Концепти «вибору» та «відповідальності» в українській літературі

Філософське розуміння людської екзистенції, без перебільшення, є центральною проблемою літератур усіх часів і народів. Хто вона – ця істота – Людина? Яке її призначення на землі? Так чи інакше до цих питань звертається кожен письменник.

У своєму дослідженні маємо намір зупинитися на окремих інтерпретаціях цієї невичерпної проблеми в літературі, зокрема її тлумачення в екзистенціалізмі, та здійснимо спробу інтерпретації двох основних, на нашу думку, визначальних для людського існування постулатів – «вибору» та «відповідальності» за нього.

Французькі екзистенціалісти, зокрема Ж.П.Сартр, А.Камю, Ф.Кафка, К.Ясперс стверджують, що людина існує в абсурдному світі, адже народжується для того, щоб померти. Щоб виправдати її існування в цьому абсурді, вони дають право людині на вибір, наголошуючи, що народжується вона «чистою дошкою» (tabula rasa), і саме її життєвий вибір визначає, чим вона наповнить книгу свого буття.

Філософи наголошують, з чим ми абсолютно погоджуємося, що найбільше людська сутність розкриває себе у кризовій ситуації її життя, коли перед нею постає вибір, як правило, – між добром і злом. Ми хочемо наголосити на важливості вихідного постулату за цей вибір – відповідальності за нього. Важливо, що й християнство дає цей вибір, передбачаючи відповідальність за нього, – рай чи пекло.

То чому ж так часто людина сама створює своїм вибором пекло у суспільстві? Можна навести безліч прикладів цьому зі світової та української літератури, але ми зупинимося на кількох, які є, певним чином, застереженням, до якого ми не прислухалися, що і призвело до трагічних подій сьогодення. Це, зокрема, «Слово про похід князя Ігоря» невідомого автора, «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, «Я (Романтика)» М.Хвильового та новела «Подвійне коло» Ю.Яновського, у яких відтворено трагічні помилки української історії XII, XVII та XX століть.

За Є.Маланюком, саме “митці перші відчувають повів нової епохи, бо вони – в найліпших своїх представниках – завжди чатують на границі прозріння”[]. Від суспільства залежить – прислухатися до попередження чи ні.

У «Слові…» автор звертається і до минулого і до сучасного, переходячи від епічної розповіді до ораторської мови, виконуючи цим самим завдання пристрасного і впевненого агітатора за згуртування всіх руських сил для відсічі ворогу.

Ще задовго до походу Ігоря, з 1061 р., на Руську землю, що зазнала немало біди від печенігів, стали нападати половці. У «Повісти временных літ» від 1093 р. змальовано трагічну картину нестерпних страждань руських людей, які стали жертвою цих нападів. Об'єднаній боротьбі з кочовиками були на перешкоді в ті часи численні князівські міжусобиці як наслідок феодального роздроблення давньоруської держави, перші ознаки якого проявилися вже в середині XI ст.

У XII ст. боротьбою з половцями уславився київський князь Володимир Мономах, який з 1103 до 1116 р. організував чотири походи проти степовиків і відкинув їх за Дон і частково на Кавказ. Син Мономаха Мстислав намагався продовжити справу батька, але після його смерті (1132) половці знову зміцніли і відновили напади на Руську землю. Подальше роздроблення Київської держави, загострення на Русі класової боротьби, користолюбна політика князів і бояр – все це полегшувало половцям можливість безкарно нападати на Руську землю і спустошувати її.

Водночас, поряд із занепадом Київської землі, зміцніли окремі руські князівства, які могли б взяти участь у боротьбі з половцями, якби подолали свою політичну відокремленість і відмовилися від міжусобиць. Автор «Слова», звертаючись після поразки Ігоря з закликом до владимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо постояти за Руську землю, так показує його воїнську силу: «Ти ж бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти». Ще більш образно малюється ним могутність галицького князя Ярослава Осмомисла: «Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступивши королеві путь, зачинивши Дунаю ворота, метаючи тягарі через хмари, суди радячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями». Але на енергійний заклик автора ніхто не відгукнувся: руські князі не об'єдналися для відсічі половцям, і давньоруська держава під натиском степовиків дедалі більше занепадала.

Князь Ігор Святославич був добре відомий на Русі як непримиренний ворог половців. Три рази він перемагав їх. Перший раз – у 1174 p., два інших – у 1183 р. В березні 1185 р. Ігор збирався допомогти київському великому князю Святославу в поході на половців, кажучи: «Не дай бог нам відмовлятися від війни з поганими, – погані всім нам спільний ворог», але через ожеледицю йому не вдалося тоді здійснити свій задум. Незабаром – менше ніж через два місяці після того – Ігор вирушив на половців без домовлення з київським князем і зазнав поразки. Тут іще раз далися взнаки наслідки сепаративної політики князів, яка давала змогу ворогам по частинах підривати воєнну міць Русі, тоді як об'єднання руських князівств забезпечувало б перемогу над половцями.

Автор «Слова» виступає палким патріотом, якому дорогі честь і добробут Русі. Він закликає князів до об'єднання всіх руських сил проти ворога, умовляє їх припинити чвари і спільно виступити проти половців «за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича». Основна публіцистична ідея «Слова» – визнання необхідності об'єднання князів для захисту Руської землі, для ліквідації гірких наслідків невдалого походу Ігоря.

Автор упевнений в тому, що, тільки об'єднавшись, руські князі зможуть завдати половцям рішучого удару, а роз'єднання і егоїстична політика князів веде до лиха. В уста Святослава київського літописець вкладає «золоте слово», де Святослав скаржиться на те, що немає «допомоги від князів», що «минули щасливі часи». Бездіяльний брат його Ярослав чернігівський, військо якого «без щитів, з ножами захалявними кликом полки побиває, дзвонячи в прадідівську славу». Ярослав усунувся від боротьби з половцями, як усунулися в ті часи й інші князі.

Благополуччя південної Русі мислилося автором «Слова» як спільна турбота і спільна справа всієї Руської землі і всього руського народу, і тому він закликає до боротьби з половцями не тільки тих князів, володінню яких безпосередньо загрожувала небезпека від половецьких вторгнень, але й тих, які могли б не боятися за свої володіння. За тих політичних умов, що склалися в Київській Русі наприкінці XII ст., тяжка воєнна невдача, яка спіткала Ігоря і призвела до небувалого ще на Русі полонення чотирьох князів – учасників походу – і до загибелі їхнього війська, повинна була розцінюватися найдалекогляднішими сучасниками як тяжке випробування, як своєрідне останнє попередження князям, що діяли врозбрід.

Створення «Слова» було виявом активного втручання поета-громадянина в події, які загрожували фатальним наслідком для Руської землі.

Темою першого історичного роману в українській літературі «Чорна рада» є зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. – доби Руїни. Головна ідея –утвердження думки про необхідність національної зла­годи українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

П. Куліш звернувся до подій, що відбулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Від різних соціальних верств на гетьманство були висунуті Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький. Останній, заручившись підтримкою «низів», здобув булаву, стративши після цього Сомка та його прибічників. Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо брався до змалювання не окремих епізодів боротьби, а цілісного, майже всеохоплюючого показу української дійсності тих часів (у романі діють гетьмани; старшина, городове козацтво, січовики, низови­ки, міщани, селяни).

У творі яскраво відчутні авторські симпатії і антипатії. Будучи виразником інтересів старшини, городового козацтва, кармазин­ників, Куліш не приховує симпатій до Сомка, ставленика найзаможнішої частини українського суспільства, до попа-полковника Шрама. Але письменник змальовує і «тяжко грошовитого» пана Череваня, і справжнього магната Гвинтовку. Соціально диферен­ційовано показав Куліш ту частину суспільства, що підтримувала Брюховецького. Тут старі мудрі січовики і молодінедосвідчені за­порожці, селяни й міщани, навіть старшина. Одних Брюховецький приваблює простотою і доступністю; інші, як Гвинтовка, ро­блять на нього ставку, використовуючи момент, орієнтуючись в обстановці; треті сподіваються помститися багатіям і пограбу­вати городову заможну старшину.

Система образів роману відповідає основному завданню тво­ру – показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єд­ність. Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Можна на­віть говорити, що Сомко – ідеал гетьмана, з точки зору П. Куліша, носій думок автора. Сомко бореться за міцну державу, за­порукою якої має стати гетьман, він мріє про об'єднання України, в якій інтереси старшини, а не «низів», будуть найголовнішими. Він зображується «щирим і незлобливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Для Шрама він «щира козацька душа», для Петра – «гордий, пишний і розумом високий геть­ман... золота голова». Він мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна».

Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в романі найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продов­жувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зло­жити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під од­ну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі – і буде велика одностайна Україна».

Причину поразки Сомка на користь Брюховецького письменник вбачав тільки у політичній коротко­зорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був ошуканий старши­ною.

Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, – Брюховецький, Васюта, Вуяхевич – позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші... Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки вер­ховодити над іншими».

Новела "Я (Романтика)" розпочинається ліричним вступом, у якому зображено образ Марії, прообразом якої є біблійна Пречиста Діва. Для головного героя це ще й образ рідної матері, символ усього найсвятішого, терпенного й терплячого, всепрощаючого у своїй любові. Велику роль у новелі відіграє символ "загірньої комуни", асоціативно почерпнутий зі сковородинських уявлень про рай на землі й "нагірню республіку" як осередок праведників. Символіч­ним є також бій годинника, що часто повторюється тоді, коли людське начало на короткий час бере верх над звірячим, годинник у творі відіграє роль перестороги Бога, є нагадуванням про короткочасність перебування людини на землі та її необхідність у будь-яку хвилину дати звіт за вчинки перед Всевишнім. Безіменний голова трибуналу – революційний роман­тик, який мріє про щастя для всіх у майбутньому, хоч би це примарне ща­стя й будувалося на горах людських кісток і ріках крові. І він не просто мріє, він вже остаточно втягнутий у злочинний вир: судить, допитує, роз­стрілює, причому робить це ще й з роздумами й навіть «самооправдания­ми», нібито іншого вибору нема, що так було завжди, що взагалі "темна історія цивілізації".

У новелі дуже влучно вжито слово "м'ятежний". Українського відповідника воно не має, але означає "той, що вагається", "той, що сам не знає, чого прагне, чого хоче". Цим словом мати тонко підкрес­лює внутрішній стан свого сина, його приховані від усіх, від неї і навіть самого себе тяжкі вагання, страждання, муки совісті, загнані у підсвідомість.

Безіменний голова трибуналу виховує себе як надлюдину. Він переконаний, що заради комуни не побоїться віддати своє життя, піти на будь-який крок, будь-який злочин. У той же час мати для нього на початку новели – вища цінність від ілюзорного ідеалу.

Ситуація в новелі M. Хвильового трагічна, бо його герой сам мусить вибрати між світлом і темрявою: добро чи зло, шлях людяності, гуманізму, всепрощення чи круту стежку служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрі авторської уваги i є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино праведний шлях.

Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), на якого покладено провідну місію в цьому фантасмагоричному дійстві, що розгортається перед очима читача. Він керує батальйоном. що складається з «юних фанатиків комуни», i не повинен допустити бунту, мае розчищати в тилу дорогу роволюіонерам. Але на авансцені виступають лише кілька дійових осіб, які є «чорним трибуналом комуни» i водночас уособлюють кілька різних типів революціонерів. Вони у творі називаються дегенератами, тобто виродками (в перекладі з латини). Це доктор Тагабат, жорсткий, з залізною волею, «холодним розумом i каменем замість серця», для нього висока мета виправдовує будь-які засоби. «Вірний вартовий на чатах», налаштований слухняно, швидко, акуратно виконати наказ. Молодий хлопець Андрюша, який мае „кволу волю”, призваний у чека насильно, буває, не витримує, проситься на фронт, але поступово звикає до свого «права купатися в калюжах крові». Його дегенерація відбувається на наших очах.

Нарешті, найголовніший серед дегенератів – образ умовного «Я». Biн називає себе «справжнім комунаром», водночас усвідомлюючи справжність справи, яку виконує він i його трибунал – це «чорно-брудне діло». Biн також усвідомлює i своє внутрішнє роздвоєння, наявність усередині себе добра i зла: «..Я – чекіст, але я i людина». Віддаючи накази на розстріл «винного i майже невинного обивательського хламу», він заспокоює себе тим, що «так треба», У своїй душі він відчуває постійну присутність «безвихідного хазяїна» – звірячого істинкту. Часом від цього усвідомлення йому стає зовсім нестерпно, він мучиться. Але виходу не бачить. Вряди-годи в тій його душі другою половинкою з'являється образ рідної матері як «прообраз загірноі Mapiї». Пізніми ночами він повертається з повсякденної вакханалії крові, смертей, убивств до «самотнього домика», біля якого так тепло пахне м'ятою i де його чекає сива його мати. Їй він може довірити свій біль i своє сум'яття, тут може дати волю «одному кінцю своеї душі», стати просто ніжним i стомленим сином.

Картини загальноі кривавої дії змінюють одна одну.

Ось допит двох теософів – чоловіка i жінки (матері трьох дітей), які в хаосі сучасного світу шукають нового месію. 3 чекіста вони не наважуються його зробити i за це розплачуються життям.

Ця сцена змінюється найголовнішою, яка поступово переростає в кульмінаційну. Вводять трупу версальських черниць. Їх навіть не допитують. Але раптом «Я» побачив серед них «свою печальну матір, з очима Mapii». Образ реальної матері цим невеликим уточненням підноситься до символічного її сприймання натовпу а слова «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги.

Новела «Я (Романтика)» передає тривогу, сум'яття, роздвоєність душі самого М. Хвильового, що, так само як його герой шукав можливості поєднати непоєднанне. Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ i за людину в цьому новому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на вибраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж можна виправдати найвеличнішими ідеями вбивство рідноі матері? Так само як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеі проголошуються нібито заради щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття; розпач i водночас наростаючу хвилю цього антигуманізму він не в силі зупинити, може лише зафіксувати як неминучий факт. Для сучасників i нащадків. Щоб подумали i зупинилися.

Юрія Яновського справедливо називають новатором в українській літерітурі. Він–один із представників неоромантичної течії, мабуть, тому в новелах «Вершники» найменший за обсягом і найзмістовніший за тематикою про громадянську війну на Україні–це болючі, але правдиві сторінки нашої історії.

Новелу «Подвійне коло» вибудовано на умовній, алегоричній ситуації – на невеликому клаптику степового півдня України мало не водночас сходяться загонів різних ідеологічно-політичних угруповань: денікінці, петлюрівці, махновці, червоноармійці. Час і простір тут також умовні, художні, адже історична конкретика в новелі насправді відсутня.

Так, у степу під Компаніївкою в обмеженому часі ніколи не збиралися разом різні воюючі загони. Той умовний бій символізує всю складність ситуації в Україні під час громадянської війни. Назва новели «Подвійне коло» (клас і рід) є поетич­ною метафорою, яка узагальнює події громадянської війни, їх жорстоку суперечність. Адже символічно, що всі командири цих загонів – брати Половці, сини однієї матері й батька. Найстрашніше, що всі вони заради своїх ідей убивають один одного. Отже, письменник моделює умовну ситуацію, яка відтворює справжню суть братовбивчої війни в Україні.

Більшовика Івана Половця зображено таким же вбивцею, як і його братів, хіба підступнішим і полохливішим, бо стріляє в спину полоненим; наймолодшого Сашка «по-материнському» прощає, залишає «на виховання» (чи не перевихо­вання репресійними органами?); Панаса спонукає до самогубства. Варто згадати з цього приводу запис Ю. Яновського в нотатнику: «Недаром Ігор-князь, надсилаючи виклик ворогам, просто казав: «Іду на Ви!» Я бачив тоді цього князя, бачив його воїв, твердих і високих, як дуби, їхній хребет не вивчений був іще гнутися, його згинала тільки смерть»[4]. Цей запис і містить прозорий натяк на втрачену сучасниками людську гідність, притаманну далеким пращурам, через що постала ганебна їй заміна – рабське плазування перед сильними світу цього, нерозбірливе прийняття чужих ідеологій тощо.

У «Вершниках» через художні образи Ю. Яновський дає власну оцінку зображе­ного братовбивства, розставляє гуманістичні, загальнолюдські акценти. Письменник підсвідомо звертається до цінностей християнської моралі. Використовуючи біблійний міф про Каїна та Авеля, він не сприймає і не підтримує братовбивчий спосіб вирішення конфліктів. Хоч у новелі кілька разів і повторюється фраза «рід розпадається, а клас стоїть», але для автора вона є лише болісною констатацією страшних реалій революційної дійсності, як і загрозливою насторогою небезпеки «подвійного кола».

Шабельний бій у степу під Компаніївкою – це згусток драматичних колізій громадянської війни, яка розвела по різні боки барикади рідних братів Половців. Ворожнеча між членами родини не є відступом письменника від правди життя Громадянська війна зводила віч-на-віч у смертельному бою батька і сина, родичів, чоловіка і дружину.)

Він перш за все показав трагедію народу, який був втягнутий у братовбивчу громадянську війну, трагедію матері, яка втратила трьох своїх синів-богатирів, трагедію роду, який втрачає свої найсильніші гілки. Письменник залишив своїх героїв у передчутті дороги, а якою вона була для чесних і порядних людей, ми вже знаємо з історії.

Сучасний авангард (у широкому розумінні терміна) повертає особистість до відповідальності, до необхідності власного вибору, створюючи безпрецедентну морально-естетичну ситуацію, коли особистість не може покладатися на загальносуспільну систему світогляду і мусить весь час творити свою власну систему, несучи відповідальність за свій вибір. Можливо, саме реабілітація особистого буття через відповідальність (особиста реакція на “ситуацію скандалу” і “ситуацію депресії”) і є прагматичним надзавданням авангарду, що призводить до постійного коригування суспільної свідомості.

Головну думку усіх цих творів можна сформулювати дуже коротко: заклик до єднання та відповідальності за свої вчинки, що є надзвичайно актуальним і у сьогоднішньому вимірі нашого життя. Тому кожна людина повинна пам'ятати: які б перешкоди не ставали на життєвому шляху, звинувачувати обставини та інших людей у своїх проблемах – це не вихід. Потрібно, перш за все, розібратися у собі і визначити, якою дорогою йти – дорогою добра чи дорогою зла. Вибір за людиною – і цьому вибору завжди має передувати відповідальність за нього. Байдужість – найбільший злочин на землі.