Сорти рослин та породи тварин; 12 страница

1. Господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припи­няється, якщо виконання прийнято управненою стороною.

2. У разі якщо зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кіль­кох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання), господарське зобов'язання припиняється виконанням.

3. Господарське зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної ви­моги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребу­вання. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

4. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зо­бов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобо­в'язання.

5. Не допускається зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони нале­жить застосувати строк позовної давності і строк цей минув, а також в інших випадках, передбачених законом.

 

1. Виконання господарського зобов'язання є основним способом (умовою) його припи­нення, адже саме зобов'язання встановлюється з метою його виконання. Припиняє зобов'я­зання належне виконання (ч. 1 ст. 193 ГК), якщо воно прийнято управненою стороною.

2. Альтернативним визнається одне з двох або декількох зобов'язань, щодо яких зобо­в'язана сторона має право вибору. Належне виконання цією стороною будь-якого за її вибо­ром з альтернативних зобов'язань припиняє господарське зобов'язання виконанням. Управ-нена сторона не може відмовитись від прийняття альтернативного зобов'язання за мотивом неправильного, на її думку, вибору зобов'язаної сторони. Так, організаційно-господарське зобов'язання, що випливає з рішення компетентного органу Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання — монопольного утворення, вико­нується шляхом реорганізації цього суб'єкта на його розсуд (за його вибором) за умови усу­нення його монопольного (домінуючого) становища на ринку.

3. Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням зустрічної однорідної вимоги. Зустрічними вважаються дві або більше вимог, коли управненою стороною в одній (одних) з них є зобов'язана сторона у другій вимозі (других вимогах) і, навпаки. Тобто не ви­ключаються випадки пред'явлення до зарахування не однієї вимоги, а усіх, які існують. При­чому при нерівності зустрічних вимог після зарахування більша за розміром вимога продов­жує існувати у частині, в якій вона перебільшує меншу вимогу (в частині, не покритій за­рахуванням). Вимоги, що пред'являються до зарахування, повинні бути однорідними, тобто мати однорідний предмет, найчастіше гроші. І, як випливає із коментованої частини даної статті, зустрічною однорідною вимогою, що зараховується, може бути лише та, строк якої на­став або строк котрої не зазначений чи визначений моментом витребування. Зарахування здійснюється за заявою будь-якої однієї сторони зобов'язання, але друга сторона у разі незго­ди із зарахуванням може його оскаржити у судовому порядку.

У банківській практиці здійснення зарахування взаємної заборгованості у розрахунках між суб'єктами господарювання регламентується розділом IX Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті [150].

4. Зарахування страхового зобов'язання як підстава припинення господарського зо­бов'язання можливе відповідно до умов наявної гарантії страхової організації (ст. 200 ГК) або договору страхування (ст. 354 ГК), предметом гарантії чи страхування яких виступає виконання даного господарського зобов'язання. Винятки з цього можуть бути обумовлені законом або змістом основного чи страхового зобов'язання.

5. Стаття 602 Цивільного кодексу не допускає зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності. На відміну від цього, щодо господарських зобов'язань частина 5 коменто­ваної статті передбачає можливість зарахування вимоги, строк позовної давності якої минув, у разі відсутності заяви другої сторони про застосування такого строку. Не допускається за­рахування зустрічних і страхових вимог також і в інших випадках, передбачених законом.

 

Стаття 204. Припинення господарського зобов'язання за згодою сторін чи у разі поєднання його сторін в одній особі

1. Господарське зобов'язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема уго­дою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якщо така за­міна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попереднє зобо­в'язання.

2. Господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зо­бов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припи­няється.

1. Згода сторін про припинення господарського зобов'язання може бути реалізована шля­хом укладення мирової угоди, прощення (списання) боргу, укладення угоди про заміну дано­го зобов'язання іншим між тими самими сторонами (новацією) або іншим шляхом, не заборо­неним законодавством. Оскільки для припинення зобов'язання за цією підставою повинно мати місце волевиявлення обох сторін, воно набуває форму господарського договору і підпо­рядковується загальному порядку укладення таких договорів (ст. 181 Кодексу). Інший поря­док оформлення згоди про припинення господарського зобов'язання може бути встановле­ний законодавством (див., наприклад, положення Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] щодо мирової угоди та прощення боргу).

2. Поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі може виникнути внаслідок реорганізації (злиття, приєднання, перетворення тощо) суб'єктів господарювання або лікві­дації одного з підпорядкованих, асоційованих (ст. 126) чи іншим відповідним чином пов'яза­них між собою учасників господарських відносин. Господарське зобов'язання, що було між ними, при цьому припиняється, але воно виникає знову, якщо припиняється таке поєднання.

 

Стаття 205. Припинення господарського зобов'язання у разі неможливості ви­конання

1. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі виникнен­ня обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі неможливості виконання зобов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам по­винна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сто­рону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону.

3. Господарське зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквіда­ції суб'єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов'я­занням.

4. У разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкру­том. Умови, порядок та наслідки оголошення суб'єктів господарювання банкрутами встановлюються цим Кодексом та іншими законами. Ліквідація суб'єкта господарюван­ня - банкрута є підставою припинення зобов'язань за його участі.

 

1. Неможливість виконання визначається фактичними обставинами і змістом конкретного зобов'язання. Вона, як правило, обумовлена причинами об'єктивного характеру – загибель індивідуально визначеного майна, дія непереборної сили, неможливість вирішення певним чином науково-технічної проблеми тощо. Разом з тим причини неможливості виконання мо­жуть бути й суб'єктивного характеру (наприклад, нераціональне господарювання суб'єкта, що призвело до його банкрутства).

Частина 1 коментованої статті має на увазі неможливість виконання саме з об'єктивних причин, які знаходяться поза межами контролю сторін. Припинення зобов'язання неможли­вістю виконання у цих випадках слугує підставою застосування до правовідносин сторін правил щодо обов'язку повернення набутого чи збереженого майна без достатньої правової підстави (гл. 83 Цивільного кодексу).

Якщо неможливість виконання обумовлена обставинами, за які відповідає будь-яка із сто­рін, то на цю сторону покладаються витрати та інші негативні наслідки неможливості вико­нання, що виникла. При цьому зобов'язання не припиняється, а трансформується: замість виконання настає реалізація заходів відповідальності, передбачених даним зобов'язанням або законом (відшкодування збитків, застосування штрафних чи інших санкцій).

2. Повідомлення зобов'язаної сторони про неможливість виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 205) з метою надання йому у разі необхідності доказу має бути оформлено письмово, за підписом уповноваженої особи. Таке повідомлення подається негайно після виникнення об­ставин, що обумовлюють неможливість виконання, або після того, як ці обставини стали відомі зобов'язаній стороні. Остання звільняється від відповідальності за невиконання зо­бов'язання, якщо неможливість виконання обумовлена об'єктивними причинами. При наяв­ності інших причин повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання. Але у цих випадках повідомлення може вплинути на визначення розміру такої відповідальності, особливо тоді, коли управненою стороною після його отри­мання не вжито необхідних заходів щодо зменшення негативних наслідків.

3. Ліквідація суб'єкта господарювання - сторони у господарському зобов'язанні, за загаль­ним правилом, не припиняє дію цього зобов'язання, оскільки права та обов'язки ліквідованого суб'єкта, обумовлені зобов'язанням, переходять до його правонаступника. Але зобов'язання припиняється неможливістю виконання у разі ліквідації суб'єкта, якщо правонаступництво за цим зобов'язанням забороняється законом або суперечить змісту зобов'язання.

4. Ліквідація суб'єкта господарювання у порядку банкрутства здійснюється відповідно до глави 23 Кодексу та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71]. Така ліквідація суб'єкта не передбачає правонаступництва і є підставою припинення зобов'язань за його участю.

 

Стаття 206. Розірвання господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання може бути розірвано сторонами відповідно до пра­вил, встановлених статтею 188 цього Кодексу.

2. Державний контракт підлягає розірванню у разі зміни або скасування державного замовлення, яким передбачено припинення дії контракту, з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання. Наслідки розірвання державного контракту для його сторін визначаються відповідно до закону.

 

1. Господарське зобов'язання, як майново-господарське, так і організаційно-господар­ське, може бути розірвано сторонами відповідно до правил, встановлених статтею 188 Ко­дексу щодо зміни та розірвання господарських договорів. Ці правила повинні застосовувати­ся також і до недоговірних зобов'язань з урахуванням особливостей їх змісту, форми і суб'єктного складу.

2. Згідно із Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] за рішенням Кабінету Міністрів України державний замовник може вносити необхідні зміни до державного контракту або припиняти його дію згідно із законодавством. У таких випадках замовник відшкодовує виконавцю державного замовлення завдані йому збитки, включаючи очікуваний і неодержаний прибуток. У разі відмови замовника від закупівлі продукції, що виготовлена за державним контрактом, виконавець реалізує її на свій розсуд, а замовник відшкодовує виконавцю додаткові витрати, пов'язані з реалізацією, а в разі неможливості ре­алізації продукції - завдані йому збитки, у тому числі очікуваний і неодержаний прибуток. У сучасний період фактична дія вказаного Закону обмежена. У більшості галузей держав­не замовлення на поставку товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення дер­жавних потреб реалізується у формі державних закупівель відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141].

 

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з ме­тою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасника­ми господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язан­ня, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односто­ронню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для ви­конавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду за­конної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язан­ня визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

 

1. Господарське зобов'язання повністю або у частині може бути визнано судом недійсним на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади. Вичерпний перелік під­став визнання зобов'язання недійсним у судовому порядку наведений у нормі, що комен­тується. До них належать випадки коли:

1) зобов'язання не відповідає вимогам закону. Під останніми розуміються вимоги, що сто­суються як змісту зобов'язання, так і його форми (щодо вимог до форми господарського дого­вору див. коментар до ч. 1 ст. 181). Але в разі недодержання сторонами вимог стосовно форми зобов'язання останнє, в силу дії загального положення статті 218 Цивільного кодексу, може бути визнано недійсним лише у випадках коли це прямо передбачено у законі. Так, недодер­жання вимоги щодо встановленої форми договору комерційної концесії тягне недійсність до­говору (ст. 367 ГК). У судовій практиці трапляються випадки визнання зобов'язання недійс­ним також, якщо воно не відповідає вимогам підзаконного нормативного акта. Така практика суперечить частині 1 коментованої статті, яка сформульована однозначно і не передбачає розширеного тлумачення. У разі необхідності інше правило встановлюється безпосередньо у законі. Так, зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним, якщо він не від­повідає вимогам не тільки законів, а й міжнародних договорів (ст. 382);

2) зобов'язання вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспіль­ства. Така мета може бути різною: ухилення від сплати податків, незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей, заподіяння руйнівних ма­теріальних збитків конкуренту тощо, але вона має бути свідомою, умисною. Визначення ме­ти зобов'язання такою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, здійсню­ється судом;

3) зобов'язання укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Під зазначеною компетен­цією розуміється сукупність господарських прав та обов'язків, які має суб'єкт господарювання чи інший учасник господарських відносин (див. коментар до ст. 55). Щодо цього по­няття господарської компетенції можна розглядати як синонім поняттю господарської правосуб'єктності, яка має спеціальний господарський характер. Зміст вказаної компетенції (спеціальної правосуб'єктності) конкретного учасника господарських відносин складають його права та обов'язки, встановлені законодавством та установчими документами (стату­том, засновницьким договором, положенням). Якщо суб'єкт господарювання вступив у зо­бов'язальне правовідношення і при цьому вийшов за межі своїх цілей і завдань, встановле­них установчими документами, то таке зобов'язання може бути визнано недійсним. Недійс­ним визнається також зобов'язання суб'єкта організаційних повноважень (п. 1 коментарю до ст. 176), укладене ним з порушенням меж його господарської компетенції, передбаченої за­коном, положенням або засновницьким договором.

2. Підстави визнання зобов'язання недійсним, наведені у частині 1 коментованої статті, стосуються так званих оспорюваних зобов'язань. Останні презумуються як дійсні, але їх дій­сність може бути оспорена однією із сторін або відповідним органом державної влади у суді. Суд, встановивши наявність однієї з таких підстав, може визнати зобов'язання недійсним повністю або у частині.

На відміну від цього, коментована частина 2 даної статті регламентує визнання недійсною нікчемної умови господарського зобов'язання. Нікчемними вважаються ті зобов'язання або їх окремі умови, недійсність яких встановлена законом. Вони є недійсними в силу закону з моменту укладення; і тому визнання їх недійсними судом не потребується (ст. 215 Цивільно­го кодексу). Тобто у цьому разі зрезюмується недійсність зобов'язання, і разом з тим існує можливість визнання його дійсним у судовому порядку.

3. Недійсними в силу закону визнаються нікчемні умови господарських зобов'язань, які самостійно або у поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушують права та законні ін­тереси їх сторін чи третіх осіб. У частині 2 коментованої статті встановлено перелік нікчем­них умов типових договорів і договорів приєднання, тобто тих, де сторона не може відступа­ти від змісту договору або наполягати на зміні його змісту (ч. 4 ст. 179 ГК). Недійсність нікчемних умов господарських зобов'язань встановлюється безпосередньо законом чи у порядку, ним визначеному. Так, щодо публічних зобов'язань Кабінет Міністрів України мо­же у передбачених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін такого зо­бов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови публічного зобо­в'язання, що не відповідають цим правилам чи встановленим цінам, є недійсними (ч. З ст. 178 ГК). Визнається нікчемною і недійсною угода щодо забезпечення виконання зо­бов'язання, вчинена з недодержанням встановленої законом письмової форми (ст. 547 Ци­вільного кодексу) тощо.

Визнання господарського зобов'язання недійсним за рішенням суду є однією з підстав (умов) його припинення (ч. 2 ст. 202 ГК). Зобов'язання припиняється повністю або у частині з дня набрання рішенням суду законної сили. Причому недійсним воно вважається з момен­ту його виникнення. Якщо ж за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняєть­ся на майбутнє. Викладене стосується також зобов'язань або їх окремих умов, які визнають­ся недійсними не тільки за рішенням суду, а й у силу закону як нікчемні.

 

Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним

1. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зо­бов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержа­не нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено дру­гій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стя­гується за рішенням суду в доход держави.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'яза­на повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки не­дійсності зобов'язання не передбачені законом.

 

Коментована стаття встановлює два види наслідків визнання господарського зобов'язан­ня недійсним. Частина 1 стосується зобов'язань, визнаних недійсними як такі, що вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Щодо таких зобов'язань передбачено застосування заходів конфіскаційного характеру, а в разі наявності зазначеної мети лише в однієї із сторін щодо другої сторони застосовується одностороння реституція (відновлення становища, яке існувало до виникнення зобов'язання; див. коментар до ст. 20). Частина 2 стосується зобов'язань, визнаних недійсними з усіх інших підстав, у тому числі з підстав їх нікчемності в силу закону. В цих випадках для сторін зобов'язання передбачено наслідок у формі двосторонньої реституції. За неможливості повернення одержаного в на­турі вартість його відшкодовується грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом, за цінами, які діють на момент відшкодування.

Глава 23 ВИЗНАННЯ СУБ'ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ

 

Стаття 209. Неспроможність суб'єкта підприємництва

1. У разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) відповідно до частини четвертої статті 205 цього Кодексу визнається неспро­можним.

2. Нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визна­ні судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідацій­ної процедури вважається банкрутством.

3. Суб'єктом банкрутства (далі - банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокрем­лені структурні підрозділи господарської організації.

4. Щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.

 

1. До легальних складових поняття неспроможності частина, що коментується, поряд з аб­зацом 2 статті 1 та частиною 3 статті 6 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] відносить:

- нездатність суб'єкта підприємництва виконати грошові зобов'язання перед своїми кредиторами;

- невиконання зазначених грошових зобов'язань протягом визначеного часу - трьох міся­ців після встановленого для їх погашення строку;

- неможливість відновлення платоспроможності боржника.

Положення даної частини відсилають до частини 4 статті 205 ГК, у якій вказується, що у разі неспроможності боржника через недостатність його майна задовольнити вимоги креди­торів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом.

Названа у частині 1 коментованої статті ознака неспроможності та ознака недостатності майна боржника для задоволення вимог кредиторів, що міститься у частині 4 статті 205 ГК, становлять у своїй сукупності ознаки банкрутства.

Нормою частини 4 статті 205 ГК у наше законодавство введено критерій неоплатності. Наявність такого критерію поряд з критерієм неплатоспроможності означає, що у прова­дженні у справі про банкрутство має бути доведено не тільки факт припинення платежів, а й те, що вартість майна боржника є меншою, ніж величина кредиторської заборгованості. Це може призвести до ускладнення процедури визнання боржника банкрутом.

2. У сучасному національному законодавстві поняття банкрутства вперше введене Зако­ном України «Про банкрутство» [61^і].

Відповідно до частини 2 статті, що коментується, та статті 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутством є визнаний гос­подарським судом юридичний факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідацій­ної процедури.

Стосовно ознак банкрутства див. коментар до частини 1 цієї статті.

3. Частина 3 коментованої статті містить загальні положення щодо суб'єктів банкрутства. Коло осіб, що підпадають під дію законодавства про банкрутство, вичерпно визначено поло­женнями Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банк­рутом».

Крім суб'єктів підприємницької діяльності, до осіб, на яких поширюється названий За­кон, належать:

- юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фон­ду (ч. 1 ст. 52 ГК, ч. 4 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом», ч. 1 ст. 5 Закону України «Про споживчу кооперацію» [452], ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» [62]);

- юридичні особи - підприємства, що є об'єктами права державної власності, які не підля­гають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому по­рядку з переліку таких об'єктів (ч. 5 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Стосовно осіб, які не підпадають під дію законодавства про банкрутство, див. коментар до частин 3, 4 статті 214 цього Кодексу.

4. Додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу при здійсненні про­цедур банкрутства стосовно державних комерційних підприємств та підприємств, у статут­ному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, перед­бачаються, зокрема, положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» щодо: організації державним органом влади з пи­тань банкрутства проведення експертизи фінансового становища таких підприємств при під­готовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення цьому органу (абз. 8 ч. 2 ст. 2 Закону); надання державним органом з питань банкрутства господарському суду пропозицій щодо кандидатури арбітражного керуючого для зазначених вище підприємств, стосовно яких порушено справу про банкрутство, та в інших випадках, передбачених згада­ним Законом (абз. 2 ч. 2 ст. 2); погодження керуючим санацією плану санації з органом, уповноваженим управляти державним майном, Стосовно підприємств-боржників, у майні яких частка державної власності перевищує п'ятдесят відсотків (абз. 5 ч. 5 ст. 18 Закону); проведення продажу частини майна боржника - державного підприємства у процедурі сана­ції відповідно до законодавчих актів з питань приватизації, з урахуванням особливостей, пе­редбачених згаданим Законом (абз. 2 ч. 2 ст. 20); встановлення спеціальних правил, що регу­люють процедури банкрутства окремих категорій боржників (розділ VI Закону) тощо.

 

Стаття 210. Кредитори неплатоспроможних боржників

1. Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти, зазначені в частині пер­шій статті 209 цього Кодексу, які мають підтверджені відповідно до законодавства ви­моги до боржника щодо грошових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспро­можних боржників користуються також визначені законом органи справляння податків, зборів (обов'язкових платежів).

2. У разі якщо до одного боржника мають грошові вимоги одночасно два або більше кредиторів, вони утворюють збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

1. До кредиторів частина, що коментується, а також абзац 6 статті 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» відносять юри­дичних або фізичних осіб, які мають у законодавчо встановленому порядку підтверджені вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, включаючи зобов'язання стосовно виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника.

Кредиторами неплатоспроможного боржника за грошовими зобов'язаннями є:

- територіальна громада або держава;

- органи державної податкової служби та інші державні органи, що здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння обов'язкових платежів;

- фізичні особи, громадяни-підприємці, господарські організації та інші учасники майно­вого обігу.

Частиною, що коментується, також передбачено такий вид кредиторів, як заставні креди­тори, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою, та інші кредитори, вимоги котрих заставою не забезпечені.

Крім того, стаття 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» поділяє кредиторів на конкурсних та поточних. До конкурсних кредиторів належать ті, вимоги яких до боржника виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До них на­лежать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. До по­точних кредиторів відносяться ті, вимоги яких до боржника виникли після порушення про­вадження у справі про банкрутство.