Структура нормування та використання оборотних фондів підприємства

Склад і структура оборотних фондів. Оборотні фонди підприємства мають матеріаль­но-речову й вартісну форми. У практиці плану­вання та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.
Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фон­дів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних мате­ріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонт­них деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.
Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (пере­робку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають без­посередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброб­лено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприк­лад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочно­го виробництва).
Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зробле­но в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать ви­трати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.
Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, ви­трати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологіч­ну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки фак­торів (тип виробництва, особливості продукції та технології її ви­готовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ре­сурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незаверше­ного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в дина­міці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і ви­трат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються.
Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і фор­мами організації виробництва, умовами забезпечення матеріаль­ними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобу­дування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробни­чого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах до­бувної індустрії (40—50% і більше).

Нормування витрат. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюєть­ся за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галу­зевими науково-дослідними організаціями.
Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виок­ремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за при­значенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, пали­ва тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного плану­вання) й перспективні; г) ступенем деталізації об'єктів норму­вання — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем дета­лізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за зву­женою номенклатурою).
Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів перед­бачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та еконо­мічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.
Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окре­мих елементів, які у сукупності становлять загальну величину вит­рати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, збе­рігання тощо).
У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш про­гресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що ба­зується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуван­ні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабора­торним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зни­ження норм у наступні роки. Його практичне застосування допус­кається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко вико­ристовують, матеріалів.
Ефективність використання. Раціональне та економне витрачання окремих еле­ментів оборотних фондів підприємств має неаби­яке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного гос­подарства, переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовля­ти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підви­щувати ефективність виробництва в цілому на кожному під­приємстві.
Для вимірювання ступеня ефективності використання оборот­них фондів існує відповідна система техніко-економічних показ­ників.
На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну си­ровину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобут­ку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на під­приємстві кольорової металургії таким показником служить коефі­цієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господар­ства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на ком­бінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.
На підприємствах обробної промисловості для цієї мети засто­совують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конст­рукційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (лис­товий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму ма­теріалу (деревина) тощо.
Ефективніше використання оборотних фондів передбачає пере­довсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, мате­ріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шля­хи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи еконо­мії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих за­ходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати ви­робничо-технічні та організаційно-економічні.

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного викори­стання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з ком­плексною переробкою сировини та широким застосуванням вто­ринних ресурсів.
Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й тех­нологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної про­дукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування.
Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплекс­ної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробниц­тва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целю­лозно-паперової промисловості.
Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу пе­реробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її ви­користання на більшості підприємств України не відповідає сучас­ним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплекс­ної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%.
Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матері­алів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повтор­но використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи— відходи виробництва та відходи споживання.
До відходів виробництва включають: залишки сировини й ма­теріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані ка­талізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які тех­нологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробни­чого споживання (різні цілком зношені елементи засобів вироб­ництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (не­придатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макула­тура тощо).
За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промис­лового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утво­рюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотно­го металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталепла­вильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна ви­знати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сиро­вини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 раза нижче за технологічно можли­вий та економічно доцільний рівень.

Нематеріальні ресурси

Поняття та види. Визначальною рисою сучасного пе­ріоду розвитку всіх без винятку роз­винених країн є зростання в суспільному виробництві ролі науково-технічних знань та інших результатів творчої діяльності людини. Вико­ристання накопиченого капіталу знань веде до суттє­вих змін у характері функціонування підприємств та організацій. Значення фізичних товарів і обладнання поступово зменшується, тоді як значення послуг і не­матеріальних ресурсів неухильно зростає.
За природою свого походження нематеріальні ре­сурси виникають або завдяки новим, унікальним знан­ням у будь-якій формі, або через рідкісність ресурсів (природну чи організовану). В обох цих випадках не­достатність ресурсів (унаслідок унікальності чи на­явності в обмеженій кількості) сприяє появі ренти. Використання таких ресурсів або робить їхніх влас­ників єдиним виробником певної продукції, або за­безпечує зменшення витрат проти інших виробників. Отже, нематеріальні ресурси багато важать у підви­щенні конкурентоспроможності діючих підприємств. За умов насиченості ринку різноманітними товарами підприємство-виробник повинно вдосконалювати можливості пропонування, просування та реалізації своїх товарів або послуг. Дійовим інструментом кон­куренції у цьому разі може бути використання нема­теріальних ресурсів. Наприклад, володіння ліцензією надає її власникові виключне право використання пев­ного технічного досягнення, а тому забезпечує йому відповідні конкурентні переваги. Зареєстроване зазначення походження товару завжди гарантує споживачу особливі, елітарні, а іноді унікальні властивості товару, що також підвищує конкурентоспроможність останнього.
Відтак необхідною умовою успішного функціонування будь-якого підприємства в ринковій економіці є ефективне використан­ня його власних так званих нематеріальних ресурсів.
Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання.
Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для харак­теристики сукупності об'єктів інтелектуальної власності. Інтелек­туальна власність у широкому розумінні — це юридична катего­рія, яка застосовується для:
визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності);
позначення належності таких результатів творчої праці відпо­відним суб'єктам творчої діяльності;
закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і май­нових прав, пов'язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.
У складі об'єктів інтелектуальної власності виокремлюють:
1) об'єкти промислової власності. З-поміж об'єктів промисло­вої власності окремо також виділяють так звані засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними про­дукції, робіт, послуг (знаки для товарів і послуг, фірмове наймену­вання, зазначення походження товарів);
2) об'єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами;
3) інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності.
Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності (1883 р.) до об'єктів цієї власності належать винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення походження товарів, а також спо­соби захисту від недобросовісної конкуренції.
Стокгольмська конвенція (1967 р.) включає в поняття «інтелек­туальна власність» права, що стосуються літературних, художніх і наукових творів, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач, винаходів у всіх галузях людської діяль­ності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних по­значень, захисту проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.
Поняття «промислова власність» розуміють у найширшому зна­ченні і застосовують не тільки щодо промисловості й торгівлі, але також і щодо сільськогосподарського виробництва, добувної промис­ловості та всіх продуктів промислового чи природного походження.
Об'єкти проми­слової власності. З-поміж об'єктів промислової власності централь­не місце належить винаходам. Винахід — це результат творчої діяльності люди­ни в будь-якій галузі технології. Об'єктами винаходу можуть бути продукт і спосіб.
Виділяють кілька основних видів продуктів, які можуть стати об'єктом винаходу. До них, зокрема, належать:
пристрій — машина, механізм, прилад тощо, які характери­зуються наявністю конструктивних елементів та зв'язків між ними, їхнім взаємним розташуванням, формою виконання, параметрами елементів і матеріалів, з котрих їх виготовлено;
речовина — індивідуальні хімічні сполуки, композиції (спо­луки, суміші, розчини, сплави тощо), продукти ядерного перетво­рення, які характеризуються якісними й кількісними ознаками;
штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин — спадково однорідні культури бактерій, мікроскопічні гриби, дріжджі, мікроорганізми, віруси, фаги, соматичні клітини рослин і тварин, які культивуються, тощо.
До способів належать процеси виконання дій над матеріальним об'єктом (об'єктами) за допомогою інших матеріальних об'єктів. Спосіб характеризується наявністю дій або сукупності дій, поряд­ком їхнього виконання в часі.
Отже, винаходом може бути лише конкретний продукт або спосіб. Пропозиції, що їх сформульовано у вигляді загальної по­становки завдання або у вигляді ідеї, не можуть бути кваліфіковані як винахід. Зокрема, не визнаються винаходами відкриття, наукові теорії, математичні методи, методи організації та управління гос­подарством, плани, умовні позначення, розклади, правила, програ­ми для обчислювальних машин, топології інтегральних мікросхем, сорти рослин і породи тварин тощо.
Для визначення патентоспроможності винаходу в Україні вико­ристовуються такі критерії:
новизна винаходу. Винахід визнається новим, якщо він не є частиною рівня техніки, тобто коли з-поміж відомостей, які стали загальнодоступними в світі до дня подачі заявки на винахід, не ви­явлено засобу з ознаками, ідентичними всім ознакам формули да­ного винаходу;
наявність винахідницького рівня. Винахід має винахідниць­кий рівень, якщо для фахівця він не випливає сам собою з рівня техніки, тобто коли досі не було виявлено рішень, які мають озна­ки, що збігаються з головними ознаками даного винаходу;
промислова придатність винаходу. Винахід визнається промислово придатним, якщо його можна використати (багаторазо­во відтворити) в промисловості або в іншій сфері діяльності. При цьому безпосередня утилітарна корисність винаходу не є обо­в'язковою умовою (винахід не обов'язково має бути викорис­таний).
Корисна модель — це результат творчої діяльності людини, об'єк­том якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.
Корисні моделі відрізняються від інших об'єктів промислової власності тим, що їхнім предметом є тільки конструктивне вирішен­ня пристрою (просторова композиція, взаємне розташування еле­ментів пристрою, його форма). Це означає, що речовини, штами мікроорганізмів, культури клітин рослин і тварин, а також спосо­би не можуть бути визнані корисними моделями. За законами Украї­ни корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо » вона є новою (не є частиною рівня техніки) і промислово придат­ною (тобто придатною для відтворення промисловими засобами).
Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об'єктом такої діяль­ності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для * задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок може бути об'ємним (модель), плоским (рисунок) або ком­бінованим.
За своєю сутністю промисловий зразок — це нове художньо-конструктивне вирішення виробу, в якому досягається єдність тех­нічних та естетичних властивостей. Не підлягають охороні як про­мислові зразки: об'єкти архітектури, промислові гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друкована продукція як така; об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких і тому подібних речовин.
Художньо-конструктивне вирішення виробу визнається промис­ловим зразком і забезпечується правовою охороною за умов його новизни та промислової придатності. Промисловий зразок є новим, якщо сукупність його суттєвих ознак, що визначають естетичні та (або) ергономічні особливості виробу, не стала загальнодоступною у світі до дня фіксації його пріоритету. Промислова придатність означає, що промисловий зразок може бути багаторазово відтворе­ний через виготовлення відповідного виробу.
Товарними знаками та знаками обслуговування (в українсько­му законодавстві — знаки для товарів і послуг) вважаються ори­гінальні позначення, з допомогою яких товари і послуги одних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших осіб. Го­ловне завдання товарного знака полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. Товарний знак при цьому виконує од­ночасно дві функції: рекламування товару та гарантування його якості.
Використання таких знаків дає можливість споживачу швидко знайти та ідентифікувати потрібний йому товар. Тому товарний знак розміщують на самому товарі або його упаковці. Товарний знак використовують також у рекламі, друкованих виданнях, на офіцій­них бланках підприємств тощо.
Товарний знак є вказівкою для споживача, тому власник товар­ного знака несе відповідальність за якість своїх виробів як у про­цесі реалізації, так і на етапі споживання.
Елементи знака для товарів і послуг можуть бути:
словесними (слова, сполучення літер, лексичний образ);
зображувальними (зображення живих істот, різноманітних предметів, фігур будь-яких форм, кольорових плям тощо);
об'ємними (тривимірні об'єкти, фігури та комбінації ліній і фігур);
з використанням інших позначень або їхніх комбінацій, ви­конаних у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів.

Основними вимогами до знаків для товарів і послуг є:
1) їхня новизна (новизна товарного знака розглядається сто­совно сфери його використання, тобто переліку товарів, які він охороняє, і часу його дії, тобто терміну чинності даного товар­ного знака);
2) оригінальність (товарний знак має суттєво відрізнятися від уже зареєстрованих і відомих позначень);
3) охоронопридатність, тобто можливість їхньої офіційної реє­страції.
Правовій охороні підлягають знаки, які не порушують суспіль­них інтересів, принципів гуманності та моралі та на які не поши­рюються обмеження щодо надання правової охорони. В українсь­кому законодавстві є достатньо широкий перелік позначень, котрі не підлягають реєстрації як знаки для товарів і послуг. Зокрема, до таких належать позначення, які:
зображують державні герби, прапори та емблеми, офіційні назви держав, скорочені або повні найменування міжнародних між­урядових організацій, офіційні контрольні, гарантійні та пробірні клейма, печатки, нагороди та інші відзнаки;
не мають розрізняльної здатності (неспроможні породити в споживача асоціативні образи, достатні для ідентифікації товару та його виробника), які є загальновживаними, які є оманливими або такими, що можуть завести в оману щодо товару (послуги) або осо­би, котра його виробляє (надає);
є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати зі знаками, раніше зареєстрованими, фірмовими найменуваннями, найменуваннями місця походження товару, що належать іншим особам;
відтворюють промислові зразки, назви відомих в Україні творів науки, літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них без згоди власників авторського права, прізвища, імена, портрети, факсиміле відомих в Україні осіб без їхньої згоди.
Зазначення походження товару як об'єкт промислової власності може бути двох видів: просте та кваліфіковане.
Просте зазначення походження товару — це будь-яке словесне чи зображальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередко­вано вказує на географічне місце походження товару. При цьому під географічним місцем розуміють будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами: країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.
Поняття «кваліфіковане зазначення походження товару» охоп­лює (об'єднує) такі терміни:
назва місця походження товару;
географічне зазначення походження товару.
Назва місця походження товару — це назва географічного місця, котра вживається як позначення в назві товару, що походить із зазна­ченого географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для даного географі­чного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов з характерним для даного географічного місця людським фак­тором.
Географічне зазначення походження товару — це назва геогра­фічного місця, котра вживається як позначення в назві товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репута­цію або інші характеристики, в основному зумовлені характерни­ми для даного географічного місця природними умовами чи людсь­ким фактором або поєднанням таких.
Просте зазначення походження товару дає лише загальне уяв­лення про дійсне місце походження товару. Кваліфіковане зазна­чення походження товару виокремлює з-поміж великої кількості товарів такі, котрі мають особливі властивості, особливі якості, зумовлені географічною специфікою місця його виробництва, тоб­то воно вказує на безпосередню залежність властивостей товару від місця його походження.
Метою реєстрації зазначення походження товару є захист тако­го найменування, запобігання його використанню для інших товарів. Тому основними ознаками зазначення походження товару поряд з назвою певної місцевості є:
географічне середовище, яке охоплює специфічні природні умови та (або) людські фактори;
наявність у товарі особливих властивостей, які вирізняють його з-поміж інших однорідних товарів;
обов'язкова об'єктивна залежність особливих властивостей товару від географічного середовища.
Не визнається зазначенням походження товару позначення, яке, хоча і містить назву географічного об'єкта, але є загальновжива­ним щодо товарів певного виду і яке не пов'язане з місцем його виготовлення. Забороняється використовувати зазначення похо­дження товару в перекладі або в поєднаннях зі словами «рід», «тип», «імітація», оскільки це може ввести споживачів в оману щодо місця походження та особливих властивостей товару.
Фізична або юридична особа, яка зареєструвала зазначення по­ходження товару, одержує право на його використання в реклам­них цілях через розміщення на відповідному виробі, його упаковці, у проспектах та іншій товарно-супровідній документації.
Фірмове найменування — це стале позначення підприємства (фірми, компанії, тощо) або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича або інша діяльність.
Фірмове найменування використовується для розпізнавання підприємств і виокремлювання їх з-поміж інших. На відміну від знаків для товарів і послуг, які уможливлюють ідентифікацію кон­кретних товарів та послуг даного підприємства, фірмове наймену­вання вказує на підприємство як таке, без будь-яких посилань на товари та послуги, які воно постачає на ринок, та характеризує ре­путацію і становище підприємства в цілому.
Недобросовісною конкуренцією вважаються будь-які дії в кон­куренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Недобросовісною конкурен­цією вважаються дії, пов'язані:
1) із неправомірним використанням ділової репутації суб'єкта господарювання (використання чужих позначень, рекламних мате­ріалів, упаковки; товарів іншого виробника; копіювання зовніш­нього вигляду виробу; порівняльна реклама);
2) зі створенням перешкод суб'єктам господарювання в процесі конкуренції та використанням неправомірних переваг у конкуренції (дискредитація суб'єкта; купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом; намовляння до бой­коту суб'єкта господарювання; намовляння постачальника до дис­кримінації покупця; намовляння до розірвання договору з конку­рентом; підкуп працівника постачальника або покупця);
3) із неправомірним збиранням, розголошенням та використан­ням комерційної таємниці, включаючи й намовляння до розголо­шення комерційної таємниці.

Об'єкти, що охоро­няються автор­ським правом та суміжними правами. До об'єктів, що охороняються авторським пра­вом, належать як оприлюднені, так і неоприлюд­нені твори в галузі науки, літератури і мистец­тва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда, розваги тощо), котрі існують у таких об'єктивних формах:
письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис тощо);
усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо);
образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно-, відео-, фотокадри тощо);
об'ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні фор­ми тощо);
в інших формах.
Авторське право не поширюється на:
1) офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішен­ня, інструкції тощо);
2) державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки);
3) твори народної творчості;
4) повідомлення про новини дня, поточні події, що мають ха­рактер звичайної прес-інформації;
5) ідеї, процедури, процеси, концепції, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, раціоналізаторські пропозиції;
6) твори, термін дії авторського права на які закінчився.
Під комп'ютерною програмою розуміють об'єктивну форму подання сукупності даних та команд, призначених для забезпечен­ня функціонування електронних обчислювальних машин. Конкрет­но — це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, символів чи в будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, яку читає машина і які приводять її у дію для досягнення певної мети або результату. По­няття «комп'ютерна програма» охоплює операційні системи і при­кладні програми, виражені у вихідному або об'єктному коді, вклю­чаючи підготовчі матеріали та аудіовізуальні відображення, одер­жані внаслідок розробки комп'ютерної програми.
Авторське право поширюється на будь-які програми як опри­люднені, так і неоприлюднені, подані в об'єктивній формі, неза­лежно від їхнього матеріального носія, призначення чи якості. По­няття «комп'ютерна програма» не поширюється на бази даних.
Правовій охороні не підлягають ідеї та принципи, на яких побу­довано комп'ютерні програми, включаючи принципи організації інтерфейсу, алгоритму та мов програмування.
Розширення сфери використання засобів обчислювальної тех­ніки, необхідність розв'язування все складніших задач обумовлю­ють постійне зростання кількості програмних продуктів та витрат на їхнє створення. Вартість програмного забезпечення проти вар­тості технічних засобів ЕОМ невпинно зростає, а самі вони стають важливим об'єктом комерційних відносин.
Базою даних називається сукупність даних, матеріалів або творів, систематизованих у формі, яку читає машина.
Авторське право поширюється на будь-які бази даних, подані в об'єктивній формі, які є результатом творчої праці з підбору та організації даних, незалежно від їхнього матеріального носія, при­значення чи достоїнства.
Бази даних охороняються незалежно від того, чи є відомості, які вони містять, об'єктами авторського права. Але авторське пра­во на базу даних визнається тоді, коли кожний із творів, включених до складу цієї бази даних, є об'єктом авторського права.
Правова охорона не поширюється на ідеї та принципи, покла­дені в основу бази даних або будь-якої з її частин.
Топологією інтегральної мікросхеми називається зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукуп­ності елементів інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними.
Умовою правової охорони топологій інтегральних мікросхем є їхня оригінальність, тобто випадок, коли сукупність їхніх елементів не є загальновідомою розробникам та виробникам інтегральних мікросхем на дату створення цих конкретних схем, або коли су­купність загальновідомих елементів у цілому задовольняє умову оригінальності.
Правова охорона не поширюється на ідеї, способи, технологію або закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топології.
Суміжні права — це права, які примикають (прилягають) до авторського права, є похідними від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:
1) права виконавців;
2) права виробників фонограм;
3) права організацій мовлення.
Умови надання охорони суміжних прав відповідають їхнім видам. Права виконавців охороняються, якщо:
1) виконання вперше мало місце на території України;
2) виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється зако­ном;
3) виконання не зафіксоване на фонограмі, але включене в пе­редачу організації мовлення, що охороняється законом.
Права виробників фонограм охороняються, якщо:
1) виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України;
2) фонограму вперше оприлюднено на території України;
3) перша фіксація фонограми мала місце в Україні.
Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території України і здійснюють пе­редачі з передавачів, розміщених на терені України.

Інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності. Результати творчої діяльності людини, які не на­лежать до об'єктів промислової власності та об'є­ктів, що охороняються авторським та суміжними правами, утворюють групу так званих нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності.
Раціоналізаторська пропозиція — це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, до якого воно подано. Раціо­налізаторськими вважаються пропозиції щодо вдосконалення ви­користовуваної техніки (машин, агрегатів, пристроїв), продукції, що виготовляється, способів контролю, спостереження й дослі­дження, техніки безпеки, а також пропозиції, які сприяють підви­щенню продуктивності праці, ефективнішому використанню енергії, обладнання, матеріалів.
За своєю сутністю раціоналізаторські пропозиції, як і винаходи, є технічними рішеннями, але відрізняються від останніх мірою новизни. Раціоналізаторська пропозиція має, сказати б, «місцеву» новизну, є новою щодо техніки і технології, яка використовується на даному підприємстві, незалежно від того, чи відоме це технічне рішення ще деінде, чи ні.
Економічне значення раціоналізаторських пропозицій полягає в тому, що вони підвищують техніко-технологічний рівень вироб­ництва на підприємстві. Технологія виробництва, як правило, за­лишається незмінною протягом відносно тривалого періоду. За умови швидких темпів науково-технічного прогресу все частіше з'являються нові технологічні процеси та більш досконале облад­нання. У зв'язку з цим періодично виникає потреба модернізації діючого устаткування та вдосконалення технологічних процесів, що і є об'єктом раціоналізаторських пропозицій.
Під «ноу-хау» заведено розуміти не захищені охоронними доку­ментами та не оприлюднені (повністю або частково) знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично ви­користані в наукових дослідженнях та розробках, за виготовлення, реалізації та експлуатації конкурентоспроможної продукції, забез­печуючи певні переваги їхньому власникові.
Термін «ноу-хау» походить від англійського виразу «знати як зробити». До «ноу-хау» належать також не запатентовані з різних причин винаходи. Об'єктами «ноу-хау» можуть бути різноманітні посібники (порадники), специфікації, формули, рецепти, знання й досвід у сфері маркетингу, оформленні упаковки продукції тощо. Важливою ознакою «ноу-хау» є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.
Комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і роз­голошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства. У загальному розумінні комерційну таємницю становить сукупність виробничо-господарської, фінансово-економічної та науково-тех­нічної інформації про діяльність підприємства, розголошення котрої може призвести до економічних збитків.

 

Нематеріальні активи

 

Поняття та охорона права власності. Нематеріальні ресурси, як і решта ресурсів, що застосовуються в діяльності підприємства, мають бути створені або придбані підприємством. Водночас нематеріальні ресурси відрізняються від матеріальних пев­ними характеристиками, пов'язаними з їхньою природою і спосо­бами практичного використання. Наприклад, нові знання як резуль­тат творчої діяльності людини, по суті, є суспільним благом і ними може користуватися не лише якийсь один суб'єкт господарюван­ня, а й решта. Виникає небезпека імітації, копіювання та викори­стання цих знань безкоштовно. За таких обставин ніхто не нава­житься вкладати кошти першим у створення нових знань. Тому й виникає необхідність захистити права власності автора. Отже, доступ до таких знань захищено правами, що самі по собі і є не­матеріальними активами.
Якщо йдеться про нематеріальні активи рідкісні за своєю при­родою, то вони утворюються не в результаті вкладення коштів, а завдяки привласненню рідкісності (наприклад, права на корис­тування природними ресурсами). Але і в цьому разі доступ до обмежених дефіцитних ресурсів також захищено відповідними правами.
Нематеріальні активи — це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяль­ності з отриманням доходу.
До складу нематеріальних активів включають:
1. права, що з'являються внаслідок володіння підприємством:
a) патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
b) свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;
2. права, що виникають унаслідок володіння підприємством об'єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп'ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікро­схем) та суміжних прав (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення);
3. права на використання створених на підприємстві нетради­ційних об'єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських про­позицій, «ноу-хау», комерційних таємниць тощо);
4. права на користування земельними ділянками та природни­ми ресурсами;
5. монопольні права та привілеї на використання рідкісних ре­сурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;
6. організаційні витрати на створення підприємства;
7. права, що з'являються внаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об'єктів інтелектуальної власності.
Принцип юридичного захисту об'єктів інтелектуальної власності досить простий: забороняється використання нематеріальних активі в без дозволу їхнього власника, або їхня підробка. Проте форми пра­вового захисту дуже різняться між собою залежно від типу активів.
Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зраз­ки засвідчується патентами. Патентом називається виданий дер­жавним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промисло­вої власності. Патент забезпечує його власнику:
виключне право використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) на свій розсуд;
право забороняти третім особам використовувати винахід (ко­рисну модель, промисловий зразок) без дозволу власника;
можливість передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель, промисловий зразок) будь-якій особі, яка стає правонаступницею власника патенту;
право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на вико­ристання винаходу (корисної моделі, промислового зразка) на підставі ліцензійного договору;
право подати до патентного відомства для офіційної публі­кації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі, промислового зразка).
У разі порушення прав патентовласника він може через суд при­мусово стягувати компенсацію збитків. Порушенням виключного права вважається несанкціоноване виготовлення, використання, пропозиція продажу, продаж або інше введення в господарський обіг товарів або їхніх компонентів, створених за технічним рішен­ням, на яке поширюється дія патенту. Виключне право, яке випли­ває з патенту, існує лише на території тієї країни, що видала патент, і не може виходити за межі її кордонів.
Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення похо­дження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.
Свідоцтво на знак для товарів і послуг та на фірмове найме­нування забезпечує його власнику: виключне право користува­тися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; пра­во дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використан­ня знака на підставі ліцензійного договору. Власник такого сві­доцтва має також право проставляти поряд зі знаком поперед­жувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстро­вано в Україні.
Правова охорона зазначення походження товару має певні особ­ливості, які полягають у її колективному характері. Це означає, що власник свідоцтва на зазначення походження товару не має вик­лючного права на його використання і не може давати дозволу іншим особам на його використання.
Такий дозвіл будь-якій іншій фізичній або юридичній особі, яка господарює на тій самій території і виробляє товари з тотожними властивостями, надає патентне відомство.
Виникнення і здійснення авторського права не потребує вико­нання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право:
1) для сповіщення про свої права на твори у галузі науки, літе­ратури, мистецтва, на комп'ютерні програми та бази даних може використовувати знак охорони авторського права, який уміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі, імені (найменування ) особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору. Сповіщення про право на топологію інтег­ральної мікросхеми складається з літери Т у колі, дати початку тер­міну дії виключного права на використання цієї топології та інфор­мації, яка дає змогу ідентифікувати право власника топології;
a) 2)для засвідчення авторства на оприлюднений чи неоприлюд­нений твір, факту й дати публікації твору чи наявності договорів, які торкаються права автора на твір, у будь-який час протягом тер­міну охорони авторського права може зареєструвати своє право та інші зазначені відомості в офіційних державних реєстрах. Про реє­страцію прав автора видається свідоцтво.
Автору належать як особисті (немайнові) права, так і виключні майнові права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом. Автор також має право дозволяти (на підставі авторсько­го договору) або забороняти використовувати свій твір іншим особам.
Охорона суміжних прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення має здійснюватися без порушення авторсь­ких прав. При цьому виконавці здійснюють свої права за умови дотримання ними прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм повинні дотримуватися прав авторів і виконавців, а органі­зації мовлення — прав виробників фонограм, авторів і виконавців.
Виникнення та здійснення суміжних прав також не потребують виконання будь-яких формальностей. Виробники фонограм і вико­навці для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм або їхніх упаковках використовувати знак охорони сумі­жних прав, який складається з латинської літери К. у колі, імені (найменування) особи, що має суміжні права, і року першої публі­кації фонограми.
Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороня­ти публічне повідомлення про їхнє виконання, фіксацію виконання на матеріальному носії, відтворювання, розповсюджування фоно­грам, на яких зафіксовано їхнє виконання, тощо.
Виробники фонограм мають виключне право дозволяти або за­бороняти відтворення, розповсюдження різними способами, пере­робку, імпорт фонограм.
Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи за­бороняти публічне оприлюднення своїх програм у місцях з плат­ним входом з допомогою їхньої ретрансляції, фіксації на матері­альному носії, відтворення в ефірі і по дротах.
Виключні права виконавців та виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визнача­ються спосіб використання виконань та фонограм, розмір і поря­док виплати винагороди, термін дії договору.
«Ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції, гудвіл, які є власні­стю підприємства, не мають спеціального правового захисту. По­рядок їхнього захисту визначається керівництвом підприємства. За розголошення інформації про «ноу-хау» та комерційні таємниці передбачається сувора (аж до кримінальної) відповідальність.

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси. Реалізація права власності на нематеріальні ре­сурси можлива або через їхнє використання са­мим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні.
Така передача права використання здійснюється у формі ліцен­зійної угоди.
Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досяг­нення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода — це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на викорис­тання в певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо.
Передача права власності може бути застережена різними умо­вами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій:
Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За доб­ровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об'єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обо­в'язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і поря­док виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патенте влас­ника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.
Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість ук­ладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об'­єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування тех­нічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протя­гом зазначеного в договорі періоду.
Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патент­ної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцен­зійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визнача­ються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробни­чий досвід тощо.
Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов'язаних з ними «ноу-хау». Така угода вклю­чає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також су­провідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.
За використання об'єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відра­хування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Пері­одичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансо­вих ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробницт­ва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди на­зивається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово та не за­лежить від майбутніх обсягів виробництва або збуту ліцензійної продукції.
Розрахунки за ліцензії можуть також провадитись передачею ліцензіару частки цінних паперів (акцій, облігацій) ліцензіата. Має місце і такий вид розрахунків, як зустрічна передача технічної до­кументації, яка передбачає взаємний обмін ліцензіями, технологіч­ними знаннями, досвідом. На практиці часто трапляються різні ком­бінації названих форм винагороди (наприклад, за реалізації франчайзингових угод).