Стаття 1. Предмет регулювання 4 страница

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського поряд­ку, додержуючись вимог законодавства.

 

1. Коментована стаття присвячена визначенню змісту поняття «правовий господарський порядок». Це поняття є нормативною складовою більш широкого поняття - «суспільний господарський порядок» (див.: Преамбула до Кодексу).

Стаття в концентрованій формі визначає конституційні основи правопорядку в економіч­ній системі України, утвердженню якого має сприяти Господарський кодекс України. Необ­хідність даної статті викликана потребою звести докупи розрізнені конституційні положен­ня, які визначають основи регулювання відносин у сфері господарювання, і таким чином допомогти учасникам цих відносин скласти цілісне уявлення щодо правових засад, на яких ґрунтується правопорядок у вказаній сфері.

Крім того, ця стаття встановлює загальну вимогу фундаментального, стратегічного харак­теру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади при прийнятті управлінських рішень стосовно суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин. Такою загальною вимогою є оптимальне поєднання рин­кового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання з державним ре­гулюванням макроекономічних процесів. Це означає, що в правовому регулюванні у сфері господарювання не повинно бути крайнощів, тобто, з одного боку, усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин, а з іншого — невиправданого втручання органів держави у ці відносини. Вплив на економіку держава має здійснювати, го­ловним чином, заходами регулювання макроекономічних процесів, а не дріб'язковою регла­ментацією діяльності підприємців, втручанням у їх оперативні господарські відносини. У першу чергу дана вимога повинна враховуватися при прийнятті законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, спрямованих на регулювання відносин у сфері гос­подарювання. Орієнтирами і визначальними критеріями при цьому мають бути відповідаль­ність держави перед людиною за свою діяльність, а також необхідність утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. Конкретизація вка­заної загальної вимоги знаходить втілення у загальних принципах господарювання (ст. 6 ГК).

2. У частині другій цієї статті наведено основні конституційні положення, якими визна­чається господарський правопорядок в Україні. Деякі з них є загальними засадами консти­туційного ладу України. Зокрема, стаття 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах терито­рії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися при­родними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Винятковим значенням землі в економічному житті України зумовлено окреме конститу­ційне визначення її правового режиму, якому спеціально присвячено статтю 14 Конституції. Земля, зазначено в ній, є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Господарський правопорядок в Україні має формуватися також з урахуванням конститу­ційного обов'язку держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу (ст. 16 Конституції).

Одне з фундаментальних конституційних положень, на яке спирається національний гос­подарський правопорядок, міститься в частині першій статті 15 Конституції, згідно з якою су­спільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності. Серед інших принципових положень, що на рівні засад конституційного ладу визначають правопорядок у сфері господарювання, необхідно назвати положення статті 18 Конституції щодо взаємови­гідного співробітництва України з іншими країнами; положення статті 8 Конституції щодо визнання і дії в Україні принципу верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, конституційних норм як норм прямої дії, а також гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав громадян безпосередньо на підставі Конституції.

Разом з тим, важливими складовими, якими визначається правопорядок у сфері господа­рювання, є ряд конституційних економічних і соціальних прав громадян. Насамперед, це право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції). Згідно з цією статтею право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; це право є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єк­тів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і пов­ного відшкодування їх вартості. Лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану допуска­ється примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх варто­сті. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть також користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Водночас цією ж статтею Консти­туції власників зобов'язано використовувати власність таким чином, щоб не завдавати шко­ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Ще одним конституційним правом, важливим для визначення господарського правопо­рядку, є право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, закріплене в статті 42 Конституції. З метою належного здійснення даного права держава забезпечує за­хист добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також неправомірного об­меження конкуренції, визначає законом види і межі монополії. Держава здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищає права споживачів, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Правопорядок у сфері господарювання визначається також комплексом соціальних прав, закріплених Конституцією. Насамперед, це право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, гаран­тується захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції). Кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується шляхом визначення законом максимальної тривалості ро­бочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, інших умов здійснення цього права, а також надання днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, шляхом встановлення скороченого робочого дня для працівників окре­мих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції).

Водночас Конституція гарантує тим, хто працює, право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів, яке здійснюється в порядку, встановленому законом (ст. 44 Конституції), а також право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції).

3. Наведений у коментованій статті перелік конституційних положень загальним чином визначає конституційно-правові межі господарського правопорядку, рамки, в яких повинні формуватися господарське та інше законодавство, прийматися відповідні управлінські рішення органами державної влади та органами місцевого самоврядування (програми діяль­ності уряду, регіональні програми тощо).

Таким чином, суб'єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого господарського правопорядку, додержуючись визначених законодавством вимог. Термін «законодавство» вживається в да­ному випадку в його широкому розумінні - як сукупність чинних нормативно-правових ак­тів, включаючи локальні акти (колективні договори, статути тощо), якими регулюються від­носини, що складаються у сфері господарювання.

Більше того, суб'єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання, оскільки вони здійснюють свою діяльність у межах суспільного господарського порядку, по­винні додержуватись не тільки вимог законодавства, а й стратегічних економічних рішень держави, моральних принципів і норм, ділових правил та звичаїв (навіть попри відсутність юридичної відповідальності за недодержання вказаних правил, звичаїв тощо).

 

Стаття 6. Загальні принципи господарювання

1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підпри­ємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспіль­ства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого са­моврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

 

1. У сфері права «принципи» є загальновизнаним поняттям. Ним означають провідну ідею, керівні засади правового регулювання тих чи інших відносин. Щодо принципів господарю­вання, про які йдеться у коментованій статті, то вони відображають сутність і характер пра­вового регулювання саме цього виду відносин.

Слід враховувати, що правові принципи мають чималий регулюючий потенціал. Так, ці принципи у багатьох випадках стають незамінним засобом тлумачення змісту норм права при їх практичному застосуванні. Адже та чи інша норма, що встановлює конкретне правило поведінки, далеко не завжди містить посилання на те, яка керівна ідея була закладена в осно­ву цього правила. Якщо ж при застосуванні норми враховуються й принципи регулювання, то зміст правила поведінки стає більш зрозумілим. Використання правових принципів здат­не принести користь і тоді, коли зустрічаються прогалини у чинному законодавстві й вини­кає необхідність, зокрема, в застосуванні аналогії закону чи права. Відомо, що суд не може відмовити у розгляді справи, якщо він не виявив у законодавстві конкретного правила пове­дінки для розв'язання справи. Тому і в даному разі з'являється можливість сповна викорис­тати регулюючі можливості принципів правового регулювання.

2. Головна відмінність правових принципів від інших засобів правового регулювання полягає в тому, що вони, будучи вираженими мінімумом тексту, містять значно більше інформації, ніж конкретні, але багатослівні правові норми. Це дає можливість цим принципам відігравати роль «стиснутої пружини», енергія якої збільшує цілеспрямованість і точність дії норм.

3. Якщо з'ясовувати зміст тих загальних принципів господарювання, які перелічуються у коментованій статті, то не можна не звернути уваги та те, що в їх формулюваннях знаходять свій відбиток відповідні положення Конституції України. Деякі ж формулювання, хоча на­пряму й не пов'язані з текстом конституційних положень, тим не менш відображають голов­ний сенс (ідею) конституційної основи суспільного господарського порядку. Тому більш повне уявлення про зміст принципів господарювання можна отримати, якщо їх формулю­вання порівнювати з положеннями статті 5 Кодексу та відповідними коментарями до неї.

Стаття 7. Нормативно-правове регулювання господарської діяльності

1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Ка­бінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

 

1. У правовому регулюванні господарських відносин визначальна роль належить норматив­но-правовому регулюванню, упорядкуванню відносин у сфері господарювання за допомогою нормативно-правових актів. Серед цих актів чільне місце посідає Конституція України, якою встановлюються конституційні основи правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК), а також врегульовуються на найбільш загальному рівні найважливіші відносини у цій сфері.

З прийняттям ГК України нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарю­вання набуває організованого системного характеру. По суті, цей Кодекс є базовим ком­плексним нормативно-правовим актом, в якому концентровано визначені основи господар­ського законодавства. Відтак, усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти повин­ні узгоджуватися з ГК у частині регулювання господарських відносин. Це не означає, що не можуть прийматися закони, якими певне коло або окремі моменти господарських відно­син регулюються інакше, ніж передбачено ГК; однак необхідною умовою прийняття таких законів або їх окремих положень є одночасне внесення відповідних змін до ГК.

2. Оскільки цим Кодексом встановлюються переважно основні вимоги до організації та здійснення господарської діяльності, нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарювання конкретизується в багатьох законах спеціального характеру, існування яких передбачено відповідними статтями ГК. Наприклад, стаття 43 ГК містить загальне по­ложення щодо свободи підприємницької діяльності. Водночас нею передбачаються спе­ціальні закони, якими встановлюється перелік видів господарської діяльності, що підляга­ють ліцензуванню або підприємництво в яких забороняється, визначаються випадки обме­ження підприємницької діяльності посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тут же міститься вказівка на те, що особливості здійс­нення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. При цьому конкретизація регулювання господарських відносин може здійснюватися не лише у законах, що належать до галузі господарського законодавства, але й у законах інших галузей законо­давства - конституційного, адміністративного тощо, окремі положення яких стосуються від­носин у сфері господарювання (наприклад господарської діяльності об'єднань громадян, релігійних організацій тощо). Крім законів України, господарська діяльність регулюється нормативно-правовими актами Президента України, зокрема указами з економічних питань, не врегульованих законами (видання таких указів протягом трьох років після набуття чин­ності Конституцією України було передбачено пунктом 4 розділу XV «Перехідні положен­ня» Конституції України). При цьому слід мати на увазі, що названі укази мають силу зако­нів, на відміну від інших указів Президента України, що є підзаконними актами.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, зазначеними в коментованій статті, є відповідні постанови Уряду, а також декрети Кабінету Міністрів України, видані в період 1992-1993 рр., з наступними змінами, які зберігають чинність відповідно до пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. На відміну від постанов Кабінету Міністрів України, які є підзаконними актами, декрети мають силу закону.

Інші органи державної влади у випадках, передбачених цим Кодексом, видають підзакон­ні відомчі нормативно-правові акти, які не повинні суперечити названим вище актам. Напри­клад, згідно з частиною третьою статті 339 ГК, банківські операції провадяться в порядку, встановленому Національним банком України. Те саме стосується порядку відкриття банків­ських рахунків (ст. 342 ГК).

До цього роду актів слід віднести також відповідні нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим з питань, що належать до її компетенції (ст. 137 Конституції України). Від­повідно до статті 23 ГК правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими для виконання усіма учасниками госпо­дарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

3. До інших нормативних актів, передбачених цією статтею, належать локальні норматив­но-правові акти, на які є вказівка у цьому Кодексі, зокрема установчі документи суб'єкта господарювання (статути, положення). Наприклад, статтею 71 ГК встановлено правило, згідно з яким відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної вла­ди, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства. Стаття 142 ГК встановлює, що порядок використання прибутку (доходу) суб'єкта господа­рювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів тощо.

Іншими нормативними актами, передбаченими коментованою статтею, є також державні стандарти або технічні умови, інші правила, обов'язкові до виконання учасниками господар­ських відносин, порушення яких тягне правові наслідки. Наприклад, стаття 276 ГК передба­чає, що показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов'язком для сторін договору. Так само є обов'язковими для суб'єктів господарювання, наприклад, державні ціни на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України (ст. 191 ГК), тощо.

Глава 2 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самовря­дування в господарській діяльності

1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єк­тами господарювання.

2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансо­вих питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційно-господарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є суб'єктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього орга­ну і в межах його владних повноважень.

3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосеред­ня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у гос­подарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

 

1. У положенні, стисло викладеному у частині першій даної статті Кодексу, йдеться про межі господарської правосуб'єктності держави та її органів. Законодавець визначив, що дер­жава, а також органи державної влади не є суб'єктами господарювання, оскільки це супере­чило б цілям держави, закріпленим в Конституції України. Безпосередня участь держави, ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конститу­цією та законами України.

Як бачимо, зміст цього законодавчого припису кореспондує з положенням, закріпленим у статті 2 Кодексу, — органи державної влади та органи місцевого самоврядування зазначені не як суб'єкти господарювання, а як учасники відносин у сфері господарювання.

2. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ці конституційні обмеження волі держави у сфері господарювання створюють межі її правосуб'єктності. Вона обмежена тими цілями, заради яких існує держава (цільова правосуб'єктність). Держава бере участь у господарському обороті не у своїх приватних інтересах, а з метою найбільш ефективного відправлення влади. Ці завдання визначають сутність правоздатності держави, тобто вона, вступаючи в господарський оборот, повинна додержу­ватися свого призначення.

Особливості участі в господарському обороті органів місцевого самоврядування зумовле­ні тим, що в силу конституційних норм місцеве самоврядування в Україні забезпечує само­стійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпо­рядження комунальною власністю. Органи місцевого самоврядування не входять у систему органів державної влади, але можуть бути наділені законом окремими державними повнова­женнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріальних і фінансових коштів.

Створювані ж державою, її органами та органами місцевого самоврядування юридичні особи можуть мати господарську правосуб'єктність, однак і в цьому разі держава та органи місцевого самоврядування не повинні виходити за межі своїх конституційних цілей.

Конституція України допускає встановлення особливостей набуття права власності і його припинення залежно від того, у чиїй власності перебуває майно: громадянина, господарської організації, держави, її органів чи органів місцевого самоврядування. Однак у будь-якому разі такі особливості можуть встановлюватися тільки законом (п. 7 ст. 92 Конституції).

Поняття держави чи територіальної громади не збігається з поняттям юридичної особи. Від їх імені діють відповідні органи, як «квазі-юридичні» особи. Таким чином, державні ор­гани та органи місцевого самоврядування, хоча й не визнаються юридичними особами, тим не менш можуть мати господарську правосуб'єктність.

При цьому, коли такі органи виступають від імені держави чи територіальної громади в якості учасників господарських відносин, то діють не як органи влади, що наділені владними повноваженнями, а саме як учасники господарських правовідносин. У цьому разі вони від­повідають за породженими ними зобов'язаннями майном, що належить відповідно державі або територіальній громаді на праві власності, крім того майна, що закріплено за юридични­ми особами або може знаходитися тільки в державній або комунальній власності. Закріплене за державними установами майно не перебуває у безпосередньому віданні держави, і вона не здійснює стосовно його розпорядницькі функції.

3. Що стосується господарської компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то вона реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. При цьому ці установи несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями належним їй майном, крім випадків, визначених законом.

Законодавством визначені об'єкти, що відносяться виключно до державної власності. Конституцією України (ст. 116) функцію управління об'єктами державної власності віднесе­но до повноважень Уряду, законом визначаються й інші органи, уповноважені на здійснення такого управління.

Законодавством докладно регулюється участь органів виконавчої влади у розміщенні і ре­алізації державних контрактів (на постачання, підряд, закупівлю сільськогосподарської про­дукції тощо). Держава як учасник угод виступає при емісії та обігу різних цінних паперів, у тому числі й державних цінних паперів. Вона може бути як емітентом, так і власником цін­них паперів. Будучи найбільшим позичальником, держава визначає механізм запозичень і обов'язок державних органів щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Дер­жава може укладати угоди про розподіл продукції, а також брати участь у відносинах, регла­ментованих інтелектуальним правом.

Держава може брати участь в обороті як безпосередньо, так і через спеціально створені нею для цих цілей державні юридичні особи в організаційно-правових формах, передбаче­них законодавством.

Опосередкована участь держави в обороті досягається шляхом вступу до нього створених державою юридичних осіб, що діють як такі, що приймають обов'язки і набувають права для себе, а не для держави. Через цих юридичних осіб побічно, опосередковано в обороті бере участь і держава. Ці особи, здійснюючи ті або інші дії від свого імені, проте обтяжують дер­жавне майно, а відтак, побічно, - і саму державу. Дії державних юридичних осіб так чи інак­ше позначаються на державі, тому вважається, що остання через них бере участь в обороті. Стосовно державних юридичних осіб особливих проблем із представництвом не виникає, оскільки вони діють від свого імені, а не від імені держави.

Коли державні чи комунальні юридичні особи діють від свого імені, підставою для подіб­них дій є їх господарська правосуб'єктність. Якщо від імені держави чи територіальної гро­мади діє орган, такою підставою є їх компетенція.

Особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридич­ні особи, а як особливі представники держави. Цілком можливо, що держава буде представ­лена органом, який є водночас і юридичною особою. Однак ця остання якість не має значен­ня для даних відносин, оскільки такий орган представляє державу в цілому і зобов'язує саме її. Головне, що цей орган діє від імені держави у межах компетенції, встановленої актами, які визначають статус цих органів.

Зараз практично всі державні органи, що беруть участь в обороті від імені держави, визна­ні юридичними особами. Тут головним є спрямованість дій державного органа, які повинні бути здійснені від імені держави у межах компетенції такого органу. У разі особистої участі держави в обороті ми маємо специфічні відносини представництва в силу закону. За будь-яких обставин держава може вважатися такою, що бере участь в обороті безпосередньо, ли­ше тоді, коли в законодавстві закріплюються повноваження якого-небудь органу держави здійснити дію від імені держави.

Від імені держави в обороті можуть виступати як представницькі, так і виконавчі органи: Верховна Рада України, Президент України, Уряд, Міністерство фінансів України, Фонд державного майна України та ін., а від імені територіальної громади - відповідні органи міс­цевого самоврядування. Можна класифікувати такі органи і за іншими ознаками: органи, що відають грошовими ресурсами, і органи, що відають матеріальними ресурсами та іншим майном, тощо.

У випадках і в порядку, передбачених законодавством, від імені держави за її спеціальним дорученням можуть виступати будь-які особи — державні органи, органи місцевого самовря­дування, юридичні та фізичні особи. Наприклад, інтереси держави в органах управління акціонерних товариств (господарських товариств), частина акцій (часток, внесків) яких за­кріплена у державній власності, можуть представляти фізичні особи, що уклали відповідні договори на представлення цих інтересів.

Держава представлена в обороті різними посадовими особами і державними органами, між якими здійснено розподіл компетенції щодо окремого державного майна і повноважень стосовно управління ним. Від того, як це зроблено, прямо залежать майбутні правові від­носини за участю держави. Адже одні особи в складі держави керують землею, другі - жит­ловим фондом, треті — бюджетними коштами тощо. Своїми діями всі вони тією чи іншою мірою зобов'язують державу. Звідси і значення речового режиму держави, що становить найважливіший елемент її правосуб'єктності.

4. Усе наведене стосується здійснення від імені держави угод. Щодо деліктів, то для них існують спеціальні правила, згідно з якими держава відповідає за дії як своїх органів, так і їх посадових осіб, не зважаючи на те, яку компетенцію вони мали і чи мали її взагалі.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов'язаннями не усім приналежним їм на праві власності майном, а тією частиною, яка не закріплена за створеними ни­ми юридичними особами і не відноситься до складу об'єктів, що можуть перебувати тільки в державній або комунальній власності.

Майно, що належить державі або територіальній громаді на праві власності, не закріплене за державними чи комунальними підприємствами або установами, утворює відповідно державну скарбницю, скарбницю села, селища, міста. Скарбниця складається з коштів відповідного бюд­жету та іншого державного і комунального майна: це кошти Державного бюджету України, пен­сійного фонду, фонду соціального страхування й інших державних позабюджетних фондів, На­ціонального банку України, золотий запас, алмазний і валютний фонди.