Про гонорар до того хворого говорити не буду. 4 страница

У 1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а у 1958 р. академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Також він багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький, ), російської (О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Брюсов та ін.), французької (Ж.-Б. Мольєр, Вольтер, П. Верлен, В. Гюго) та інших мов.

Помер Максим Рильський 24 липня 1964 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.

Перші літературні спроби М. Рильський зробив ще в дитинстві, а вже у п’ятнадцятилітньому віці видав свою першу поетичну збірку “На білих островах”, яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикою. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання художньої майстерності поета. У 1918 р. вийшла наступна збірка – “Під осінніми зорями”, в якій, як і в попередній, превалювали романтика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.

Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Збірки “Синя далечінь” (1922), “Крізь бурю й сніг” (1925), “Тринадцята весна” (1926), “Де сходяться дороги” (1929), “Гомін і відгомін” (1929) – засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що виявився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду превалюють ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і людської душі.

У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як “Слово про рідну матір”, поеми “Жага” і “Мандрівка в молодість” (останню поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.

Творче відродження М. Рильського припало на період “відлиги” в житті суспільства. Поетичні збірки “Троянди й виноград” (1957), “Далекі небосхили” (1959), “Голосіївська осінь” (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.

 

 

Зі збірки “Синя далечінь” (1922)

СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ

ІІІ

 

Старі будинки ажурові

І кожен камінь – вічний слід

Давно минулої любові,

Умерлих літ, безсмертних літ.

 

Кав'ярні й башти, сни з явою,

Рабле й Рембо, квітки й трава, –

І хтось усмішкою чудною

У невідоме зазива.

 

Фіалки, привиди Версалю

І кармін губ, і п'яний шлюб,

І терпкощі чудного балю

Крізь яд скрипок і тугу труб.

 

Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш

А там десь – голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!

1920

 

ТИША

Рондо

 

Немає слів! Повіяв над полями

Вечірній подих. Світиться залив

З далекими, як мрії кораблями...

Немає слів.

 

Хто висловить небесного порив,

Святу хвилину творчої нестями,

Коли душа виходить з берегів?

 

Але й чи треба вимовлять словами,

Чи, може, грішним навіть буде спів

У час, коли ні в нас, ні понад нами

Немає слів?

1919

 

* * *

Сладокъ свћтъ...

Солодкий свiт! Простiр блакитно-бiлий

I сонце – золотий небесний квiт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий свiт.

 

Узори надвесняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий...

Солодкий світ!

 

Чи янголи нам свічі засвітили

По довгих муках безсердечних літ,

Чи ми самі прозріли й зрозуміли

Солодкий світ?

1919

 

* * *

Вертоград моей сестры…

О. Пушкiн

 

Меди та пахощі живиці.

Цвіте прозорий вертоград

Край непорочної світлиці,

Де божий сад Марії сниться

I кедрів патріарший ряд

 

Минає дощ, i сніг, i град,

I темних бур зловісні птиці, –

І жертов дольних аромат,

I співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

 

Ні мiдi, ні мечів, ні криці!

Далека смерть, забутий яд!

Дзвенить відро в ясній криниці.

I в тихім куриві живиці

Цвіте прозорий вертоград.

1922

 

НІЦШЕ

 

Змію, людину, сонце та орла

Благословив він у високих горах:

Премудрість, світло, серце, міць крила –

Для бур, для щастя, для висот прозорих.

 

Безумієм чоло оповила

Йому гадюка; терни мислів хорих

Людина непомітно принесла;

Орел упав на землю в тлін і порох.

 

І він до сонця руки підійняв,

Але й воно сміялося зрадливо, –

І на уста мовчання він поклав.

 

Чужий любові і далекий гніву,

По сходах таємничих він зійшов,

Де мертвий гнів і нежива любов.

1922

 

БОДЛЕР

 

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах

Ростуть, звиваються химерні квіти зла,

Подібні до очей жіночих і звіриних, –

В пекельному раю його душа жила.

 

Лякати буржуа, назватись людоїдом,

Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;

Впиватися гірким, самотнім, тонким медом

Нездійснених бажань і неживих ідей, –

 

І бачити в вині безстидної таверни

Вино Причастя, єдину кров Христа...

Хіба таке життя, потворне і химерне,

Не зветься: красота?

1920

Зі збірки “Під осінніми зорями” (1926)

 

* * *

Коли усе в тумані життєвому

Загубиться і не лишить слідів,

Не хочеться ні з дому, ні додому,

Бо й там, і там огонь давно згорів, –

 

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний перелив;

 

В тобі, мистецтво, – у малій картині,

Що більша над увесь безмежний світ!

Тобі, мистецтво, і твоїй країні

Я шлю поклін і дружній свій привіт.

 

Твої діла – вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

 

* * *

І сніжний іней мрій моїх,

І діл моїх багно зелене,

І муки дум, і бруд, і сміх, –

Усе сплело життя шалене.

 

І добре так мені іти

Незрозумілими шляхами

До невідомої мети, –

І в божім храмі чистоти

Дзвонить порочними чарками!

 

* * *

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги

І голубів тремтячі зграї

Черкають неба береги.

 

І ти смієшся, й день ясніє,

І серце б'ється, як в огні,

І вид пречистої надії

Стоїть у синій глибині.

 

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя!

 

Ходім! Шумлять щасливі води,

І грає вітер навкруги,

І голуби ясної вроди

Черкають неба береги!

 

БІЛЕ Й ЧЕРВОНЕ

 

Блідий диявол із червоним ротом

Своє лице до мене нахиляє,

І ввічливо – мов льокай за табльдотом

Мені отрути в кубок наливає.

 

І білий місяць у вікно загляне

На повні кубки, і зачервониться, –

І серце перестане

Биться.

 

МУЗИКА

 

Пам’яти Інокентiя Анненського

 

Уночі налетіли вони –

Чорний вихор у чорному світі, –

І заплакали дочки й сини.

Що батьки їх, батьки їх убитi.

 

Почекайте! I вас не мине,

I ясних немовлят не жаліє:

На високім хресті розіпне,

По широкому полю розвіє.

 

Хто це грає для смерті танець,

Головою у такт їй киває?

Як її королівський вінець

Самоцвiтною кригою сяє!

 

Чорний вихор, незнаного жах.

Недобиті, розбиті святині...

...Із нелюдським смичком у руках

Флорентійських ночей Паганіні.

* * *

 

Не показать, а заховать я хочу

В моїх словах душі моєї світ,

Моїх бажань чутливість пiвжiночу

І рідних душ надзоряний привіт.

 

Не сяєвом, а димом фіалковим,

У присмерковій музиці зітхань,

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань

 

І випливу із життєвого лісу,

Де навіть Данте мудрий заблудив.

I гляну за останнюю завісу,

I заспіваю – та уже без слів.

 

* * *

Моїй Романівці

Білі цуцики гуляють на соломі,

Сонце гріє мордочки смішні;

Тіні віт дрижать на білім домі;

Плине чапля в синій вишині.

 

З дому чути тихий стук посуди,

Клаптик пісні з поля прилетів...

І здається: зараз гість прибуде

Із далеких та ясних країв.

 

Сніжну скатерку розстелимо в саду ми,

Одкоркуєм золоте вино, –

І під ніжні шелести і шуми

Пригадаєм, що було давно...

 

Зі збiрки “Крiзь бурю й снiг”

* * *

Знов той же Сфінкс і знову жде одгадок…

Повзуть залізні змії по степах.

Дедала бистроумного нащадок

Пливе, як хижий і стоокий птах.

 

Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи,

Але від них іще чорніша мла…

Невже й тобі, нових часів Едіпе,

Сліпе блукання Мойра прирекла?

1925

 

 

Зі збірки “Де сходяться дороги” (1929)

 

ТОПОЛЯ

М.Зерову

 

З-під неба теплого і вірного, як друг,

Перенесли її під наше небо змінне,

Як слово зрадника. І чорної вершини

Безсила пада тінь на потьмарілий луг.

 

Струмує, сріблиться осичина навкруг,

Ставні дуби біжать, немов табун левиний, –

Найвища ж падає. Зірветься в синь – і гине,

Як світоч, що вночі піднісся і потух

 

Нещасне дерево, Шевченкова любове!

Що слава хворому, що вбогому пісні

І що для мертвого покров кармазиновий!

 

Самотна, ти стоїш в чужій височині

І до чужинної весь вік байдужа мови,

Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів. Літо 1926 р.

 

ОПІВДНІ

 

Мохнатий джміль із будяків червоних

Спиває мед. Як соковито й повно

Гуде і стелиться понад землею

Ясного полудня віолончель!

 

Спочинь! На заступ вірний обіпрись

І слухай, і дивись, і не дивуйся.

Це ж сам ти вколо зеленню розлився,

Огудинням прослався по землі,

Це ти гудеш роями бджіл брунатних,

На ясенових гілках сидячи,

Ти по житах літаєш тонким пилом,

Запліднюючи теплі колоски, –

І твориш ти з людьми і для людей

Нові міста, ти арки ажурові

Над синіми проваллями будуєш!

 

Заснули води і човни на водах,

Висять рої, як кетяги пахучі,

І навіть сонце, мов достиглий плід,

Здається незворушним...

Тільки ти

Не дався чарам півдня й супокою,

Бо, як сестра, схилилась над тобою

Невтомна подруга, сувора творчість.

 

ПОЦІЛУНОК

 

У темній гущині її я наздогнав.

Вона, вже лежачи серед пахучих трав,

Руками пружними од мене одбивалась.

Нарешті стишилась – i дивне диво сталось:

Уста, що i мене, i весь мій рід кляли,

Мов квітка багряна, до мене простягли

Свій келих, сповнений солодкої знемоги.

Натомлені з бiги стрункі та дужі ноги

Біліли мармуром під місяцем німим, –

I тихим голосом, охриплим та чудним,

Вона промолвила: “Жорстокий переможче!

Упасти в цім бою для мене найдорожче”.

1929

Зі збірки “Гомін і відгомін” (1929)

ПАМ’ЯТНИК

 

Я пам’ятник собі поставив нетривалий –

Не з міді гордої, не з мармурових брил.

Скупі слова мої, що на папері стали,

Укриє завтра пил.

 

Ні сили віщої не дарувала доля,

Ні слави славної мені не прирекла,

І час мене змете, як сохле листя з поля,

Мов крихти зо стола.

 

І я забудуся і, може, лиш припадком

Хтось, розглядаючи старих книжок сміття,

Незацікавленим напом’яне нащадкам

Мале моє життя.

 

І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;

А втім, ніколи нам не бракне диваків...

...Та що, коли додасть: зате в житті ні разу

Неправді не служив!

 

1929

 

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. До якого літературного угруповання входив М. Рильський? Як це позначилося на провідних мотивах його творчості?

2. Яка подія, що трапилася 1931 року, кардинально позначилася на його житті і творчості?

3. Які періоди творчості М. Рильського виділяють?

4. Проаналізуйте провідні мотиви поезії “Синя далечінь”.

5. Зверніть увагу на рік написання поезії “Солодкий світ”. Подумайте, чому в цей час М. Рильський написав саме такий твір?

6. У чому полягає суперечність між емоційним та інтелектуальним смислами поезії “Солодкий світ”?

7. Що є найвищою цінністю для митця в поезії “Коли усе в тумані життєвому…”?

8. Який погляд на сутнiсть мистецтва розкриває М. Рильський у поезiї “Коли усе в туманi життєвому…”?

9. Яку роль вiдiграє художня деталь у поезiї “Коли усе в туманi життєвому…”? Знайдiть i проаналiзуйте їх.

10. Визначте провідні мотиви поезiї “Молюсь і вірю…”.

11. У чому, на вашу думку, полягає філософська сповiдальнiсть поезії “Не показать, а заховать я хочу...”?

12. Визначте провідний мотив поезії “Білі цуцики гуляють на соломі...”

13. Яким чином поет передає єдність природи та людських почуттiв у поезiї “Білі цуцики гуляють на соломі...”?

14. Які інтертекстуальні паралелі в поезії “Знов той же Сфінкс...” Ви можете провести?

15. Як у поезії “Знов той же Сфінкс...” розкриваються погляди М. Рильського на співвідношення матеріального і духовного розвитку людства?

16. Визначте жанр поезії “Тополя”. Розкрийте зміст присвяти. Поясніть основні ідеї твору.

17. Які ідеї висловлено в поезії “Опівдні”?

18. Ідеї якого філософа втілено в поезії “Поєдинок”?

19. Порівняйте поезію “Пам'ятник” М. Рильського з однойменним твором О. Пушкіна. Як цей вірш характеризує особистість українського поета?

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Лаврiненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933. – К., 2003.

Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ століття. – Бухарест, 1980.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна i Польща. – К., 2001. – С 219–258.

Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. Кн. 1. (1910–1941). – К., 1980.

Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. Кн. 2. (1941–1964). – К., 1996.

Панченко В. Від “Білих островів” до “Знака терезів” (Поезія Максима Рильського 1910–1932) // Слово і час. – 2006. – № 1. – С. 3–14.

Петров В. Текст доповіді В. Петрова // Корогодський Р. І дороги. I правди. I життя. – К. 2002. – С. 317–354.

 


ЄВГЕН ПЛУЖНИК

(1898 – 1937)

 

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. в слободі Кантемирівка на Слобожанщині (нині Воронезька область РФ) в багатодітній сім'ї купця. Більшість дітей в родині хворіла на туберкульоз, чого не оминув майбутній поет. Учився Євген у гімназіях Воронежа, Богучарова, Ростова та Боброва, закінчивши останню вже в розпал громадянської війни 1918 р. Того ж року родина Плужників переїжджає до села Велика Багачка на Полтавщині. У часи громадянської війни Євген вчителював на Миргородщині та деякий час працював актором мандрівного театру.

1921 року майбутній поет вступає до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, але через рік переходить до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. У 1923 р. Є. Плужник одружується з Галиною Коваленко, і того ж року в періодиці друкуються його перші вірші під псевдонімом “Кантемирянин”, які одразу засвідчили непересічний талант початківця. 1924 року поет став членом літературного угруповання “Ланка”, яке пізніше перетворилася на “МАРС”.

Перша збірка поезій Є. Плужника “Дні” вийшла 1926 р. Восени того ж року різко загострюється хвороба, і поет їде на тривале лікування до санаторіїв Криму та Кавказу. У 1927 р. побачила світ його друга поетична збірка під назвою “Рання осінь”. Пробував Є. Плужник свої сили також в прозі (роман “Недуга (1928)) та драматургії (п'єси “Професор Сухораб”, “У дворі на передмісті (1929) та ін.). Упорядкована автором 1933 р. і готова до друку збірка поезій “Рівновага”, на жаль, була опублікована лише десятиліттям пізніше в Німеччині завдяки дружині, що зуміла її зберегти в еміграції.

4 грудня 1934 року Є. Плужника арештували. Після допитів і катувань поета засудили до розстрілу, який було замінено 10-ма роками ув'язнення в Соловецькому таборі. Від загострення туберкульозу Є. Плужник помер у табірній лікарні 2 лютого 1936 року.

 

 

Зі збірки “Дні”

(1926)

* * *

Я – як і всі. І штани з полотна...

І серце моє наган...

Бачив життя до останнього дна

Сотнями ран!

 

От! І не треба ніяких слів! –

За мовчанням вщерть зголоднів.

Зійде колись велетенський посів

Тишею вірних днів!

 

Ось і не треба газетних фраз! –

Біль є постійно біль! –

Мовчки зросте десь новий Тарас

Серед кривавих піль!

 

* * *

Сідало сонце.

Коливалися трави.

Перерахував кулі,– якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! –

З-під однакових стріх.

 

Не схибить куля – не стогнатимуть довго.

Подивилися,– поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив,– так човгав:

Черевики скривив.

 

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

– Усі.

 

* * *

Впало – ставай до стінки! –

Сперся плечем на ґанок...

Тільки й згадав: у жінки

Грошей нема на ранок.

 

І ні жалю, ні болю.

Бачив – нагана наставив...

Ніби виконував ролю

В нецікавій виставі.

 

Тільки й думок – на ранок

Хліба нема у жінки...

Ґанок.

Труп біля стінки.

 

* * *

А він молодий-молодий...

Неголений пух на обличчі.

Ще вчора до школи ходив...

Ще, мабуть, кохати не вивчив...

 

Так очі ж навколо лихі...

Крізь зуби один – розстріляти!

...А там десь солома дахів...

...А там десь Шевченко і мати...

 

Долоню на чоло поклав;

Крізь пальці майбутньому в вічі...

Хвилина текла, не текла...

Наган дав осічку аж двічі...

 

А втретє... І сонячний сміх

На драні упав черевики...

І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

 

* * *

Ще в полон не брали тоді,–

Приліпили його до стовпа...

На землі, від крові рудій,

Кривава ропа...

 

А він був молодий такий!

Цілував, мабуть, гаряче...

Довго, довго йому круки

Випивали світло з очей!

 

А тепер там зійшов полин.

Телеграфні стовпи...

Загубився селянський син, –

Відробив!

 

* * *

Зустрів кулю за лісом.

Саме там, де посіяв жито!

За яким бісом

Стільки було прожито!

 

Прийшла баба, поголосила...

Невеличка дірка поміж ребер...

Ну, звичайно,– краса і сила!

Marche funebre!

 

* * *

Ні словечка йому не сказав старий,

Мовчки вивів коня за ворота.

Потихеньку осіння лилася згори

На степи позолота.

 

А коли упав перший у жовтні сніг,

Лист прийшов весь пом'ятий.

За далеке майбутнє ліг

В бур'ян головою спати.

 

До товару... По воду... А день за днем...

Знов подвір'я взялось травою...

Серце, серце! З твоїм вогнем

– У бур'ян головою!

І трупи!

І трупи...

 

* * *

...І ось ляжу, – родючий гній. –

На скривавлений переліг...

– Благословен єси часе мій!

Навчи мене заповітів своїх!

 

Розцвітайте нові жита!

..А на кожному колосі – мука моя...

О, воістину час ратай!

Славословлю його ім’я

 

Благословен єси, часе мій!

О, жорстокий! І весь в крові!

– Це нічого, що я, мов гній, –

Під посіви твої нові!

 

– Бо ось вірю: зросту колись. –

І до когось вітрами: – Жни –

..Серце, серце моє! Навчись

Тишини...

 

* * *

Це снилось?.. На тихім світанні

Багнети, і я біля стінки...

О, перші й довіку останні

Мої півхвилинки!

 

О, ранки! Кінчається зараз

Вино нерозведене ваше!

...А в думці – який тепер вираз

На очі нероблений ляже?

 

Це снилось? Не знаю. Не знаю...

І ось усміхнутись несила...

І ось не живу, не конаю...

О, правдо моя невесела!

 

Зі збірки “Рання осінь”

(1927)

* * *

Все більше спогадів і менше сподівань...

І на чолі – утрат сліди глибокі...

Як непомітно ближчає та грань,

Що жде за нею прикінцевий спокій!

 

Так гірко відати, що юність відцвіла!

Та нарікань і розпачу немає, –

Така відміна, зрештою, мала:

Колишні мрії досвід заступає.

 

Так дерева, відцвівши навесні,

Тільки на те годують соком віти,

Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,

Упав на землю овоч соковитий.

 

* * *

Місто мале. На дзвіницю злізти, –

Видко жита й хутори сусідні.

Виконком, аптека й канцеляристи...

Всі знайомі, всі рідні.

 

Житиму тихо. Як осінь гарна, –

Біля воріт надвечір сидіти...

Просто – площа базарна,

А на ній – собаки та діти...

 

Знаю, як мало людині треба.

Спогадів трохи, тютюн, кімната...

Інколи краєчок неба...

...Симфонія Дев'ята...

 

* * *

Вчора над містом летіли гуси.

Над камінним містом, вночі...

Стиснути серце мусив, –

Мовчи, безглузде, мовчи!

 

Досить усяких і мрій, і болів...

Адже знають про все книжки.

Чуєш, – тополі голі:

– Нишкни...

 

Дівчинко тиха, на мрії хвора!

Надвечірня мріє моя!

Гуси над містом летіли вчора...

А я?

 

* * *

Косивши дядько на узліссі жито,

Об жовтий череп косу зазубив...

Кого й за віщо тут було забито,

Хто і для кого вік свій загубив,

Йому байдуже...

Тут, на місці бою,

Таке дорідне жито та густе;

А що на гній хтось жертвував собою, –

Пусте...

 

Косар схиливсь над річчю дорогою –

Косою срібною, що череп пощербив,

І, череп той відкинувши ногою, –

Порозкидало вас! – проговорив.

 

Зі збірки

“Рівновага”

(1933)

 

* * *

Ніч... а човен – як срібний птах !..

(Що слова, коли серце повне!)

...Не спіши, не лети по сяйних світах,

Мій малий ненадійний човне !

 

І над нами, й під нами горять світи...

І внизу, і вгорі глибини...

О, який же прекрасний ти,

Світе єдиний!

 

 

* * *

Як все живе, течуть піски пустелі.

Їх тихий шелест, як і плеск води,

Чарує душу... Мрійнику, гляди! –

Найкраще чути їх з-під стелі.

 

Тож не пакуй валізок! Мап не руш!

Умій закрити очі і чекати, –

Може, й твоя з тих багатющих душ,

Що вміють всесвіт слухати з кімнати.

 

* * *

Прекрасен світ вночі.

Безформний. Безвиразний. Смерті ложе.

...Мовчи й мовчи!

Хто й що сказати може?

 

Всю порожнечу потойбічних сфер,

Ввесь безмір світотвору невеличкий,

Хіба не вичерпано їх тепер

Підручником для семирічки?

 

Воістину прекрасен світ вночі!

 

* * *

В. Підмогильному

 

Стала ніч над горами. Затока

В безгомінні сірім пригаса ...

Лиш одна зоря, бліда й висока,

Маревні вказує небеса...

 

Час спокою... а душа в тривозі...

О дитя налякане й слабе!

В тиші цій, що стала на порозі,

Страшно їй підслухати себе!

 

* * *

Під вітром вгинаючи лінії прості,

Повис нерухомий за вікнами дощ...

Кімната... який необмежений простір!

Квадрати паркету – яких іще площ ?..

 

Вдивися в цю сутінь, навколо розлиту;

Уяву, як брови, докупи стягни, –

Чотири краї невідомого світу –

Це тільки кімнати чотири стіни!

 

Тож мандрам душі не давайсь на поталу, –

І час заощаджуй, і рух економ!

– Помалу

Сотається дощ за вікном...

 

* * *

Дві паралелі, два меридіани –

І от квадрат. Живи. Твори. Вмирай.

Тут тверді тінь. Тут, трепетний і тьмяний,

Замкнувся світ. Тут – Тігр, Євфрат і Рай.

 

Настане час, – і ти обрящеш Єву...

Час промине, – і мир утратиш ти...

І переступиш грань (уявну чи чуттєву)

Якоїсь довготи чи широти.

 

І буде знову: два меридіани,

Дві паралелі – квадратовий рай.

І тверді тінь. І, трепетний та тьмяний,

Безсмертний світ... Живи! Твори! Вмирай!

 

* * *

Знесилений, німий, бездушний майже,

Я впав тобі до ніг... Збагни – і тям!

Ти переміг! Ти подолав! Так дай же

Уславити поразку небуттям!

 

Рази мене, одчаю мій! – Будь чесний!

Ти ж не минешся, хоч і час мине...

Ти переміг! Усі майбутні весни

Не оживлять мене!

 

Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю.

Ти переміг! Ти подолав, одчаю!

 

II

* * *

В листопаді, місяці тихім,

Елоїза прияла мир, –

Абелярове мертве тіло

Наближалось під Параклет.

 

Довершився подвиг любові,

Що кохання перебула...

– О, возлюблений! серцем чистим

Зустрічаю тебе!

 

І, як повну по вінця чашу,

Я підношу д'горі його –

Видить небо і бачать люди

Невгасиму рану мою!

 

Бо – возлюблений! – легко в душах

Нести муку любові нам,

Але з тіла, що догорає,

Хто кохання зніме тягар?

 

...І тремтіла жовтава свічка

У блідій восковій руці,

Як, востаннє стрінувши мужа,

Елоїза втратила мир...

 

 

* * *

Фрідріху, чим не Орфей ти ?..

Клякнуть навколо ж усі,

Скоро візьмешся до флейти

Смерком у Сан-Сусі...

 

Ніжне яке piano!