ГОНИТВА ЗА КЛЕЙОНЧАТИМИ ВІДЬМАМИ

Ирена Карпа

Хвилин трави

 

;

 

Аннотация

 

Ірена Карпа (справжнє ім`я невідоме). 23 роки, проживе ще невідомо скільки через свій вельми певний спосіб життя. «Дупа і уродка (…), прибацана тьолка…» – любить цитувати журналісти антоцію до першої Іреніної книги «Знес Паленого». Насправді все ще гірше: Ірена добра, розумна, виважена, гарна…

«Сиджу вечорами, плету макраме…» – зізнається вона в одному інтерв`ю.

Це неправда, що вона любить картинги, – вона пече яблучні пляцки. Неправда, що пірнає в Тихому океані з аквалангом, – вона читає дамські романи.

Ірена НЕ подорожує автостопом, НЕ фотографує заборонених яків в Гімалаях на ІндоКитайському кордоні, НЕ пише блюзнірських текстів для альбомів типу «Курва Кам Бек!» гурту типу «Фактично Самі», НЕ міняє життєвих поглядів і місць проживання, НЕ пише дисертацій з літератури, НЕ вживає жодних наркотиків, НЕ малює автопортретів, де зображений самий лише голий торс, НЕ поводиться нечемно, НЕ заключає мільйонних контрактів.

Ірена просто НЕ каже правди.

 

Ірена Карпа

Хвилин трави

 

 

(КОЛИ ПОМРЕ ТВОЯ КРАСА)

Мені так страшно… – Євка нервово потяглася за цигаркою. Та миттю впала їй з рук. Коханий байдуже дивився в інший бік.

От ти знаєш, що вони з нас зроблять? – провадила вона далі. – Е ні, ти не знаєш, ти просто не хочеш знати… Бо тобі страшно, так?! – Євка рвучко обернулась до коханого. – Ти боїшся так, як не боявся ніхто з нас. Ти ВМІЄШ боятися, правда, Даню?

Він, здавалось, з неприємністю помітив її присутність, але заговорити не спробував.

Та ти хоч бачиш, де ми?! – не вгавала дівчина. – Ти хоч мене бачиш?!

Він, швидше, чув її надривний голос і відчував гарячковий запах знервованого тіла. Як все обридло…

Коли помре твоя красаа…– озвалося в смердючих стінах. Ця клята пісенька переслідувала з усіх радіоефірів і поволі починала доводити до сказу. Принаймні, Євку з Даньою, котрі от вже три місяці поспіль шукали порятунку. Притулку. Бодай чогось схожого.

Євка мала 19 років, руде фарбоване волосся і повну зневіру в себе.

Даня мав стільки ж, був справжнім чорнявим красенем в порівнянні з Євкою, дуже рідко усвідомлював свою вроду і те, що з ним відбувається.

Їхні життя були скинуті на купу. Від купи тхнуло. Їм не було сили відвернутись від того смороду.

Довкола були самі райдуги. Чорт би їх забрав.

Євка сіла на ящик. Старий будівельний мотлох вже три дні правив їм за меблі в цьому “помешканні”. Вони ховалися тут, боячись навіть вийти посцяти на вулицю, від чого це життя смерділо ще більше. Смерділо страхом двох гидких створінь, які казначого бояться смерті.

Даня підійшов до вікна і став коло нього трохи боком: щоб знадвору не побачили. Щодня о цій порі він дивився вечір. Це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів. То й був маленький Данин секрет: боротись зі сподіваннями й спогадами. Так, особливо зі спогадами – цими потворами, що нагадують, яким ти ВЖЕ міг бути, ЯКБИ НЕ…

To be a GOOD looser. Нічогеньке гасло, правда? Від вас, отже, вимагається одне:

Посміхатись,

Посміхатись,

Посміхатись.

Ввесь час у трикратному розмірі. А головне в житті – щирість!

Євка підійшла до Дані й брудними пальцями спробувала розкрити йому повіки. Він щось сонно проказав і ще дужче замружився.

Вони ж у тебе були зеленими, правда? – зітхнула дівчина. Свого власного лиця вона не бачила так довго, що вже й не намагалася згадати його. Просто спершу люстерко загубилось, а потім годі було думати про такі дурниці, як власна мармиза. Окрім того, не було жодного бажання заглядати собі в вічі. Все, геть усе байдуже. Навіть страх не позбавляв цієї жахливої нудьги. Здавалося, весь світ нею дуситься. І ніхтоніхто не хоче її викашляти чи виблювати. Отакто. Дбаєм за своє.

* * *

 

“Сумні різдвяні свята у тридцять сьомім році…” Мда. Залишся там, дитинко, залишся. Забудь, що я тебе чекаю (та чи й знаєш ти про це?), залишся там. І я легко збожеволію. Зовсім просто. Я ніколи не вийду за межі своєї божевільні. Ти любиш це слово, я знаю. Не приїзди до мене…”

Це був найпростіший спосіб пожаліти себе, помочити слізьми паплюжу долю. Даня просто УЯВЛЯВ собі, що його покинуто. Звісно ж, Євка повернеться за якийсь місяць, бо кому вона ТАМ потрібна? Коли вирішуєш стати невдахою, треба витримувати цей притор до кінця. Не спокуситися ласими пропозиціями зостатися за кордоном (хаха!) так само легко, як не розтулити пельки на іспиті з коханого предмету, коли знаєш геть усе…Просто мовчиш, як пень, і прислухаєшся до шурхоту сліз десь усередині, поміж своїх внутрішніх органів. Ти запустив у себе невдаху й одного дня це стерво проросте крізь твої вуха, ніс горло, дупу буйним пурпуровим цвітом.

Даня відкинувся на подушку й судомно (блаженно?) зітхнув. За півтора тижні йому слід забратися з помешкання: гроші скінчились давно. Не було навіть смішної щомісячної стипендії – Академія теж бовталася в каламутті минулого. А, пес із нею…

Даня спробував було згадати Євчині груди, але раптом збагнув, що достеменно й не знає, якої вона статі. Йому стало смішно. Часто стає смішно, коли залишаєшся на самоті. Майже ЗАВЖДИ стає смішно…

 

Євка встала з купи шмаття й вигнула спину. Боже, як все затекло. Хоча, поступове відмирання всіх органів за цих обставин здавалося цілком природнім явищем… Даня спав. Спав так тихо, що здавалося, помер. Євка чомусь спинилася на цій думці. Смерть і кохання завжди здавалися їй нерозривними, як Шіва і Вішну. Вічний коїтус.

Євка копнула ногою свого рюкзака. А тоді, подумавши, витягла з нього жовточервоний нотатник – єдине, що лишилося з колишнього життя. В тім нотатнику було доста різноманітного лайна. В основному, оповідки чи роздуми про колишніх коханців, кілька (переважно прикрих) пригод із Даньою, просто депреснякові плювки на папір… Євка відкрила посередині.

 

Він схожий на сфінкса. Чи на троля. Так чи так у нього прекрасне тіло. Зеленосині неправильні очі. Посмішка Мефистофеля. Егоїзм гарненької гімназистки.

Він прийшов і зник, не залишивши й подряпки на ствердлій душі. Пішов, хоч трохи вгамувавши моє кляте лібідо. Ні, то пішла я. Поїхала геть від нездійсненої ночі, від скаженої спеки, в якій він житиме до неділі, від дурнувато зацикленої пісеньки, яка, о горе, зрештою почала мені подобатись. За автомобілем, в якому я покинула своє “з ним”, потяглися реп‘яхами спогади. Не знаю, може, розволочаться по дорозі додому. Все, забудь, забуваю, забуду. До біса всі парадигми – його більше не існує. Світ живе без його шаленого тіла, прекрасного в своїй засмаглій байдужості, без дивної посмішки, що так мене непокоїть і без лукавого подиву в очах. Дійсно, звідки я взялася зранку в його ліжку? Зате мені все було зрозуміло, мною все було прораховано. В дупу нещасливе кохання. Плювала я на шмаркаті страждання, я ЖИВУ…

“Я знаю”, – всміхався він на моє варнякання про його вроду чи незвичайність. Пам‘ятаю, щось торочила йому про те, що змогла б годинами спостерігати його рухи, гру світла на обличчі, чорт зна що іще…Певно, йому це вже сказали всі. Your turn, baby!

Ненавиджу красивих чоловіків. Псячі красунчики, як із вами поводитись? Бути чоловіком, коли наказуєте: “Ну скажи, скажи, який я класний зранку!” і перекидатись на жінку, коли ви раптом зацікавитесь моїми нігтями чи маркою косметики…

Кляті білявчики – час від часу вони все одно виникають. Звісно ж, за мого бажання. Звісно ж, на одну ніч, на смішливий ранок, на шматок дня, на дорогу, щоб не було нудно дивитися в вікно…

 

Певно, за цими рядками проглядається 40річна стерва з кризою середини життя й передменструальним синдромом водночас. Нє, мені – 20, у мене добра статура й з біса гарні груди, в мене глибокі зелені очі й великий, як у порнозірки, рот. Мда, гарненьке вийшло шлюбне оголошення… А я ненавиджу секс. Я ненавиджу? СЕКС?

 

Мені швидко набридають красені. Просто вони дійсно розпещені. Скачуть з одних обіймів у інші, від більших цицьок до менших. Їм плювати. В них іще повні кишені молодості й самовпевненості, і десь там позаду в модних штанцях прихована дрібка благородного страждання. Кожен прагне драми в житті. Хоча б кишенькової. Щоб з‘явилося трохи сивого волосся. Зморшка біля ока, що прикрасить хтивий чи нещирий погляд. Чи, може, хіть красунчики зневажають? Тут уже плювати мені: красунчики на те і є, щоб ними втішатися.

 

Євка неквапом зішкребла недосмажену яєчню з немитої сковороди. Десь хтось змінив музику. На індійську.

– Індуси такі ж брудні, як наше життя. Тільки нам, на відміну від них, насрати на наші душі. Хай жиє сансара…

Нічого не мінялося. В місті була ніч. Чи день. Люди, певно, однаково фіранили свої нікчемні вікна.

 

Даня вже з добру годину вдавав, що спить. Вдавав, що не почуває ревнощів до Євчиних нотатників, що в нього вдоста цинізму. А тоді збагнув, що в нього (в них?) є лише кілька розчавлених полуниць, так само скваснілий страх, бродячі пси за вікнами і нудотний біль в голові. Собаки гавкали, лежачи на спині. Даня дихав, лежачи бознаяк. “Чому вона ніколи не спить?” – подумав він, жалкуючи, що не може відчути Євчиного тіла поряд зі своїм. Він кохав Євку і кохався з нею в своїх спогадах. Він, проте, доволі прохолодно реагував на її “домагання”, як то називала Євка. Він не знав, чому так. А може, просто не хотів казати Євці. Чи собі.

Кілька років тому він сказав їй:

– Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можем тільки в ліжку.

Євка навіть не образилась на таку банальність. Просто якийсь час це було правдою: йдучи вулицею, споживаючи сніданок, витрачаючи гроші, відвідуючи заняття кожен з них ПАРИВСЯ. Кожен говорив лише про свої відчуття чи міркування, кожен аж до тріску судин прислухався до свого нутра – душі, мозку, яка різниця. А в ліжку промовляло тіло. Воно відкидало всяку диструкцію, воно сповнювалось жагою, воно розчиняло Євці рота, щоб сказати: “Я – самка”. Свічки, купа дзеркал довкола, щоб інстинкт зміг якнайкраще роздивитися своє лице. Чому воно раптом здалося Дані потворною пащекою? Чому за кілька років вони обоє, Даня і Євка, змучено лизали гаряче дно збуджених архетипів? Чому це стало потрібно і чому це призвело сюди – в цю темну задушливу шафу, де навіть клаустрофобія здається ліпшим другом?

 

 

I‘m thoughtless,

 

 

You‘re strenthless

 

написано кимсь на стіні. Євці пасували ці слова, й вона обвела довкола них рамку. Потім відступила два кроки назад і примружилась, оцінюючи зроблене. Аматорська звичка – залишок із часів, де вона займалась концептуальним живописом. Принаймні, один провінційний журналіст охрестив так колись Євчині мальовидла. Дивно, але не збереглося жодного ескізу чи хоч кількох штрихів – Євка вже й не певна була, що вона щось малювала. Даня, звісно ж, робив це краще за неї, але, як і в усьому іншому, маніакально приховував свої здібності. Він немовби плекав свій НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР, коханого синкаімбецила Невизначеності.

В будинку навпроти загорлала дитина. Євці був нестерпний цей репет – у ньому годі було дошукатися змісту. Як і в дітях взагалі. Євка не хотіла мати їх, вона вже наперед ненавиділа все, що могло вилізти з її паскудного нутра. Це не був безмежний егоїзм. Це була безмежна нелюбов.

– Коли помре твоя краса– а… – позіхнув Даня. Євку пересмикнуло.

– Заткайся… – якось невпевнено сказала вона. Даня зобразив подив, але за мить знову збайдужів. Нічого ж НЕ МІНЯЄТЬСЯ.

Ніколи тут нічого не станеться! – казав герой підліткового фільму, житель американського провінційного містечка. А що ж робити, коли маєш провінційне єство? Коли тебе вже наперед відкинуто, ще задовго до твого безглуздого народження? Євка мала якусь думку з цього приводу, але Дані завше бракло уваги дослухати її до кінця. Інколи він починав кволу дискусію, що не рідко скінчалася Євчиними сльозами. Вона була для нього істотою апріорі щасливою: донька заможних батьків, сама (інколи й щира) до всіх приязнь, зрештою, просто спритна в усьому амбітна крихітка.

You‘re so fucking special, I wish I were special…

Але ж як те все далеко… Наче крізь роки і купу вікон – не знаєш, дивлячись, яка там точно відстань.

What the hell am I doing here, I don‘t belong here…

 

 

* * *

 

…і посміхались вони один одному порізному, бо ж кожен порізному кохався у цій мовчанці. Бувало, Той забував про посмішку. Це тоді, коли зачудовано спостерігав якусь квітку, колесо, воду, пляму, звіра чи цегляний мур. Тоді Той промовляв ледь чутно: "Та ні, це надто фантастично". А Він лишень посміхався.

Він зацікавлено споглядав Тоя, коли Той спав. Тоді час близився до нуля. В ритмі таємних місяцевих годинників вони зливалися докупи, їхній подих співпадав у чотирьох чвертях, і Він поринав у м'якість міжсвідомості. Точніше, вони з Тоєм мандрували туди разом.

Однак траплялись дні скорботи. Тоді Він вбирався у шорстку волосяницю й незручні дерев'яні пантофлі, і, забувши про Тоя, йшов світ за очі. Він пихато спокушав схимників сокровенним іменем і роздмухував жар у привітному багатті подорожніх, він ночував лише в ожинниках чи на колючому вістрі річкового щебеню. А тим часом Той Інший наливався сяйвом, як місяць уповні. Скинувши одіж, Той кружляв дикі танки на розораному полі. Той, навіжена менада…

Вони зустрічалися немовби раптово, наче мимохіть, ніби схоплені поривом нероздільної сутності…

Так було до того випадку, КОЛИ…

(Євка скривилась і на мить відсунула листа – вона терпіти не могла ні кульмінацій, ні розв'язок. Все так законно… Проте вона вже читала колись цього листа, тому знову взяла його до рук).

… випадково,

незбагненно,

неочікувано Той пропав.

Самовільно,

стихійно,

нахабно.

Щез тоді, коли напередодні вони незвично довго дивились у глибоке запівнічне небо, ловили зоряні відблиски в зіницях один одного, пірнувши у духмяне срібло трав. Той щез тоді, коли напередодні вони мовчали злагоджено, як ніколи… Він задрімав чомусь раніше за Тоя. А Той щез.

Один із них боязко не прокидався зранку. Один із них сонно кліпав очицями і мружився від яскравого світла. Потім, рвучко підвівшись, роззирався довкола, і зрештою, помітив безглузду ляльку, що лежала поряд у траві…

Ще пізніше його вуста безліч разів шепотіли просте ім'я, його очі дивились на безглузду ляльку. А Він Один падав зі скель, розчинявся в дощі, топився на сонці, витікав зі снів того часу, де вони були одним… якщо не зважати на палкі почуття між ними.

Згодом його очі дивилися на безглузду ляльку.

Його очі дивилися на безглузду ляльку.

Очі дивилися на безглузду ляльку, яка лежала поряд у ледь прим'ятій траві.

Нарешті прийшов біль.

 

Він брів мовчки. Навпроти хатинки Він уверг кам'яну брилу, викарбувавши на ній власноруч:

 

 

ГЕЛІАЙНЕ! ТОН ЕОН!

 

Довкола каменя Він насадив кущі чудових асфоделій.

А коли бувало сонячно і променисто, там завше сиділо щось однооке, однобоке, одноруке, одноноге і шістнадцятизубе.

 

"Привіт. Це Той. Інший.", – сказала тоді Євка, подзвонивши Дані. Вона, здається, тоді ще радісно повідомила йому про свою чергову подорож. Це значило, що Дані доведеться зайвих десять днів киснути в холодних дощах, чекаючи на Євку. "Що, шум? А голосів ти не чуєш?" – шпинила вона. "Ага, шиза активізується", – не упіймався Даня. "Ну дивись…"

 

І вервиця прожитих спільно днів за якийсь місяць по цій розмові. Все ковзнуло до залізничної банальності: спогади вкупі з чужими оповідями в журналі… всевсе через запацяне скло псевдокупейного вагону. Бруківка чужого міста, бані сірого костьолу, мужик, що сцяє на стіну, згадка про Андруховича, станція Підзамче, станція нотаріус, все швидше і потворніше міняється місто, все кволіше ялозиться по вікні… І венозноліловим тлом тому всьому – думка про Даню. Чуттєвий спогад, що за якесь століття скінчиться фатальної сили оргазмом. Fatality. Даня любив це слово. Боже, які дурні діалоги веде якась маман з дитиною: "Ряську кушают кури, уткі", – "А гріби вабщє палєзни?", – "Вся єда палєзна!", – "Даже мухамори?!", – "Для животних – да…"

Самі ви животні. "Покуштуй з нами мухоморів". Фраза була взята з хорошої пісні хороших хлопців, і ніхто їй не здивувався в житті. так як не здивувався й карпатському шаманові, що його Євка вигадала торік, наслухавшись етнічного психоделу. Всепривсе мало існувати. І шаман (чи, точніше, відьмак), що гостив їх мухоморами, і бознащо за істота в кущах з достеменною вагою смерті, і нескінченні хащі з голосами забутих людей…

– Е, кінчайте гнати, ви, придурки. Вас гребе, а нас це вже дістало! – Євка шукала в рюкзаку ароматичні палички, намагаючись не виказати свого страху і молячись усім богам на раз. Ні, нічого ж не станеться – вона бачила уривки з елевсинських містерій, свого сну напередодні… Вона намагалась його аналізувати і знайти проблему… Вона збагнула себе дитиною язичницької землі з усіма її духами… Вона бачила Божий собі захист із Духом святим… Не бійся. Тринадцята заповідь.

– Це – священні палички. Чувак з Тибету привіз. Відганяти духів… – в такі наївні побрехеньки діти перестають вірити ще в початковій школі, а потім років у сімнадцятьвісімнадцять починають в них фанатично кохатися. Євка вже й те переросла, але, заспокоюючи інших вішанням часнику при вході і малюючи димові хрести по кутках намету, ледь не почала співати ритуальних пісень. Яких, до речі, не знала. Просто, вигадуючи, долучалась до

великої

лісової

духовної

галюцинативної

(автентичної? гротескної?), (Боже, перегруз!)

е– левsinceKOI

міcтерії, ім'я Якій. [……… ]

 

А зранку всі були хворі від почутих вночі "ну, наче людських" голосів і рухів довкола намету. Вранці трохи довелося шукати сокиру і знімати з дерев порозвішуване кимсь (а чи не Євкою?) шмаття… Вирішили покинути ту стоянку, вирішили покинути Карпати. "А, однаково моя дримба була нечутною в гірському потоці…", – подумала Євка.

 

Ой як я була сім літ удовою

То й не чула землі под собою

Де на мене вороги взялиси

Піди замуж або й утописи…

 

 

Ми одружимося в церкві святого Етьєна, – написала Євка Дані із Іншої країни, сидячи на іншокраїнному ліжку. І відразу помітила сумну рибу на чужоземному дозволі рибалити карпів. Еге ж, схожа рибина була й на католицькому молитовнику, що його Євка поцупила у церкві святого Етьєна… Євка колупнула в носі й задумалась, яке сьогодні число. Каша у хворій ("больній") голові й таке ж гівно у шлунку, набитому незвичною дорогою їжею. Навть шара не радує. Фе, яка прилизана нудьга…Останній раз нефігово блювалося під традиційну музику з традиційним жиром і вином… "Боже, я ж кохаю його", – лізла в ніс думка зі спекотних провулків. "ну от вона, твоя річка Лу… Я тут, куди збиралася дістатись автостопом. А ні фіга – все відбулося суперцивільно. On fait ce qu`on veut, mais on depasse pas les regles…

Плювати, Євка таки провезе через митницю здоровенного ножа Дані в подарунок. І хрін він там що обріже, той ніж (il coupe l`amitie, чи як там та срака сказала? Ще вона сказала: "Странная какаята дєвачька". Про Євку. А Євка так мріяла хоч із місяць не чути цього дикого юкрейніан рашена в селопристоличеному виконанні несимпатичних дибілів…

 

…Євка існувала в маленькому сільському будиночку, смакуючи дисципліну вкупі з равликами (ескарго). Вона втішалася трохи замалим ровером, Еллою Фіцджеральд і грою в карти з дівчинкою на ім’я Мелані. Вона запихала гарячкові записки в конверти швидкісної пошти, потім їх відсилали татові в Україну. Потім тато (в Україні) передавав частину тих папірців Дані.

 

Все живе в естетиці

Старих платівок

Я живлю червоних риб

Малих і карпів

Карпа – карпам

А Богові – Богове

І шум крізь вуха

Святих Етьєні

Вибачте святі

Mais c`est toujours comme ca…

Сова

S`en va.

 

Вона не хотіла їхати до Парижу нап’ятнадцятьднівобожеякещастя. Ну ти припухла, дєвочка. Ага, Євка час від часу второпувала, де вона, і в цей Час від часу (плоть від плоті?) робилась дурнувато щасливою. "Еге ж, як позіхається. Завтра зміняю грошей і буду на них дивитися. На франки. На добраніч".

 

Це загальна стадія. Осінньочасниковозротасонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.

Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло…

 

Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка – просто малюнок ЖакаІва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгийпредовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося…), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi. Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи… Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо– американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчикафотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку… чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними – тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: "…Тактак, треба подзвонити Льошечці… Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик…Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п’ять. Люстро молодшого брата.

Зовнішні соціальні прояви?

Гра?

Дякую за гру?

Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?

Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зелеені. ("Олеенно!") Оживає потреба нажиратись на зиму – боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.

Привіт, Даню,

раз уже тебе згадано всує…"

 

Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину – з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих імейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри…брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.

Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. "Смерть у кредит". Книжка валялась поблизу того, що "туалет". Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.

– Та кому це нафіг потрібно, – казав Даня. – Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.

– Ї…ла я в сраку ту Росію, – похмуро відповідала Євка. – Я тут потрібна, я відчуваю це.

Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп?яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги…

Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету (jобтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.

Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бее… Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу – пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.

 

 

* * *

 

– А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі… Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання…

– Так, у мене теж була така думка, Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю "Київ" була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала "сама". Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівськольвівськобаварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов?язково мали забути по від?їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.

 

 

* * *

 

But I miss you most m

Iss you miss you

Of all, my darling. When?

The autumn leaves start to fall

Ну, подумала Євка, це хоча б не “Коли помре твоя краса”. З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, двітри з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине “А ти знаєш?”, він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.

– Іди до мене, Сонечко…– Даня сказав це вперше за… а, ніхто часу й не рахував.

– Що, рідний, “врода моя колишня до тебе мовила” чи пісня зчарувала? – Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.

– Ну, не іронізуй. Просто йди сюди… – він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.

– Мать твою, ти йдеш?! – закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі… Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї… Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження – розв`язки, логічного завершення, смерті своєї суперниціДуші.

 

… Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.

Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах – Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми, неліквідними, тими, що вийшли з обігу за незрозумілих обставин. Як можна було отак годинами смоктати пиво і плести тригодинні розмови ні про що? Таак, життя було “наповнене”, вони мали:

Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);

Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);

Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).

Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.

I don`t wanna swim forever…

І Євці було наплювати. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. “Старію”, – сказала Євка останньому (“недоробленому”) коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) – нелогічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?

Il est brise, n`y touchez pas!

“… Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець… Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух – мікронна близькість – однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше – як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала… Бо казназвідки з‘явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись… А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль… Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:

Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти… гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з‘ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові… або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене – навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло “Софія”. Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо – так, я думаю про тебе, – і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гранпрі – ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. “Хозарський словник” в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 1921. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.

Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів… Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться – лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм… Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи… так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було…

П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?

Може, тут доцільно вжити слова на кшталт “парапсихологія” чи “метафізика”? А потім – “гостра шизофренія”. Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла другяконцепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (неДані). Його це страшенно роздратує і він скаже: “Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту – кому потрібні ці понти”. Клятий невротик”.

Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто “рисувалась” мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті… Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?

– Ну чому то я мовчу? – (Данині слова півторарічної давності). – Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяцьдва маєш вже зовсім інші погляди… Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко…

І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.

А потім Дані не бувало так довго… Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно…

Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:

Такий– от сірий смуток, і вовкисіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.

Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не “около 0 С”. не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами… можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.

Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.

Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути – аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію – велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.

пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово – це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.

… (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)

Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри – вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися – зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент – мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…

Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.

…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.

… порвати це все на дрантя…

… заспокоююсь.

… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.

… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць гетьчисто новий.

Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.

Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

 

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були – світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

 

“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” – Євка болюче примружувала й розкривала очі. – “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет. “Починається, мабуть, пожежа: СО2 і засинання. Хоча як – усе разом?” Євка сфокусувала зір назад (тобто, просто сфокусувала) і закрила книжку. “Там випав сніг. Даня сказав, що потрапив у бурю. Він тоді саме висів (летів? сунувся? ) на канатній дорозі в Ворохті. Певно, з ним була ще пляшка коньяку і друг Коля з Дніпропетровська…” А Євка в той час ловила сніг всередині себе. “Це як сніжить у телевізорі,” – сказала вона киплячому чайнику. – “І в облом перемикати на інший канал”. Стрибки температури тіла, шкала градусника, перегони температури з тіла в тіло. Перегони. “Ставлю 200 у.о. на номер 8”.

Скільки вам треба грошей на місяць?

За шкалою Фаренгейта.

Фарингосепт.

Хронічний фарингіт, якщо є така хвороба.

Лоботомія. Сстробоскоп і глисти.

Базедова хвороба – “Ой, які в мене великі очі!” – Євка відчувала, що шизується. – “А хіба є це дієслово в теп. часі?” Є, як процес. Бо все, дівчинко, не так швидко, як тобі хотілося б.

My wild love is crazy

She screams like a bird…

 

– Знаєш, я вже давно не купувала нової білизни. Просто аж ніяк не сподівалася на секс. – Євка запалила цигарку з ганджем. – Хоч(

– Та… – Даня взяв цигарку і повільно затягнувся. – А як можна на нього сподіватися?

– Ха! Можна його ретельно планувати. Скупити півбазара свічок і там паличок ароматичних… Ванну помити можна. Апельсинів у неї наки… – Євка запнулась. Про апельсини – це вже було. З коханцем (до речі, одним із кращих), через якого вона колись ледь не втратила Даню. Була тоді якась дурна і гола весна. Може, навіть, МЖД – свято таке женскоє. Накурилися тоді всі разом на Євчиній квартирі. Євка десь напередодні якраз коханця майже наголо постригла. А йому личило, сучому синові. Гарний був. З нагоди МЖД чи просто так, у Київ приїхав Даня. Євка мала з ним зустрітися на Контрактовій площі, після роботи в обід. Євка ще здалеку помітила його, вона несла в руках жовті мімози – зовсім, як Маргарита, в чорному пальто, простоволоса – а от Даня… Даня був зовсім або майже зовсім без волосся. «Яка іронія,» – подумала тоді Євка. Вони гуляли авітамінозними вулицями, недоремонтованими галереями і незатишними (чомусь воно так переважно в Києві є) кав‘ярнями. А потім було оте горесвято у Євки вдома. Всі накурилися і весело сміялись: коханець, Даня, подружка і приятель. Євка стрибала від однієї лисої голови до іншої, їй усе здавалось бляякимприкольним. Коли всіх трохи попустило і «хаха» змінилось на «умняк», коханець став дзвонити своїй дівчині на Волинь, а Даня до смерті припекло вийти за сигаретами.

– – Та нафіга вони тобі – йди спати!

Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!

– Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!

Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму – чи то пак, перевірених життєвих позицій – все більшменш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: «Правда – соціальний меч», який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:

– Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш – все правда. І сестра твоя права, що я якась «непонятна», і в гості до неї я більш ніколи не піду.

Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці – Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (гиги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.

 

– А ванна – це класно. Хоча б душ.

– Га? – не одразу виїхала зі спогадів Євка.

– Ходімо в душ. – Даня оцінюючи подивився на цигарку проти світла.

– Е… Там вода жовта. Вона і не холодна, й не ніяка… Та й взагалі то не душ, а… Хоча, (Євка раптом сміливо оцінила епатаж їх помешкання) давай. Пішли. Всетаки це романтичніше за картонні коробки чи, скажімо, холодний унітаз. Пішли.

Євка почала розстібати штани. Даня робив усе синхронно з нею. Вони покидали джинси й светри на бідолашні картонні коробки, і, запхавши босі ноги в черевики, почовгали туди, де мав чекати душ. В руках кожен, мов талісман, стискав брудні шкарпетки.

– Зачекай тут, постій трошки. Я спробую включити нормальну воду. – Даня переступив межу колись білого ваннового барильця, і став длубатися в краниках і ручках. Євка тим часом розглядала свої зуби в істинно реліктовому настінному дзеркалі. Душ, між іншим, мав іще доволі пристойний вигляд. “Чому би тут не спати”, – подумала Євка.

– Все, Сонечко, можеш заходити. – Даня повішав футболку на батарею, зоставшись під душем в трусах. Євка зробила те ж саме.

– О, вона не така вже й холодна… – Євка помацала воду рукою, й тією ж мокрою рукою провела по Даниному животі. Він здригнувся й легенько підштовхнув Євку під струмінь. Вона заплющила очі. Волосся під водою полізло змійками по обличчі, вода стікала по губах, вода падала на груди, вода ловила пипки, що відразу потемніли, стали твердими й настовбурчились. Даня миттю занурив їх у спеку свого рота. Євка вигнулась, як лук в очікуванні стріли. Вона не розкривала очей, тримаючи руки позаду себе, плечима й головою спершись на холодну стіну. Даня не припиняв пестити їй пипки. Він малював по них язиком піктограми, він укривав усе довкола них, він робився шаленим від Євчиних пружних грудей. (Він ніколи раніше не казав їй про це?) Його руки ковзнули вниз її животом, і нарешті дістались до нікчемного клаптика бавовни, навмисне залишеного на тілі…

 

 

Тепер я знаю, як буває

Як буває восени…

 

А Євка тепер знала, що таке зіпсоване (здеградоване, спаплюжене, похєрене, забите, закинуте) мистецтво. L`art pourri. Entartete Kunst. Це навіть було цікаво для забавки: кидати монетку, щоби взнати, яка річ (тіло, дзвінок, ложка, фотка, книга, звук, волосина) СПРАВЖНЯ. Вона прагнула старості, ця маленька руда дівчинка двадцяти років, вона бачила мерців у снах і водила з ними танки. Вона гнила у своєму коханні, вона ненавиділа його, як гидку виразку, вона силкувалась зішкребти його з себе і відмерти. Як метелик на сторінці у юнната в окулярах. В неї було все, і цього було надто мало. Мало, щоби почуватися до кінця нещасною чи якось протилежно цьому. Вже сама її брехня здавалась найвищою праведністю, так нудно було все довкола. Вона чекала на якихось людей (перевірка на любов, вошивість, родинні почуття), дочікувалась їх і не знала, як спекатись, щоб вони перестали звертати на неї свою ідіотську увагу. Їй не хотілось ні спати, ні просинатися, ні їсти, ні думати. Хіба що сцяти. Так, то велике, непомірне задоволення. Їй інколи хотілося просто довго їздити в поїзді, напиваючись несвіжого пива, а потім вистоювати в черзі до смердючого туалету. Тільки би в кінці отримати цю надзвичайну приємність. Це навіть ліпше тихого джазу, коли в тебе болить голова.

Євка втикала на парах, вона ні чорта не робила, вона пленталась додому і скуповувала старе шмаття з найближчого секондхенду. Анабіоз. Почекати до зими. Проспати до весни. Нічогонічого не чекати. Позатуляти шпарки у хаті товстими книжками і спалити свої конспекти, коли стане холодно. Спати на газових камфорках, коли вимкнуть опалення, бити в хаті вікна, коли низькі частоти задрочать барабанні перетинки. Можна ще приймати друзів і поїти їх осіннім чаєм. Так швидше поширюється осінній токсикоз. Можна складати вірші з назв хвороб і розмахувати своєю лікарняною карткою, вимагаючи її публікації в російськомовному виданні.

We sale tonight to Singapore…

 

*

 

– Пожертвуйте грошей на строітєльство храма.

І на мечеть, і на синагогу. І про пагоду не забудьте. Хоча мечеть – найактуальніше. Чи, всетаки, синагога?

 

?????

 

Євці було пофіг. Її рвало від того, що всі говорять лише про війну. З великої букви і окличним знаком посередині, в кінці і на початку. Кругом істеричні окличні знаки. Знакова система. Зіпсута сметана. Затягнутий період лактації. Дефіцитарний лейкоцитоз. Тьху.

Євка весь час кашляла. Вона викашлювала час із себе, прагнучи знайти на самому дні структуру моменту – якийсь омріяний маразм. Просто думати їй не було дано. Якась заскладна професія – думати. Її треба вчитися. А вчитися Євка ненавиділа.

– Легше застосовувати рольові ігри. Коли всі грають в лото. Кожен витягає свій шматок дзеркала і пише там своє ім‘я. Потім треба той шматок проковтнути. Коли проходить біль у животі, люди, з обов‘язково (!) відкритими ротами, споглядають одне одного. Так їм легше побачити суть один одного, бо якого ж біса було ковтати ті шматки дзеркала.

Євка зареготала. Принаймні, їй так здалося. А вдома саме нікого не було, щоб сказати їй: “Заткнись”. Чи нічого не сказати, якщо вона сиділа заткнута. Вдома саме застужено хрипів Том Вейтс, слава Богу, поки живий. А от Майлса Девіса не було… Євка припинила реготати. Це було не доречі.

– Погано, коли речі втрачають свою першопочаткову цілісність. Незайманість, якщо хочете. Це так, ніби показуєш комусь незакінчену роботу з невиправленими помилками, а потім… Потім ти ті помилки виправиш, а робота вже померла. Це як дитину видирати на якийсь час із материнської утроби, а потім вкладати назад, аби терміну добігло… – Євка розуміла, що плете якусь нісенітницю на семінарі з політології. Але цього, здавалось, ніхто більше не розумів. Чи просто не помітив. Всі якось дивно позирали на Євчине бліде обличчя й надто вологі очі з великими зіницями. Але ніхто навіть не почав шепотітись.

– Єво, ми так і не визначили суті урфашизму… – спробувала щось кудись скерувати викладачка політології.

– А знаєте, – сказала Євка, – я не можу сказати, що знаю, як вас звати, але ви – класна баба. Іншими словами, ви така ж сука, як і я.

Поки всі однокурснички припухали, Євка підвелася і, спокійнісінько підійшовши до викладачки, поцілувала її в губи. Та, здавалось, і не пручалася. Вона навіть спробувала вчинити якийсь поступальний рух у напрямку Євки, щось схоже на спробу обійняти. Але наступної миті відчула солонуватий присмак крові на губах і випручалась. Євка подитячому посміхнулась всім присутнім і спитала:

– А правда, в мене очі голубі?

Більш в університеті її ніхто не бачив. Одні казали, що вона звалила в Африку з якоюсь благодійною місією, інші – що в дурку у Франківськ, де у неї був знайомий психіатр, за рештою версій Євка:

Вийшла заміж;

Поховала коханого і пішла до схимників;

Народила двох дітей;

Знайшла роботу в швейцарському банку;

Розбилась на вертольоті у Львівській області;

Емігрувала (легально) в Канаду;

Стала проституткою (нелегально) в Сомалі;

Купила собі чоловічий (а який же ще?) фалопротез і живе з вагітною дівчиною;

Поїхала фотокореспондентом у Чечню;

Поїхала медсестрою в Афганістан;

Найнялась витирати порохи в ювелірній крамниці на заході Тернополя;

Вирушила на ровері в зимову (?) довколасвітню подорож.

Все це було правдою. От тільки викладачку політології теж чомусь більш ніколи не бачили.

 

 

* * *

 

А неправдою було те, що Євка просто на всьо забила. Вона сиділа вдома і їла, вибираючи день, КОЛИ. І транспорт, НА ЯКОМУ. Та ще взуття, сумку і, обов‘язково, шарф. Відомо для чого.

 

Riders on the storm…

 

Як погода впливає на ваш настрій? Якого кольору небо? Якого кольору дерева? Якого кольору дурна пика того, хто все це запитує? Вибачте, вчителі іноземних мов, бо то йдеться про вас. Методичні розробки ІЗ. Затверджено Міністерством ОС. “Жалко так всіх”, – зітхнула Євка. “Всіхпревсіх. І Даню жалко, хоч він і не майбутній вчитель. Він минулий майбутній юрист. Бідолаха. Як Бальзак, наприклад: ну на фіга йому та освіта? Треба це йому сказати серйозно. Не Бальзаку, звичайно. Не люблю Бальзака. Растіньяків там всяких – безталанних ідеалів дитинства. Хочу цілувати ДжимМоррісона в губи”. І вона поцілувала прозору коробку від компакта “the best of the DOORS”. Моррісону було байдуже, хоч він і народився з Євкою в один день. Шкода, що не того ж року. А от Джона Леннона вбили якраз того ж року. І того ж дня. Коротше, Євка ненавиділа свій День народження. А тепер з огидою розуміла, що до нього залишився якийсь там місяць. І що неодмінно треба щось зробити до настання свого фактичного (“А хай йому грець!”) повноліття.

Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не” починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,”– подумала Євка, “Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе…” Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собісвоєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.

Break on through to the other side (?)

“Але Ьог приходив неодмінно” – прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.

– А сьогодні зранку кльово вийшло, – сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, – Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, неДаня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац – дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.

– Да. – сказав Артур.

 

А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: ”Я встигну потрахатись?” Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш”, – зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.

“Bсе закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. Помоєму, огорожа – це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш це як білий прапор…” Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

 

 

* * *

 

“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема… – Євка чхнула. – Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!” – і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака – дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника… Євка вклала “неробочу” картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить”. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко…” – Євка згадала анекдот. Вона вагалась: хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові… “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день”. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.

 

 

* * *

 

Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя – з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?”) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?”). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюсмінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції…), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебісітер?” – „Ні, я ваш новий мазафакер!”) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало… А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались – це готували їжу, і все, про що розмовляли – це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:

Мало ходили на тусовки;

Мало розмовляли про мистецтво;

Мало розмовляли взагалі;

Мало спали і на ранок були втомлені;

Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.

Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:

„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.

– Подзвони мені у 8.15, розбуди… – і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:

страждати

чекати

втрачати

знову чекати

і

проживати.

Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то – один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”– і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше – з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтивоурочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт – яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.

Р.S. Жінки таки люблять політику.

 

 

* * *

 

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…

Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від’їздом проте, люб’язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).

Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!” – навіть це їй було сказати

"… впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довгодовгодовго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа.