Особливості витрат торговельного підприємства
В процесі фінансово-господарської діяльності торговельного підприємства обов’язково виникають витрати пов’язані із веденням цієї діяльності.
За економічною сутністю поточні витрати торговельного підприємства являють собою сукупність затрат живої та уречевленої праці на здійснення поточної торговельно-виробничої діяльності підприємства; а за натурально-речовим складом – спожиту частину матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.
Залежно від напрямків діяльності, які здійснює торговельне підприємство, в складі його поточних витрат виділяють:
- витрати обігу
- собівартість робіт (послуг) виробничого характеру, наданих на сторону;
- собівартість продукції, що виробляється;
- витрати на проведення позареалізаційних операцій (здача майна в оренду, здійснення фінансових інвестицій тощо).
Витрат обігу у складі витрат торговельного підприємства посідають переважне місце. Вони становлять сукупність затрат живої та уречевленої праці на здійснення процесу реалізації товарів, що виражені в грошовій формі, тобто є за своєю суттю собівартістю послуг торговельного підприємства щодо доведення товарів від виробника до споживача та зміною форм вартості (перетворення товарів на гроші).
За джерелами фінансування поточні витрати розподіляються так:
1) поточні витрати, що відносяться на собівартість продукції (витрати обігу):
- знос МШП;
- вартість палива, енергії, води;
- втрати від нестачі товарів в межах норм природного вибуття;
- оплата робіт і послуг виробничого характеру, що виконуються сторонніми підприємствами;
- амортизаційні відрахування на повне відновлення ОЗ і нематеріальних активів;
- витрати на поточний ремонт ОЗ;
- витрати на оренду;
- витрати на страхування майна;
- витрати на оплату праці;
- відсотки за користування кредитом;
2) витрати, що фінансуються за рахунок чистого прибутку:
- оплата палива, енергії, води понад встановлені ліміти;
- втрати від зниження ціни товарів;
- витрати на придбання і модернізацію устаткування;
- додаткове матеріальне стимулювання робітників;
- дивіденди власникам підприємства;
- відсотки за прострочені кредити.
Такий поділ витрат обумовлений не їх економічною природою, а існуючим підходом до визначення фінансових результатів поточної діяльності підприємства та прийнятим порядком оподаткування прибутку.
Перелік витрат, що згідно із законодавчою регламентацією відносяться на собівартість продукції (витрати обігу) підприємства для розрахунку величини оподаткованого прибутку, характеризує бухгалтерський підхід.
Економічний підхід до визначення витрат походить з їх економічної природи, а не з характеру та джерел відшкодування. При економічному підході до складу поточних витрат необхідно включити всі витрати пов’язані з поточною діяльністю підприємства, в тому числі і непродуктивні витрати у зв’язку з порушеннями в торговельно-технологічному процесі, незбалансованою структурою ресурсів, що використовуються тощо. Такий підхід відповідає інтересам власників підприємства, тому що характеризує весь обсяг фактично понесених витрат, пов’язаних із здійсненням поточної діяльності, а отже, дає можливість визначити реальний фінансовий результат діяльності підприємства.
Класифікація витрат торговельного підприємства може бути проведена за різними ознаками:
І. За економічним характером витрат виділяють:
- матеріальні витрати;
- витрати на оплату праці;
- відрахування на соціальні заходи;
- амортизація ОЗ і нематеріальних активів;
- інші витрати.
ІІ. З метою обліку і планування використовують єдину номенклатуру витрат обігу, в якій виділяють такі статті витрат:
- витрати на перевезення;
- витрати на оплату праці;
- витрати на оренду і утримання ОЗ;
- амортизаційні відрахування;
- витрати на поточний ремонт ОЗ;
- знос та утримання МШП;
-витрати на паливо, газ та електроенергію для виробничих потреб;
-витрати на зберігання, підсортування, обробку, пакування і передпродажну підготовку товарів;
-витрати на рекламу;
- відсотки за кредит;
-втрати товарів в межах норм природного вибуття;
-витрати на тару;
-відрахування на соціальні заходи;
- витрати на обов’язкове страхування майна
-інші витрати.
ІІІ. За характером віднесення витрат на об’єкти калькулювання:
- прямі витрати;
- непрямі витрати (амортизація, оренда, управлінські витрати).
ІV. За ознакою еластичності, тобто в залежності від обсягу товарообігу:
- умовно-постійні;
- змінні.
Види цін
У ринковій економіці можуть діяти різні види цін, що обслуговують і регулюють економічні відносини між різними учасниками національного і світового ринків. Поділяють ціни на матеріальні продукти і на послуги.
Залежно від порядку ціноутворення, рівня втручання держави і прав суб'єктів господарювання у встановленні цін виділяють такі їх види: вільні, фіксовані та регульовані ціни.
Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі види товарів та послуг, за винятком тих, за якими здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Вони встановлюються на ринку під дією попиту, пропозиції та конкуренції. Зауважимо, що вільне ціноутворення є необхідним засобом створення стимулів розвитку виробництва відповідно до ринкових потреб, формування незалежних товаровиробників, залучення конкуренції і конкурентних ринків, які становлять основу ринкової економіки.
Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на базові ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін (насамперед, енергоресурси, природну сировину, послуги транспорту та зв'язку, важливі для всіх секторів економіки), а також на життєво важливі товари та послуги для населення (споживчі товари, комунальні та транспортні послуги тощо). Державні ціни встановлюються також на товари і послуги підприємств-монополістів, імпортні товари, що придбані за кошти державного бюджету. Вони регулюються державою різними методами, зокрема встановленням верхньої межі (стелі) ціни, визначенням максимального рівня прибутковості виробництва. Тобто, ціни установлюються на рівні, який дає змогу максимізувати вироблену в галузі частку валового національного продукту, шляхом їх (цін) наближення до граничного показника затрат виробництва в розрахунку на одиницю продукції. Отже,регульовані ціни - це ціни, що складаються на ринку в процесі прямого впливу держави. За умови формування вони поділяються на фіксовані та граничні ціни. За допомогою встановлення державних фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок, граничних нормативів прибутковості здійснюється недопущення необґрунтованого зростання цін у національній економіці. Методи державного регулювання цін у кожній країні встановлюються чинним законодавством.
Як вільні, так і регульовані ціни можуть бути оптовими (відпускними), закупівельними і роздрібними.
Види цін розрізняють за характером обігу і стадіями ціноутворення. Це оптові ціни виробника продукції, відпускні оптові ціни, оптові ціни закупівлі та роздрібні ціни. Така диференціація відображає кількісний взаємозв'язок цін, що складається по мірі руху товару від виробника до споживача. Ціна на кожній попередній стадії руху товару є складовим елементом ціни наступної стадії.
Види, структура і методи формування цін
Оптова ціна - це ціна, за якою одні виробники реалізують свій продукт (товар) іншим господарським суб'єктам, тобто ціна, за якою товари реалізуються у великій кількості всім категоріям споживачів, окрім населення.
Оптова ціна виробника складається із повної собівартості реалізованої продукції (в т.ч. адміністративні витрати і витрати на збут) і прибутку. За оптовими цінами виробника продукція реалізується іншим підприємствам або торговельно-збутовим організаціям, якщо така продукція не оподатковується податком на додану вартість.
Оптова ціна відпускна складає оптову ціну виробника, акцизний збір (підакцизні товари) і податок на додану вартість. За цією ціною продукція реалізується іншим підприємствам, а також підприємствам, які займаються оптовою торгівлею.
Оптова ціна закупівлі складається з чотирьох економічних елементів: оптової відпускної ціни, витрат посередника, прибутку посередника і податку на додану вартість.
Оптові ціни служать базою для формування роздрібних цін.
Роздрібні ціни - це ціни, за якими товари реалізовуються безпосередньо індивідуальним споживачам (покупцям). Вони містять оптову відпускну ціну виробника і торговельну надбавку (витрати, прибуток і податок на додану вартість торговельної організації).
За способом фіксації ціни виділяють такі види цін: контрактні, трансфертні, біржові, ціни торгів.
Розрізняють ціни і за територіальним критерієм. Це такі види цін: регіональні (поясні), національні, світові. Регіональні ціни — встановлюються на певних територіях країни. Національні ціни - це ціни, за якими здійснюється реалізація продукції на національному ринку. Вони формуються структурою національного виробника, витрат на реалізацію продукції та ін. Особливе місце серед цін посідають світові ціни. їх формування принципово відрізняється від визначення національних цін. Вони поділяються на експортні ціни світових постачальників товарів і послуг та імпортні ціни в країнах їх ввезення. Ціни на імпортовану продукцію встановлюються на базі митної вартості імпортних товарів, валютного курсу, витрат на реалізацію певних товарів усередині країни їх ввезення.
У різних країнах за способом обґрунтування цін розрізняють такі види цін: базисні, фактичні, довідкові, прейскурантні, дискримінаційні, монопольні тощо.
Ціни на послуги називають тарифами, які поділяють на комунальні, побутові, транспортні тощо.
Методи ціноутворення
Методи ціноутворення, засновані на собівартості Найбільш часто використовуваними методами ціноутворення, заснованими на собівартості, є:
1. Метод “собівартість плюс надбавка”.
2. Аналіз беззбитковості і забезпечення цільового прибутку.
4.2. Методи ціноутворення
Найпростіший метод ціноутворення – “собівартість плюс надбавк”, що припускає додаток до собівартості товару стандартної надбавки. Ціноутворення по даному методу працює тільки в тих випадках, коли встановлена ціна приводить до запланованого рівня продажів.
Однак цей метод ціноутворення залишається популярним з багатьох причин.
По-перше, продавці більш чітко уявляють величину витрат, ніж попиту. Пов'язуючи ціну з витратами, продавці спрощують ціноутворення, оскільки їм доводиться постійно відслідковувати зміну попиту.
По-друге, коли всі компанії промисловості використовують цей метод ціноутворення, ціни починають походити один на одного і цінова конкуренція зводиться до мінімуму.
По-третє, багато людей вважають, що ціноутворення по методу “собівартість плюс надбавка” вважається справедливим по відношенню як до покупців, так і до продавців. Продавці одержують справедливу віддачу від капіталовкладень, але не наживаються на покупцях, коли попит починає рости.
Ще одним методом ціноутворення, орієнтованим на собівартість, є ціноутворення на основі принципу беззбитковості, чи його різновид - ціноутворення, спрямоване на забезпечення цільового прибутку. Компанія намагається визначити ціну, при якій її виробництво буде беззбитковим, чи принесе цільовий прибуток. У цій системі ціноутворення використовується графік беззбитковості, що відображає загальні витрати і загальний прибуток, передбачувані при різних обсягах збуту.
Ціноутворення, засноване на цінності товару. Кардинальною відмінністю даного підходу від попереднього є те, що ключем до ціноутворення на основі цінності товару є сприйняття цінності товару покупцем, а не витрати продавця. Ціноутворення на основі цінності означає, що продавець не може спроектувати товар і розробити маркетингову програму, перш ніж буде встановлена ціна. Ціна, як і інші перемінні маркетингового комплексу, визначається до того, як затверджується маркетингова програма.
Ціноутворення, засноване на конкуренції. Один з підходів - це ціноутворення на основі рівня поточних цін.
При ціноутворенні на основі рівня поточних цін компанія засновує свою ціну головним чином на цінах конкурентів, приділяючи менше уваги власним витратам чи попиту. Компанія може призначати стільки ж, більше чи менше, ніж її основні конкуренти. В олігополістичній промисловості, де йде торгівля такими товарами, як сталь, папір, добрива, компанії звичайно призначають однакову ціну. Невеликі компанії випливають за ринковим лідером: вони змінюють свої ціни разом зі зміною цін лідера ринку, а не в тому випадку, коли змінюється попит чи їхні витрати. Деякі компанії призначають ціну небагато більше чи менше лідера, але при зміні цін вони дотримуються фіксованої різниці.
Ціноутворення на основі рівня поточних цін дуже популярне. Коли еластичність попиту важко вимірна, що така ціна є, на думку багатьох власників компаній, утіленням колективної мудрості даної промисловості: формується ціна, що принесе справедливий доход. Крім того, вони почувають, що утримання постійної ціни буде перешкоджати руйнівним ціновим війнам.
Установлення цін на основі закритих торгів. При встановленні ціни на основі закритих торгів компанія в першу чергу орієнтується не на власні витрати виробництва чи попит, а ; на передбачувані ціни конкурентів. Компанія прагне одержати , контракт, для чого потрібно встановлення ціни меншої, ніж в інших компаній.
Цінова і нецінова конкуренція
Через цінову конкуренцію продавці впливають на попит головним чином за допомогою зміни в ціні. Нецінова конкуренція мінімізує ціну як фактор споживчого попиту, виділяючи товари чи послуги за допомогою просування, упакування, постачання, сервісу, доступності й інших маркетингових факторів. Чим унікальніша пропозиція продукції з погляду споживачів, тим менше в маркетологів обмежень у встановленні більш високих цін, ніж у конкуруючих товарів.
При ціновій конкуренції продавці рухаються по кривій попиту, підвищуючи чи знижуючи свою ціну. Це гнучкий інструмент маркетингу, оскільки ціни можна швидко і легко змінити, з огляду на фактори попиту, витрат чи конкуренції. Однак із усіх контрольованих перемінних маркетингу конкурентам легше всього дублювати саме цю, що може призвести до стратегії копіювання чи навіть ціновій війні. Більш того, уряд стежить за ціновими стратегіями.
При неціновій конкуренції продавці переміщають криві попиту споживачів, акцентуючи увагу на відмінних рисах своєї продукції. Це дозволяє фірмі збільшити збут при даній ціні чи продавати первісну кількість по більш високій. Ризик при цьому пов'язаний з тим, що споживачі можуть не розглядати пропозиції продавця як кращі, ніж у конкурентів. У цьому випадку вони будуть придбавати більш дешеві товари, що, на їхню думку, аналогічні більш дорогим.