Соціально-економічний розвиток

 

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільст­во у східних слов'ян. В цілому становлення феодальних відно­син в Давньоруській державі відбувалося у загальноєвропейсь­кому руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно.

Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього віль­ного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основ­ним елементом цієї системи була данина, так зване "полюддя". У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі за­хоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслі­док чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння вели­кого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала по­ява в XI ст. земельної власності у верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви.

У X—XII ст. активно формувалися васальні відносини у дав­ньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна фор­ма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі у спадок та її відчуження без згоди князя. В міру ослаб­лення князівської влади, посилення відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина — спад­кове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися у спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київсь­кій Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденці­ями, він мав і свої особливості: по-перше, в Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинно­го ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через ра­бовласницький етап розвитку; по-друге, на Русі темпи феода­лізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з антич­них часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не приз­вело до масового обезземелення селян, оскільки в межах дер­жавної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X—XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного кла­су, основними категоріями якого були князі, бояри та дружин­ники, з іншого — активно йшов процес диференціації серед фе­одально залежного населення. Основними верствами цього на­селення були:

Смерди — більша частина селян, що мали приватне госпо­дарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними.

Закупи — люди, що через різні причини втрачали власне гос­подарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (гро­шову позичку).

Рядовичі — селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції.

Челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. їх продавали, дарували, передавали у спадщину.

Холопи — населення, що перебувало у повній власності фе­одала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичною базою, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економіч­не закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економіч­ного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала нату­ральна рента (оброк продуктами), формою якого було "полюд­дя". Захоплення феодальною елітою общинних земель та фор­мування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. По­дальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зарод­ження у X ст. ще однієї форми ренти — грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо велико­го розвитку досягло землеробство. Це сталося за рахунок вико­ристання досконалих та різноманітних знарядь праці (плуг, ра­ло, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса) та різних, залежно від географічних умов, систем обробітку грунту (вирубна, пере­логова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). У своїй сукупності ці чинники сприяли високому рівню продук­тивності зернового господарства. Зокрема, середня врожайність зернових становила сам — 6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна. Здобутки у землеробстві в поєднанні із знач­ними площами пасовиськ та сінокосів були підґрунтям для роз­витку приселищного скотарства. Допоміжними галузями гос­подарства стали промисли — бджільництво, мисливство, ри­бальство.

Важливе місце у господарському житті давньоруського сус­пільства належало ремеслу. У Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке ви­робництва, всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Соціальна організація ремісничого виробництва ніби віддзеркалювала про­цес розвитку феодальних відносин. Існувало три категорії реміс­ників: сільські, вотчинні та міські. На ранньофеодальному етапі переважають перша і друга категорії; за часів роздрібненості де­далі більшу роль відіграє третя. Міське ремесло відрізняється від сільського складністю, різноманітністю та якістю. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло у металургії та обробці за­ліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, ди­ференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та орга­нізація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був "грецький" шлях ("із ва­ряг в греки"), що через Дніпро зв'язував Прибалтику та При­чорномор'я. "Шовковий" шлях, який пролягав через Наддніп­рянщину, з'єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. "Соляний" та "залізний" були зв'язуючою ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Активні торговельні відносини та операції сприяли станов­ленню у Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилися у II— III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — "куну" (хутро куниці або білки). В міру зростання обсягу торгівлі з'являється нова лічильна одини­ця — гривна, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривнам, що являли собою зливки срібла вагою 160—196 гр. Лише напри­кінці XIII ст. виникає карбованець — срібний злиток, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золот­ники і срібляники — перші вітчизняні монети. Проте, незважа­ючи на появу твердої металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли поча­лося систематичне, масове карбування монет.

У добу піднесення Київської Русі інтенсивно розгортається процес урбанізації. "Гради" (городища) — своєрідні зародки майбутніх міст виникають у східних слов'ян ще у VI ст. Тоді вони виконували роль міжплемінних центрів з обмеженими функція­ми — пунктів збору данини, прикордонних укріплень, місць общинних культових зібрань тощо. Поступово під впливом по­силення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та тор­гівлі малочисельні тимчасові поселення перетворюються на пос­тійні залюднені міста, що стають економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вуз­лами зв'язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що у ЇХ—X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Виш-город, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічува­лося понад 300 "градів", з яких майже 100 були справжніми міс­тами . У зв'язку з цим не дивно, що варяги ще на рубежі IX—X ст. називали Русь "Гардаріки" — країна міст (замків).

Отже, за доби Київської Русі у соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється

ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь, водночас дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у "градах", активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Етнічний розвиток

Визначення етнічної структури у Київській Русі — проб­лема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагмен­тарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульова­на у питанні: "Що існувало у Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?" Одну з перших спроб дати відповідь на це питання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй "Хроніці" показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі Дещо своє­рідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян у працях російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший пе­ріод існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зоб­ражалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі у середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він стверджував ідею безперерв­ності та нерозривності українського історичного процесу і дій­шов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н.е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Мооковська дер­жава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності "великоруської" (російської).

У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близь­ких до концепції М. Грушевського. Проте у повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народ­ності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча у наукових дискусіях вис­ловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї кон­цепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січ­ня 1954 р. ЦК КПРС затвердив "Тези про 300-річчя возз'єднан­ня України з Росією (1654—1954 рр.)"_; в основу яких була покла­дена ідея про те, що російський, український та білоруський на­роди походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблоку­вала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Ру­сі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрід­ним підґрунтям для формування постулату про "нову етнополітичну спільність — радянський народ".

З моменту проголошення незалежності України розпочина­ється новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної струк­тури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янсь­кої етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни "давньоруська народність", "давньоруська етнічна спіль­ність", "єдиний давньоруський етнос" тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти "окремішності" українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.

Так, прихильники існування єдиної східнослов'янської етно­культурної спільності переконані, що під впливом посилення по­літичної єдності, зміцнення централізації держави, запроваджен­ня єдиної релігії — християнства, у ході боротьби проти зовніш­нього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існуван­ня у межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:

1. Сформувалась єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури.

2. Укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (по­чинаючи з другої половини І тис. на більшій частині східно­слов'янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї Київської Русі функціону­вала "Руська правда" тощо).

3. Склалась єдина матеріальна культура (археологічні роз­копки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову анало­гічність у різних районах давньоруської держави таких компо­нентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо).

4. З'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім "руський", "русин", "русич").

5. Консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділя­ла себе етнічно.

 

Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку окремих східнослов'ян­ських народів висувають свої контраргументи:

1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним акор­дом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації, адже поширення латини у Західній Європі не привело до утворення "єдиної латинської народності" на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'ян­ська мова, а мова світська у процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформува­лася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.

2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу вхо­дила велика кількість неслов'янських племен: балтські етнічні утво­рення (лити, пруси, ятвяги та ін), угро-фіни (меря, мурома, мор­два та ін), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо) Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, вже у VIII ст не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець. "Усі племена мали свої звичаї, і закони пред­ків своїх, і заповіти, кожне — свій норов". Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність не­обхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави (лише наприкінці X ст. остаточно сформувалися держав­ні структури, а вже в середині XII ст. вона розпалася на незалежні князівства) суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і фактично виключали можливість появи єди­ної етнічної свідомості серед широких народних мас.

3. Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зіб­рала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, бу­ла політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка у провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву'.

В основі альтернативи теорії єдиної східнослов'янської етно­культурної спільності лежить теза про те, що українська, росій­ська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На основі південно-західних племін­них союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців та ін) за участю іранських етнічних елементів формувалася українська народність. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.) і лягла в основу російської народності. Західна група Східнослов'янських племен слов'янізувала споконвічні землі балтів. Внаслідок цих етнічних процесів утворилися балто-слов'янські племена — пращури бі­лорусів.

Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки Істини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон'юнктури, розширення кола джерел (археологічних, лінгвіс­тичних тощо), які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та під­ходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.

 

Охрещення Русі

 

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво впли­нув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історич­ного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував про­вести релігійну реформу, суть якої полягала у модернізації язич­ництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовер­жця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзерка­лювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждьбога, а нов­городського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовер­жець Одін — брат-близнюк литовсько-слов'янського Перуна був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модерні­зована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмува­ла процес державотворення; не захищала багатства і привілеї фе­одальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами.

Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхід­ністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зраз­ка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний век­тор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху "з варяг у греки". По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантій­ської моделі християнства світська влада домінувала над релігій­ною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а конт­роль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь з християнським віров­ченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що три­вожило Володимира, — це реальна загроза через прийняття хрис­тиянства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залеж­ність від Візантії.

Вирішенню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візан­тійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для при­душення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була над­звичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів, візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Про­те обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Конс­тантинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив хрис­тиянство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацією, імпера­тор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну жит­ницю імперії — Херсонес (Корсунь) Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме у Корсуні восени 989 р Володимир взяв шлюб з Анною Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990 рр.) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді ж християнізація Русі тривала де­кілька століть.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший роз­виток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.Християнство, сформоване як релігія класового сус­пільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диферен­ціацію та всю феодальну систему, адже існування християнсь­кої небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії фео­дального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рів­ність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підва­лини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могут­ньої, централізованої самодержавної країни.До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною держа­вою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязів­ської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релі­гійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централіза­ції, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вож­дів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політич­ної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої вла­ди верховного правителя).

Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.Хрещення Русі та одруження на Багряно-родній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у ко­ло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньорусь­кій державі відкрили шлях до її визнання європейською христи­янською спільнотою. З того часу великий князь ставав повно­цінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканими (бодай номінально); на полі бою кня­жих воїнів брали в полон, а не в рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залеж­ності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагоджен­ню і розширенню плідних зв'язків, побудованих на принципі рів­ноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверд­жують тісні контакти зНімеччиною, Польщею, Швецією, Ри­мом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIIIст. вониуклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття у населення Давньоруської держави.Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило си­туацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбуваєть­ся зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовніш­нього світу на внутрішній світ людини. Внаслідок чого людина отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розп­лата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно . вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було припи­нено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.