі у статутному капіталі інших підприємств та контролю над їх власністю банк здійснюватиме інвестиційні операції:

— арбітражну дилерську діяльність, тобто виконання угод купівлі-продажу цінних паперів від свого імені та за свій рахунок шляхом виставлення власних цін купівлі-продажу із зобов'язанням їх купівлі та (або) продажу за заявленими цінами;

— купівлю акцій з метою утримування їх у своєму розпорядженні терміном більше ніж 1 рік.

Об'єктами банківських інвестицій виступають самі різноманітні цінні папери. В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішньої республіканської і місцевої позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати та векселі.

При аналізі вкладень банку в акції слід розрізняти прямі і портфельні інвестиції.
Прямі інвестиції приймають форму вкладень в акції в тому випадку, коли банк придбаває (або залишає за собою) контрольний пакет акцій тієї чи іншої компанії, в управлінні якої він бере безпосередню участь, реалізуючи право голосу з належним йому акціям.
Портфельні інвестиції в акції здійснюються у формі створення портфелів акцій різних емітентів, керованих як єдине ціле. Мета таких інвестицій банків - отримання прибутку на основі диверсифікації вкладень.

На ринку цінних паперів можуть здійснюватися наступні види діяльності:

• торгівля цінними паперами — це здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають їх оплату для передачі новому власнику на підставі договорів-доручень за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність), або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством;

• депозитарна діяльність — це діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів або обліку прав власності на цінні папери, а також обслуговування угод з цінними паперами;

• розрахунково-клірингова діяльність —- це діяльність з визначення взаємних зобов'язань щодо угод з цінними паперами та розрахунків за них;

• діяльність з управління цінними паперами — це діяльність, що здійснюється від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом визначеного терміну щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб;

• діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів — збір, фіксація, обробка, зберігання та надання даних, що складають систему реєстру власників іменних цінних паперів, в якому є перелік іменних цінних паперів, їх емітентів та власників;

• діяльність щодо організації торгівлі на ринку цінних паперів — це надання послуг, які безпосередньо сприяють укладенню цивільно-правових угод з цінними паперами на їх біржовому та організаційно оформленому позабіржовому ринку.

Участь комерційних банків в інвестиційному процесі має як позитивні, так і негативні моменти.

До позитивних можна віднести наступні:

Проте є ряд негативних аспектів щодо участі комерційних банків в інвестиційному бізнесі:

1. Операції з цінними паперами є більш ризиковим видом діяльності, ніж банківська справа.

3. Наявність системи страхування депозитів зменшує самосвідомість банкірів.

17. Основні етапи організації інвестиційних операцій комерційними банками

можна подати в такій послідовності:

вибір пріоритетних цілей інвестування, розробка на цій основі головних

напрямків інвестиційної політики та механізму її реалізації;

вибір стратегії інвестиційної діяльності;

розробка основ диверсифікації інвестиційного портфеля за різними

критеріями;

здійснення інвестиційного аналізу і вибір на цій основі конкретних

фондових інструментів;

безпосередні операції у формуванні портфеля інвестицій та його

регулярному оновленню.

В цілому розробка інвестиційної політики передбачає вибір шляхіввкладення грошових ресурсів на певний період для забезпеченнявідповідного рівня дохідності і розширення операцій банку. Оскільки такарозробка є організаційно оформленим процесом, для його нормальногоздійснення банк повинен забезпечити такі передумови: наявністьнеобхідної інформації та надійних джерел її отримання; відпрацьований процес затвердження інвестиційної політики та їїоперативного перегляду; аналітичний апарат для оцінки затрат і результатів різних інвестиційнихпроектів та їх впливу на діяльність банку в цілому.

18. Найважливішою складовою інвестиційної діяльності банку є управління власним портфелем цінних паперів таким чином, щоб забезпечити собі створення резерву ліквідності, об'єктів застави для отримання короткострокових позичок, можливості брати участь в управлінні підприємствами (компаніями) і одержання прибутку. У процесі управління портфелем можна виділити два рівні: стратегічний та оперативний. На першому на основі макроекономічних прогнозів і з урахуванням експертних оцінок встановлюються основні орієнтири для інвестування: ліміти за ризиками, обмеження по структурі портфеля, плани прибутковості, терміновості портфеля та ін На другому рівні, виходячи з встановлених обмежень і лімітів, здійснюється поточне управління портфелем цінних паперів згідно складається економічної кон'юнктури.

Серед найбільш важливих завдань, для вирішення яких комерційні банки, власне, здійснюють формування та управління портфелем цінних паперів у складі своїх активів, можна виділити такі:

— зменшення вагомої частки кредитного ризику (за рахунок його урівноважування високоякісними цінними паперами);

— стабілізація доходу банку (за рахунок можливого зростання доходів від фондових операцій в той час, коли доходи від кредитів падають);

— забезпечення географічної диверсифікації (за допомогою вторинного фондового ринку цінні папери, на відміну від банківських кредитів, можуть вільно обертатися в різних регіонах);

— послідовне підтримання ліквідності (за рахунок можливості динамічної трансформації ресурсного портфеля в частині цінних паперів);

— забезпечення високої гнучкості банківського портфеля активів (за рахунок його ефективної реструктуризації на базі купівлі-продажу цінних паперів);

— страхування ризику змін процентних ставок;

— створення високоякісних видів застави (для забезпечення особливо важливих депозитів);

— підвищення фінансових показників стійкості банківського балансу за рахунок володіння пакетами цінних паперів достатньо високої якості.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.

19. Основним засобом зменшення ризику є диверсифікація вкладень, коли капітал розподіляється між великою кількістю цінних паперів. При цьому цінні папери купуються різних видів, різної якості та з різним терміном погашення. За допомогою диверсифікації неможливо повністю позбавитись ризику, але можна його зменшити.

При диверсифікації рекомендується обмежити вкладення коштів у певний вид цінних паперів в розмірі 10% від загальної вартості інвестиційного портфеля. Коли інвестиційний портфель досягне такого стану, що інвестор забезпечить необхідне досягнення інвестиційних цілей, він вважається збалансованим.

Балансу можна досягнути за допомогою включення до інвестиційного портфеля оборонних цінних паперів (облігацій, простих і привілейованих акцій), що забезпечить надійність вкладень і стабільний дохід, та агресивних цінних паперів (простих акцій), що забезпечують швидке зростання капіталу.

Для оптимального поєднання можливостей досягнення дохідності, безпеки, зростання капіталу і ліквідності, як основних інвестиційних завдань банку, диверсифікації вкладень лише за типами цінних паперів недостатньо. Не менше важливим є розподіл інвестицій за якістю кожного типу цінних паперів, що визначається особливостями діяльності їхемітентів. Даний критерій диверсифікації інвестиційного портфеля є найбільш важливим для комерційних банків, так як безпосередні можливості реалізації тих чи інших цілей інвестицій залежать від надійності певного конкретного емітента та успішності його діяльності. Безпосередньою основою для прийняття рішення про вкладення коштів у той чи інший вид цінних паперів, служить фундаментальний аналіз цінних паперів, інвестиційної ситуації, на основі якого портфелі інвестицій диверсифікуються за емітентами цінних паперів. Такий аналіз є детальним вивченням суті процесів, що відбуваються на фондовому ринку, з'ясуванням причин, які визначають економічну ситуацію на ньому, та вибором напрямків вкладень, які є найбільш ефективними з точки зоруінвестиційних цілей.

20. Діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:

· фінансові, пов’язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;

· функціональні, пов’язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.

Розрізняють також системний ризик і несистемний.

Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов’язань або затримки виконання урядом зобов’язань).

Несистемний — це ризик, пов’язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).

Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них:

· ринковий — пов’язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;

· ризик процентних ставок — пов’язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;

· кредитний, пов’язаний із можливістю невиконання боргових зобов’язань емітентом.

Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід базується на загальноприйнятих принципах ризику (Generally Accepted Risk Principles — GARP). Згідно з принципами GARP банки створюють спеціальний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:

· диверсифікація інвестицій;

· установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;

· хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;

· створення резервів на знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.

Згідно з вимогами НБУ*9 комерційні банки зобов’язані створювати резерв на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Резервуванню підлягають усі цінні папери, що перебувають у портфелі банку на продаж протягом 15 робочих днів і більше, а також у портфелі на інвестиції — протягом 30 робочих днів і більше.

*9: {Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Затверджено Постановою Правління НБУ від 30 грудня 1999 р. № 629.}

Вкладення банків у цінні папери відображаються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання*10. Проте вартість цінних паперів на ринку може змінюватись — зростати або знижуватися. Якщо ринкова вартість перевищує балансову і, отже, ціна на цінний папір зростає, це означає для банку нереалізований прибуток. Якщо ж балансова вартість перевищує ринкову, це означає для банку нереалізований збиток.

*10: {Облік боргових цінних паперів банк здійснює в розрізі кожної складової частини цінного папера: номінальної вартості, дисконту, премії. Балансова вартість визначається шляхом приєднання до номіналу цінного папера залишку премії або, навпаки, шляхом вирахування залишку дисконту.}

Згідно з принципами міжнародних норм бухгалтерського обліку, і зокрема згідно з принципом обережності, банки повинні періодично проводити переоцінку цінних паперів, коригувати їх балансову вартість за правилом нижчої вартості й у відповідний спосіб здійснювати коригування суми сформованого резерву.

Планову переоцінку портфеля цінних паперів на продаж банки проводять наприкінці кожного місяця, а планову переоцінку портфеля цінних паперів на інвестиції — один раз наприкінці року.

Резерв під цінні папери в портфелі на продаж формується у разі зниження ринкової вартості групи цінних паперів нижче рівня балансової вартості цієї групи цінних паперів. Резерв під цінні папери в портфелі на інвестиції формується у разі зниження ринкової вартості всього портфеля цінних паперів нижче рівня балансової вартості портфеля. За рахунок створеного резерву банки покривають різницю (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На перевищення ринкової вартості над балансовою бухгалтерське проведення не складається, тобто різниця між ринковою та балансовою вартістю не обліковується.

З метою підвищення доходів, зменшення ризику втрати ліквідності в нинішніх умовах комерційні банки застосовують дійові методи управління інвестиційним портфелем, а саме:

1. Метод короткострокового акцепту. Цей метод відноситься до найбільш обережних. Інвестиційний портфель банку повністю формується з короткострокових цінних паперів (2 - 3 роки), що підвищує банківську ліквідність. Цей підхід доцільний в період зростання процентних ставок. Дохідність тут не розглядається як пріоритетна ціль.

2. Метод рівномірного розподілу коштів. Дозволяє зменшувати коливання в доходах від цінних паперів і, хоча не приносить великих доходів, гарантує відсутність значних втрат.

3. Метод довгострокового акцепту. Цей метод є протилежністю методу короткострокового акцепту. Доцільний в період падіння ринкових норм процента. На практиці є доступною переважно великим банкам, які мають доступ до ліквідних коштів.

4. Метод процентних очікувань. Застосування цього методу пов’язане з прогнозуванням динаміки процентних ставок і спекуляцією на цих змінах.

5. Метод «штанги». Цей метод є найбільш доцільним для комерційних банків. При такому підході основна частина інвестиційного портфеля складається з довгострокових зобов’язань, що врівноважуються короткостроковими паперами, в той час як облігацій з середнім терміном дуже мало або вони взагалі відсутні.

30. Основним елементом техніко-економічної експертизи є оцінка ефективності інвестицій, яку необхідно проводити за такими принципами:

• оцінка капіталу, що інвестується, базується на показнику грошового потоку (cash flow), який формується за рахунок суми чистого прибутку та амортизаційних відрахувань у процесі експлуатації інвестиційного проекту;

• як інвестований капітал, так і суму грошового потоку обов'язково приводять до справжньої вартості. Приведення здійснюється диференційовано по кожному етапу подальшого інвестування;

• у процесі дисконтування грошового потоку вибирають диференційовану ставку відсотка для різних інвестиційних проектів;

• варіація форм ставки відсотка, що використовується для дисконтування, здійснюється залежно від мети оцінки. Для розрахунку такого показника ефективності інвестицій, як ставка відсотка, яка вибирається для дисконтування, можуть бути використані: середньозважена вартість капіталу; середня депозитна чи кредитна ставка; індивідуальна норма прибутковості; рівень ризику та ліквідності інвестицій тощо.

Детальний аналіз ефективності інвестиційного проекту повинен залежати від масштабності проекту та від суми кредиту, потрібної для фінансування інвестицій. Крім того, банк повинен сформувати необхідний інформаційний масив, у якому інвестиційні проекти поділяються на «малі», «середні» та «великі». На основі даних цього інформаційного масиву проводиться експертиза інвестиційного проекту:

для оцінки «малих» проектів достатньо здійснити попередню експертизу;

«середні» проекти передбачають проведення попередньої та основної експертизи;

«великі» проекти потребують попередньої, основної та заключної експертиз

У цьому контексті варто зазначити, що незалежно від величині проекту для банку основним критерієм для прийняття рішення пре кредитування є повернення вкладеного капіталу. Тому, одержавши попередню згоду від відділу експертизи на фінансування інвестиційного проекту, кредитний відділ банку повинен з'ясувати таке:

1)чи існує ймовірність конфлікту між основною метою проекту та напрямами розвитку соціально-економічного середовища підприємства;

2) відповідність обраної стратегії меті проекту, у чому її перевага над альтернативними варіантами, які були розглянуті;

3) відповідність обраної стратегії, дизайну проекту, його масштабу, маркетингової концепції виробничим потужностям і технології, місцю розташування підприємства та наявності ресурсів;

4) чи буде здійснено в процесі реалізації проекту найбільш ефективне використовування фінансових ресурсів;

5) чи досить надійні пропозиції щодо опанування коштів, яких потребує проект;

6) відповідність обсягу чистої наведеної вартості проекту, що реалізується, обсягу кредиту, що запитується;

7) чи вистачить коштів у національній чи іноземній валюті для виконання фінансових зобов'язань на всіх етапах життєвого циклу проекту;

8) як сильно впливають помилки в обробці даних проекту, оцінки інфляції та зміни цін ділового оточення (конкуренти, споживачі, ринки поставки, соціальна політика) на загальні прибутки від реалізації проекту;

9) які ризики виникають у процесі реалізації проекту та чи має інвестор стратегію для їх мінімізації;

10) які фінансові наслідки ризику, чи викликають вони потребу в додаткових коштах.

Виходячи з цього, основними критеріями відбору проектів до кредитування повинні бути кількісні та якісні показники (див. табл. 4.2).

Отже, сучасна практика організації кредитних відносин між комерційними банками та позичальниками має цілковито ґрунтуватися на індивідуальному підході банківської установи до кожної конкретної позичкової операції. При цьому перехід до ринкових відносин висуває на перший план оцінку економічної кон'юнктури та якісних параметрів розвитку даного позичальника. Це означає, що банківські позички повинні надаватися насамперед тим господарствам, у продукції, роботах чи послугах яких суспільство зацікавлене найбільше.

Проект
Малий	Середній	Великий
КІЛЬКІСНІ ПОКАЗНИКИ
1. Чиста приведена вартість	1. Чиста приведена вартість	1. Чиста приведена вартість
2. Строк окупності інвестицій	2. Строк окупності інвестицій	2. Строк окупності інвестицій
3. Дохідність інвестицій	3. Дохідність інвестицій
4. Внутрішня норма рентабельності	4. Внутрішня норма рентабельності
5. Рентабельність інвестицій	5. Рентабельність інвестицій
6. Точка беззбитковості	6. Точка беззбитковості
7. Критерій Бруно	7. Критерій Бруно
8. Ефективність витрат	8. Ефективність витрат
9. Бюджетний ефект	9. Бюджетний ефект
10. Середньозважений очікуваний дохід	10. Середньозважений очікуваний дохід
11. Ставка доходу від проекту
12. Показники ризику
13. Рейтинг проекту
14. Інтегральний ефект
ЯКІСНІ КРИТЕРІЇ
1. Комерційні критерії	1. Комерційні критерії	1. Комерційні критерії
2.Критерії науко-во-технічної перспективності	2. Інституціональні критерії	2. Інституціональні критерії
3. Екологічні критерії	3. Екологічні критерії	3. Екологічні критерії
4. Економічні критерії	4. Економічні критерії	4.Економічні критерії
5. Соціальні критерії	5. Соціальні критерії
6. Ризики
7. Невизначенність
8. Еквівалент упевненості
9. Пост-аудит

31. 6.1.2.Методи дисконтування

Методи чистої теперішньої вартості (чистого дисконтованого доходу)

Чиста теперішня вартість проекту визначаеться як величина, одержана шляхом дисконтування (при заздалегіть обдуманій нормі дисконту для кожного року) різниці між всіма річними відсотками та притоками реальних грошей, накопичуваних на протязі життя проекту.(Строк економічного життя проекту-це період,протягом якого інвестиційний проект генеруе приток грошових коштів.Як правило, він дорівнюе нормативному строку служби обладнання, яке придбане за рахунок інвестованих фінансових ресурсів, або є коротшим за нього).

Вказані різниці приводяться до теперішньої вартості на момент початку здійснення проекту.Чисті дисконтовані грошові потоки за всі роки додаються,щоб одержати чисту теперішню вартість(ЧТВ):

t=j

ЧТВ= ЧГП(t) /(1+р)

t=0

де ЧТВ-чиста теперішня вартість;

ЧГП(t)-річний чистий потік реальних грошей по проекту в роки t=0,1,2,.....j).

Чиста теперішня вартість відрізняеться від теперішньої вартості на величину інвестиційних витрат:

ТВ=ЧТВ+ПІ

де ПІ-початкові інвестиції;

ТВ-теперішня вартість грошових потоків, які генеруються проектом.

Вибір норми дисконту (р)обумовлений тривалістю життєвого циклу проекту,рівнем інфляції,рівнем господарського ризику,імовірністю зміни процентних ставок за використання позикових коштів.

Якщо розрахована чиста теперішня вартість на кінець життєвогоциклу проекту має додатнє значення,то прибутковість інвестицій вище норми дисконту (мінімального рівня прибутковості,при якому інвестування є доцільним).При ЧТВ=0,прибутковість знаходиться на мінімально припустимому рівні. А якщо значення ЧТВ є від'ємним, від реалізації даного проекту взагалі треба відмовитися.

У випадку, коли передбачається, що у період володіння величина грошових потоків, які надходять, зміниться, то для визначення їх поточної вартості вони можуть бути дисконтовані. Ставкою дисконту може служити очікувана ставка загальної дохідності. Одержана величина поточної вартості грошових потоків за відсутності прогнозу про можливий перепродаж об'єкта нерухомості дасть оцінку власного капіталу інвестора.

Приклад 6.10. Визначимо вартість власного капіталу інвестора за даними за 7 років володіння, застосувавши ставку дисконтування 14 % (див. табл. 6.5).

Таблиця 6.5

Рік	Грошовий потік, грн	Дисконтний множник	Поточна вартість (гр. 2 • гр. 3), грн
	12 000	0,8771	10 525
	14 000	0,7694	10 772
	15 000	0,6749	10 124
	16 000	0,5920
	18 000	0,5193
	19 000	0,4555
	20 000	0,3696
Загальна поточна вартість	66 887

Одержання доходу від перепродажу об'єкта нерухомості у майбутньому для багатьох інвесторів є фактором надто невизначеним, який не може вплинути на його ціну. Тому найважливішим критерієм оцінки нерухомості для таких інвесторів є поточні грошові надходження на інвестовані грошові кошти. Розглянемо це на прикладі.

Приклад 6.11. Очікуваний щорічний чистий операційний дохід становить 72 000 грн. Для придбання об'єкта нерухомості інвестор може одержати кредит у сумі 450 000 грн на 25 років під 12 % річних. Щорічна сума з обслуговування боргу становитиме:

450 000 • [0,12 • 1,12²⁵: (1,12²⁵ - 1)] = 57 375 грн.

Щорічний грошовий потік за вирахуванням платежів за обслуговування боргу становить: 72 000 - 57 375 = 14 625 грн. При бажанні інвестора одержати 14% грошових надходжень на власні капітал його величина становитиме: 14 625 : 0,14 =104 464 Загальна ціна об'єкта складе: 104 464 + 450 000 = 554 464 грн.

При зростанні вимог інвестора до ставки доходу на власні капітал (наприклад 16 %) ціна об'єкта за інших рівних умов знизиться.

Річний грошовий потік: 14625 : 0,16 = 91 406 грн.

Загальна ціна об'єкта: 91 406 + 450 000 = 541 406 грн.

Ставка грошових надходжень на власний капітал може дорівнювати кінцевій віддачі в тому випадку, якщо виручка від перепродажу об'єкта нерухомості буде дорівнювати початковому вкладенню всього капіталу. Врахування таких факторів, як період володіння нерухомістю і ціна перепродажу, ускладнює аналіз процедуру оцінки, але дає більш реальне її значення.

Покупець нерухомості може розраховувати, що, продавши через кілька років придбаний ним сьогодні об'єкт нерухомості, він одержить за нього певну суму (реверсію). Абсолютно точно передбачити величину реверсії неможливо. Однак приблизні, ну її величину можна спрогнозувати. Використавши передбачену ставку доходу за дисконтну ставку, визначають поточну вартість реверсії.

32. Останній метод, який часто використовується банками оцінки ефективності інвестиційного проекту, — метод визначення строку окупності інвестицій. Якщо не враховувати фактор часу, то показник строку окупності інвестицій можна визначити за такою формулою:

(4.5)

де — спрощений показник строку окупності; СІ — розмір інвестицій; Р_с — щорічний середній чистий прибуток.

Отже, строк окупності інвестицій — це тривалість часу протягом якого недисконтовані прогнозні надходження грошових коштів перевищують недисконтовану суму інвестицій, тобто це число років, необхідних для відшкодування інвестицій.

Приклад 4.4. За даними прикладу 4.3 визначити строк окупності інвестицій.

Спочатку визначимо середній щорічний дохід за проектом:

Р_с= (6 + 8 +14): 3 = 9,3 млн грн. Строк окупності інвестицій становитиме:

п_у = 20 : 9,3 = 2, 15 р. (2 роки та 54 дні).

Для більш точного визначення строку окупності інвестицій використовують метод, який включає в себе ітеративний пошуки року, на якому грошові надходження покриватимуть вкладені кошти.

Для визначення складемо таблицю.

Таблиця 4.6

Рік
Інвестиції, млн грн	-20	—	—	—
Доходи, млн грн	—

З таблиці видно, що інвестиції окупляться на третьому році. Але щоб знайти конкретний час, потрібно зробити такі розрахунки:

1. Визначимо, скільки коштів необхідно одержати на третьому році, щоб проект окупився:

20 - (6 + 8) = 6 млн грн.

2. Визначимо, за який період на третьому році ми одержимо необхідні 6 млн грн. Для цього складемо пропорцію і розв'яжемо її.

14 млн грн—12 міс.

6 млн грн — х міс.

х = (6 -12): 14 = 5,14 міс.

Таким чином, строк окупності складатиме 2 роки і 5,14 місяця або 2 роки і 155 днів, що на 100 днів більше, ніж у першому розрахунку. Інвестори на практиці частіше використовують другий спосіб визначення строку окупності інвестицій.

Крім спрощеного строку окупності інвестицій визначають також і дисконтований (РР), тобто тривалість періоду, протягом якого сума чистих доходів, дисконтованих на момент завершення інвестицій, дорівнює сумі інвестицій:

РР = п, за якого = ІС. (4.6)

Порядок вирахування дисконтованого строку аналогічний вирахуванню спрощеного.

Приклад 4.5. Інвестиційний проект характеризується таким потоком платежів, які відносяться до кінця року (див. табл. 4.7). Ставка відсотка прийнята для дисконтування і = 10 %. Визначити строк окупності інвестиційного проекту.

Таблиця 4.7 (млн грн)

Рік,t	Грошовий потік, Рk	Дисконтний множник,	Дисконтова-ний потік
	-30		-ЗО
	10,0	0,9052	9,052
	13,0	0,8194	10,65
	14,0	0,7417	10,38
	14,0	0,6714	9,40

Розв 'язок: 30 - (9,052 + 10,65) = 10,298 млн грн.

10,38 млн грн - 12 міс.

10,298 млн грн -х міс.

х = (12 • 10,298) : 10,38 = 11,9міс.

Таким чином, дисконтований строк окупності інвестицій становить 2 роки і 11,9 місяця.

33. Кредитування на консорційних засадах здійснюється за схемою: «створюй — володій — експлуатуй». Така схема припускає згоду між учасниками проекту щодо утворення (будівництва) підприємства, його акціонування або корпоратизації та експлуатації власником на пайових умовах. Звичайно на умовах консорціуму банк або кілька банків конвертують боргові зобов'язання в акції позичальника. Власниками проекту стають також підрядники, страхові компанії тощо.

Для реалізації великих проектів можуть створюватися промислово-фінансові групи та консорціуми, учасники яких, у тому числі банки, стають інвесторами, здійснюють безпосереднє кредитування і розподіляють між собою всі інвестиційні ризики.

Банківський консорціум надає інвестиційний кредит позичальнику в такі способи: шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам господарської діяльності; шляхом гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків, при цьому кредитування здійснюється залежно від потреби у кредиті; шляхом зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції (див. Положення НБУ «Про порядок здійснення консорціумного кредитування» від 21 лютого 1996 р.).

Банківські консорціуми створюються з метою акумуляції кредитних ресурсів як в національній, так і в іноземній валюті, здійснення кредитування господарських інвестиційних програм із значними обсягами фінансування, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.

Різновидом консорціумного кредиту є паралельний кредит: в угоді беруть участь два або більше банків, які самостійно ведуть переговори з позичальником. Банки-кредитори узгоджують між собою умови кредитування, щоб у підсумку укласти кредитний договір із загальними для всіх учасників умовами. Кожний банк самостійно надає позичальнику визначену частку кредиту, дотримуючись загальних, узгоджених з іншими банками-кредиторами умов кредитування.

Сущность консорциального кредитования

Потребности экономики в инвестициях не могут быть удовлетворены одним банком в силу ряда причин:

-ограниченность собственных средств и сложность привлечения ресурсов для долгосрочного кредитования
-действуют нормативы банковской ликвидности и предельные размеры кредита, выдаваемые одному заемщику
-кредитный риск, связанный с замораживанием ликвидных средств на длительный срок
-объем кредита и риск по нему слишком велики для одного банка.

Все эти проблемы решаются при объединении нескольких банков для кредитования одного заемщика.

Под консорциальным кредитом понимается предоставление кредита одному кредитополучателю двумя и более кредиторами-консорциумами банков.

Консорциальный кредит не является самостоятельной формой кредита и базируется на общих принципах кредитования. Меняется только техника предоставления кредита и порядок аккумуляции ресурсов. Деятельностью консорциума руководит ведущий банк, в роли которого обычно выступает банк, располагающий крупными ресурсами, имеющий квалифицированные кадры и опыт проведения крупномасштабных мероприятий.

Ведущий банк должен иметь налаженные связи с учреждениями кредитной системы и иметь высокий рейтинг в банковской системе.

Ведущий банк выполняет следующие функции:

1)организация переговоров с клиентом
2)организация переговоров с банками-участниками
3)изучение предложенного к кредитованию проекта и связанного с ним риска
4)разработка проекта кредитного соглашения и условий предоставления кредита
5)получение средств от банков согласно доли их участия и предоставление кредитополучателю

34. Іпотечний інвестиційний кредит— це особливий вид економічних відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна на фінансування інвестиційних заходів. Особливістю інвестиційного іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.

Юридичною та економічною передумовою виникнення іпотечного кредиту є наявність розвиненої системи права приватної власності на нерухомість і, насамперед, на землю. Без приватної власності на землю та інституціонального забезпечення її купівлі-продажу широкий розвиток іпотечного кредитування неможливий.

Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпотечні компанії, а також комерційні банки. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручників, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.

Предметом іпотеки при наданні кредиту доцільно використовувати: житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки, що є власністю позичальника і не є об'єктом застави за іншою угодою.

Інвестиційні позички під заставу нерухомості є або короткостроковими кредитами на будівництво, які погашаються протягом кількох місяців чи тижнів, або довгостроковими позичками на строк від 25 до З0 років.

Характерними ознаками інвестиційного іпотечного кредитування є те, що:

• середній розмір кредиту під заставу значно перевищує середній розмір інших кредитів, особливо споживчих та кредитів малим підприємницьким фірмам;

• тривалий строк користування кредитом (від 15 до 25—З0 років);

• більший ризик, адже можливі зміни несприятливих економічних умов, відсотків, стану здоров'я позичальника та ін.;