Фрейдизм та неофрейдизм (З. Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм)

Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм, що розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленій в основному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму є З.Фрейд та Е.Фром /неофрейдизм/.

Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії і перш за: все енергію сексуальних потягів /лібідо/, яка виливається в нервози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реалізація цих потягів. Е.Фром соціалізує факт соціальної напруженості іншими, більш широкими причинами, ніж сексуальні.

Структура психіки особи за Фрейдом складається з 3-х елементів. "Воно" - архаїчна безособова частина психіки, "Над-Я" - установка суспільства і "Я". Свідоме "Я" виступає як поле боротьби між "Воно" і "Над-Я", яке витісняє егоїстичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє їх в сферу підсвідомого. Існують кілька різновидів, які одержав назву неофрейдизму, зокрема це біологізаторські теорії, пов’язані зарахуванням зовнішніх факторів, та культурно-соціологічні. Наприклад, у Е.Фрома замість "лібідо", критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально-культурні фактори, замість сексуальних, як у З.Фрейда.

Підбиваючи підсумки по всій темі, слід зробити висновок про багатогранність і багатопроблемність сучасної філософії, її гуманістичну спрямованість.

Юнг звільняє себе від необхідності зважати на історію дитячої сексуальності у зв'язку з причинами неврозу. Юнг - творець "аналітичної психології ", прославлений і украй плодовитий учений, книги якого можуть бути поставлені поряд один з одним без внутрішнього підпорядкування і супідрядності. Сам Юнг неодноразово підкреслював, що лейтмотивом його робіт є прагнення пояснити питання історії, розглядаючи конкретні історичні теми через призму несвідомої діяльності душі сучасної людини. Він відмовляється від таких фрейдистських положень, як "эдипов комплекс", "витіснення", "сублімація", вважаючи їх "нереальними", "символічними" поняттями.

Центральним поняттям для Юнга стає поняття несвідомого, звільненого від сексуальності, але що володіє універсальною, надперсональною природою. Оскільки явища несвідомого раціонально, логічно пояснити немає ніякої можливості, Юнг в період своєї лікарської практики шукає закономірності, що породжують їх, в самій людській психіці.

Особливе місце в подальшому розвитку філософії психоаналізу займають роботи Еріха Фромма.

Намагаючись застосувати психоаналіз до філософії, соціології і науки про релігію, Фромм виходить за вузькі рамки психоаналізу. Прекрасно орієнтуючись у філософії і психології, він створює самостійний напрям аналітичній соціальній психології, покликаній з'ясувати, якою мірою і яким чином душевний апарат людини є причиною, що визначає формування і розвиток суспільства. Фактично це було питання про філософські і соціально-психологічні основи інтеграції суспільства.

Пізніше, працюючи в США, Фромм сприйняв теорію міжособових відносин, ключовою проблемою якої було особливе відношення кожної людини до світу - як альтернатива фрейдизму, що спирається на теорію потягів. З того часу починається розбіжність Фромма, що у результаті створив власну концепцію антропології, з фрейдівським усюдисущим эдиповым комплексом і прагненням до задоволення інстинктивних задоволень. І надалі Фромм постійно піддавав гострій критиці теорію і техніку психоаналізу Фрейда і невисоко цінував його послідовників - ортодоксальних повчальних аналітиків.

Цінність соціально-психологічного підходу Фромма полягає не в тому, що він дозволяє проникнути в психічну своєрідність окремого члена групи, але в тому, що встановлює загальні психічні тенденції, що грають, на його думку, вирішальну роль в розвитку суспільства. Фромм прагне пояснити динаміку змісту суспільної свідомості і його представників із зміни неусвідомлюваних явищ душі не невротиків, а звичайних, нормальних людей, членів цього ж колективу, суспільства. Мова йде про психоаналітичному проникненні в закономірності підсвідомих процесів і дослідженні дії "життєвої долі" на підсвідомі імпульси, реакції, установки, або, кажучи мовою Фрейда, на долю потягів індивіда.

Фромм вважає, що тільки аналітична психологія може показати, які підсвідомі зв'язки, суспільства, що існують усередині, сприяють згуртованості, стабільності суспільства, а також зробити зрозумілими і ясними відхилення від очікуваних напрямів, перспектив розвитку. Так Фромм створює передумови об'єднання марксизму і психоаналізу в рамках "аналітичної соціальної психології", що пояснює "загальні, соціально значущі душевні позиції і ідеології

41.Сутність метафізичних проблем.

Тепер приступимо до з’ясування однієї з найважливіших тем філософської науки, яка має виключне значення для її розуміння. Мова йтиме про онтологію.
Сутність онтології. Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто – суще, сутнісне, логія – вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об’єктивні закони і т.п.).
По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана “трансцендентальна онтологія” Гуссерля, “Критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з’ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб’єкта і об’єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття “онтологія” складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті “онтологія” знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об’єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як “онтологія”.
Що означає поняття “буття”? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій.

37.Екзистенціалізм

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки. Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого виводяться з існування людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової істоти, а не розумної, що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті, на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові, а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах.Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації, він працював на формування сильної особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер, Сартр і Камю,які намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога.

Головною темою дослідженняекзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини.

На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єкта грішить гносеологізмом — зведенням людини до суб'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як суще, як предмет.

Всупереч такому гносеологічному підходу, коли людина розглядається як суб'єкт, що протистоїть сущому як об'єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за словами Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'язане з буттям світу.

Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити так: традиційна філософія (т. з. метафізика) і наука, що формується на її основі, на думку екзистенціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, того, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до світу, — це «мати», тоді як екзистенціалісти пропонують «бути» людиною в світі.

Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини

Сартр наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «виходом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предметах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття, тобто ніщо.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях.

Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існуванню і притаманні загальні структури, але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.

Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смертності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього.

Сартр приділяв особливу увагу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною складовою людського існування. Сартра мало цікавлять соціально-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзистенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити можливості його вибору.

У розумінні моралі Сартр фактично переходить на позицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини.

Ясперс вбачав в ері науки і техніки велику небезпеку для людського існування — небезпеку втрати свободи і самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування (комунікацію). Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистенції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілізації — в духовній переорієнтації людей.

38.Структуралізм та пост структуралізм (М.Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ж.Бодрійяр та інші) Виникнення структуралізму пов'язано з переходом гумані­тарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретич­ного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали вико­ристання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Головні представники структура­лізму Леві-Строс, Фуко, Дерріда, Лакан, Барт.Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна іде­альна модель. Характерна риса структуралізму - бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами вия­вити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми зна­кових систем. Об'єктом дослідження структуралізму є культу­ра як сукупність знакових систем, мова, наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об­'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє виявити прихо­вані закономірності, яким підсвідомо підкоряється людина.Леві-Строе розвиває концепцію «надраціоналізму» про встановлення єдності чуттєвих і раціо­нальних засад, які втратила сучасна європейська цивілізація. Гармонію першопочатків він вбачає у первісному міфологічному мисленні, як абстрактні, фундаментальні супе­речності буття зводить до конкретних чуттєвих образів. Міфологічне мислення він вва­жає колективним несвідомим, що є Найбільш зручним об'єктом для вивчення анатомії людського розуму і тих його структур, котрі, за Леві-Стросом, єдині для стародавньої і сучасної люди­ни. Такі явища європейської культури, як релігія, філософія, соціально-моралістичні вчення визначаються, як вважає Деррі-да, «логоцентристськими установками», тобто опорою на «голос-логос» (слово, що звучить), а також на фонетичне письмо з ха­рактерним для нього розчленуванням знакової форми і змісту. Умови подолання європейської метафізики Дерріда вбачає у відшукуванні її історичних джерел засобом аналітичного розчленування («деконструкщі») самих різних текстів гуманітарної культури, виявлення у ній опорних понять (перш за все - поняття буття), а також шару метафор, у котрих відбиті сліди попередніх культурних епох.Фуко пропонує побудувати особливу дисципліну («архео­логію знання»), що вивчає історично мінливі системи інтелек­туальних передумов пізнання і культури на матеріалі філології, психології, психіатрії. Згідно з Фуко, ці передумови визначають­ся пануючим у культурі того чи іншого періоду типом семіо­тичного відношення, або відношення «слів» і «речей». Він ви­діляє три системи таких передумов (три епістеми): відродження, класичний раціоналізм і сучасна.

Лакан ставить на місце психічної структури Фрейда («Воно» - «Я» - «Понад-Я») тричленну схему «реаль­не - уявне - символічне», головний момент якої - взаємодія уяв­ного і сим­волічного. Лакан вважає, що несвідоме структуроване як мова. При цьо­му несвідоме пов'язується у Лакана не з сексуальністю, а з істо­ричними порядками культури; мовні ж знаки абсолютизуються в концепції Лакана як сила, що обумовлює не тільки психіку людини, але й її долю.

Структуралісти виявляють структуру людини і історії, що відображує суперечність між людиною і соціальними структу­рами. При розгляді суспільних явищ структуралізм ігнорує людину, заперечує внутрішні суперечності як джерело розвит­ку і зміни структури об'єктів. Людина, суб'єкт або взагалі вино­ситься за межі розгляду у структуралізмі, або трактується як щось залежне від функціонування об'єктивних умов.

43Соціальний простір та соціальний час, їх специфіка.

 

Проблема часу – одна з найбільш дискусійних як у вітчизняній, так і в зарубіжній філософській літературі. Така зацікавленість значною мірою пояснюється тим, що, будучи однією з ґрунтовних категорій філософії, час разом із простором, рухом, відношенням, мірою тощо конституює базис будь-якої світоглядної системи і тому цілком може бути включений як універсальний критерій при дослідженні ментальностей. Осмислення часу має важливе значення як для соціальної філософії, так і для філософії історії. Загострення уваги на універсальних темпоральних стереотипах продиктована, зокрема, змінами у сучасному соціумі, а саме тими трансформаціями, які виявляють поступове наближення різних культур, і, відповідно, поява великої кількості культурних універсалій, широкої палітри національно забарвлених, а також різноманітних марґінальних духовних феноменів.Проблема сприйняття і осмислення часу – це ще і проблема ціннісної інтерпретації людиною свого життя, яка тісно пов’язана з аксіологічною і гносеологічною сторонами людського існування, і яка піднімає питання самореалізації і духовного становлення особистості. Філософські дослідження проблеми часу проводилися в різних аспектах. У сучасній науці закріпилося уявлення про дві основні концепції часу – циклічної і лінійної. Їх докладну характеристику і еволюцію сприйняття часу від циклічного до лінійного описали Є.І. Головаха, О.О. Кроник, М.О. Парнюк і І.В. Огородник.Проблема становлення категорії часу розглянута в монографіях А.Я. Гуревича, А.М. Лоя і В.І. Шинкарука, де досліджені соціально-історичні, онтологічні і гносеологічні аспекти аналізованої категорії і описані етапи її розвитку від античності до сучасності. Соціальні час і простір забезпечують дію механізму історичної спадкоємності. Саме через ці форми люди продовжують, розвивають буття, яке їм залишають попередні покоління. Соціальний час «пронизує» продукти культури -і а мистецтва, знаряддя виробництва, переходячи з потенціальної форми в актуальну через діяльність наступних поколінь. Соціальний простір — це «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв'язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів. Цей простір виникає разом із соціальними відносинами: це простір вулиці й залізниці, міста й села, змісту книги або архітектурного ансамблю. Протяжність соціального простору вимірюється не кілометрами чи гектарами, а «дистанцією» відносин на кшталт мета—засіб, ідеальне — матеріальне, дійсне — можливе тощо. Проходження соціального простору — це перетворення суспільства в історичному процесі через колективну практику людей, їх спілкування. Соціальний простір—це також історичні зв'язки поколінь, епох, культур.

 

44. Уявлення філософів про буття як субстанцію та як становлення в історичній ретроспективі.

Буття як становлення :

За Гераклітом, світ є вічним ста­новленням, пливом усіх речей, в яких неможливо знайти немину­щого буття(буття в світі є лише видимістю); за Парменідом, існує одне незмінне буття (метафізична абстракція елеатів), будь-яка зміна — лише обман чуттів.

За метафізикою Платона, світ постав єдиним цілим: сутністю (ідеями) і становленням (явищами). Для Платон становлення є буттям, але водночас і небуттям, ще — небут­тям або вже не буттям , і саме в цьому полягає неповноцінність світу як становлення порівняно з світом сутності

А. Шопенгауер. На його думку розум і свідомість відіграють у бутті людини суто технічну роль, поза тим основні життєво важливі життєві процеси відбуваються без участі інтелекту.

Ф. Ніцше. ”Немає буття є тільки становлення”.Становлення є динамічна першооснова життя, у той же час життя-це діяльність, творчість людини, її самовираження, що дозволяє їй реагувати і пізнати саму себе.

А. Бергсон. Життя-це метафізичний(метафізика(понад фізичне)-наука про фундаментальні основи всього сутнього. Метафізика шукає коренів буття) процес, могутній потік творчого формування. Із напрямами життя цей потік творчого формування розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. У Бергсона інтелект-це матерія. Життя прагне вгору, а матерія вниз. Буття як субстанція:

Г. Лейбніц. Центром філософії є вчення про методи як прості неподільні субстанції. Він наголошує, що субстанція безмежна, неподільна, багатогранна.

Б. Спіноза. Він відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Прояви субстанції: речі, явища, реальність. Субстанція-це єдність Бога і природи. Субстанція може бути лише єдина і по своїй суті вона незмінна. Р. Декарт. Роз’єднав єдине на дві самостійні субстанції: на природу(матерію), способом буття якої є механічний рух, а атрибутом-протилежність, та на дещо особливе і духовне-на мислення.

45. Проблема буття в ХХІ ст. та її зв'язок з новітніми теоріями фізики.

Однією з необхідних умов виявлення буття є людська свідомість. І дуже цікаво яка вона у цій свідомості. В цьому допомагає розібратися наука, на яку ми спираємося задля того, щоб з’ясувати істину, а не тільки відчувати на рівні передчуття. З цією метою існує наукова картина світу, що зібрала в собі надбання багатьох наук. Одним із вирішальних факторів у пізнанні наукового світу постає фізика. У сучасному перебігу подій буття є динамічним, знаходиться у зв’язку всього з усім, має свою ієрархічну будову. На всіх її рівнях діють свої закони та особливості. Сучасна фізика намагається створити теорію великого об’єднання, що все буде підпорядковано якійсь єдиній системі, та ціль поки що не досягнута. Буття – це дуже суперечлива річ, бо поєднує в собі єдність і множинність, перервність і неперервність, скінченність та нескінченність і таке інше. Стає цілком зрозуміло, що буття, як і будь – що у фізиці, поняття відносне, не має ніяких меж, бо їх іще ніхто не знайшов. А оскільки фізика вивчає природні процеси, то для пошуку буття часто доводиться звертатися до супротивного – небуття. Отже, буття в наш час постає як щось відносно безмежне і широке. Всі предмети знаходяться у бутті доки з ними не відбувається якихось змін. Тоді можна казати, що вони переходять у небуття, але це не стосується людини. Бо вона переходить у небуття, коли все її оточення переходить в нього, а не окрема, його частина.

46. Розкрийте проблему можливості пізнання світу як головне питання гносеології.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін. Хоча теоретико-пізнавальна проблематика почала розроблятися ще в античній філосо,фії, чітко відокремлено вона була поставлена у філософії Нового часу. Дискусії щодо того, "що є джерелом людських знань — відчуття чи розум?" — привели у XVII-XVIII ст. до відокремлення в теорії пізнання двох протилежних підходів — сенсуалізму (емпіризму) та раціоналізму. Сенсуалісти (від лат. sensus— відчуття) Д.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм відстоювали положення про те, що людські відчуття, сприйняття є джерелом людських знань. Оскільки це положення за своїм змістом близьке до положення "досвід є джерелом знань" (досвід неможливий без відчуттів і сприйняття), то їхня позиція визначається також як емпіризм. Раціоналісти (від лат. rationalis— розумний) Р.Декарт, Г.Лейбніц, Б.Спіноза вважали, що джерелом знань є розум. При цьому питання про джерело знань було органічно пов'язане із суто онтологічним питанням про те, що саме лежить в основі знань: матеріальний чи ідеальний світ (Бог, відчуття, сприйняття, досвід). Ні у сенсуалістів, ні у раціоналістів не було (і немає) єдиного розуміння того, який онтологічний фундамент Буття (матерія, природа чи ідеальний світ) визнається джерелом знань. Питання про напрямок розвитку знань — чи воно ґрунтується на відчуттях, досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагальнень, чи, навпаки, має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери — було тісно пов'язане з дослідженням теоретико-пізнавальної специфіки форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального знання (понять, суджень, умовиводів). Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не тільки конкретно-науковому, ретельному філософському дослідженню особливостей чуттєвих (досвідних) та раціональних форм знання. Тривалий час ці дослідження відбувалися під знаком все більшого протиставлення чуттєвих та раціональних форм знання. Але в історичній перспективі ця гносеологічна епоха закладала фундамент для того адекватного вирішення проблем, за яким чуттєве (досвідне) та раціональне — це не антиподи, а діалектичне взаємодоповнюючі структурні і в той же час динамічні елементи цілісного процесу людського пізнання. Своєрідність сучасного контексту постановки й розв'язання теоретико-пізнавальної проблеми джерела людських знань визначається як особливостями рівня розвитку наукових знань, так і особливостями сучасного арсеналу теоретико-пізнавальних категорій. Теоретико-пізнавальне осмислення якісних змін у науці сприяло збагаченню категоріальної "мережі" гносеології, введенню поряд із категоріями "чуттєве знання", "раціональне знання" категорій "емпіричне знання", "теоретичне знання". А це пов'язано з вичлененням проблеми співвідношення емпіричного і теоретичного знання в науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у "знятому" вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці виявилась структурна складність, неоднорідність компонентів або "шарів" емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як система взаємопов'язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експериментального обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсякденного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однозначності використання понять і мови науки взагалі, Сучасна математика, що належить до теоретичного знання, як підкреслюють А.М.Фінкельштейн і В.Я.Крейнович, "на відміну від математики кінця XIX — початку XX ст., яка в основному обмежувалася дослідженнями об'єктів, що мають прямий фізичний смисл, нагромадила і продовжує нагромаджувати велику кількість суто формальних, безпосередньо не мотивованих фізикою моделей, які, однак, можуть бути, і досить часто бувають, математичним підґрунтям альтернативних теорій". З урахуванням цього оптимальна стратегія здобування нового емпіричного знання в сучасній науці "полягає вже не в простому нагромадженні нових експериментальних даних, а в постановці в основному лише таких експериментів, які дають змогу виключати найбільшу кількість альтернативних теоретичних концепцій". Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному світі — це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають численні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи накладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, "зрізи" дійсності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність. Такий механізм руху пізнання визначав перехід від неевклідових геометрій до розуміння фізичного простору в теорії відносності. Поняття джерела знань про світ — відчуттів, досвіду, емпіричного знання — відрізняється від поняття джерела (начала) побудови знання. Лише на ранніх стадіях наукового дослідження, коли здійснюється перехід від переважно емпіричного вивчення об'єктів до їх теоретичного опанування, конструкти теоретичних моделей створюються через безпосередню схематизацію досвіду. А потім вони використовуються в функції засобів побудови нових теоретичних моделей, і цей засіб починає домінувати в науці. А це означає, що є глибока раціональна ідея в теорії пізнання І.Канта, коли він веде мову про апріорні (від лат. a priori— до досвіду, незалежно від досвіду) передумови знання. Цілком очевидно, що дилема теорії пізнання XVII—XVIII ст. — від досвіду, відчуттів рухатись до побудови теорії, чи, навпаки, — сьогодні має надуманий вигляд. Обидва шляхи діалектичне поєднуються в процесі пізнання. Це, звичайно, не виправдовує агностицизм І.Канта, за яким у пізнанні природи людське знання не може відобразити сутність речей в собі, тобто пізнати їх такими, якими вони існують незалежно від людської свідомості.

47. Філософи про можливості пізнання світу: скептицизм, агностицизм та гносеологічний оптимізм.

 

У принциповій можливості пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керу-ючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджиле, але й те, що зберігає цінність.

Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.

Термін "агностицизм" уперше застосував англійський природодослідник Г.Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.

На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб'єктивного змісту. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов висновку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями. Гносеологічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

48. Форми, методи та рівні пізнання.

Пізнання – це процес здобування знань , створення образів, моделей теорій реальності, прагнення нею оволодіти, проникнути в її приховані підвалини, бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості. У часи німецької класичної філософії було сказано, що людські почуття є чуттями – теоретиками, бо сприймаючи предмет, ми сприймаємо його більше ніж предмет. Пізнання має свої рівні та форми. Першим рівнем є чуттєве пізнання коли людина фіксує окремі властивості та ознаки речей органами чуття, в залежності від своїх можливостей. Цей рівень ще не дає знань, але без його існування вони були б неможливими. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: ми щось відчуваємо, потім починаємо це сприймати, утворюючи якийсь образ, і уявляємо, але без контакту з річчю. Чуттєвий рівень має певні недоліки, такі як обмеженість, мінливість, нестійкість, відносність, ненадійність критеріїв. Для їх подолання існує раціонально – логічний рівень. Тут керуються поняттями, судженнями, послідовними умовиводами. При цьому рівні пізнання абстрактне мислення спрямовується на виявлення зв’язків і функцій між речами. Тому спостереження самих речей тут відходить на другий план, але цей фактор прияє максимально повній і цілісній характеристиці та означенню цілих класів предметів. Дуже важливе завдання постає перед синтезувальним рівнем пізнання – поєднання попередніх. У цьому рівні присутні такі форми як досвід, експеримент, практика. Саме ці форми дуже важливі для того щоб знання не тільки нагромаджувалися, а й використовувалися. Бо ж перед тим, як щось купити, ми думаємо, навіщо це нам. Так і тут. Знання, на мій погляд, це лише знаряддя, інструмент, за допомогою якого людина покращує своє життя.

Дуже суттєвим є метод пізнання – порядок і послідовність пізнавальних дій, їх алгоритм. Особливості пізнання в науці постають трьома рівнями: емпіричному, емпірично – теоретичному та теоретичному. Перше – це збирання фактів – головного матеріалу для науки, основне завдання якого полягає в фіксуванні та нагромадженні фактів. Формами такого пізнання є описи, зведення і протоколи. Методи емпіричного пізнання: спостереження (безпосереднє, опосередковане), порівняння, вимірювання (пряме, непряме), описування, експеримент. Після збору і упорядкування інформації вступають дію такі методи як аналіз та синтез, індукція та дедукція, формалізація та ідеалізація. Ці методи часто застосовуються нами в повсякденні. Теоретичні пізнання спрямовані на побудову наукової теорії, використовуючи такі методи: аксіоматичний, моделювання, гіпотези, конкретизація, систематизація і структуралізація

49. Специфіка наукового пізнання.

Наукове пізнання має свою, певну специфіку. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнання. Завдання наукових теорій – описання, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних, важливих зв’язків, функцій , відношень. Тому теорія досить часто починається з відкриття законів досліджуваної сфери. Наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкуренту теорію або суттєво змінити принципи наявної. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально – практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень. Сучасна, наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас – і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань. Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. Поряд із поняттям істини використовується ще й поняття правди. Найрозвиненішим спеціалізованим видом пізнавальної діяльності постає наука, яка володіє цілою системою ефективних засобів продукування, нагромадження та використання знань. Наукове пізнання виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати значення знання для своєї діяльності та свідомо контролювати свої пізнавальні дії; тому важливою складовою наукового пізнання постають його методи, які в сучасній науці складуть цілу ієрархічну систему, що функціонує на різних рівнях наукового пізнання із особливими цілями та завданнями.

50. Співвідношення раціонального та ірраціонального в процесі пізнання. Раціональне пізнання протікає в двух основних формах: розсудок (глузд) і розуму. Розсудкове пізнання оперує поняттями, але не вникає в їхню природу і зміст, діє в межах заданої схеми, шаблону. Розсудкова діяльність не має власної мети, а виконує заздалегідь задану ціль. Розумне пізнання передбачає оперування поняттями і дослідженнями їх власної природи. На відміну від розсудку(глузду) розумна діяльність цілеспрямована. Мислення має бути і розсудливим, і розумним, тому що перехід від однієї системи знання до іншої здійснюється за допомогою розуму, який генерує нові ідеї, що виходять за межі існуючого знання. Але діяльність розуму відносна, тому що, ламаючи стару систему знання, розум сам створює основи для виникнення нової системи та її логіки, розвиток якої надалі визначається розсудком. Проблема раціонального в пізнанні і проблема з'ясування значення і ролі розуму по відношенню до буття, цілі, громадському і історичному розвитку трансформувалася у визначення смислів раціональності. Усе різноманіття трактувань раціональності можна звести до наступних: 1)раціональність пов'язана з природною впорядкованістю, яка відображена в розумі; 2) раціональность розуміється як концептуальне, формально-логічне сприйняття властивостей і відносин дійсного світу; 3) раціональність розглядається у зв'язку з мовною діяльністю, як здатність слова відображати світ розумно-понятійно; 4) раціональність зводиться до сукупності норм і методів наукової діяльності і дослідження; 5) раціональність ототожнюється з доцільною діяльністю людини; 6) раціональної оголошується нормативна діяльність. Найбільшого поширення набуло уявлення про раціональність, що зводить її до науковості. Таким чином, раціональне в пізнавальній діяльності представлено у вигляді розсудку і розуму, що грунтуються на чуттєвих даних, що поставляються такими здібностями людини як відчуття, представлення, сприйняття.

Ірраціоналізмом в широкому сенсі прийнято називати ті філософські вчення, які обмежують або заперечують вирішальну роль розуму в пізнанні, висуваючи на перший план інші види людських здібностей - інстинкт, інтуїцію, безпосереднє споглядання, осяяння, уяву, почуття і т. д. Ірраціональне - це філософське поняття, що виражає не підвладне розуму, що не піддається раціональному осмисленню, непорівнянні з можливостями розуму.

У рамках класичного раціоналізму зароджується уявлення про особливу здатності інтелектуальної діяльності, що отримала назву інтелектуальної інтуїції. Завдяки інтелектуальної інтуїції, мислення, минаючи досвід, безпосередньо осягає сутність речей. До характерних рис інтелектуальної інтуїції можна віднести наступні: інтуїтивне пізнання як безпосереднє, згідно раціоналізму 17 століття, повинна відрізнятися від розумового пізнання, що спирається на логічні визначення, силогізми і докази, то є специфіка інтуїтивного пізнання полягає в незалежності від умовиводу і докази; інтуїція - один з видів інтелектуального пізнання, але, що важливо відзначити, його вищий вид. Вчення про визначальну роль в людському пізнанні такої ірраціональної здібності як інтуїція, було розвинене в Інтуїтивізмі, що отримав найбільший розвиток у другій половині 19 - початку 20 століття. Для осягнення життя, яке визнавалося єдиною реальністю, необхідна особлива форма пізнання, у якості якої і висувається інтуїція. Згідно Інтуїтивізму, розум зі своєю логікою здатний описувати мертву природу у фізиці, але він абсолютно безпорадний у пізнанні живої людської дійсності, що осягається лише за допомогою інтуїції. Інтуїція - це рід інтелектуальної діяльності, за допомогою якої можна перенестися всередину предмета, щоб злитися з ним і збагнути, що в ньому є єдиного і невимовного. Інтуїція не автономний спосіб пізнання, він пов'язаний з раціональними елементами, але при цьому окремі ланки ланцюга залишаються на рівні несвідомого.

Ще одним ірраціональним елементом у пізнанні, близьким до інтуїції, виступає інсайт. Інсайт трактується як акт безпосереднього досягнення істини, «осяяння», як раптове розуміння, «схоплювання» відносин і структури проблемної ситуації. Науковим шляхом інсайт був відкритий представником гештальтпсихології В. Келером в 1917 році в дослідженні вирішення проблем людиноподібними мавпами. Надалі в гештальтпсихології поняття інсайта використовується для опису того типу людського мислення, при якому рішення задачі виникає не в результаті сприйняття окремих частин, а шляхом уявного осягнення цілого. Знаходження нового розуміння відбувається раптово для свідомості і супроводжується характерним емоційним переживанням, яке отримує назву ага-переживання. Механізм інсайта на відміну від раціонального пізнання базується не на загальнологічних прийомах і методах, таких як аналіз, синтез, абстрагування, індукція і т. п., а на миттєвому осягненні вирішення проблеми.Процес пізнання, також як і процес творчості, неможливий без участі уяви. Уява являє собою специфічну форму духовної активності суб'єкта в пізнанні та творчість, пов'язану з відтворенням минулого досвіду (репродуктивне уява) і конструктивно-творчим створенням нового наочного або наочно-понятійного образу, ситуації, можливого майбутнього (продуктивне уява). Уяві не можна жорстко протиставляти мислення, розум, оскільки уява в багатьох випадках підпорядковується логіці мислення. Але в той же час уява не відноситься до раціонального способу осягнення дійсності, тому що може знаходити відносну самостійність і протікати за своєю власною «логіці», виходячи за межі звичайних норм мислення. Уява допомагає пізнанню світу, створюючи гіпотези, модельні уявлення, ідеї експериментів

51. Проблема істини. Істина та правда.

Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттям «правда», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт, отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню.

Правда- це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Правду не можна вилучити з реалій життя, з гами прагнень, страждань та сподівань. Творчість ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність постає в окресленнях людського ставлення до неї. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Пізнавальна проблематика є складником будь- яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про підвалини наших знань. Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

52. Цінність науки та її значення для сучасної людини та суспільства.

Наука – складне багатовимірне соціальне явище. Її первісне завдання – пояснювати незрозуміле і полегшувати життя людям. Чи не є це головною цінністю науки? Проте, як показує час і історія, наука, точніше – її результати можуть і ускладнювати життя людині. Сучасна наука, яка викликає значні зміни в сфері суспільного виробництва, стає одним з головних факторів економічних, соціальних, духовних перетворень, обновлення культури, якісної освіти суспільства і особистості. Наука виявляється силою, яка здатна сприяти розвитку самої людини, її творчих задатків і обдарувань. Однак, досить часто наукові знання не використовуються повністю для рішення насущних соціальних проблем, а інколи не мають взагалі ніякого значення в житті багатьох людей. Сприяючи росту знань, науки приводить до все більшого відчуження людини, яка просто буває не в змозі освоїти все наростаючий потік інформації, співставити нові відкриття з уже складеними стереотипами. І саме масове наукове виробництво починає породжувати такого ж працівника, як і промислове виробництво.Впровадження досягнень науки в умовах недосконалої соціальної системи, не тільки відкриває нові напрямки і перспективи реалізації людської активності, але і породжує багато соціальних проблем, гостро ставить питання про майбутню людину і людство. Цінність науки полягає в тому, що вона виконує такі важливі функції як інформування суспільства, вдосконалення певних явищ та вирішення існуючих проблем. Головними засадами науки були і залишають: об’єктивність, глибоке вивчення, аналізування і співставлення досліджуваного явища, обґрунтування і доказовість своїх тверджень.Звернення наукової думки до релігії, загальнолюдських етичних норм, вивчення внутрішньої природи людини – ось головні напрямки вдосконалення сучасної науки. Не варто віддаватися зовнішнім матеріально-технічним здобуткам, потрібно розробити нові наукові підходи, які б зумовлювали розумне і раціональне впровадження нового.

 

53.Філософська антропологія як інтеграція знань про людину.

Система вивчення людини, що украй ускладнюється, пред'являє нові вимоги до філософського вчення про людину... Зрозуміло, для цього сама філософія в сучасних умовах повинна "спиратися" на великий ряд спеціальних наук, багато хто з яких виник лише в останні десятиліття. У сфері человекознания, як показав досвід останніх десятиліть, все більше відкривається глибина непізнаного, недостатність нашого знання історичної природи людини і гігантського потенціалу цієї природи. Тому створення нових слід розцінювати як новий підступ до фронтального настання науки на непізнані ще явища і закони людського розвитку, як найважливіший момент, передуючий великим відкриттям в цій області.

Розуміння перспектив і стратегії досліджень в області человекознания, нерозривно пов'язане з виразним усвідомленням невирішеності ряду її проблем, грунтується на фундаменті накопичених наукових даних і відносному вирішенні інших проблем. Таке розуміння є разом з тим переконання в принциповій пізнаваності законів людського розвитку, суть людини, що виключає всяку можливість агностицизму.

Різні концепції екзистенціалізму використовують невирішеність ряду проблем человекознания або крайню складність їх рішення як аргумент принципової непізнаваності людської суті і особливо внутрішнього світу людини. У цьому плані представляється вельми доречним критичне зауваження Т. І. Ойзермана з приводу містифікації проблеми людини екзистенціалізмом, "початковим положенням якого є твердження, що історія суспільства, сукупний людський досвід, розвиток науки про людину не тільки не наблизили нас до пізнання людини, але, навпаки, все більш видаляють нас від цієї мети.

Ойзерман говорив, що екзистенціалізм оголошує предметом свого дослідження людини, але разом з тим вважає, що людина непізнавана, багатообразні знання про людину, на думку екзистенціалістів, всі далі відводять нас від розуміння людини. Спекуляція на труднощах пізнання і непізнаності окремих сторін і законів людського розвитку складає важливий момент агностицизму, який, звичайно, не можна подолати декларативним проголошенням вирішеності всіх основних проблем человекознания і пізнаваності законів людського розвитку.

54.Зміст та співвідношення понять «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність».

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя. За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства. Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

55.Природне, соціальне та духовне в людині.

З одного боку, людина - істота фізичне, тілесне; він обуріваємий потягами, у ньому сильні несвідомі імпульси. З іншого боку, людська природа являє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Свідомість, розум і свобода властиві людині. Саме ця двоїстість завжди змушувала філософів шукати сутність людини.

Під проблемою людини у філософії розуміється: проблема добра і зла, душі і тіла, свободи людини, пошук місця людини в навколишньому світі і т.д.

У різний час увагу філософів зверталося до різних аспектів даної проблеми, вони розглядалися з різних точок зору в залежності від переважаючого світогляду даної епохи.

В античній філософії сформувався особливий підхід в осягненні природи і людини-космоцентризм, суть якого полягає в тому, що вихідною точкою відліку у розробці філософських проблем було розуміння космосу як єдиного відповідного цілого, що володіє деяким духовним початком (душа, світовий розум). Розуміння космосу знаходиться в центрі розуміння світу. Відповідно до цього трактується і природа людини. Людина-мікрокосм, звідси і гармонія людини, миру, розум людини, мислення.

Починаючи з класичного періоду (з Сократа), проблема людини висувається на центральне (перше) місце. Для середньовічної філософії характерним було вирішення питань відповідно до розуміння Бога, його сутності. Аналогічно здійснюється розуміння природи і людини, їх сутностей, тлумачення принципів відносини людини і Бога.

Філософія Відродження є гуманістичної, і тому антропоцентричні, тобто в центрі філософії - проблема людини, як самоцінного істоти і через призму цього - розуміння світу. Філософи пов'язували свободу людини, сенс його життя з його власної внутрішньої активністю, творчою діяльністю, яка виступала як головний фактор самореалізації особистості, індивідуалізації.

Західноєвропейська філософія XVII століття розглядала головним чином проблему пізнання, яка виступила на перший план. Розробка проблеми призвела до виникнення двох протилежних пізнавальних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Проблема людини, її пізнавальної здатності та свободи в цей період вирішувалася за допомогою раціоналістичної установки. Французька філософія XVIII ст. розглядала її також з позицій раціоналізму.

Однією з найважливіших філософських проблем, пов'язаних з людиною, є проблема співвідношення природного і соціального в його історичному та індивідуальному розвитку.

Соціоантропогенез пов'язаний з тим, що предчеловек в процесі трудової діяльності змінював свої руки, пристосовуючи їх до примітивних знарядь праці, формував свою мову і мова, призначені насамперед для спілкування з людьми. Важливими етапами на шляху становлення людини з'явилися прилучення його до вогню, видобутку вогню, а також приручення тварин, яке збільшило його сили в його відносинах з природою. Остаточно сформувався людина (людина розумна - Homo sapiens) вже володів всіма біологічними і соціальними якостями, необхідними для здійснення свого суспільно-історичного розвитку.

Склалися дві концепції про природу людини:

соціологізаторскіе - поширилися особливо широко серед прихильників марксистської філософії на основі тези про людину як сукупності суспільних відносин. Вважалося, що ніяких особливих біолого-генетичних задатків індивідуум не має, що соціальна не тільки особистість, а й вся біолого-фізіологічна структура людини;

біологізаторскіе - спільною рисою, є тлумачення сутності людини переважно з позицій біології.

Головним двигуном суспільного розвитку є боротьба за існування і природний добір. Виживають тільки найсильніші (іноді при цьому вживається поняття «надлюдина»), гинуть або повинні гинути всі слабкі і непристосовані до середовища.

 

56.Людина як соціальний суб’єкт та суб’єкт економічних відносин.

Починаючи з періоду розкладу первіснообщинного ладу, одним з первинних осередків людського суспільства є сім’я – своєрідний мікроколектив, який має виняткову соціальну стійкість. Найважливішою ж функцією сім’ї є відтворення людського роду, тому цілком зрозуміло природне начало як найважливіша основа сім’ї.
Природним процесом є також зростання народонаселення як потреба суспільства, адже без нього неможливий висхідний розвиток людства.
Проявом природних визначальних чинників є расовий подів суспільства. Расова ж приналежність і розділяє людей (різних рас), і водночас об’єднує їх у великі групи. Він є наслідком дії природних механізмів, але не можна абстрагуватися від того, що прямо чи опосередковано расові особливості вплетені у суспільне життя – адже на цій основі виникають і расові конфлікти, і прояви своєрідної расової солідарності.
Опорним при дослідженні питання про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці англійського філософа Т.Гоббса “Левіафан”: соціальна група – це сукупність людей, об’єднаних спільними інтересами чи спільною працею. Згодом це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є й тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.
Специфічною ознакою малих соціальних груп (до яких відносяться сім’я, шкільний клас чи академічна група, курс, виробнича бригада, дружні компанії, приятельські групи, сусідські спільності тощо) є безпосередні контакти її членів. При цьому розрізняють формальні й неформальні групи.
Середні групи більші за кількістю, вони об’єднують виробничі об’єднання працівників одного підприємства, студентів одного вузу, територіальні спільності, наприклад, мешканців одного села, району тощо. Тут мають місце і збіг інтересів, і можливості безпосереднього спілкування.
Особливе місце серед соціальної структури суспільства належить великим соціальним групам, адже саме вони є багаточисельними об’єднаннями, де вже немає безпосередніх контактів, фундаментальний інтерес формується на основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого життя. Як і попередні, малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Соціальна природа способу виробництва виявляється у виробничих відносинах. Якого б розвитку не набула техніка, продуктивні сили в цілому, вони не розкривають соціальної сутності виробництва – його мету, стимули людської діяльності, тому й соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені насамперед у виробничих відносинах.
Виробничі відносини – друга сторона способу виробництва – це ті відносини між людьми, які проявляються у відносинах з природу речей. Вони включають в себе: по-перше, відносини з приводу знарядь, предметів, засобів праці, адже для початку виробничого процесу виробник повинен з’єднатися зі знаряддями праці, а це поєднання може бути різним, в залежності від того, кому належать ці знаряддя – суспільству, групі чи окремій людині.

57. Визначте «цінності». Покажіть роль цінності в житті людини.

. Для людської індивідуальності велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття ціностей позначає не стани чи властивосі речей самих по собі, а їх якісні прояви щодо людини. Цінність – це значущість чогось для людини. Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтири, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей відносяться: 1) насамперед найвищу цінність – саме людське життя, визначення життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб) 2) із такого визначення органічно випливає у значенні другої за важливістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині 3) якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода.

 

58.Переосмислення концепту людини в контексті сучасних цивілізаційних зрушень.

Критика концепції цілісного суб'єкта в рамках структуралізму постструктуралізму відштовхувалася від декартівського «Я мислю, отже, існую», що ототожнив суб'єкта з самосвідомістю людини і проголосив суверенною суб'єктивність особи. З погляду постструктуралістів представлення суб'єкта", що "говорить, про незалежність і автономність своєї свідомості і самоценности свого «я» не більш як ілюзія. Використовуючи цю ілюзію як право управління текстом, нав'язування тексту сенсів або форми, суб'єкт припускає, що сам він вільний, не підкоряється ніяким законам. Але оскільки «нічого не існує поза текстом» (Дерріда), то і суб'єкт з необхідністю знаходиться усередині тексту, в рамках пануючих норм, у межах певної історичної свідомості. Самосвідомість суб'єкта є лише сукупність різних текстів, відтворюючих мир культури. Підсумком таких міркувань стало уявлення про «смерть суб'єкта».

59.Поняття суспільства та його особливості

Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але сморід багатозначні й нечіткі.

У філософії Нового годині булі розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя

Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обгрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна шкіряного проти всіх

З позицій натуралізму суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля.

Поширенімі є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії як і національні мають свої трактуван