Фактори, що впливають на конкурентоспроможність товару

До таких факторів мож­на віднести:

І. Ступінь новизни товару.

2. Символічні фактори, які розглядаються в розрізі суспіль­них норм (товар надає певного статусу його власнику).

3. Додаткові фактори, які безпосередньо не відносяться до продукту (пропозиція послуг, гарантія, встановлення ви­робу та його монтаж, можливість ремонту тощо).

Отже, добросовісна конкуренція направлена на отримання прибутку не лише за рахунок вдосконалення споживчих якос­тей продукції, а й шляхом надання більш якісних послуг. На Заході вважають, що підвищення рівня конкурентоспромож­ності можливе, якщо націлити підприємства на:

• постійне впровадження у виробництво нових, вдоскона­лених виробів;

• незмінне скорочення всіх видів витрат на виробництво продукції;

• підвищення якісних і споживчих характеристик при зни­женні цін на товари, котрі випускаються;

• використання нової технології;

• використання нової техніки;

• розробку нового дизайну товарів;

• впровадження нововведень в системі розподілу та збуту.

 

12. Оцінка потенціалу підприємства за окремими різновидами ресур­сів. Статичний та динамічний підходи до оцінки потенціалу економіч­ної організації. Метод кращих показників для оцінки наукових інновацій і нововведень.

економічним потенціаломслід розуміти сукупну здатність підприємства, яка залежить від продуктивних сил даного суб'єкта господарювання, виробляти продукцію, здійснювати будівництво, перевезення вантажів, надавати послуги.

Об'єктні складові пов'язані з матеріально-речовинною й особис­тою формою потенціалу підприємства. Вони споживаються і відтво­рюються в тій або іншій формі в процесі функціонування.

До них відносять: інноваційний, виробничий, фінансовий потенці­ал і потенціал відтворення.

Інноваційний потенціал - сукупні можливості підприємства щодо генерації, сприйняття і впровадження нових (радикальних і модифі­кованих) ідей для його системного технічного, організаційного й управлінського відновлення.

Виробничий потенціал - наявні і приховані можливості підприєм­ства щодо залучення і використання факторів виробництва для випу­ску максимально можливого обсягу продукції (послуг).

Фінансовий потенціал - обсяг власних, позикових і залучених фі­нансових ресурсів підприємства, якими воно може розпоряджатися для здійснення поточних і перспективних витрат. Головною складо­вою фінансового потенціалу є інвестиційний, тобто наявні і прихова­ні можливості підприємства для здійснення простого і розширеного відтворення.

Суб'єктні складові пов'язані з суспільною формою їх виявлення. Вони не споживаються, а складають передумову, загальноекономіч­ний, загальногосподарський соціальний фактор раціонального спо­живання об'єктних складових.

До суб'єктних складових потенціалу підприємства належать: нау­ково-технічний, управлінський потенціал, потенціал організаційної структури управління, маркетинговий потенціал.

Науково-технічний потенціал - узагальнююча характеристика рів­ня наукового забезпечення виробництва (науки, техніки, технології, інженерної справи, виробничого досвіду, можливостей і ресурсів, у тому числі науково-технічних кадрів, що знаходяться в розпоряджен­ні підприємства для рішення науково-технічних проблем.

Управлінський потенціал - це навички і здібності керівників усіх рівнів управління по формуванню, організації, створенню належних умов для функціонування і розвитку соціально-економічної системи підприємства. В узагальненому вигляді він є інтеграцією функціона­льно-структурних і нематеріальних елементів.

Потенціал організаційної структури управління - це корпоратив­ний управлінський (формальний і неформальний) механізм функціо­нування підприємства, що втілює в собі рівень організації функціона­льних елементів системи і характер взаємозв'язків між ними.

Маркетинговий потенціал - це здатність підприємства системати­зовано і планомірно спрямувати всі свої функції (визначення потреб і попиту, організація виробництва, продаж і післяпродажне обслугову­вання) на задоволення потреб споживачів і використання потенцій-

них ринків збуту. У структурі маркетингового потенціалу окремо ви­діляють логістичний потенціал.

 

13. Поняття гнучкості виробничої системи та її залежність від мінливості технології. Типи технологій та їх взаємозв'язок з різноманітністю продукції. Оцінка рівня різно­манітності продукції як база визначення гнучкості. Склад затрат для оцінки гнучкості. Кількісні параметри показника гнучкості.

Під гнучкістю виробництва розуміють його здатність без будь-яких суттєвих змін техніки, технології та організації виробництва забезпечувати освоєння нових виробів у найкоротший термін і з мінімальними затратами праці та матеріальними ресурсами незалежно від зміни конструктивних і технологічних характеристик виробів. Основний показник – ступінь гнучкості – визначається кількістю витраченого часу та необхідних додаткових витрат при переході на випуск нової продукції. Виділяють чотири основних групи гнучкого виробництва. Перша група передбачає жорстку технологію виробництва для виготовлення однієї деталі. По закінченні випуску деталі обладнання не може використовуватись для виготовлення нової. Друга група заснована на технології виробництва, яка може перебудовуватись. Обладнання може використовуватись для виготовлення нового виробу. Прикладом може слугувати автоматична лінія з агрегатних верстатів. Третя група заснована на переналагоджувальних технологічних процесах та обладнанні, призначеному для одночасного випуску групи деталей. Щоб перейти на виготовлення деталей конкретного типу, потрібна перебудова, регулювання окремих вузлів, а також заміна деяких пристроїв з наявного комплекту. Переналагодження потребує більш короткої зупинки виробництва, ніж перебудова (1–5 хв). До цієї групи відносяться верстати-автомати, автоматичні лінії на їх базі або на базі спеціалізованих верстатів. Четверта група заснована на гнучкій технології виробництва та обладнанні, пристосованому до високого рівня автоматизації. Для переходу на випуск нового виробу переналагодження не потрібно. Ступінь гнучкості обмежений технічними параметрами і технологічним призначенням обладнання. Прикладом є інтегровані виробничі системи. Переваги гнучкого виробництва в порівнянні з традиційним: підвищується мобільність виробництва, скорочуються терміни освоєння нової продукції, підвищується продуктивність праці, скорочується виробничий цикл, знижуються витрати на виробництво. Гнучка виробнича система (ГВС) – це сукупність в різних сполученнях обладнання з ЧПУ, роботизованих технологічних комплексів (РТК), гнучких виробничих модулів, окремих одиниць технологічного обладнання з ЧПУ і систем забезпечення їх функціонування в автоматич­ному режимі протягом заданого інтервалу часу. ГВС дає можливість здійснювати автоматизоване переналагодження при виробництві виробів довільної номенклатури у встановлених межах значень їх характеристик. ГВС призначена для виконання основних виробничих процесів (заготівельних, механічної обробки та складання). Основними елементами ГВС є гнучкий виробничий модуль (ГВМ), РТК і система забезпечення функціонування. Гнучкий виробничий модуль – це здатність автоматично переналагоджуватись і автономно функціонувати одиниці автоматичного обладнання (з ЧПУ), оснащеність її автоматизованими пристроями завантаження заготовок, видалення відпрацьованої деталі, відходів, подачі та заміни інструменту, вимірів та контролю в процесі обробки, а також пристроями діагностики поломок і відмов у роботі. Роботизований технологічний комплекс – це сукупність одиниць технологічного обладнання, промислового робота та засобів їх оснащення, автономно функціонуюча та здійснююча багатократні цикли. РТК повинні мати автоматизоване переналагоджування та мож­ливість впровадження в систему. Основними характеристиками ГВМ і РТК є: здатність працювати автономно, без допомоги людини; автоматичне виконання всіх основних і допоміжних операцій; гнучкість; простота налагодження, усунення відмов основного обладнання та систем управління; сумісність з обладнанням традиційного та гнучкого виробництва; високий ступінь завершеності обробки деталей; висока економічна ефективність при правильній експлуатації та інші. Існують ГВС повного технологічного циклу, на якій деталі або вироби оброблюються із 100-відсотковою готовністю для складання, та ГВС неповного циклу, коли для завершення виготовлення деталі потрібні додаткові операції на обладнанні поза цієї системи. ГВС можуть бути представлені у вигляді гнучких автоматизованих ліній (ГАЛ), обладнання яких розташоване по технологічному маршруту в заданій послідовності, та гнучких автоматичних дільниць (ГАД), в яких допускається вільне розташування обладнання в будь-якій послідовності та гнучких автоматичних цехів (ГАЦ). Інтеграція ГВМ та РТК, потім ГАЛ, ГАД та ГАЦ, функціональних підсистем САПР, АСУТП в єдину виробничу систему перетворюють її в гнучке автоматизоване виробництво (ГАВ). Повністю інтегровані гнучкі виробництва ще не побудовані. Початок цьому покладено впровадженням ГВС. Так, побудовані типові комплексно-автоматизовані ділянки з обладнання з ЧПУ, з використанням ЕОМ, призначені для обробки деталей типу тіл обертання. Впровадження гнучких автоматизованих комплексів і виробництв дає не тільки великий економічний ефект, підвищує віддачу основних фондів, але й викликає соціально-економічні зміни у виробництві. Полегшується праця, забезпечується її безпека, покращується охорона середовища, усувається різниця між розумовою та фізичною працею, покращуються умови проживання та побуту населення. Реалізація гнучких автоматизованих виробництв дозволяє: забезпечити швидку перебудову виробництва на випуск нової продукції; збільшити коефіцієнт змінності до 2,5…2,8, а коефіцієнт використання обладнання – до 0,85…0,9; покращити умови праці, зменшити обсяг ручних робіт, збільшити продуктивність праці та знизити собівартість продукції. Основна концепція подальшої автоматизації промислових підпри­ємств – інтеграція управління підприємством, технологічними процесами, виробництвом в цілому в єдиній системі на основі комп’ютерної техніки.

 

14. Оцінка техніко-організаційного рівня (ТОР) вироб­ництва. Склад показників ТОР. Показники рі­вня продукції, технології, механізації і автоматизації пра­ці, управління.

Техніко-організаційний рівень розглядається як комплекс факторів, що становлять основні напрями підвищення ефективності підготовки і виробництва продукції, упорядкований набір ознак і показників, які відображають всі елементи, які вивчаються, для того чи іншого різновиду робіт на стадіях підготовки, виробництва й експлуатації виробів.

 

Метод кількісної оцінки загального науково-технічного та організаційного рівня підготовки і розвитку виробництва виробів передбачає встановлення системи показників виходячи з обсягу і змісту робіт на кожній стадії оновлення продукції, а також їх числових значень, що слугують вихідною базою для раціонального управління процесом підготовки, освоєння і поточного виробництва виробів.

 

Підхід до оцінки техніко-організаційного рівня виробництва повинен мати системний характер. Це дозволяє, перш за все, поставити і вирішити проблему, пов'язану з виділенням організаційного прогресу, поставив його в один ряд з науково-технологічним розвитком.

 

Кількісна оцінка техніко-організаційного рівня передбачає:

 

o встановлення фактичного і запланованого рівня підготовки та виробництва виробів;

 

o визначення вузьких місць і резервів підвищення продуктивності праці за рахунок удосконалення відповідних показників;

 

o розробку і впровадження в певній послідовності комплексу заходів, які дозволяють підвищити ефективність виробництва, скоротити витрати ресурсів, строки створення, освоєння і впровадження продукції, підвищити якість її виготовлення і експлуатації;

 

o визначення взаємовпливу показників рівня на техніко-економічні результати діяльності підприємства;

 

o проведення системного порівняльного економічного аналізу ефективності наявного техніко-організаційного рівня виробництва.

 

Виходячи з основних теоретичних, методологічних і практичних положень оцінки техніко-організаційного рівня підготовки і виробництва, система основних показників, які характеризують цей рівень на підприємствах, виражається через систему коефіцієнтів, які можна розділити на такі групи:

 

1. Технічний рівень і якість виробів: збірність (блочність) виробу, використання матеріалу, електроенергії, застосовність за складовими, за типорозмірами, працездатність виробу, трудомісткість експлуатації.

 

2. Технічний рівень технологічного обладнання: кількість і питома вага прогресивного обладнання; кількість і питома вага обладнання зі строком служби: до 5 років, від 5 до 10 років, від 10 до 20, понад 20 років.

 

3. Технічна озброєність виробництва і праці: фондоозброєність праці, озброєність праці активною частиною фондів; озброєність праці прогресивною технікою (автоматизованим обладнанням), оснащеність праці; наявність комплексно-механізованих (автоматизованих) цехів, дільниць та їх питома вага в загальній кількості цехів і дільниць; охоплення робітників тяжкою фізичною працею; зайнятість робітників на шкідливих та особливо шкідливих роботах.

 

4. Рівень техніки вимірювань, контролю та випробувань: оснащеність технологічних операцій засобами вимірювань, контролю та випробувань; питома вага спеціальних автоматизованих засобів у загальному арсеналі вимірювань, контролю та випробувань.

 

5. Рівень організації виробництва: безперервність обробки, спеціалізація виробництва (питома вага основної, профільної продукції в загальному обсязі виробництва), цільове використання засобів праці, кооперація виробництва.

 

6. Рівень організації праці: розподіл праці, організація робочих місць, умови праці, раціональні методи праці, нормування праці і використання спеціальної кваліфікації робітників.

 

6.Рівень організації управління виробництвом: якість виконання управлінських функцій: оперативність роботи апарату управління, якість виконання управлінських функцій, економічність апарату управління підприємством, стабільність кадрів, озброєність праці засобами оргтехніки та ЕОМ, використання цих засобів.

 

15. Статична і динамічна концепції підприємства як майнового комплексу. Затратна оцінка майна. Ціна, що «входить» у баланс і «виходить» з нього. Різновиди старіння майна і врахування його зношеності у відновній оцінці. Ліквідаційна оцінка майна підприємства-банкрута.

Вартість бізнесу - це вартість діючого підприємства або вартість 100% корпоративних прав у діловому підприємстві. Необхідність оцінки вартості підприємства виникає в основному у таких випадках:

• під час інвестиційного аналізу у ході прийняття рішень про доцільність інвестування коштів у те чи інше підприємство, у т. ч. при здійсненні операцій поглинання і приєднання;

• у ході реорганізації підприємства (мета оцінки - визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також для встановлення пропорцій обміну корпоративних прав);

• у разі банкрутства та ліквідації підприємства (оцінка проводиться з метою визначення вартості ліквідаційної маси);

• у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу (мета оцінки - визначення реальної ціни продажу майна);

• у разі застави майна та при визначенні кредитоспроможності підприємства (мета оцінки - визначити реальну вартість кредитного забезпечення);

• у процесі санаційного аудиту при визначенні санаційної спроможності (оцінка вартості майна проводиться з метою розрахунку ефективності санації);

• під час приватизації державних підприємств (метою оцінки є визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації).

Згідно з майновим підходом вартість підприємства розраховується як сума вартостей усіх активів (основних засобів, запасів, вимог, нематеріальних активів тощо), що складають цілісний майновий комплекс, за мінусом зобов'язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.

Оцінка вартості підприємства на базі активів заснована на так званому принципі субституції, згідно з яким вартість активу не повинна перевищувати ціни заміщення всіх його складових. У рамках цього підходу розрізняють такі основні методи:

• оцінка за відновною вартістю активів (витратний підхід);

• метод розрахунку чистих активів;

• розрахунок ліквідаційної вартості.

Зупинимося детальніше на характеристиці витратного підходу. В його основу покладено принципи корисності і заміщення. Він грунтується на тезі, що потенційний покупець не заплатить за об'єкт більшу ціну. ніж його можливі сукупні витрати на відновлення об'єкта в поточному стані та в діючих цінах, що забезпечуватиме його власникові подібну корисність. У рамках витратного підходу основним методом оцінки вважається метод відтворення (оцінка за відновною вартістю активів). Відновна вартість розраховується з використанням інформації про вартість відтворення майна в існуючому вигляді в ринкових цінах на момент оцінки. Метод базується на показниках первісної вартості активів, величини їх зносу та індексації.

Первісна вартість активів - це вартість окремих об'єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства;

включає суму витрат, пов'язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, спорудженням, встановленням, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.

Відновна вартість - це вартість відтворення об'єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації. Враховуючи те, що з часом активи поступово втрачають споживчу вартість, на їх оцінку суттєво впливає рівень фізичного та морального зносу. У разі індексації первісної вартості активів відбувається також індексація величини зносу. Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх відновною (первісною) вартістю та проіндексованою сумою зносу. Вартість підприємства дорівнюватиме різниці між реальною вартістю його активів та ринковою ціною зобов 'язань.

Метод оцінки за відновною вартістю досить часто використовується в ході оцінки майна під час приватизації державних підприємств. Підкреслимо, що використання даного методу є виправданим, якщо балансова та ринкова вартість активів істотно не відрізняються між собою.

До основних недоліків методу слід віднести те, що на практиці балансова вартість активів майже ніколи не відповідає їх ринковій вартості. Достовірність оцінки підвищується, якщо отриману вартість скоригувати на приховані прибутки чи збитки підприємства.

При оцінці вартості підприємства за цим підходом визначальним е те, що дана вартість не дорівнює арифметичній сумі вартостей окремих майнових об'єктів підприємства. Цю вартість слід скоригувати на вартість гудвілу. Гудвіл - вартість фірми, її ділової репутації, нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його ринковою вартістю, що виникає внаслідок кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку, нових технологій тощо.

З метою врахування вартості гудвілу в процесі оцінки вартості підприємства на практиці рекомендується застосовувати комбінацію методу оцінки активів та методу капіталізації доходів (так званий швейцарський метод середньої оцінки). Згідно з даним підходом для оцінки вартості підприємства пропонується такий алгоритм:

ВП_с =(2 ВП_к - ВП_а)/3,

де ВП_с - вартість підприємства, розрахована за методом середньої оцінки; ВП_а - вартість підприємства, розрахована на базі оцінки активів, ВП_к - вартість підприємства, розрахована методом капіталізації.

На думку багатьох фахівців, використання методу середньої оцінки для оцінки вартості підприємства його покупцями є недоцільним. Особливо це стосується випадків, коли вартість підприємства, розрахована методом капіталізації доходів, суттєво відрізняється від показника вартості, розрахованого на основі майнового підходу. Досить часто саме в розбіжностях між оцінними значеннями вартості підприємства за цими методами криються причини ризиковості вкладень в об'єкт оцінки.

 

16. Економічна вартість підприємства як цілісного майнового комплексу (ЦМК).Проблема ринкової оцінки майна ЦМК в сучасній економіці. Задачі оцінки ЦМК: фіскальна, захис­ту прав власності. Методичні підходи до ринкової оцінки підприємства як ЦМК, їх характеристики.

Ринковий підхід передбачає розрахунок вартості підприємства на основі результатів його зіставлення з іншими бізнес-аналогами. Головним тут є наявність прийнятної бази для порівняння та підприємств-аналогів. Подібний бізнес повинен вестися в тій же галузі, що і об'єкт оцінки, або в галузі, що е чутливою до тих самих економічних чинників. Для з'ясування цього питання слід провести порівняльний аналіз кількісних та якісних подібностей та відмінностей між аналогічними підприємствами та об'єктом оцінки. В рамках ринкового підходу найуживанішими вважаються методи:

• зіставлення мультиплікаторів;

• порівняння продажів (транзакцій).

Основними джерелами інформації при застосуванні цього підходу є фондові біржі та позабіржові торговельні системи, на яких мають обіг права власності на подібний бізнес, дані фінансової звітності підприємств-аналогів, а також інформація про попередні транзакції з корпоративними правами на той бізнес, який оцінюється.

Найкращим інструментом оцінки корпоративних прав і вартості підприємства є ефективний ринок капіталів, оскільки він у цілому володіє інформацією, яка відсутня в окремих учасників ринку. Саме тому в країнах з розвинутою ринковою економікою під час оцінки вартості підприємств за ринковим підходом як базу для порівняння досить часто використовують інформацію про ринковий (біржовий) курс корпоративних прав.

Метод зіставлення мультиплікаторів дає змогу оцінити вартість підприємств на основі зіставлення значень окремих показників аналогічних підприємств. Метод грунтується на тезі про рівність окремих мультиплікаторів, розрахованих для підприємств-аналогів. Алгоритм розрахунку ринкової вартості підприємства за цим методом є таким:

ВП_м = П_о М,

де ВП_м - вартість підприємства, розрахована на основі зіставлення мультиплікаторів; П_о - значення показника, що порівнюється (чиста виручка, прибуток тощо), на оцінюваному підприємстві; М - мультиплікатор (розраховується з використанням даних підприємства-аналога).

Як мультиплікатори здебільшого використовують такі показники:

• відношення ціни (корпоративних прав чи підприємства) до чистої виручки від реалізації;

• відношення ціни підприємства до операційного Cash-flow;

• відношення ціни до чистого прибутку;

• відношення ринкового курсу корпоративних прав до балансового.

Принциповим є використання повністю ідентичних методик розрахунку значень мультиплікаторів на оцінюваному підприємстві та об'єкті порівняння. При оцінці одного підприємства можуть бути використані кілька мультиплікаторів. Вартість підприємства при цьому обчислюється як середньоарифметична вартість, розрахована за кожним мультиплікатором.

З метою забезпечення об'єктивності оцінки знайдена в рамках ринкового підходу порівняльна вартість коригується на відповідні поправки, що характеризують ризиковість об'єкта оцінки, відмінності в правах власності на нього, рівень мобільності корпоративних прав тощо.

До переваг методів порівняння та зіставлення мультиплікаторів слід віднести те, що вони дають можливість одержати реальну ринкову вартість оцінюваного майна. Недоліки методів оцінки за ринковим підходом зумовлені тим, що вони не враховують вартість потенційних прибутків, які можна отримати, експлуатуючи об'єкт оцінки. Саме тому в деяких випадках результати оцінки підприємства за згаданими методами доцільно зіставляти з вартістю підприємства, розрахованою за методом капіталізованої вартості чи дисконтування грошових потоків.

Проблематика використання методів оцінки в рамках ринкового підходу зумовлена тим, що в Україні реальні ціни купівлі-продажу підприємств в офіційній статистиці відображаються досить рідко, а фондовий ринок не досить розвинутий.

17. «Дохідні» методи оцінки майна. Метод капіталізації доходу, сфера використання. Показники чистого при­бутку й грошового потоку. Метод дисконтування майбутнього доходу.Прогно­зування грошових потоків.

Оцінка вартості підприємства з використанням дохідного підходу ґрунтується на визначенні теперішньої вартості очікуваних вигод (доходів, грошових потоків) від володіння корпоративними правами підприємства. В основі підходу лежить теза, що метою вкладання капіталу інвестором у купівлю підприємства передусім є отримання стабільних доходів. У рамках цього підходу виокремлюють два основні методи:

• дисконтування грошових потоків;

• визначення капіталізованої вартості доходів.