Методологія діяльності публічної влади
Під методами діяльності органів публічної влади розуміють конкретні прийоми і способи організації роботи та безпосереднього функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. Класифікація цих методів можлива за різними критеріями, за різними їх властивостями. Зокрема, в літературі з радянського будівництва виділялися наступні методи: економічні, виховні, владні, організаційні; методи організації і методи діяльності, методи переконання і методи примусу; методи прямого і побічного впливу; правові й неправові; наукові, емпіричні, експериментальні та випадкові; регулювання, загальне керівництво, безпосереднє управління; загальні й спеціальні; стратегічні й тактичні.
З точки зору предмета науки державного будівництва найбільш важливе значення має характеристика організаційних та соціально-психологічних методів діяльності органів публічної влади.
Сутність організаційних методів полягає у впорядкуванні діяльності структурних підрозділів, посадових осіб та працівників органів публічної влади з метою їх оптимального функціонування. Ці методи спрямовані всередину апарату, на підвищення організованості органів публічної влади, на оптимізацію їх владної діяльності. Вони мають на меті підвищити ефективність практичної реалізації ними своїх завдань, функцій та компетенції.
Серед організаційних методів діяльності органів публічної влади можна виділити планування, координацію діяльності, вироблення рішень, інструктування, інформаційне забезпечення, організацію виконання і контроль за виконанням, роботу з кадрами апарату та ін.
Планування є методом діяльності органів публічної влади, сутність якого полягає у завчасному прогнозуванні розвитку суспільних процесів у відповідній сфері та визначенні своїх дій у близькому та віддаленому
майбутньому. При використанні даного методу мають додержуватись наступні вимоги:
– сполучення поточного планування (на квартал або більш короткий термін) із перспективним (на рік або термін повноважень органу);
– роздільне складання планів організаційних заходів і планів соціально-економічного розвитку;
– комплексний характер планів, у яких сполучаться різні організаційні форми діяльності органів;
– зміст організаційних планів завжди має погоджуватися з планами економічного і соціального розвитку;
– у планах виділяються: основні напрямки діяльності або вузлові питання, конкретні організаційні заходи (сесії, засідання, перевірки і т.д.), терміни проведення заходів, відповідальні особи;
– порядок підготовки планів має регулюватися регламентами або спеціальними положеннями органів.
В умовах подальшої спеціалізації органів публічної влади, ускладнення державного механізму, відокремлення системи органів місцевого самоврядування дедалі більшого значення набуває метод координації. Він полягає у забезпеченні узгодженості в роботі різних органів публічної влади і їх структурних підрозділів шляхом встановлення раціональних зв’язків (комунікацій) між ними. Характер координаційних зв’язків може бути різним в залежності від місця й ролі кожного з кореспондуючих суб’єктів у загальній системі органів публічної влади чи у структурі окремого органу. Якщо суб’єкти перебувають на одному рівні системи, то координаційні відносини між ними набувають характеру координаційно-паритетних; якщо ж вони належать до різних рівнів, то координаційні відносини між ними можна визначити як координаційно-субординаційні. За допомогою методу координації встановлюється більш тісна взаємодія між різними органами публічної влади, здійснюється маневрування наявними ресурсами,
забезпечується єдність і погодження всіх стадій процесу управління, а також кооперація дій керівників.
Використана література:
1. Антонович В. В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995.
2. Белинский В. Г. История Малороссии // В. Г. Белинский. Полн. собр. соч: В 13 т. — Москва; Ленинград, 1956. — Т. 5.
3. Борисенко Валентина. Нариси з історії української етнології 1920—1930-х років. — К., 2002.
4. Гнатюк Володимир. Національне відродження австро-угорських українців (1772—1880 pp.). — Відень, 1916.
5. Грінченко Б., Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994.
6. Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991. — Т. 1. До початку XI віка.
7. Грушевський М. Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи (Отд. оттиск из сб. "Статьи по славяноведению"). — С. Пб., 1904. — Ч. 1.
8. Грушевський М. Спірні питання староруської етнографії (Отд. оттиск из сб. "Статьи по славяноведению"). — С. Пб., 1904. — Ч. 1.
9. Гумилев Л. Н. Характер восточнославянского этногенеза в XII—XIII вв. // Этногенез белорусов: Тез. докл. на конф. по проблеме этногенеза белорусов, 3—6 дек. 1973 г. — Мн., 1973.
10. Донцов Дмитро. Націоналізм. — Л., 1926.
11. Донцов Дмитро. Культура примітивізму (Головні підстави російської культури). — Черкаси, 1918.
12. Донцов Дмитро. Маса і провід. — Тернопіль, 1930.
13. Дмитро Донцов. Патріотизм. — Л., 1936.