Розвиток міжнародної міграції трудових ресурсів як форми міжнародних економічних відносин

Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили (яка досліджується міжнародною економікою як наукою) серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили – це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші.
Головна причина міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.
Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, – справа складна.
Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.
Епоха Середньовіччя, особливо раннього, характеризується суттєвим зменшенням потоків трудових мігрантів. У той час найбільш розповсюдженою формою добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим – міжнародний ринок військових найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі Франції, Швеції, Польщі.
Великий потік міжнародних мігрантів спричинили великі географічні відкриття. З кінця XV століття після відкриття Америки, морського шляху в Індію, островів Тихого океану на нові землі почався рух переселенців.
Період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х рр. XIX ст. вважається періодом початкової чи «старої міграції», що мав такі особливості:
1) один потік емігрантів був спрямований з Африки до Америки; носив абсолютно примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників;
2) другий потік – з Європи до Нового Світу. Європейці від’їжджали на добровільних засадах. Склад мігрантів був дуже різноманітним.
Наступний період міжнародної міграції робочої сили (період «нової» міграції) тривав з 60-х рр. XIX ст. до другої світової війни. Подіями, що спричинили це, були: громадянська війна в США (1861 – 1865), об’єднання Німеччини (1866 – 1871), об’єднання Італії (1860 – 1870), створення Австро-Угорщини.
У зв’язку з тим, що в перші десятиліття XIX ст. рабство було скасовано в колоніях Великобританії, Франції, Нідерландів, у колишніх іспанських колоніях, які стали незалежними державами Латинської Америки, а з 1 січня 1863 року – в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової міграції» припинився потік з Африки.
У міграційних потоках з Європи в цей період відносно зменшилась роль колишніх колоніальних держав (Іспанії, Португалії та Нідерландів), а зросла роль таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів трудових ресурсів визначився лідер – США. Більшість переселенців складали селяни або представники некорінної національності.
З початку XX ст. у міжнародній міграції трудових ресурсів з’явилась нова тенденція – виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.
Початок сучасного етапу міжнародної міграції трудових ресурсів науковці пов’язують із закінченням другої світової війни. До особливостей цього етапу можна віднести:
1) посилився домінуючий економічний і політичний статус США, внаслідок чого вони стали головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.
2) у 40-ві та 50-ті роки головними експортерами робочої сили були європейські країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;
3) з кінця 50-х років головними експортерами робочої сили стали держави Латинської Америки. Для міграційного потоку «Латинська Америка – США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;
4) значна кількість емігрантів з кінця 60-х років почала прибувати до Західної Європи (за оцінками МОП у регіоні сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %);
5) виникнення нових центрів імміграції, якими стали:
а) країни-експортери нафти з Перської затоки. Після стрімкого стрибка цін на нафту в 1973 – 1974, 1977 – 1978 рр., коли ціна за один барель піднялась з 2,5 до 35 дол. США, до нафтовидобувних країн (Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Бахрейн) спрямовувались значні валютні кошти, які потрібно було реалізувати. Дефіцит трудових ресурсів у регіоні був пов’язаний з низькою густотою населення в цих країнах, небажанням місцевого населення змінити традиційний спосіб життя, відсутністю кваліфікованих спеціалістів (за винятком Ірану та Іраку). Основними експортерами трудових ресурсів були арабські чи мусульманські країни. Частка іноземної робочої сили на початок 80-х рр. у Кувейті приблизно складала 70 %, Катарі – 80 %, ОАЕ – 90 %;
б) Південно–Східна Азія. У цьому регіоні основними імпортерами робочої сили стали Гонконг, Сингапур, Малайзія, Таїланд, а постачали трудові ресурси Китай, Лаос, В’єтнам;
6) підвищення частки професіоналів в загальній кількості іммігрантів;
7) на зміну «відтоку розумів» прийшла їх циркуляція: відбулась диверсифікація напрямків міграції. США залишаються загальновизнаним центром імміграції, проте, одночасно з промислово розвинених країн представники професійної еліти їдуть на тимчасову роботу до країн, що розвиваються;
8) виникнення свого роду організованої міжнародної корпорації «мисливців за головами»;
9) інтеграція системи вищої освіти, яка передбачає можливість продовження навчання за кордоном;
10) за приблизними підрахунками щорічне міграційне сальдо на середину 90-х років складало близько 1 млн. чоловік, тобто до приймаючих країн приїжджало в середньому на 1 млн. осіб більше, ніж від’їжджало. За прогнозами, найближчим часом, у зв’язку зі стабілізацією світової економіки міграційне сальдо буде скорочуватись.
За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії – 24 %, Канаді – 18,5 %, США – 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 %.

Країни та міста світу з найвищою питомою вагою мігрантів,%

Країна	%	Місто	Питома вага,%
ОАЕ		Маямі
Кувейт		Торонто
Йорданія		Лос-Анжелес
Ізраїль		Ванкувер
Сінгапур		Нью-Йорк
Оман		Сінгапур
Швейцарія		Сідней
Австралія		Абіджан
Саудівська Аварія		Лондон
Нова Зеландія		Париж