Види фірм, їх характеристика
Відповідно до форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
1) індивідуальні, засновані на особистій власності і праці (без наймання);
2) сімейні, засновані на власності й праці громадян однієї родини, що проживають спільно;
3) приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили;
4) колективне, засноване на власності трудового колективу чи кооперативу іншого статутного суспільства;
5) державне чи комунальне, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;
6) державне підприємство, засноване на республіканській (загальнодержавній) власності;
7) спільне, засноване на базі об'єднання майна різних форм власності (змішана форма власності).
У залежності від обсягів виробництва, кількості робітників підприємство може бути малим, середнім, великим. Малі підприємства — чисельністю до 200 працюючих (у промисловості й будівництві), до 50 чоловік (в інших галузях виробничої сфери), до 100 чоловік (у науці), до 25 чоловік (невиробнича сфера), до 15 чоловік (роздрібна торгівля).
Підприємства мають право поєднувати свою виробничу, наукову і комерційну діяльність і створювати такі об'єднання:
1) асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатися у виробничу діяльність кожного з її учасників;
2) корпорація —договірне об'єднання на основі сполучення виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень, центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;
3) консорціум —тимчасове статутне об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети;
4) концерн — статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної залежності від одного чи групи підприємців.
Підприємство — основна організаційна одиниця народного господарства України. Підприємство — самостійний господарський статутний суб'єкт, що має права юридичної особи і здійснює виробничу, наукову і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
За іншою класифікацією підприємства поділяються на:
а) товариства з обмеженою відповідальністю;
б) договірні товариства;
в) акціонерні товариства й товариства з обмеженою відповідальністю;
г) орендні й колективні.
Цінова політика фірми
Використання короткострокової тактики ціноутворення не дає можливості управлінцям підтримувати надійну довгострокову рентабельність для вирішення проблем, пов’язаних з витратами, споживачами та конкурентами. Довгострокова рентабельність і становище між конкурентами потребують певної стратегії фірми у ціноутворенні. Стратегія ціноутворення складається з:
· внутрішньої структури витрат компанії за кожним продуктом, груп продуктів чи споживачів;
· «споживацької чутливості» і того, як споживачі цінять унікальні якості продукції даної фірми;
· становище між конкурентами, за виключенням потенційної можливості і стратегії.
Підсумувавши, можна сказати, що рентабельна політика ціноутворення потребує розуміння взаємодії трьох сил — витрат, споживачів та конкурентів, — забезпечення водночас їх оптимального поєднання.
Керівники фірм можуть встановити граничний рівень ціни продукції, визначивши дійсну вартість продажів. Про це можна довідатись, віднявши від ціни приросту змінну вартість. Звідси можна розрахувати точку беззбитковості при зміні обсягів продажу. Таким чином:
% зміни точки беззбитковості = зміни в ціні витрати — граничний рівень зміненої ціни.
Використовуючи цю формулу, можна одночасно згладити і конфлікти між відділами фінансів та збуту. Так, наприклад, якщо управлінець з відділу збуту хоче знизити ціну, щоб стимулювати продаж товарів, то за цією формулою він може визначити, наскільки слід збільшити обсяг продажу, щоб досягти тих же рівнів у фінансових результатах.
Цінова дискримінація
За умовами, що забезпечують можливість встановлення різних цін на одне і те ж саме благо, виділяють такі види цінової дискримінації: просторову (продаж у місті або селі); часову (квитки на денні і вечірні кіносеанси); за доходами споживачів (послуги лікаря, юриста для багатих і бідних); за обсягом споживання блага (мінімально необхідна кількість і зверх того); за соціальним статусом споживача (проїзні квитки для учнів та робітників).
В залежності від способу здійснення цінової дискримінації її ділять на три категорії (ступені).
Дискримінацією першого ступеня називається продаж кожної одиниці блага за ціною її попиту. Якщо продавцю не вдається, то крива галузевого попиту стає для нього кривою граничного доходу. В цьому випадку монополія продасть такий же обсяг продукції, який був би реалізований в умовах досконалої конкуренції. При цьому весь надлишок споживача дістається продавцю у вигляді додаткового прибутку.
При різних цінах монополіст продає не кожну одиницю продукції, а визначені її партії. Так, теплоелектроцентраль може врахувати, що мінімально необхідну кількість електроенергії і тепла споживачі візьмуть за дуже високими цінами, а якщо на наступні порції своєї продукції вона буде знижувати ціни, то загальний обсяг виручки і, можливо, прибуток зросте. У цьому суть цінової дискримінації другого ступеня.
Загальне правило встановлення цін для здійснення цінової дискримінації другого ступеня таке: граничний дохід від продажу і-ї партії повинен дорівнювати ціні (і + 1)-ї партії, а гранична виручка від продажу останньої партії — граничним витратам:
MR1 = Pі; MR2= P3;…; MRn = MC.
Використовуючи рис. 1. Проведемо графічний аналіз цінової дискримінації другого ступеня, намітивши розділити весь випуск на три партії.
При заданому галузевому попиті вибір q1 визначає ціну Р1. Точка перетину MR1 з перпендикуляром, що виходить із q1, визначає Р2. При цій ціні можна продати партію q2 – q1. Перетин МR2 з МС виявляє ціну, при якій слід реалізувати останню партію q3 – q2.
Цінову дискримінацію третього ступеня можна здійснити тоді, коли галузевий попит постає перед продавцем у вигляді окремих груп покупців (сегментів ринку) з різними функціями попиту. В цьому випадку задача монополіста встановити такі ціни для кожної групи покупців, які максимізують загальний прибуток.
Рис. 1. Цінова дискримінація
Загальний прибуток від продажу на n сегментах ринку визначається за формулою
П= Р1q1 + P2q2+ …Pnqn — TC (Q), де 
.
Умовою його максимізації є система рівнянь:
Проведення цінової дискримінації дозволяє зберегти на ринку споживачів з низькою купівельною здатністю. Цінова дискримінація —це широко розповсюджене явище не тільки на монопольних, але і на олігопольних ринках.
Ця двоїстість цінової дискримінації викликає двоїстість ставлння до неї в суспільстві (з боку громадськості й уряду), що відбивається також і в антимонопольному законодавстві та в антимонопольній політиці держави.
Лібералізація цін
Лібералізація цін — це перехід від планового централізованого формування цін до ринкового.
Одним із способів лібералізації є зняття контролю за цінами, для того, щоб ціни могли вільно коливатися залежно від співвідношення попиту і пропозиції.
З появою ринкових сил ситуація різко змінюється. Після лібералізації підприємства вже обмежуються самим виробничим процесом. Йому доводиться самому шукати покупців, щоб затрати на одиницю продукції не перевищували ринкових цін.
Перш за все підприємство має зіставити світові ціни на свою продукцію з ринковою собівартістю виробництва. Оскільки підприємство зацікавлене в отриманні максимального прибутку, йому слід розширити виробництво. Разом зі збільшенням обсягів виробництва починає зростати і собівартість кожної додаткової одиниці продукції. Підприємству слід розрахувати граничні витрати, тобто вартість одної додаткової одиниці продукції за різних обсягів виробництва. Для отримання максимального прибутку підприємство має організувати виробництво у такому обсязі, щоб граничні витрати точно відповідали ринковій ціні продукції.
З переходом до лібералізації нове співвідношення цін і затрат може стати повною несподіванкою для багатьох підприємств. Лібералізація веде за собою великі зміни відносних цін у міру того, як ліквідовується ціновий контроль, скорочуються державні субсидії і світові ціни починають справляти вплив на ціни внутрішнього українського ринку. Незважаючи на те, що під впливом інфляції зростають усі ціни, деякі зростають, однак, швидше за інші. Тому на одних підприємствах ціна продукції зростає порівняно з граничними витратами, а на інших — падає.
Багато українських підприємств використовують у виробничому процесі колосальну кількість електроенергії. Після того як в 1992 році в Україні почалась лібералізація економіки, ціни на більшість енергоносіїв почали зростати швидше, ніж ціни на інші товари. Граничні витрати виробництва на таких підприємствах перевищують ринкову ціну. Їм слід, або скоротити виробництво або знайти спосіб зменшення споживання енергії.
Досвід лібералізації показав, що:
— лібералізація призводить до спаду виробництва у важкій промисловості за рахунок зростання споживчих галузей економіки;
— лібералізація веде до реорганізації підприємств, оскільки підприємства вимушені пристосовуватисьдо нових ринкових умов;
— лібералізація не веде за собою помітного полегшення влади монополій, оскільки підприємства монополісти потрапляють під вплив конкуренції з боку міжнародних ринків;
— лібералізація сприяє розвиткові експорту;
— швидка лібералізація сприяє більш швидкому і відчутному відновленню економічного зростання, ніж лібералізація поступова.
Нерідко уряди, приступаючи до програми лібералізації економіки, вже роки через два повертають назад. Лібералізація приносить країні багато проблем економічного та політичного характеру. Колишні монополії втрачають свій привілейований стан. Підприємства раніше недоторканих галузей промисловості, таких як, скажімо, військово-промисловий комплекс, опиняються на межі банкрутства. Виникає загроза безробіття.
Але лібералізація дає результати тільки у тому разі, коли їй дають на те час. З найбільш серйозною небезпекою це процес стикається у перші роки, коли під політичним тиском монополій і раніше привілейованих підприємств уряд може повернути назад. Саме тому перші роки — вирішальний час для процесу лібералізації.