Розроблення проблем психології управління в межах соціології
Виокремлення соціології в окрему у самостійну науку в середині ХІХ ст. сприяло появі в ній психологічних шкіл.
Один із основоположників концепції «психологія натовпу», французький соціолог, психолог Гюстав Лебон (1841-1931 р) стверджував вплив расових чинників на розвиток цивілізації, яку розглядав як продукт інтелектуальної творчої еліти. Він виступав проти всіх форм соціальної рівності та демократії, доводячи, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності еліти, тому протестував проти відтиснення її від участі в історичному процесі , оскільки, на його думку , це могло призвести до загибелі цивілізації.
Розвиток концепції масового суспільства продовжив представник психологічного напряму в соціології, один із засновників соціальної психології, французький соціолог Габріель Тард ( 1843-1904 р.). Досліджуючи у своїй основній праці «Закони наслідування» індивіда та його роль у суспільстві, він підкреслив, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів, основу якої становить асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей.
Науковий інтерес американського соціолого Чарльза-Хортена Кулі
(1864-1929 р.) був прикутий до соціально-психологічних механізмів, що формуються в результаті взаємодії між людьми, особою і суспільством. Суспільство він вважав психологічним організмом, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними спільнотами, верствами і суспільством. На його думку , взаємодія зумовлена психічною природою людини, а суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємного оцінювання людини людиною.
Російський соціолого Микола Караєв (180-1931 р) у своїх дослідженнях поєднував теоретичну соціологію з філософією і психологією, зокрема соціальною психологією. Психології він надавав важливого значення у поясненні суспільних явищ, котрі, на його думку, мають психологічну основу, оскільки вони є продуктом діяльності людей. У суспільному житті одну з головних ролей відводив інтелектуальному , емоційному та вольовому аспектам духовного світу людини, а суспільство тлумачив як систему психічних і практичних взаємодій між людьми.
Значний внесок у пошук способів ефективного управління організаціями зробив видатний німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 р). Досліджуючи проблеми організації, він зауважив, що бюрократичні процеси вносять рутину в офісні операції. Для здійснення контролю над виробничими системами в структурі управління важливу роль відводив методам наукового менеджменту, вважаючи ідеальним засобом встановлення дисципліни на підприємстві, яка разом з мінімальною свободою дії працівників гарантує передбачуване виконання завдань.
Функціонування бюрократичних структур зумовлене необхідністю підтримання безперервності існування організації. Тому бюрократичні розпорядження і процедури є обов’язковими для всіх співробітників.
А щоб організація не залежала від конкретних людей, встановлені процедури і технології забезпечують ефективне налагодження справи і контроль за їх розгортанням.
2. Формування психологічних знань з психології управління в теорії управління.
Виникнення психології управління як самостійної галузі знань тісно пов’язане з формуванням , розвитком управління загалом , яке , як відомо , існує багато тисяч років , оскільки співжиття і спільна діяльність вимагали відповідної їх організації .
Загальний розвиток управління відбувся у кілька етапів , особливості яких зумовлені станом розвитку економічної , політичної сфер суспільства , способом впливу на їх функціонування . До них належать :
- Традиційний етап . Він тривав з давніх часів до ХVІ – ХVІІ ст., коли після промислової революції почали створювати великі підприємства. Для нього характерні слаборозвинуті форми політичного , економічного устрою і способу впливу на них .
- Перехідний етап. Охоплює період формування ринкових відносин , розвитку промисловості , будівництва торгових і транспортних підприємств. Його характеризують впорядкування виробничих організацій , розвиток і використання процедур досягнення цілей , обґрунтування виробничих процесів і операцій , зосередження уваги на виробничих операціях , управління запасами , підвищенні ефективності і контроль над витратами.
- Науковий етап . Початком його вважають 1886 рік , коли відбулися збори Американського товариства інженерів-механіків , на яких виступив президент однієї з компаній Генрі Таун з доповіддю «Інженер у ролі економіста» . У ній проблеми управління трудовим процесами було проголошено таким самим мистецтвом , як технічне конструювання .
З цього часу почався активний розвиток теорії і практики управління , формування різноманітних наукових шкіл цій галузі знання.
Основні школи наукового управління :
1. Класична школа наукового управління. Основоположник Фредерік Вінслоу Тейлор . На його думку , об’єктом управління повинна бути максимальна гарантія розквіту добробуту роботодавця , поєднана з максимальним достатком кожного найманого робітника . цього можна досягти завдяки контролю за процесом праці , який базується на таких принципах :
- використання наукових методів , відмова від застарілих «правил для новачків» ;
- жорсткий добір працівників , наділених необхідними для певної роботи фізичними якостями і розумовими здібностями ;
- підготовка, навчання , розвиток здібностей робітника , необхідних для точного виконання встановлених процедур ;
- використання фінансових стимулів з метою гарантувати виконання роботи відповідно до розпорядження ;
- покладання відповідальності з планування й організацію роботи на керівника , а не на робітника .
Аналізуючи внесок школи наукового управління в систему управління , сучасні дослідники виокремлюють такі її ключові позиції :
- підвищення ефективності та продуктивності праці на підприємствах ;
- запровадження наукового аналізу на робочому місці ;
- створення системи норм , яка б об’єднала робочі вимоги та виконання ;
- поступове започаткування кооперації між менеджментом і робітниками ;
- перетворення функціонального майстра на «спеціаліста-управління».
2. Школа адміністративного менеджменту. В її основі – розроблення більш загальних принципів організації праці та управління . Основні з них :
- розподілу праці ;
- дисципліни ;
- повноваження і відповідальність ;
- єдиноначальності ;
- єдність напряму та плану роботи для всіх ;
- підпорядкування особистих інтересів загальним ;
- винагороди ;
- справедливості ;
- централізації ;
- ієрархії ;
- порядку ;
- тривалості перебування персоналу на посаді , стабільності складу персоналу;
- ініціативи ;
- корпоративного духу .
3. Концепція «фізіологічного оптимуму». Основоположник - російський вчений Осип Єрманський . Він поставив в центр своїх досліджень зв’язок управління з психологією , особливо важливим вважав такі чинники , як пошук управлінських та виробничих структур , що гарантували б нормальну роботу людей без перевантаження , стресових станів , запобігали недовантаженню , недовикористанню психофізіологічного , інтелектуального , професійного потенціалу працівників з метою забезпечення росту продуктивності праці.
Психологічні аспекти наукового управління знайшли своє відображення в діяльності відомого російського теоретика і практика менеджменту Олексія Гастаєва ( 1882-1941 ) . Головні положення його теорії :
1. Теорії управління мають ґрунтуватися на об’єктивному аналізі теоретичних досягнень і практичного досвіду управління провідних промислово розвинутих країнах світу.
2. Концепція наукового управління повинна мати широкий вихід на інші галузі знання , комплексно охоплювати техніку , технологію , біологію, психофізіологію , економіку , історію , педагогіку.
3. Специфіка наукового управління полягає у дослідницькому аспекті , у відмові від емпіричного підходу до управління і пропаганді системи раціональних методів .
4. Важливими є принципи поглиблення розподілу праці і посилення організаторської ролі нижчого і середнього адміністративно-технічного персоналу , запровадження інструктажу і різних організаційних прийомів .
5. Основними є ідеї соціалізації трудового процесу , вирішальної ролі людського чинника у виробництві.
6. В організації наукового управління до робітника необхідно ставитися не лише як до об’єкта вивчення , а як до творчого суб’єкта з власними психофізіологічними можливостями й індивідуальними здібностями , що змінюються .
7. Умілий керівник володіє організаторськими здібностями , тактом , привабливістю , вмінням запалювати людей конкретною справою , винахідливістю , ентузіазмом . комунікабельністю.
4. Концепція людських відносин. Сформувалася вона у 20-30 роки ХХ ст.. Основні положення цього напряму зводяться до виявлення ролі відносин у малих неформальних групах та утвердження необхідності виявляти , використовувати у практиці управління соціально-психологічні особливості групи.
3. Становлення і розвиток вітчизняної психології управління
У становленні і розвитку вітчизняної психології управління виокремлюють такі етапи (Л. Карамушка, Л. Орбан-Лембрик):
- зародження і розвиток психології праці і психології управління (20-30 рр. ХХст. ) ;
- стагнація психології праці і психології управління
( друга пол. 30 -50 рр. ХХ ст. );
- відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації ( друга пол.. 50- кін. 90 рр.
ХХ ст. );
- розвиток сучасної вітчизняної психології управління на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України.