Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі

 

Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттє­вими зрушеннями у різних сферах суспільного життя — розвит­ком феодальних відносин; становленням давньоруської держав­ності; відокремленням ремесла від сільського господарства; ви­никненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розши­ренням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси у давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історич­ного розвитку.

 

Феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток мате­ріальної та духовної культури.Церква стала своєрідним цент­ром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування у мистецтві біблейних сюжетів, у лі­тературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських тра­дицій, знань та канонів.Християнство, надавши імпульсу дер­жавотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поши­ренню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвива­ється у рамках візантійських канонів, які визначали жанри (жи­тія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викла­ду. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне, яке не мало анало­гів ні у візантійській, ні у європейській літературі "Слово про Ігорів похід" (1187 р.). З XI ст. у церковному живописі започат­ковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають на­ціональних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Ки­ївської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням по­єднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кіль­кість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середови­ща — бази для створення місцевої самобутньої культури.Звісно, роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була знач­ною, але не вирішальною, оскільки все візантійське у процесі "ослов'янення" творчо переосмислювалося, якісно видозміню­валося під впливом місцевих традицій.

Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького або візантійського саджанця. Він є своєрідним син­тезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мис­тецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Передньо­го Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійовиках. Деякі елементи (висока культура плужного земле­робства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н.е), на яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів Дав­ньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою пи­семність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову па­лаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротон-доподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років ра­ніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київсь­кого дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиян­ський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні спо­руди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.Виникнення і становлення Давньоруської держави сприя­ло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти завжди було основ­ною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслід­ком розвитку давньоруської освіти, Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою за­гальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень роз­витку освіти свідчить існуюча в той період диференціація нав­чальних закладів: палацова школа підвищеного типу (держав­ний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); шко­ла "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівсь­ких дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія, Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томіц) незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви у Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобут­нім літературним жанром з моменту виникнення було літопи­сання. Воно з'явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст У 1037—1039 рр. порічні статті були об'єднані у перший давньо­руський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається "Повість минулих літ", створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлеб-ніковському списку "Повісті минулих літ" Нестора названо авто­ром цього твору. Як літописець він згадується і в "Києво-Печер­ському патерику".

Нестор (?—після 1111)— чернець Києво-Печерського монастиря, письменник і, можливо, літописець. Був пострижений за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у дияконський сан. Безу­мовним вважається авторство Нестора двох житій: Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Перше подає історію вбивства синів Володимира Святославича їхнім зведеним братом Святополком Ярополчичем як одвічну боротьбу добра зі злом Написане пізні­ше житіє Феодосія, одного з засновників Печерського монастиря^ визначається більшою художньою свободою.

До нас дійшле майже 1500 літописних списків, що є неви­черпним джерелом історичних знань. До визначних оригіналь­них пам'яток давньоруської літератури належить "Слово про за­кон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання дітям" Воло­димира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія "Изборник" (1073 р.), "Слово про Ігорів похід" та ш. Ці твори були не тільки апробацією різних літературних жанрів, а й поступальни­ми кроками у розвитку політичної культури, суспільної думки, оскільки майже всі вони торкалися важливої проблеми держа­вотворення — проблеми взаємовідносин світської та церковної влади.

Давньоруська література запропонувала два альтернативні варіанти вирішення цього питання-, концепцію "богоугодного володаря", в основу якої лягла ідея зверхності церковної влади (Нестор) та концепцію монархічної однодержавності, що стоїть над церквою, яка віддзеркалювала ідею верховності світської влади.

Друковане слово відкрило нові горизонти й у сфері право­вої культури. У стародавніх слов'ян спочатку було звичаєве усне право, що фіксувало норми поведінки які передавалися з покоління в покоління і увійшли в побут та свідомість у формі звичаїв і традицій. У роки князювання Ярослава Мудрого з'яв­ляється перше писане зведення законів Київської Русі — "Русь­ка правда". Цей правовий документ дійшов до нашого часу в 106 списках, які прийнято поділяти на три редакції — Корот­ку, Розширену та Скорочену. Найдавнішою є Коротка редак­ція/що складається з Правди Ярослава (правові норми, які Стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності), Правда Ярославичів (поява нових акцентів — чітка спрямованість законодавчих норм на захист феодально­го землеволодіння, скасування кровної помсти, штраф за по­рушення юридичних норм сплачувався не потерпілому, а до державної скарбниці), Покону вірного та Уроку мостникам (ор­ганізація мостіння і розбудови головних торгових магістралей і доріг). Розширена правда, крім названих правових докумен­тів, містить устав Володимира Мономаха, який суттєво роз­ширює та диференціює давньоруське законодавство: з'явля­ються норми, що регулюють питання боргових зобов'язань і кабальних відносин; регламентують соціальні відносини у вот­чинах, питання спадкоємства; визначають діяльність судово-адміністративного апарату тощо.

Вважається, що Скорочена правда створена на основі Роз­ширеної у пізніші часи, у XV або навіть у XVII ст.

Поява писаного кодифікованого права сприяла розбудові та зміцненню Давньоруської держави, вводила її суспільне життя у межі правових норм, що зумовило зростання правової культури населення та його цивілізованості.

Під впливом християнства нові тенденції з'явилися у сфері матеріальної культури. Зокрема, у княжу добу значного поши­рення набуває на Русі монументальна культова архітектура, яка у своєму розвитку пройшла кілька етапів. У ранній період хра­мобудівництва домінує візантійська традиція. Типові риси ві­зантійського стилю чітко простежуються у перших монумен­тальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031—1036 рр). Своє­рідним перехідним рубежем є зведення у 1037 р. Софійського собору, в якому все яскравіше проступають слов'янські тради-ції. Починаючи з XII ст. в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейського романського сти­лю, дедалі чіткіше і рельєфніше виявляються місцеві особли-вості. Поступово формуються вітчизняні архітектурні школи — 'київська, галицька, переяславська. У перебудованому вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 р ), Василівська (1183 р.) у Києві; Борисоглібський собор (1128 р_г) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200 р.) у Гали­чі. У церковному будівництві широко використовувалися фрес-

ки та мозаїка. Про високу майстерність руських ремісників свід­чить той факт, що мозаїчні композиції Софійського собору ви­конані із смальти, спектр якої налічує 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозилися із Візантії та Болгарії, але невдовзі складаються місцеві традиції іконописання. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського мо­настиря Григорій і Аліпій (Алімпій), останній, за свідченням Пе-черського Патерика, "ікони писати хитр був зело".

Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печорський (?—1114) — давньоруський живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монас­тиря. Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалися чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Аліпій похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Саме з його ім'ям де­які фахівці пов'язують ікони "Печорської Богородиці" і так званої "Великої Панагії".

Поступово відриваючись від візантійського коріння, форму­ються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинсь­ка, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культу­ри є динамічне зростання кількості давньоруських міст, які, будучи центрами концентрації суспільного життя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й стали своєрідними лабораторіями, де з місцевих традицій та досяг­нень світового досвіду синтезувалася самобутня давньоруська культура.

Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історич­ного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні горизон­ти, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну само­бутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Ки­ївської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; за­позичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культур­ного середовища — бази для створення-місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових куль­турних явищ.