Пошук ефективної моделі місцевого самоврядування

Першочергове питання, яке і до сьогодні викликає конфлікти між виконавчою та представницькою владою, між загальнодержавними установами та органами місцевого самоврядування, полягає в тому, як саме розмежувати сферу компетенції органів державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування.

Драгоманов пропонував досить раціональний підхід до розв'язання цього непростого питання. Він висловлював думку, що це вирішення повинно бути чітко і недвозначно зафіксоване юридичне, відображене в основному законі та в спеціальному законодавстві держави. Ці документи мали визначати функції та завдання місцевого самоврядування всіх рівнів у вигляді їх спеціальних статутів.

"Але необхідно, - пояснював він, - щоби ці статути якомога більше мали на увазі, щоби установи з більш широким колом діяльності не були керівництвом над установами з менш широким колом діяльності, а щоби кожне мало якомога більш повну самостійність у своїм колі, особливо у справах, які воно сплачує власними коштами".

У накресленнях засад майбутньої організації місцевого самоврядування Драгоманов намагався сполучити принципи прямої та представницької демократії. На основі перших він бачив за можливе організацію самоврядування на рівні сіл, громад - через збори дорослого населення і діяльність обраного й підзвітного цим загальним зборам старшини. А вже на рівні волосному, міському, повітовому та обласному функції народного зібрання передавались відповідним представницьким органам - думам.

Думи могли утворювати управи та інші виконавчі органи, а в своїй діяльності повинні були керуватися державним і обласним законодавством і наказами виборців. Не вдаючись у детальний правовий аналіз запропонованої Драгомановим схеми розвитку самоврядування (це, передусім, компетенція істориків держави і права), відзначимо, що проект "Вільна Спілка", по-перше, сконцентрував найкращі ідеї Драгоманова та його однодумців стосовно принципів організації та діяльності місцевого самоврядування, по-друге, він акумулював досягнення тогочасної української, російської, європейської та, без особливого перебільшення, світової політичної та правової думки, демократичної практики.

Нарешті, цей проект, у своїх головних рисах, був теоретично придатним для втілення у життя за умови загальних демократичних змін у Росії.

Найцікавішою і найбільш оригінальною, на мою думку, є та частина проекту "Вільної Спілки", де визначені повноваження, форми та напрями діяльності обласних дум, передбаченні їх майбутні взаємини з центральними органами влади. Тут тема місцевого самоврядування переходить у проблему теоретичних уявлень Драгоманова про організацію федеративної держави. Тому розглянемо її остільки, оскільки вона стосується вищої форми діяльності органів і структур саме місцевого, у цьому разі - регіонального, обласного самоврядування.

План розвитку місцевого самоврядування, запропонований Драгомановим у його працях, інколи відрізнявся подробицями і акцентами. Автор не вважає предметом аналізу дві попередні його політичні програми: одноосібну, у "Громаді" 1877 р., та колективну, від 1880 р., оскільки в них питанням місцевого самоврядування практично не приділено уваги. Але "Вільна Спілка" - досить цілісний теоретичний нарис. За багатьма ознаками він не тільки відповідав своєму часові, але й випереджав ідеями суспільні запити на десятиріччя, а може й більше.

Драгоманов усвідомлював огріхи та недоробки цього проекту: "Ми не мали і не маємо на увазі писати детальні проекти адміністративної і поліцейської реформи в Росії, -праця, яка вимагає більш спеціального вивчення і всебічного обговорення людьми кабінету і практики", - щиро зізнавався він.

Не варто забувати, що поява "Вільної Спілки" відноситься до часу, коли Драгоманов ще вірив у силу земсько-ліберальної інтелігенції Росії і багато узгоджених з її представниками положень цього твору є результатами драгомановських-поступок іншим учасникам проекту утворення нової організації. Це стосується, зокрема, одного з найбільш вразливих місць проекту - територіально-адміністративного поділу майбутньої держави.

На момент написання проекту найважливішим для Драгоманова було зрушити з мертвої точки український рух, зокрема, активізувати його ліберальні сили, спробувати порозумітися з всеросійською опозицією. Тому і на цей, без сумніву найкращий за своєю розробленістю проект, у якому най діяльніше взяв участь Драгоманов, варто дивитись на тлі історичних обставин його появи, з урахуванням впливів кола політиків і громадських діячів, причетних до "Вільної Спілки".

Якими б не були слушними зауваження щодо рівня правової професійності проекту, варто зауважити й інші аспекти драгомановських напрацювань із проблем місцевого самоврядування. Навіть в умовах незалежної України окремі механізми та форми діяльності органів місцевого самоврядування, теоретично розроблені Драгомановим у 1884 р., ще не стали надбанням національної практики, а залишаються предметом дискусій про можливі шляхи втілення ідей такого роду у життя. У той же час, в інших державах ці ідеї дали і продовжують давати позитивні результати.

Не перебільшуючи, а тим більше не ідеалізуючи значення проектів розвитку місцевого самоврядування, автором або співавтором яких був Драгоманов, відзначимо: їх сильні сторони - очевидні. Слабких також не бракує. Останнє зауваження стосується розв'язання питання про достатність чи недостатність політичної свободи та забезпечення розвитку місцевого самоврядування з огляду на корінні національні інтереси українців, у контексті тієї загальної моделі федералізму для майбуття народів Російської та Австро-Угорської імперій, яка і становить найбільш вагомий, а водночас сповнений суперечностей теоретичний внесок Драгоманова у вітчизняну, російську та східноєвропейську політичну думку.

4.Консервативна течія української політичної думки

В Україні він набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких, монархічних традицій. Безпосередня його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилися в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації (в підросійській Україні) та полонізації (в Галичині). Однією з перших пам'яток консервативної думки в Україні була "Історія Русів" (1818-1822 pp.) - полемічна праця з виразним антиросійським спрямуванням. У XIX ст. до консервативної течії української політичної думки належали: Г.Галаган (1819-1888), Г.Милорадович (1839-1905), В.Горленко (1853-1907), П.Куліш (1819-1897), М.Гарасевич (1763-1836), Д.Зубрицький (1777-1862), І.Могильницький (1771-1831), Й.Лозинський (1807-1889), Й.Левицький (1801-1860) та ін. На галицьких теренах особливо помітний внесок у розвиток консервативного напряму зробила "Руська трійця" - М.Шашкевич (1811-1843), І.Вагилевич (1811-1866) та Я.Головацький (1814-1888), які поєднували несприйняття й засудження тогочасної дійсності з апологетизацією минулого.

Кристалізація ідейного підґрунтя українського консерватизму була спричинена існуванням в Україні Гетьманату П.Скоропадського (1918), необхідністю вмотивування політико-правових підстав цього режиму й доведення правонаступництва монархічно-гетьманських традицій в українському політичному середовищі. Український консерватизм формувався як політико-ідеологічна концепція під досить відчутним впливом західноєвропейської історіографії та політології. Традиційними для нього є екскурси як в історію середньовічної України (Галицько-Волинського князівства, гетьманської держави Б.Хмельницького), так і в історію України новітнього часу (доби національно-визвольних змагань 1917-1920 pp.). Наслідком синтезу таких різнорідних елементів стала поява консервативної концепції - очевидно, найціннішої складової доробку української політичної думки. На концептуальному рівні ця концепція постала переважно завдяки діяльності трьох найвидатніших представників консерватизму - В.Липинського (1882— 1931), С.Томашівського (1875-1930), В.Кучабського (1895-1945). На консервативних позиціях у першій половині XX ст. перебували також такі відомі мислителі, як О.Назарук (1883— 1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944). Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму і водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М.Драгоманова був В.Липинський (основні праці - "Україна на переломі", 1657-1659; "Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті", 1920, "Релігія і церква в історії України", 1925; "Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму", 1926).

Провідними цінностями політичної філософії В.Липинського були держава і нація. "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути", - таким було політичне кредо мислителя. Ототожнивши поняття "нація" та "держава", В.Липинський зняв проблему кристалізації модерної української нації, замінивши її проблемою творення держави. Ідеал майбутньої Української держави він убачав у незалежній трудовій і легітимній (правовій) монархії зі спадковою (дідичною) гетьманською владою - монархії англійського взірця. До такої форми правління як оптимального способу організації вищої державної влади В.Липинський прийшов, проаналізувавши три методи розв'язання проблеми державного будівництва: демократія з республікою; охлократія з диктатурою; класократія з правовою - "законом обмеженою і законом обмежуючою" монархією. Під демократією вчений розумів нічим не обмежений суверенітет (самодержавство народу), під охлократією - необмежене панування однієї соціальної групи (верстви чи партії) над суспільством, під класократією - владу виборної аристократії, обмеженої послухом монархові, моральними традиціями та правом.

Основною умовою реалізації ідеї української державності В.Липинський вважав єдність - релігійну, регіональну, політичну, національну, організаційну. Досягнення цієї єдності мислитель вбачав у плеканні ідеї територіального патріотизму (всупереч поширеним тоді етнічним формам патріотизму) -єдності всіх громадян України, незалежно від національної, конфесійної чи соціально-класової ознак, та залученні до творення Української держави не тільки народних мас, а й еліти. Політична програма будувалася на таких засадах: гарантії прав і свобод особистості; стабільний державний правопорядок; поділ державної влади; забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства й забезпечила стабільну соціальну опору державній владі; об'єднання всіх українських земель в одній державі (ідея соборності); відмова від будь-яких зовнішньополітичних орієнтацій, орієнтація на власні сили; організація української еліти, яка пропагувала б культ держави і навколо якої мали б згуртуватися всі верстви українського суспільства; християнська етика - ірраціональний чинник, що має сприяти процесові державотворення.

Відсутність української державності та поразку національної революції 1917-1920 pp. В.Липинський розглядав як закономірні результати хибного курсу, неправильної державної стратегії та браку об'єднавчої національної ідеї: "Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх українців об'єднуючу, вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не брались, і тому, зрозуміло, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла".

Консервативна концепція С.Томашівського (основні праці - "Під колесами історії", 1925; "Про історію, героїв і політику", 1929) складалася з уявлень про консервативні традиції Галицько-Волинського князівства, апології діяльності греко-католицької церкви та її релігійно-етичних засад (клерикалізм), ідеї територіального патріотизму (в останні роки життя він перейшов на позиції полонофільства). Причинами втрати Україною шансу на здобуття державної незалежності в 1917-1920 pp. мислитель уважав відсутність єднальної державної ідеї, брак політико-економічної та культурної рівноваги між містом і селом, політичну гіпертрофію українського народу (надмірну політизацію мас).

С.Томашівський запропонував теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до реальних політичних потреб України. На думку мислителя, практична політика має грунтуватися лише на апробованих історичним досвідом зразках політичного життя країн Західної Європи, зокрема Англії. На відміну від В.Липинського С.Томашівський не розмежовував монархії та республіки і не ототожнював їх із демократіями. Він уважав, що монархія сумісна з демократією, якщо вона не є абсолютною; республіка є прийнятною для України формою правління, якщо вона еволюціонуватиме спочатку від традиційної монархії - гетьманату.

В.Кучабський (основні праці - "Більшовизм і сучасне завдання українського заходу", 1925; "Україна і Польща", 1933) назвав свою концепцію "позитивним мілітаризмом"; вона була пройнята вірою в те, що провідну роль у заснуванні монархічної держави мають відігравати люди військового духу та організації. Програма В.Кучабського містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед молоді, відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства; усунення декласованої інтелігенції від проводу в національному русі. Особлива надія на відродження української державності покладалася на "український П'ємонт" - Галичину, яка зможе організувати решту України на визвольну боротьбу.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обгрунтування своїх ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

5. Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870-1936; основні праці - "Загальна наука права і політики"; "Погляд на теорії права і держави", 1925; "Нова держава", 1923; "Нові проекти української конституції", 1920), В.Старосольський (1878-1942; основні праці -"Теорія нації", 1922; "Держава і політичне право", 1924; "Суспільно-політичні рухи та їх носії"'), О.Бочковський (1885-1939; основні праці - "Боротьба народів за національне визволення", 1932; "Народження нації"', 1939; "Життя нації", 1939), С.Рудницький (1877-1937; основні праці - "Українська справа зі становища політичної географії", 1923; "До основ українського націоналізму", 1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -"Меморандум уряду УНР", 1921; "Проект Конституції -основних державних законів УНР", 1921), О.Лотоцький (1870-?); основні праці - "Українські джерела церковного права", 1931; "Схід і Захід у проблемі української культури", 1939), А.Яковлів (1872-1955; основні праці - "Українське право", "Основи Конституції УНР", 1935).

С.Дністрянський і О.Ейхельман зробили спробу підготувати проекти конституцій для України, врахувавши притаманні, на їхню думку, українському народові національно-державні та етнопсихологічні традиції. Окрім того, представники націонал-демократичного напряму обґрунтовували концепцію федерації, яку намагалися поєднати з постулатом про право народів на самовизначення.

Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

• інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);
• обгрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;
• ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;
• визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Водночас обстоювався погляд на національну ідею як на основний критерій за розмежування народу і нації, підкреслювалася необхідність проведення політики "дрібної праці" та утвердження ролі Галичини як "П'ємонту" України.

Спадкоємцями національно-державницьких ідей (і певною мірою - несоціалістичних елементів демократичного народництва) виступають представники сучасних правоцентристських партій України (Рух, УРП та деякі інші).