Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політична сила не висуває територіальних претензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з більшістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній і Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти взагалі.

У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але тепер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антидемократичної, анти західної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд з іншими чинниками привело до порушення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися "парасолькою НАТО". Цю прагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впливові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехословаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.

Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подолати дуже високий "поріг", який буде ще вищим для пострадянських держав. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держава докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учасниками цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр. характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чинився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджувалися, щоб "парасолька НАТО" прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рішення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралельно з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим і показовим, під кутом зору трансформації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо приборкання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і країн — не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югославії. В миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та іншими державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднання до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного "коридору". За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність "планів і намірів та причин" розміщення в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні міністри всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на самміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності

кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала "ядерного менталітету" СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документів нашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політичного життя Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів знаменує формування якісно нових політико-правових засад відносин між двома найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку.

Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї "Партнерство заради миру" дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні

обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного характеру.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки:

· Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

· Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.

· Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного порядку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин відмінності.

 

Геополітика і війна: питання взаємозв'язку та взаємодії.

Якщо результати війни в Іраку не ліквідують тріщину в євроатлантичних відносинах, перед усієї Європою постане неприємне питання. Чи НАТО — союз, який грунтується на спільних геополітичних інтересах і спільному баченні світу, оплот спільних цінностей, чи він уже перетворився на сукупність мереж, механізмів та програм, які тримаються купи головним чином завдяки бюрократії, звичці й інституціональній риториці? Серйозність цього питання поступається хіба що серйозності сьогоднішніх подій. Кілька років тому в цілком іншій ситуації постало питання: чи єльцинську Росію слід розглядати як державу — чи просто як територію, на якій сильні гравці борються за владу та вплив? Чи перетвориться нинішнє НАТО на лише територію? Понад те, чи не втратить альянс статус території, на якій формуються ключові коаліції та приймаються ключові рішення?

Відповіді на ці запитання важко передбачити. Проте вони матимуть виняткове значення для України. З часу набуття незалежності Україна розглядала альянс, відповідно до тексту Державної програми співробітництва між Україною і НАТО (1998 р.), як «найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі». Понад десять років українці наближалися до цієї реальності, одні — з ентузіазмом, інші — з приреченістю. Проте це була реальність. Якщо вона зникне, доведеться не тільки переглянути свої геополітичні орієнтири «реалістам»; істотно постраждає внутрішня політика України, а саме: привабливість демократичного «західного» впливу всередині країни.

Із цих причин саме час точно й виважено оцінити наслідки конфлікту в Іраку для євроатлантичного співтовариства. Понад п’ятдесят років воно булоспівтовариством, а не просто альянсом, і було б необачно, особливо тепер, забути про ті підвалини, які дають йому єдність і життєву силу. Про підвалини, які, всупереч поширеній у Східній Європі думці, лише зміцнюють і розширення, і численні природні зв’язки між НАТО та Європейським Союзом, хоча й залишаються в тіні. Проте в цьому співтоваристві немає сталості. Сьогодні його здатність до самооздоровлення сильніша від здатності до самознищення. Завтра може бути інакше.

Підвалини «атлантизму»

Якби НАТО займалося тільки геополітикою, а ЄС — тільки економікою, відповісти на вище поставлене запитання було б нескладно. Не слід забувати, що ЄС створювався на конструкціях холодної війни. Інтеграційний проект ЄС, який сьогодні видається ще амбіційнішим у зв’язку з розширенням, мав два геополітичних стимули. Першим було вирішення «німецького питання» шляхом створення ФРН як західноєвропейської держави та її інтеграції в більшу структуру. Другим стимулом було надання економічного й соціального виміру політиці «стримування». Ці стимули підтримують «проект» і сьогодні, хоча й в іншій формі.

Головна мета політики розширення — як НАТО, так і Європейського Союзу — забезпечити, щоб скасування роздільних ліній періоду холодної війни не призвело до повернення поділу й нестабільності, властивих періодові до холодної війни, на схід від Німеччини. Німці не менше від своїх партнерів побоюються, що така нестабільність може розбудити центральноєвропейськуідентичність країни і призвести до відродження націоналізму в її політиці. Інша мета політики розширення — усунути або принаймні обмежити загрози безпеці, характерні для посткомуністичних суспільств: слабкість громадянського суспільства, неефективність державних інститутів, корупцію, організовану злочинність. Хоча в ЄС вважають за краще про це не говорити, acquisі Шенгенська угода є інструментами не лише інтеграції, а й стримування.

Парадоксальним чином зазначені вище геополітичні стимули привели до створення інтегрованого євроатлантичного регіону, який виявився навдивовижу стійким до примх геополітики. Підвалини європейської інтеграції, викладені в нормах бізнесу, права й управління (якщо не сказати — політичне та громадське життя), принципово сумісні з американськими, а почасти і змодельовані з них. Ніяка геополітика не змінить того факту, що громадяни Сполучених Штатів і Франції порівняно легко можуть інвестувати в економіку іншої країни, сприймати її закони, співробітничати з її установами й підтримувати ділові контакти. Ніяка геополітика не змінить того факту, що речі, прості для США і Франції, залишаються складними для Франції та Росії. Безумовно, російський газ є вагомим аргументом у Європі й може стати економічною підвалиною будь-якої гіпотетичної франко-німецько-російської осі. Але російський газ не створить сумісних економічних та політичних систем і не зруйнує існуючих євроатлантичних зв’язків.

Взаємозв’язок економіки, громадського життя і безпеки так само важливий для ідентичності НАТО, як і для ідентичності Європейського Союзу. Без торгівлі, інвестицій, традицій співробітництва та безпрецедентної мобільності населення, ідей і капіталу НАТО був би цілком пересічним альянсом — «прагматичним», тимчасовим і далеким від життя та прагнень простих людей. Скептики охоче нагадують приклади салазарівської Португалії або «чорних полковників» у Греції, щоб розвінчати «міф» про НАТО як про союз ліберальних демократій. Проте ці винятки часів, коли холодна війна цілком реально могла перерости в «гарячу», лише свідчать, що держави, як і люди, поступаються принципами й почуттями, коли їм загрожує небезпека.

По закінченні холодної війни в НАТО знову усвідомили, що це організація спільних цінностей, і, добре це чи зле, збереження й поширення цих цінностей стало частиною її концепції безпеки. Тому в альянсі не приховують своєї переконаності в тому, що значення «військової реформи» (важливої самої по собі й центральної для відносин НАТО—Україна) виходить далеко за межі забезпечення територіальної цілісності й підвищення військової ефективності. Фахівці в НАТО і в Україні небезпідставно вважають, що військова реформа провалиться без більш широких політичних та економічних реформ. Вони також вважають, що в разі успіху військова реформа сприятиме загальній трансформації відносин між державою та суспільством.

Цей взаємозв’язок пояснює і те, що неможливо пояснити інакше: стале небажання європейських виборців та політичних еліт вкладати щось вагоміше, ніж просто слова, у європейську оборонну «ідентичність», відмінну від НАТО. Хоча де Голль прагнув збільшити вагу Франції і Європи в надмірно американізованому альянсі, навіть він розумів нереалістичність спроб замінити його — і не вбачав для цього вагомих підстав. Після 1989 р. й падіння Берлінського муру французькі голлісти не менше за британських консерваторів побоювалися, що Сполучені Штати не зможуть створити противаги возз’єднаній Німеччині. Досі європейці не виявляють бажання фінансувати єдину європейську політику безпеки та оборони. Якби американська гегемонія справді лякала, а не просто дратувала членів ЄС, то з їхнім багатством вони б реагували інакше.

Нарешті, розширення НАТО та ЄС оживило ідеї атлантизму — як і передбачали свого часу США й Великобританія. Проатлантичні погляди нових і майбутніх членів альянсу однаковою мірою грунтуються на почуттях і на геополітиці. Ідеологічна, часто євангелічна, відданість США демократії та «свободі» швидше знаходить відгук у Польщі, Чехії та країнах Балтії, ніж в урбаністичних, безпечних і досвідчених центрах «старої Європи». Якщо «єдина і вільна Європа» є головним принципом Англії й Америки, то думається, можливо безпідставно, що головний принцип Франції і Німеччини зводиться до створення нового Європейського співтовариства: «більшої Європи» під патронатом «великих держав», що, за визначенням, включає Росію, але не включає цих країн, а про Україну годі й говорити. Коли президент Франції Ширак недавно дорікнув цим країнам за «невихованість» і висловив сумнів щодо їх прийняття до ЄС, він нагадував політиків минулого, які кепкували з припущення, що французи мають бути готовими «помирати за Данциг». Ці країни не хочуть опинитися в Європі, де панує така концепція. Апріорну, пріоритетну важливість атлантичних зв’язків прямо висловив колишній прем’єр Чехії Вацлав Клаус: у присутності автора він сказав австрійському канцлерові, що «європейська ідея», яка виключає американську могутність та цінності, просто неприваблива для його співвітчизників.

Таким чином, попри розбіжності в підходах до іракської проблеми, українцям не слід недооцінювати сталості атлантичних зв’язків і чисельності сил, готових підтримувати і зміцнювати їх. Хоча ці сили не роблять погоди й останнім часом не демонструють мудрості в діях.

Війна і роз’єднання

Прихід адміністрації Буша попсував трансатлантичні відносини задовго до того, як іракська проблема вийшла на перший план. Його адміністрацію неправдиво зображають схильною до односторонніх дій. Навпаки, вона висловлювала готовність діяти в рамках «добровільної коаліції», і така готовність була не позбавлена реалізму. Враховуючи могутність і впливовість Америки, інтереси багатьох країн тісно переплетені з інтересами Сполучених Штатів. Тож Вашингтон може справедливо вважати, що хоч би якою була «загроза» американським інтересам, він знайде добровільних партнерів, хоча в різних ситуаціях вони будуть різними. Утім, організація добровільної коаліції значною мірою є мистецтвом переконання. Як і однобічність, вона не передбачає участі міжнародних організацій.

Стосовно Організації Об’єднаних Націй, така неучасть не позбавлена сенсу. Чому рішення Ради Безпеки ООН повинні прийматися — або, гірше того, не прийматися, — якщо дві третини її членів обрано фактично випадково й окремі з них не несуть ніякої відповідальності за рамками свого тимчасового представництва в цій організації? Чи повинні питання війни й миру залежати від настрою Анголи та Гвінеї? Чи справді «мандат» Ради Безпеки зміцнює міжнародну безпеку, і чого чекати, якщо резолюцій РБ ніхто не виконуватиме (приміром, №№678, 687 і 1441)? Фактично, Рада Безпеки ООН себе вичерпала, і Сполучені Штати та їхні союзники доклали максимум дипломатичних зусиль у цьому органі, перш ніж вирішили діяти без його схвалення.

Та якщо поведінка Вашингтона щодо неефективних організацій цілком зрозуміла, то його поведінку щодо НАТО зрозуміти важко. Ще під час зміни керівництва США деякі ідеологи нової адміністрації запитували: навіщо Сполученим Штатам НАТО? Дивне запитання, враховуючи те, що НАТО узаконює і легалізує американську могутність у Європі. І хоча ключові постаті в адміністрації Буша чудово знають про це, ідея проконсультуватися з НАТО спала їм на думку занадто пізно. Після 11 вересня 2001 р. мало хто сварився б зі США. Ці події призвели до появи критичної маси американців, котрим просто байдуже, якої думки інші. На їхній погляд, союзник той, хто погоджується зі Сполученими Штатами. Такий підхід не тільки дезорієнтував давніх союзників. Він дав шанс тим, хто принципово хоче ослабити альянс. Риторика президента Буша — не просто фарисейська, але груба, нетерпима і безкультурна — збільшила цей шанс.

Поведінка адміністрації США зашкодила американським інтересам у двох аспектах. По-перше, вона спровокувала безпрецедентний за своїми масштабами і непередбачуваний за наслідками сплеск антиамериканських настроїв. Вона не тільки ослабила позиції союзників в арабському й ісламському світі. Вона, на очевидний подив Вашингтона, змінила політичний баланс у Туреччині. Вона також підірвала проатлантичні настрої нових членів та кандидатів у члени НАТО, і немає потреби говорити, що вона ослабила позиції НАТО в Україні, хоча альянс і не бере участі у війні.

По-друге, хоч як дивно, вона відвернула увагу від іракської проблеми. Проблема нерозв’язна. Жодна держава безпричинно не відмовиться виконувати 17 резолюцій ООН. Жодна держава, якій «нічого приховувати», не витрачає таких коштів на приховування. Жодна держава з нормальними, помірними амбіціями не проводить такої божевільної екстремістської політики. Ця політика виникла й укоренилася задовго до обрання Буша й до того, як заговорили про необхідність зміни іракського режиму. Американцям і британцям не вдалося переконливо довести наявність іракської загрози, але така загроза існує. Не вдалося їм і продемонструвати прямий зв’язок між іракським режимом та головною дійовою особою подій 11 вересня 2001 р., але вони задокументували певний розвиток зв’язку між ними. Чи стало це новиною? Після війни в Афганістані непоступливість Іраку стала взірцем для антизахідних радикалів в арабському й ісламському світі. Хто ризикне стверджувати, що тріумф Іраку не надихнув би їх?

Коли Франція 10 березня 2003 р. заявила, що вона накладе вето на резолюцію ООН, яка дозволятиме застосування сили «за будь-яких обставин», вона свідомо заплющила очі на цю проблему. Її заява одним махом зробила політично безглуздим продовження інспекцій ООН в Іраку, розпочатих 27 листопада 2002 р. У доповіді Раді Безпеки від 27 січня 2003 р. глава UNMOVIC Ганс Блікс заявив, що інспекції не будуть успішними без співробітництва з країною перебування. Який сенс Іраку співробітничати, якщо загрозу покарання за відмову від співробітництва усунуто?

Франко-німецька політика визначала розвиток подій щодо Іраку такою ж мірою, як і американська. Водночас франко-німецька зв’язка залишається не до кінця зрозумілою. Мотивом політики і позиції Німеччини є не антиамериканізм, а пацифізм. Це не схоластичний нюанс. Німецьке зовнішньополітичне відомство налаштоване дуже проатлантично, і протягом усієї іракської кризи воно намагалося уникнути шкоди для НАТО. Оскільки федеральний канцлер ФРН Герхард Шрьодер не продемонстрував такого ж підходу, відносини між цим відомством та канцелярією Шрьодера дуже ускладнилися.

Тим часом у Франції опозиція американській «гіпердержаві» є не наслідком, а основою політики, і ця політика має широку й глибоку суспільну підтримку. Але пацифізм — це не політика, і тим паче не причина. Франція не раз застосовувала силу у своїх національних та загальноєвропейських інтересах як у рамках ООН, так і поза ними (у випадку Косово й Кот-д’Івуару). Хоча дехто намагався довести давні й підозрілі відносини між французьким урядом і режимом Саддама Хусейна, для Франції іракська проблема полягає не в Іраку, а в Сполучених Штатах. У її зовнішньополітичному відомстві донедавна зберігався хиткий баланс. З одного боку — «прагматики», котрі вважають, що європейська «противага» США має існувати у рамках НАТО й міцних трансатлантичних відносин. З другого — ті, хто хотів би, щоб «Європа» (тобто ЄС) замінила НАТО в ролі опори європейської безпеки. Адміністрація Буша порушила цей баланс. Але замість того, щоб спробувати мінімізувати шкоду, президент Ширак скористався цим для протиставлення «Європи» — Сполученим Штатам, а Франції — Європі. Це вивело з себе британський уряд, який довго переконував скептично налаштовану американську (і британську) спільноту, що концепції «європейської оборони» й «атлантизму» цілком сумісні. За іронією долі, політика Ширака ослабила не тільки НАТО, а й Європейський Союз, в якому лише п’ять із 15 членів підтримують його позицію. А розійшовшись із Тоні Блером, Ширак фактично підписав вирок європейській політиці безпеки та оборони.

У Російській Федерації за всіма цими подіями стежать особливо пильно. Поруч із певними питаннями та сумнівами, вони принесли й неабиякі спокуси, яким піддався президент Путін. При цьому він забув про уроки минулого, відмовившись від попередньої політики. Через рік після приходу до влади президент Путін дійшов висновку, що політика Євгена Примакова з упором на «багатополярність» лише ослабила вплив Росії. Задовго до подій 11 вересня 2001 р. Путін та його найближче оточення змирилися з американською «гегемонічною стабільністю». Вони також побачили, що, попри риторику й амбіції, Франція і Німеччина не мають ні бажання, ні можливостей реально боротися з нею. 11 вересня це розуміння трансформувалось у тверду віру в примат російсько-американського партнерства.

Що ж сталося тепер? Швидко, несподівано й без дипломатичної підготовки змінивши свою позицію «війни з тероризмом» на боротьбу з «віссю зла», адміністрація Буша знову актуалізувала політику Примакова. Її запозичила Франція, і, з погляду Росії, вона досягає тих результатів, яких не зуміла домогтися Росія. Чи можуть Франція, Німеччина й Росія спільними зусиллями заподіяти шкоди євроатлантичним інститутам і відносинам? Безперечно. Чи дозволить ця шкода Росії збільшити свій вплив у Європі? Цілком можливо.

Націлюючи Росію на протистояння зі Сполученими Штатами, Путін втягнувся в мотивовану, але дуже ризиковану гру. Він знає, що роззброєння Іраку й ліквідація Саддама стали для Америки не просто важливою, а нав’язливою ідеєю. Він також знає, що Вашингтон тепер розглядає всі свої відносини через цю призму. Сьогодні Сполучені Штати як країна почуваються непохитними і такими, що піддалися небезпеці, обуреними й не зрозумілими. Тонкебагатоголосся російської дипломатії та загальновідома «зваженість» держдепартаменту США не можуть переломити таких настроїв. У результаті — «тих, хто був із нами», запам’ятають, а «тим, хто зрадив нас», навряд чи скоро вибачать або забудуть.

Тож ризик для Росії дуже високий. Хоч би якими були можливі надбання Росії в Європі, вона неабияк програє, якщо Сполучені Штати досягнуть своїх військових та політичних цілей в Іраку. Таким чином, ставку зроблено на те, що американцям це не вдасться. Як і багато песимістів на Заході, оптимісти в Росії розрахували, що перешкоди військового характеру будуть серйознішими, ніж вважають у Пентагоні, і що наступні політичні проблеми — народний опір в Іраку, турецьке і, можливо, іранське втручання, дестабілізація сусідніх країн — сягнуть такого розмаху, що Сполучені Штати самотужки з цим не впораються. Тож Америка буде змушена просити допомоги — і, таким чином, поступиться ініціативою державам, які воліють встановити зовсім інакший регіональний і міжнародний порядок, ніж той, за який США так переможно боролися.