II. Поетичні (віршовані):пісні, голосіння, пам’ятки билинного і думного епосу. Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування.

III. Усні історичні твори –билини, думи, історичні, політичні і станові пісні, пісні – гімни. Розповідають про реальні історичні події, реальну історичну особу.

Усні джерела — це специфічний тип пам'яток, що зберігають історичні відомості в усній формі і

передаються із покоління в покоління. Вони створюються і функціонують незалежно від наявності

писемності, оскільки є продуктом усної творчості людини, хоча й можуть фіксуватися на письмі. Усні

джерела невіддільні від історії українського народу. Досліджуючи їх, історики мають дотримуватися

загальних засад джерелознавчої критики" водночас ураховуючи специфіку джерельної інформації

даного різновиду оповідних джерел.

13Лінгвістичні джерела – пам’ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку та мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела – найдавніша група вербальних джерел. До лінгвістичних джерел належать слова та словосполучення, що змінювалися з плином часу та збереглися до наших днів. Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності та відображають формування етносів, їх спільні та відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епохи. З лінгвістичних джерел можна почерпнути важливі відомості про етногенез українського народу, його соціально-економічне, культурне та політичне життя в різні історичні епохи.

Весь ономастикон поділяється на кілька груп:

• Антропонімічні джерела

Термін „антропоніми” означає сукупність лінгвістичних груп, якими позначають як власні імена людей (прізвище, ім’я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, віку, статі, зовнішніх ознак (немовля, дитина, молодик, дівчина, красуня тощо).

В сучасному іменнику виділяють кілька шарів:

1. Візантійські християнські імена, запозичені разом із введенням християнства, зафіксовані у святцях і давалися при хрещенні (Іван, Олексій, Петро, Павло, Катерина, Олена, Ганна тощо).

2. Давньоруські (Володимир, Ростислав, Людмила), кальки з грецької мови (Віра, Надія, Любов), окремі імена скандинавського походження (Олег, Ігор).

3. Імена, запозичені зі західно- та південнослов’янських мов (Ванда, Казимир, Станіслав).

4. Імена, запозичені із західноєвропейських мов (Едуард, Жанна, Артур).

• Топонімічні джерела

Топоніми – це географічні назви. Вони поділяються на водні та земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (водних об’єктів на суші), що поділяються на назви рік – потамоніми, озер – лімноніми, боліт – гелоніними.

До других належать назви елементів рельєфу: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), підземних рік (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для позначення населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми. Назви сіл – хоронімо. Є назви для міських об’єктів: вулиць – годоніми, площ – агороніми, шляхів – дромоніми, підприємств – ергоніми, профспілок – соціоніми. Об’єктом дослідження можуть бути назви лісів – дріомоніми – і окремих груп дерев – фітоніми.

В цілому назви діляться на макротопоніми – назви великих об’єктів, і мікротопоніми – малих.

• Слова іншомовного походження

Значну частину лінгвістичних джерел в українській мові становлять слова іншомовного походження. Вони поширені як у власних назвах, так і в науковій, професійній, побутовій лексиці. Так, слова „майстер”, „будівник”, „столяр”, „друкар”, „мур” – давньонімецького походження, „люлька”, „кава”, „тютюн”, „шаровари” – турецького, „купол”, „фреска”, „вітраж” – італійського та французького. Насичена іншомовною лексикою і наука. Зокрема, історики широко використовують такі терміни, як „факт”, „документ”, „аналіз”, „синтез”, „інформація” тощо; сам термін „історія” – грецького походження. Це свідчить про те, що українська наука розвивалася та розвивається в органічній єдності із загальноєвропейською. Водночас динамічний розвиток знань за новітніх часів призвів до появи слів автохтонного походження: „українознавство”, „джерелознавство” тощо.

14.. Етнографія - галузь гуманітарних наук, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв.

Етнографія має свої джерела. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії:

· Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників

· Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія.

· Своєрідним етнографічним джерелом є плани та карти, котрі дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів (давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.).

· Музейні зібрання, крім пізнавальної цінності, дають можливість проводити порівняльно-типологічне вивчення явищ народної культури, виявляти їхню динаміку, закономірності розвитку та генетичне коріння.