Тема 2. Походження та призначення людини в міфологічному, релігійному і філософсько-науковому контекстах. Природа людини.

Уявлення на відміну від Знань про людину, її природу, походження та покликання черпаються з контексту міфології, релігії, філософії та науки – чотирьох основних світовідтворюючих і змістопокладаючих систем, притаманних сучасному людству.

Міфологія – система абстрагованих уявлень і знань про світ та людину, що відтворюють цілісну картину буття в знаковій або езотеричній формі. За своєю природою міф апелює до більш цілісного і глибинного способу мислення – образного. Саме образне мислення дозволяє диференціювати здатність осягати реальність як вона є, оскільки реальність відкривається кожному індивіду рівно на стільки, на скільки він здатний її осягнути або на скільки розвинута його здатність сприймати. Разом з тим побутує стійка думка про те, що міфи та легенди або притчі (на відміну від укорінених чуток, пліток та вигадок) містять в собі до семи зрізів змістовного навантаження.

Склалося так, що обмежена соціальна істота зі звуженою свідомістю, якою є буденна людина або Homo Sapiens, найчастіше схильна бачити в міфах, казках та легендах політ фантазії «дикунів» сивої давнини. Інакше кажучи, для сучасної людини притаманне лише безпосереднє сприйняття контексту, тобто так, як підказує лінійна логіка, коли за всяким поняттям має стояти винятково конкретне явище, річ чи процес як вони відкриваються в досвіді обмеженої істоти. Примітивізації сприйняття надбань наших предків та спотворенню реального стану речей дійсності безумовно сприяють невиправдана масова концентрація людської спільноти на релігії, науці та філософії.

Релігія – догматизована структура відтворення картини буття, в основу якої закладена система строго регламентованих аксіом містичного змісту, зведених в кадастр «священного письма», особливо, якщо мова йде про наймолодші релігійні направлення іудо-християнства. Релігія направлена на фіксацію штучно детермінованої структури людської свідомості, впорядкування та збереження домінанти відповідних світоглядних установок, моделей поведінки та ієрархії цінностей.

Основне покликання релігії – продукувати, поширювати в масах та підтримувати в функціональному стані домінантні догматичні враження про світ та людину, оскільки буденна людина втратила здатність автономно осягати суть буття та його різноманітних проявів. Зрештою релігія, точніше її репрезентант – церква, принаймні, якщо мова йде про всі наявні гілки іудо-християнства, присвоїла собі право інтерпретації істини внаслідок «приватизації» бога та трансцендентного взагалі.

Наука – сукупність уявлень та вражень про світ і людину, набутих внаслідок «упередженої» пізнавальної діяльності людини та зведених в тематичні блоки відповідно до предмету пізнавальної активності. В ході наукової або дослідницької діяльності людина в першу чергу має справу не з реальністю, а з тим, що вона ідентифікує як реальність, яка їй нібито відкривається у відчуттях безпосередньо чи за допомогою техніки; окрім того, з власним обмеженим арсеналом пізнавальних можливостей, по-перше; та з власними інтенціями у вигляді гіпотез, «осяянь» чи «занурень в істину» (якщо дослідник відрізняється продуктивними розладами психіки), по-друге.

Інакше кажучи, буденна людина, яким би рівнем інтелекту вона не володіла, здатна пізнавати лише те, що якимось чином знаходить своє відображення в її свідомості або певним чином представлене в її досвіді. Все ж, що так чи інакше не підпадає під її сприйняття, для неї автоматично не існує. Тому наука має справу не з реальністю як вона є, а з її частиною, з тим, що втягується людською увагою та діяльністю в сферу її інтересу; в іншому випадку з тим, що продукує її хвора або надто збуджена різноманітними подразниками свідомість. Останнє часто стосується численних «відкриттів», теорій чи й цілих концепцій в галузі, так званого, гуманітарного знання.

Філософія – зведена система теоретичних припущень про буття, свідомість, людину, світ та їх прояви і/або форми існування, отриманих суто спекулятивним шляхом. Філософія як любов до мудрості, зовсім не одне й те ж, що і мудрість. Як наслідок, філософи, будучи такими ж представниками Homo Sapiens як і решта пересічних індивідів, хоча й з високим потенціалом синтетико-аналітичних можливостей, мають справу далеко не з істиною чи реальністю, а з продуктами власної уяви та мисленнєвої діяльності. Принаймні, якщо слідувати тому, що очевидне не потребує доведення, доведення вимагає надумане, а всякі філософські трактати – це по суті коротке висвітлення ідеї в супроводі величезної кількості аргументів на користь її правоти.

Жодна зі згаданих форм відтворення світоглядних інтенцій людини не є цілісною і самодостатньою та такою, що сповна відображає буття як воно є. Тому найбільш повне і дієве пізнання всієї цілісності існування можливе лише внаслідок симбіозу інформаційних баз всіх наявних систем світовідтворення і змістопокладання, в тому числі міфології, релігії, філософії та науки. До речі, внаслідок повноцінного синтезу всіх сфер пізнавальної діяльності людини, та їх інформаційних баз, швидше за все, матиме місце взаємне усунення всього надуманого, що приведе до формування цінного для пізнання «залишку», котрий найбільш адекватно відображатиме реальність та/або природу окремих явищ і речей.

Природа людини – цілісна сукупність невід’ємних або й неспростовних ознак людини, що перетворюють її на унікальний прояв буття, невзводжуваний ні за яких обставин до будь-якого іншого прояву буття; основа ідентифікації людини як неповторної істоти.

Відповідно до індо-арійської та праукраїнської міфології природа людини виводиться з процесу розгортання буття в цілісну картину існування, а сама людина є етапною ланкою формування Космосу. В цьому контексті, буденна людина є множинним втіленням Роду на землі, а її цілісним праобразом є боги.

Ще більш давні міфи говорять про людину як Сутність або Первосяйво, що поступово загорталося в тілесність аж до того стану, в якому ми виявляємо нині себе. При цьому природа людини залишається незмінною, змінними є особливості і інтенсивність її прояву: Первосвітло і понині зберігається в людині, однак в згорнутому не проявленому стані, що, природно, відбивається на інтенсивності прояву її потенціалу.

Міфи, що спираються на тотемну або твірну «технологію» створення людини богами з різноманітного матеріалу (ґрунту, глини абощо з додаванням «одухотворюючої» субстанції або без), вказують на неоднозначне становище людини, оскільки вона чітко програмувалася під певне завдання, однак з якихось обставин вийшла з-під контролю творців і виявилася на своєрідному роздоріжжі.

Існують також міфи, які представляють людину частиною чогось цілісного і більшого аніж вона. Внаслідок космічної драми або з якихось інших причин протоцілісність, приміром, андроген розпадається на частини, які мусять рано чи пізно знову відтворити цілісність.

Зрештою так чи інакше, але всі без винятку міфи про походження людини та її природу виказують ситуацію людини, її становище у Всесвіті, чим вона є і на що може сподіватися та розраховувати. До того ж, радикальна відмінність онтологічної ситуації людини від виконавця волі творців до Макрокосму наштовхує на низку думок, знайти зв'язок між якими з огляду на логіку виглядає не можливим. Приміром, судячи з відмінностей походження людини, зафіксованих у міфах різних народів, представники різних етнічних груп або носії різних культур мали б поміж собою радикально різнитися, водночас ми спостерігаємо тяжіючу до безкінечно малого різницю між представниками людства. Міфи говорять про радикально відмінне покликання людей на землі, тоді як становище будь-якої буденної людини практично ідентичне. Зрештою, міфи наголошують на унікальності представників кожного етносу і етносів в цілому, тоді як реальність тяжіє до уніфікації.

Очевидно, за уніфікацією культур і людей, принаймні їх внутрішніх світів і основ світогляду стоїть релігія, а далі те, що прийнято ідентифікувати як наука та філософія.

Релігія, принаймні іудо-християнство, зводить природу людини до прояву замислу Творця або Деміурга, а саму людину визнає твірною істотою, що цілком або частково залежить від волі Творця.

Зведення природи людини до низки ознак та проявів чи станів, що доступні для безпосереднього чи опосередкованого сприйняття органами чуття притаманне науці.

Філософія найчастіше дивиться на природу людини через призму симбіозу науково-релігійних та міфологічних атрибутів, намагаючись визначитися з тим, чим же є людина або її природа, досліджуючи окремі її субстанціональні прояви. До того ж базовим моментом в розумінні природи людини для переважної більшості філософів іудо-християнської парадигми є вкорінене в широких масах хоча й малоінформативне, але змістопокладаюче переконання в тому, що людина – це образ і подоба божа.

Врешті-решт, філософія, наука як і релігія намагаються представити і описати трансцендентне або винесене за межі буденного сприйняття в термінах і образах буденного досвіду. Останнє нівелює всякі потуги дійсно осягнути незбагненне як і саме сокровенне, перетворюючи його в предмет повсякденного побуту чи вжитку. З іншого боку, вихід мислення на шлях метафізики, на думку М. Гайдеггера, є своєрідним його гріхопадінням – розщепленням світу на суб’єкт і об’єкт і розпорошенням буття на множинність сущого.

В цілому природа людини не підлягає визначенню або будь-якій формі вербалізації чи семантичному вираженню, оскільки пізнання людиною своєї природи, очевидно, робить цикл її існування завершеним і супроводжується трансформацію соціальної істоти в істоту відмінну від тієї, якою уявляє або може уявити себе буденна людина.

На рівні обмежених пізнавальних можливостей та/або в розрізі домінантного операційно-логічного мислення природа людини відкривається як основа, що робить всякий прояв людського існування можливим; те, що стоїть за проявом кожного окремого індивіда як неповторної індивідуальності, однак водночас робить всіх без винятку людей схожими поміж собою настільки, як не схожі поміж собою будь-які інші речі. Тому, складається на те, що людські індивідуальності поміж собою безмірно однакові і незчисленно відмінні.

Цитати до роздумів.

«У міфі закладено священну історію, тобто головну подію, що сталася на початку часу, ab initio. Розповідь священної історії – це те саме, що прояв таємниці, бо дійові особи міфу – не людські істоти, а боги або герої-цивілізатори, і саме тому їхні жести – таємниця: людина не пізнала б ці жести, якби їй їх не показали» (6, 51).

«Міф оголошує про появу нової космічної ситуації чи головної події. Отже, він завжди є розповіддю про творення: він розповідає, як щось сталося, як воно почало бути. Ось чому міф рівнозначний онтології: в ньому йдеться лише про дійсне, про те, що справді відбулося, що проявилося цілком» (6, 51).

«Завдяки первісному міфові збереглася справжня історія, історія людського буття, у ньому треба шукати і віднаходити принципи та моделі всіх поведінко» (6, 51).

«Казки – це саме життя. Життя в універсальних Символах» (5, 59).

«…Релігійна людина навіть тоді, коли вона доходила до дій, які вже межували з безумством, ницістю і злочином, хотіла вірити і вірила в те, що імітує своїх богів» (6, 56).

«Немає нічого небезпечнішого для людства, як віра в те, що його справи в руках надлюдей» (9, 121).

«Серед всіх симптомів хвороби, – говорить психіатр Колен, – ми не знаємо більш досконалого визначення розумового розладу, аніж пункт містичного помутніння розуму. Якщо справа не дійшла до його гострого періоду, ненормальність проявляється в постійній цікавості до містичних і релігійних питань, в перебільшеній набожності і т.п.» (8, 147).

«Небеса – не місце і не час – але тільки наша власна досконалість» (2, 55).

«Проблема людської природи, це августинівське quaestio mihi factus sum (Я сам став для себе питанням)» (1, 23).

«Раціональне мислення надто спрощує світ, в тому числі внутрішній світ самої людини. Тому глибинні мотиви діяльності залишаються неосяжними або спотвореними в раціональному мисленні» (15, 91).

«Коли біологія зуміє розкласти людський організм по його симбіозам, наука буде володіти ключем життя та смерті, законами здоров’я та хвороби» (13, 152).

«Людська наука вивчає поверхню чуттєвого світу, ту поверхню, де думка, так би мовити, відображається сама в собі» (13, 139).

«Наука зникла вже давно. Нині ми маємо справу з псевдонаукою» (Аджмаль Хусейн).

«Коли боги, схоже до людей, тягар несли, переносили корзини…/ Та сотворить прамати рід людей, тягар богів на нього покладемо» (Сказання про Атрахасіса. Шумер і Аккад).

«Людина – це Боже стебло, на якому ростуть дев’ять Божих зерен. Уявлення українців про Людину – Божу рослину співпадають з віруваннями друїдів, які обожнювали людину з деревом і вважали, що дитячий організм має вигляд стебла, на момент статевого дозрівання воно стає гіллястим і починає формувати «крону» (Спас).

«В ім’я всевидящого Ока, творця Вирію, довго довелося небесному подружжю потрудитися над тілом людини. Щоб збудувати Храм Душі, Богиня-Мати покликала свідомість світу та всі земні стихії: воду, вогонь, землю, повітря. Без води не може довго прожити людина. Вогонь і вода підтримують життєздатність людини. Сонячне і місячне проміння пронизує все живе на землі. В тілі людини є теж сонце і місяць, а також священні ріки, священні сади, вівтарі, ворота духу. Храм людини – це святе місце, де служить Господу наше Я або душа. В тілесний храм ведуть дев’ять доріг, які розташовані в нижній і верхній половині тіла. Через тім’я, яке виразно видно у новонародженої дитини і яке після семи місяців закривається, входить душа; через нього і виходить із людського храму. Через храм тіла пролягають три ріки, в які впадає безліч струмочків, що живлять їх. Велика Ріка, інакше «Шлях Душі», тече від нижніх воріт вгору по спинному хребту до верхніх воріт. Цей великий шлях з’єднує людну із Всесвітом» (3, 32).

«Ніщо не явилось тобі з учення! І ніхто – так я гадаю, о Величний! – ніхто не засягне спасіння завдяки вченню! Нікому, о Достойний, ти не перекажеш словами і не поясниш настановами вчення того, що сталося з тобою в годину твого Просвітлення! Та одного немає в такому чіткому, в такому достойному вченні: у ньому нема розкриття таємниці того, яким шляхом до нього дійшов сам Величний – один з-поміж сотень тисяч» (4, 287).

«Професор Вавилов прямо говорить, що єврейський бог Ієгова – це двостатевий бог, точна копія єгипетського бога зла Сета. [Він] в своїй книзі «Про старозаповітного бога і світочах його», США, 1974 рік, розшифровує ім’я Ієгова як поєднання слів Іяхава, де Ія – фалос, чоловіче начало, а Хава – жіноче начало» (8, 314).

«Природа не турбується через помилки; вона сама їх виправляє і не думає, що може вийти з усього цього» (Гете).

Література.

1. Аренд Г. Становище людини. – Львів, 1999.

2. Бах Ричард. Чайка Джонатан Ливингстон. – М.: ООО ИД «София», 2006. – 112 с.

3. Войтович В.М. Сокіл-Рід. Легенди та міфи стародавніх українців. Рівне, «Оріана», 1997. – 332 с.

4. Гессе Герман. Сиддхартха; Краткое жизнеописание; Нарцисс и Гольдмунд. – Минск: Мога-Н, 1993. – 351с.

5. Гриневич Сергій. Камінь знань: Поради старого Знахаря. – К.: Вид. центр «Просвіта», 2005. – 88 с.

6. Еліаде Мірча. Мефістофель і андроген. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – 591 с.

7. Ідентичність у сучасному соціумі: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м.Донецьк, 14-15 листопада 2006 року / Донецький національний ун-т; Інститут філософії ім. Г.Сковороди; Донецька обласна держ. адміністрація / О.Б. Ступін (голова ред.кол.) – Донецьк: ТОВ "Юго-Восток, Лтд", 2006. – 402с.

8. Климов Г. Протоколы советских мудрецов. – Краснодар: «Советская Кубань», 1995 – 448 с.

9. Колин Уилсон. Паразиты Сознания. К:. «София», 1994. – 334 с.

10. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

11. Рисей Степан. Панцир безсмертя. – Львів: Основа, 1995. – 151с.

12. Тейлор Ч. Дебати між лібералами та комунітаристами. \\ Сучасна політична філософія. Антологія. – К., 1998.

13. Уоллис Э., Хенкин Б. Искусство психического исцеления. Практическое руководство. – С. Карнейц. Йога для запада. Сборник. М.: «ФАИР». – 1995. – 240 с.

14. Федущак Інна, Федущак Віктор. Абезь і Адак – дорога у вічність. – Л.: Українські технології, 2006. – 292с.

15. Харченко П.А. ТриЕго. – К.: Українська академія оригінальних ідей, «Видавництво «Фенікс», 2008. – 420 с.

16. Чмут Олександр. Людина і вічність. – Черкаси: Смірна, 2003. – 406с.

17. Чумаченко Василь. Крик пугача: Есе, повість. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2004. – 224 с.

18. Целік Андрій. Чотки безсмертя. – Чернівці, 1993. – 73 с.