Вплив держави на туризм і політика розвитку туризму.
Регулювання туристського бізнесу на державному рівні произ-водится з метою:
· Збільшення валового національного доходу туристської деятельно-сти;
· Захисту споживача туристських послуг;
· Організації туристської діяльності в цивілізованих рамках;
· Збереження туристсько-рекреаційних ресурсів.
Збільшення валового національного доходу за рахунок туристського бізнесу регулюється податковим законодавством.
Поповнення місцевих бюджетів за рахунок туризму досягається дополни-тельными місцевими податками, зборами й платежами (туристський податок, курортний збір, готельний збір ін.).
Захист споживача туристських послуг на державному рівні для фізичних осіб (громадян) у рамках закону України "Про захист прав споживачів", а також у судовому порядку, а юриди-ческих осіб (підприємств, установ, організацій) - у судовому порядку через арбітражний суд.
Організація туристської діяльності в цивілізованих рамках регулюються:
· Нормативно-правовими актами про реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб, що займаються підприємницької діяльністью;
· Законодавчими актами про сертифікації туристських підприємств і ліцензування туристської діяльності;
· Податковим законодавством;
· Нормативними актами про зовнішньоекономічну діяльність;
· Митним кодексом й ін.
Збереження туристсько-рекреаційних ресурсів регулюється на зако-нодательном рівні, зокрема , Земельним кодексом.
Щодо розвитку туризму, існує Указ президента «Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року»
Регулювання зовнішньоекономічних зв'язків туристських фірм здійснюється на підставі двосторонніх урядових угод, законодачих актів по зовнішньоекономічній діяльності.
Основним документом, що регулює перспективний розвиток туризму в країні, є "Програма розвитку туризму України".
Координацію діяльності туристських підприємств у Україні здійснює Міністерство по фізичній культурі, спорту й туризму. Аналогічні структури (або департаменти) є в суб'єктах і великих містах.
Міжнародний туризм.
В даний час індустрія туризму є однієї з найбільше що динамічно розвиваються форм міжнародної торгівлі послугами. В останні 20 років середньорічні темпи росту числа прибуттів іноземних туристів у світі склали 5,1%, валютних надходжень - 14%. Згідно даним всесвітньої туристичної організації, у 1995 році у світі було зареєстровано 576 мільйонів прибуттів туристів, надходження від міжнародного туризму досягло 372 мільярда доларів (без обліку надходжень від міжнародного транспорту). У цілому обсяги валютних надходжень від туризму за період з 1950 по 1995 рік виросли в 144 рази.
За прогнозами експертів, бурхливий розвиток міжнародного туризму буде продовжуватися і далі. По різних підрахунках, до 2000 року ця галузь стане ведучою експортною галуззю у світі. Очікується, що при збереженні сформованих темпів росту число міжнародних подорожей до 2005 року досягне 900 млн. чоловік, а до 2010 року збільшиться і складе порядку 937 млн. чоловік.
На думку різних аналітиків, в основі розвитку міжнародного туризму лежать наступні фактори:
· Економічний ріст і соціальний прогрес привели до розширення обсягу ділових поїздок і поїздок з пізнавальними цілями.
· Удосконалювання усіх видів транспорту здешевило поїздки.
· Збільшення числа найманих робітників та службовців у розвитих країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня.
· Інтенсифікація праці й одержання працюючими більш тривалих відпусток.
· Розвиток міждержавних зв'язків і культурних обмінів між країнами привело до розширення міжособистісних зв'язків між і усередині регіонів.
· Розвиток сфери послуг стимулювало розвиток сфери перевезень і технологічний прогрес в області телекомунікацій.
· Ослаблення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення прикордонних формальностей.
Значення туризму у світі постійно зростає, що пов'язано зі зрослим впливом туризму на економіку окремої країни. В економіці окремої країни міжнародний туризм виконує ряд важливих функцій:
· Міжнародний туризм - джерело валютних надходжень для країни і засіб для забезпечення зайнятості.
· Міжнародний туризм розширює внески в платіжний баланс і ВНП країни.
· Міжнародний туризм сприяє диверсифікованості економіки, створюючи галузі, що обслуговують сфери туризму.
· З ростом зайнятості в сфері туризму ростуть доходи населення і підвищується рівень добробуту нації.
Розвиток міжнародного туризму приводить до розвитку економічної інфраструктури країни і мирних процесів. У такий спосіб міжнародний туризм варто розглядати, співвідносячи з економічними відносинами окремих країн.
Міжнародний туризм входить у число трьох найбільших галузей , уступаючи нафтовидобувній промисловості й автомобілебудуванню, питома вага яких у світовому експорті 11% і 8,6% відповідно. У 1991 році сумарний доход країн світу від міжнародного туризму складав 7% від загального обсягу світового експорту і 3% від світового експорту послуг.
Значення туризму як джерела валютних надходжень, забезпечення зайнятості населення, розширення міжособистісних контактів зростає.
Міжнародний туризм у світі вкрай не рівномірний, що порозумівається в першу чергу різними рівнями соціально-економічного розвитку окремих країн і регіонів.
ОТ прийняла ряд декларацій в області міжнародного туризму, серед яких:
— Манільська декларація про туризм у світі (1980);
— Документ Акапулько (1982);
— Хартія по туризму і Кодекс поводження туриста (Софія, 1985);
— Гаазька декларація по туризму (1989).
До числа організацій ООН, що займаються питаннями розвитку міжнародного туризму епізодично, відносяться Конференція ООН по туризму і подорожам, економічний і соціальна Рада (ЕКОСОС). Організація Об'єднаних Націй з питань утворення, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація праці (МАРНОТРАТ), Міжнародна асоціація транспортної авіації (ІАТА).
Мiжнародним товариством виробленi принципи та норми, на яких має базуватися законодавство про туризм. Цi правила фiксуються в багатостороннiх чи двохстороннiх договорах держав, а також в рiшеннях мiжнародних органiзацiй, в першу чергу - Всесвiтньої туристичної органiзацiї (ВТО), до складу якої входить 138 країн. Україна з 1999 року є членом її Виконавчої ради. Рекомендацiї, сформульованi ВТО, втiлюються в життя через прийняття вiдповiдних мiжнародних декларацiй та угод.
Найбiльш важливими мiжнародно-правовими документами в галузi туризму є Загальна резолюцiя Конференцiї ООН по мiжнародному туризму i подорожам (1963), Манiльська декларацiя по свiтовому туризму (1980), Хартiя туризму (1985), Гаазька декларацiя по туризму (1989). В них сформульованi принципи, якi мають бути покладенi як в основу вiдповiдних нацiональних законодавств, так i для укладання мiждержавних угод. На основi вищенаведених документiв, Мiжпарламентська конференцiя по туризму пiдготувала ряд рекомендацiй для розвитку туризму, котрi можуть слугувати певним дороговказом для формування українського законодавства у цiй сферi:
1. Туризм має плануватися на комплекснiй основi, до уваги мають братися всi аспекти законодавства, котрi формально стосуються iнших галузей (транспорт, зв'язок, медичне обслуговування). Загальним вектором законодавчих змiн має бути спрощення системи регулювання як внутрiшнього, так i мiжнародного туризму.
2. Три цiлi мають бути покладенi в основу туристського законодавства: захист туристiв, захист окремої країни, на випадок виникнення проблем, пов'язаних iз туризмом (екологiчних та iнших), розвиток туризму.
3. Країна, що лише розпочинає дiяльнiсть в галузi туризму, має координувати її на мiжнародному рiвнi, щоб використовувати мiжнародний досвiд i уникнути помилок, що допускалися iншими країнами.
4. Мають бути лiквiдованi як перешкоди, що стосуються туристiв загалом, так i тi, що заважають розвитку туристичної iндустрiї.
5. Держава має сприяти виробленню туристичної свiдомостi (тобто - гостинностi) стосовно мандрiвникiв та туристiв, у працiвникiв митних, прикордонних та iммiграцiйних органiв, персоналу туристичних фiрм та громадськостi, з метою недопущення будь-яких проявiв дискримiнацiї.
6. Необхiдною умовою для розвитку туризму є забезпечення безпеки для туристiв. Законодавство в галузi забезпечення безпеки та захисту туристiв повинно бути чiтко взаємопов'язане з iншими законодавчими заходами, спрямованими на викорiнення насильства та злочинностi. Має бути передбачено також спiвробiтництво щодо цього питання на мiждержавному та регiональному рiвнях.
7. Повиннi бути здiйсненнi усi заходи для забезпечення базового страхування туристiв на випадок основних ризикiв, з якими вони стикаються (хвороба, крадiжки особистого майна, репатрiацiя).
8. Законодавством мають передбачатися процедури, що сприятимуть: а) швидкiй репатрiацiї в країни, звiдки вони прибули, туристiв, якi постраждали в результатi замахiв на їхню особу i/чи майно; б) поверненню вкраденої i пiзнiше вiднайденої власностi в країну, звiдки прибув турист.
9. Парламенти повиннi розглядати всi юридичнi правила, котрi стосуються туризму на предмет їхнього об'єднання (при одночасному усуненнi iснуючих прогалин) у всеохоплююче законодавство, де були б кодифiкованi нацiональна полiтика i прiоритети в галузi туризму. При цьому особлива увага має надаватися дотриманню в нацiональному законодавствi мiжнародних норм, якi стосуються даного питання.
Розглянемо наявне українське законодавство у сферi туризму крiзь призму вищенаведених рекомендацiй.
Закон "Про туризм", введений в дiю Постановою Верховної Ради України вiд 15 вересня 1995 року. У ньому вперше були законодавчо визначенi поняття "туризм", "турист", "туристична дiяльнiсть" та iншi. Вказано, що законодавство України про туризм складається, окрiм цього закону, з Конституцiї України, iнших актiв законодавства України, що видаються вiдповiдно до них, мiжнародних договорiв i угод, в яких бере участь Україна. Центральним органом державної виконавчої влади в галузi туризму визначено Державний комiтет України по туризму, рiшення якого, виданi в межах його повноважень, обов'язковi для виконання усiма представниками виконавчої влади та суб'єктами господарювання незалежно вiд форми власностi. Врегулювавши цi та деякi iншi питання, Закон, безумовно, зiграв позитивну роль у розвитку українського туристичного законодавства. Однак з самого початку в ньому було декiлька суттєвих недоробок.
По-перше, в ньому не розкритi положення 137 та 138 статей Конституцiї, на пiдставi яких можна стверджувати, що правове регулювання туристичної дiяльностi вiдноситься до спiльного вiдання України та Автономної Республiки Крим. Це є тим бiльш важливим, що саме на Крим припадає найбiльша частина iноземних туристiв (особливо - з Росiйської Федерацiї) i можливе неузгодження полiтики в туристичнiй сферi матиме серйознi наслiдки. Цiкаво, що зустрiчаючись з потребою улагоджувати певнi формальностi (зокрема - реєстрацiї), росiйськi туристи висловлюють незадоволення на адресу українського законодавства, проте найбiльш зацiкавленою стороною в данiй процедурi є саме кримськi органи влади, оскiльки це дозволяє утримовувати з приїзжих курортний збiр.
По-друге, в законi вiдсутнi конкретнi посилання на цивiльне та iнше законодавство, якi мали б на метi чiтко обумовити права та обов'язки туристiв, туристичних фiрм, процедуру i характер можливих вiдшкодувань як українським громадянам, так i iноземцям. Розпливчатими є формулювання про порядок складання договорiв (контрактiв) мiж суб'єктами туристичної дiяльностi. У цьому питаннi важливим прикладом має стати європейська практика. Європейський Союз прийняв спецiальну Директиву (№90/314 вiд 13 травня 1995 року) про типовий контракт, що пiдлягає пiдписанню турагенством з клiєнтами. Згiдно з цим актом, всi контракти мають мiстити чiткi посилання на нацiональнi та мiжнароднi правовi документи, на пiдставi яких вони написанi. Iгнорування того, що Європа, по сутi, вже є єдиним туристичним простором, де дiють однаковi правила, може серйозно ускладнити розвиток як в'їзного, так i виїзного туризму. На жаль, українська влада доволi однобоко розумiє проблему, пропонуючи заходи по забезпеченню безпеки iноземних туристiв, насамперед через надання їм охорони, але не розумiє, що чи не важливiшим є забезпечення вiдчуття захищеностi їхнiх прав через створення вiдповiдного правового поля.
По-третє, закон "Про туризм" визначає, що правове становище iноземних туристiв на територiї України регулюється, насамперед, Законом України "Про правовий статус iноземцiв". Однак цей закон мiстить лише найбiльш загальнi положення, що вимагають деталiзацiї хоча б тому, що переважна бiльшiсть туристiв походить з країн СНГ, тобто з країн, з якими (окрiм Туркменистану) в України безвiзовий режим i потрапляють вони в країну через напiвпрозорi схiднi кордони. Скасування вимоги реєстрацiї iноземцiв протягом трьох днiв (Указ Президента "Про додатковi заходи щодо реалiзацiї права людини на свободу пересування i вiльний вибiр мiсця проживання" вiд 15 червня 2001 року) - лише перший логiчний крок у наближеннi до європейських стандартiв.
По-четверте. З поля зору законодавцiв випали специфiчнi українськi реалiї, а саме - будь-який вид дiяльностi має тiньову складову. В туристичнiй сферi це, насамперед, прикриття туристичними вiзами нелегальної мiграцiї, бiзнесу (чи можна вважати "човниковий туризм" туризмом за визначенням нашого закону?), i навiть нелегальної торгiвлi людьми. Нi в законi, нi в iнструкцiях Держкомiтету з туризму не передбачено суттєвої вiдповiдальностi i дiєвого контролю за дiяльнiстю туристичних фiрм, що дозволяє деяким з них брати участь в органiзацiї нелегальної мiграцiї.
Таким чином, Закон "Про туризм" потребує суттєвих доповнень, якi б заповнили вищеназванi прогалини.
Iншою складовою туристичного законодавства України є, як вже вказувалося, мiжнароднi договори та угоди, в яких бере участь Україна. Це, насамперед, Договiр про спiвробiтництво в галузi туризму, що пiдписаний в рамках СНГ 23 грудня 1993 року, а також двостороннi угоди з Iндiєю (27.03.1992), Грузiєю (13.04.93), Великим Герцогством Люксембург (12.02.1994), Туреччиною (30.05.1994), Тунiсом (07.04.1995), Росiйською Федерацiєю (16.07.1999), Вiрменiєю (11.12.1999).
Договiр, пiдписаний країнами СНГ, загалом базується на принципах Манiльської Декларацiї по свiтовому туризму i спрямований на розвиток рiвноправного та взаємовигiдного спiвробiтництва в галузi туризму. Важливим моментом як цього договору, так i бiльшостi двостороннiх угод є зобов'язання сторiн, що домовляються, сприяти спрощенню вiзових та митних процедур, а також обiцянка своєчасного iнформування про всi новоприйнятi нацiональнi нормативно-правовi акти, якi стосуються туризму. Двостороннi угоди також, як правило, передбачають, що сторони зобов'язуються створювати режим найбiльшого сприяння представникам туристичних фiрм, якi органiзують поїздки громадян.
Мiжнароднi угоди, що в них бере участь Україна, суттєво доповнюють її внутрiшнє законодавство, однак викликає певний подив перелiк країн, з якими наша держава має вiдповiднi домовленностi. Адже лише Росiйську Федерацiю та Туреччиною можна назвати серед країн, з якими дiйсно iснує значний туристичний обмiн. Вiдсутнi домовленостi з Польщею та Болгарiєю , Чехiєю та Кiпром. Та найбiльшою прогалиною є вiдсутнiсть домовленостей з Європейським Союзом, в якому фактично завершено створення єдиної системи туристичного законодавства. На нашу думку, iснує обопiльна зацiкавленiсть у таких угодах, щоправда з рiзних причин. Для Євросоюзу важливо чiтко врегулювати це питання для того, щоб запобiгти використання туристичних структур для, насамперед, нелегальної трудової мiграцiї (наприклад, iспанськi туристичнi вiзи, якi було легше отримати, анiж вiзи в деяких iнших амбасадах, слугували каналом поповнення i ротацiї кадрiв нелегальних робiтникiв). Для України важливо привабити туристiв iз економiчно розвинутих країн, що неможливо i з огляду на законодавчi i мiжнародно-договiрнi лакуни.
Отже, Можна зробити висновки:
· Українське законодавство в галузi туризму потребує суттєвого доповнення i максимального приведення у вiдповiднiсть з мiжнародними нормами. Зокрема, Закон "Про туризм" має бути узгоджений з iснуючими мiжнародними угодами та декларацiями, а також доповнениний чiткими посиланнями на норми цивiльного, адмiнiстративного та кримiнального права. Надзвичайно важливим є недопущення використання туристичної дiяльностi для прикриття нелегальної мiграцiї, секс-туризму, бiзнесу, пов'язаного з контрабандою, що й має знайти вiдображення в українському законодавствi.
· На жаль, попри те, що в i в "Програмi розвитку туризму до 2005 року", прийнятiй Кабiнетом Мiнiстрiв України 28.06.1997, i в Указi Президента 10.08.1999 "Про основнi напрямки розвитку туризму в Українi до 2010 року" , вказується, що прiоритетним видом туризму для України залишається iноземний (в'їзний) туризм як вагомий чинник поповнення валютними надходженнями державної скарбницi та створення додаткових робочих мiсць, фактично нiчого не зроблено для спрощення згiдно з мiжнародною практикою, вiзових, митних i прикордонних формальностей. Особливо це стосується найбiльш перспективного напрямку розвитку туризму: збiльшення туристичних потокiв з країн Європи, перепоною чому є не лише невисокий рiвень сервiсу в українськiй туристичнiй iндустрiї, але й наявнiсть чисельних в'їзних формальностей.