Найдавніше населення України: трипільці, кіммерійці, скіфи, сармати. Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я.

Предмет курсу «Історія та культура України». Розвиток історичної науки.

Предметом курсу «Історія української культури» є культурні та мистецькі надбання українського народу, а також народів, що проживали і проживають на території нинішньої України.

Обєктом курсу є дослідження і вивчення памяток духовної та матеріальної культури українського народу.

Першоджерелом історичних знань, уявлень про минуле людського суспільства була усна народна творчість, яка знайшла своє відображення в історичних переказах, піснях, легендах, що збереглися в писемних творах та передавалися нащадкам усно із покоління в покоління. Серед писемних творів найбільш старовинними і найвидатнішими є літописи, в першу чергу «Літопис руський», який починається «Повістю временних літ». У період роздроблення Русі важливими пам'ятками літописання на території Південно-Західної Русі були літописи Київський та Галицько-Волинський. Від XIV — першої половини XVI ст., коли більшість українських земель перебувала в складі Великого князівства Литовського, залишилися так звані західно-руські, або литовські, літописи, серед яких для історії українських земель мають найбільше значення Короткий Київський літопис і літопис Биховця. Події кінця XVI — першої половини XVII ст. відображені в Густинському, Баркулабівському, Львівському, Межигірському літописах, Острозькому літописці.

Існують декілька основних напрямів, теорій походження держави:

1. Божественна теорія: всі світові релігії – християнство, іслам і буддизм практично однозначно трактують процес виникнення життя на Землі. Вони визнають верховенство божественних сил у процесі створення життя і людини на Землі.

2. Космічна теорія походження життя на Землі: ця теорія набула широкого поширення в другій половині 60-х років ХХ ст., особливо після першого польоту людини в космос. Прибічники теорії стверджують, що життя на планету Земля було завезено якимись вищими розумними істотами з інших планет.

3. Еволюційна теорія походження людини Чарльза Дарвіна: в основі походження людини лежить еволюційний процес, у результаті якого відбувається формування сучасної людини. Предками людини виступають давні форми людиноподібних мавп. Ця теорія має матеріальні підтвердження, виявлені під час археологічних розкопок.

Періодизацію первісного суспільства:

1. Палеоліт (1,5 млн. років тому – 8-10 тис. років до н.е.) - давньокам’яний вік. На території України перша людина зявляється близько 1 млн. років тому (архантропи, неандертальці, кроманьйонці (кроманьонець - людина розумна, людина сучасного типу у біологічному плані). В цей період відбувається формування первісного ладу, відбувається освоєння вогню. Соціальною організацією людей в добу палеоліту було первісне людське стадо. Також в добу палеоліту встановлюється матріархат, розвивається мислення, мова. Для первісної людини давньокам’яного віку властивими були зооморфні уявлення. Провідними заняттями первісних людей було збиральництво, рибальство та мисливство. Людина доби палеоліту мала перші релігійні уявлення: анімізм, тотемізм, фетишизм, магія. Анімізм (віра в душі й духів, які нібито присутні в усіх живих і неживих предметах), тотемізм (поклоніння певному виду рослин чи тварин, що вважалися охоронцями роду),

фетишизм (поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені чудодійною силою), магія (обряди, засновані на вірі в здатність людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, богів).

2. Мезоліт (10-11 тис. років тому) – середній кам’яний вік.

В цю епоху винайдені лук, стріли і човен. Відбувається приручення тварин, одомашнення собаки. В добу мезоліту вдосконалюються знаряддя праці і зброя. Людина винаходить вогонь. Також люди середнього кам’яного віку вміли розмовляти, рахувати і будувати житло. За добу мезоліту формою соціальної організації людей було плем’я. В цей же період формується поняття «рід» і «сім’я». Також в добу мезоліту з’являється виробляюче господарство. Слід

відзначити, що за добу мезоліту первісна людина вже опанувала й музичне мистецтво

3. Неоліт (6-3 тис. до н.е.) – піздньо-кам’яний вік. В епоху неоліту інтенсивно розвивається скотарство і землеробство, з’являється кераміка, гончарство, плетіння, прядіння, ткацтво, колесний транспорт. Також в добу неоліту відбувається одомашнення коня. В добу неоліту відбувається неолітична революція - поступовий перехід від привласнювального до відтворювального господарства, від кочового до осілого способу життя, від матріархату до патріархату

4. Енеоліт (4-3 тис. до н.е.) – мідно-кам’яний вік. В цю епоху з’являється Трипільська культура (3-2 тис. до н.е.), за назвою с. Трипілля біля Києва, де вона вперше була відкрита в 90-х рр. ХІХ ст. українським археологом В. Хвойко. Межі Трипільської культури охоплювали територію від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини до Чорного моря і Балканського півострова. Поселення трипільців на Україні розташовувались від Східного Прикарпаття до Середнього Подніпров'я.

Властивими рисами Трипільської культури було:

Ø груповий шлюб змінюється парною родиною, що спричиняє розклад матріархально-родового ладу і появу патріархальних родів;

Ø Трипільська культура пов’язана з повним переходом до орного землеробства і скотарства (Перший великий суспільний поділ праці);

Ø поселення трипільців на ранньому етапі складались з 10-15 будинків, у період розквіту – з декількох сотень. Підлога в них викладались глиняними блоками, обмазаними зверху глиною. Оселі мали прямокутну форму. Глиняні стіни споруджувались на дерев'яному каркасі. Споруди складались з 2-3 кімнат, з однією піччю;

Ø основні заняття трипільців – землеробство, скотарство, полювання, обробка міді. Також трипільці мали камнеробні майстерні, де виробляли долота, тесла, свердла, сокири тощо.

Ø трипільці володіли і технікою виготовлення глиняного посуду, за що отримала назву «культури розписної кераміки». Зразки гончарного мистецтва цієї культури зі складним спіральним кольоровим орнаментом зберігаються в історичних музеях Львова та Одеси. Гончарні вироби трипільці розмальовували білою, чорною і червоною фарбами;

Ø племена Трипільської культури знаходились в стадії переходу від матріархату до патріархату, тому на території де вони мешкали знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, пов’язаних з релігійним культом богині-матері. Центральне місце в ідеологічних уявленнях посідала богиня родючості – Велика Мати;

Ø в епоху енеоліту відбувається також перший в історії людства суспільний поділ праці пов'язаний з переходом до інтенсивного кочового скотарства.

5. Епоха міді-бронзи (3-1 тис. до н.е.).

Ø для цього періоду була властива філіація (спадкоємність) племен;

Ø розмноження в рамках одного племені замініюється міжплемінними шлюбами;

Ø властива соціальна нерівність, через виникнення скотарства;

Ø властивим для доби міді-бронзи був розвиток патріархату;

Ø перехід до воєнної демократії. Воєнна демократія – політична надбудова періоду розпаду родового ладу, характерними рисами якої були: народні збори, рада старійшин, виборність вождя.

6. Доба заліза (ІІ-І тис. до н.е.). В цей період відбувається Другий великий суспільний поділ праці – поява ремесел та з'являється держава.

Кіммерійці –найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи –один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи,вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).

Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати– сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Античні міста Північного Причорномор’я— міста-держави, засновані греками в 7 — 5 століттях до н. е. на узбережжі Чорного моря в межах сучасної території України. Найбільшими з них були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (біля села Парутино, на правому березі Бузького лиману), Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

Головною причиною колонізації була примусова еміграція частини вільного населення з рабовласницьких держав Греції. Найбільше переселялося сюди греків з Мілета та інших малоазійських грецьких міст. Пізніше відбувалося переселення з деяких острівних міст та з метрополії, зокрема з Афін. Північне Причорномор'я вабило греків своїми хлібними, рибними та іншими багатствами. В розвитку торгівлі була зацікавленна також місцева знать, яка одержувала предмети розкоші, зброю, вино, оливкову олію, тканини, художній посуд та інше.

3)Східні слов'яни. Проблема походження та розселення.

Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли східні слов’яни. Однак у питанні про походження слов’ян в історичній науці єдиної точки зору немає. Сформувалося кілька теорій щодо їх походження та розселення, зокрема:

1. Дунайська теорія, закладена Нестором-Літописцем. Згідно з нею, історичною прабатьківщиною слов’ян були береги Дунаю.

2. Скіфо-сарматська, або азіатська теорія, яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які прийшли із Передньої Азії та осіли на півдні Східної Європи. Саме тут сформувався їх центр, звідки вони згодом розселилися на північ і захід (Баварська хроніка ІХ ст.).

3. Вісло-Дністровська теорія, запропонована на початку ХІХ ст. чеським славістом Л.Нідерлє. Прабатьківщиною слов’ян дослідник вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром.

4. Вісло-Одерська теорія, обґрунтована польськими вченими у І пол. ХХ ст. Ця концепція локалізує слов’янську прабатьківщину річками Віслою й Одрою.

5. Дніпро-Одерська теорія, що виникла у 1950-ті рр. Її розробив польський археолог Гензель. Ця теорія значно розширює ареал зародження слов’янського етносу і поміщає його між Дніпром та Одрою. Сучасні українські вчені схиляються саме до цієї концепції, суттєво збагативши та розвинувши її.

Слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. У V-VІІ ст., під час „Великого переселення слов’ян”, слов’янські племена широко розселилися в різних напрямках і розділилися на три гілки: східну, західну та південну. Західні слов’яни дали початок полякам, чехам, словакам, лужицьким сербам, південні слов’яни – болгарам, сербам, хорватам, словенцям, боснійцям, македонцям, чорногорцям, східні – українцям, росіянам, білорусам.

Східні слов’яни поділялися на: полян (жили на полях над Дністром, та на озері Ільмень де збудувала місто Новгород), деревлян (жили понад річкою Прип’яттю), дулібів (жили на Волині), сіверян (жили на Чернігівщині понад р. Десною), суличів (жили понад р. Сулою), тіверців (жили понад Дністром), бужан (жили понад західним Бугом), угличів (жили біля Чорного моря), хорватів та луган (жили на Галичині), дреговичів (жили понад річкою Березиною та на болотах); полочан та кривичів (жили над рікою Двіною та р. Полотою), радимичів і в’ятичів (жили на на р. Сожі і р. Оці), камських болгар (жили по річці Волзі) та чорних болгар (жили на кавказькому березі Азовського моря).

Найдавніші міста у слов’ян були: Київ – у полян, Любег і Чернігів – у сіверян, Полоцьк – у полочан, Смоленськ – кривічів, Корестень – деревлян, Новгород на озері Ільмені та Луцьк – у дулібів.