Військово-стратегічні дії СРСР у 1939-1941 рр.

Для того, щоб зрозуміти повністю тезис даної наукової роботи, необхідно розглянути військово-стратегічні дії СРСР у 1939-1941 рр., погляди та теорії науковців щодо значення цих подій.

Думки науковців щодо військово-стратегічних дій СРСР у 1939-1941 рр. поділяються на дві основні теорії. Перша теорія полягає у ствердженні, що дії СРСР напередодні війни були сплановані і стали провокативними по відношенню до Третього Рейху, що й спричинило його напад. Цю теорію підтримують Мельтюхов М.И, Солонін М.С. та Нєвєжин В.А Інша версія полягає у тому, що військово-стратегічні дії СРСР у 1939-1941 рр. не мали жодного провокативного підґрунтя щодо Третього Рейху, а напад Гітлера на територію СРСР 22 червня було спланованою операцією. Цієї теорії дотримується Габріель Городецький.

Мельтюхов М.И вважає, що дії СРСР у 1939-1941 рр. були доволі агресивними по відношенню до Німечини, хоч і на думку автора, мали бути більш прихованими. Автор вважає, що після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, Сталін дав можливість Гітлеру розпочати війну на території Європи, таким чином, ослаблюючи позиції Лондона та Парижа чужими руками та отримуючи загальне ослаблення Союзників та Третього Рейху із подальшою можливістю проведення військового наступу на цю територію під час піку розвитку бойових дій на території Європи. Автор наводить війну СРСР у Фінляндії, наступ на Балканах та посилення своєї присутності на території Прибалтики, як підтвердження своєї теорії. На думку автора, територія Фінляндії та Скандинавський плацдарм були важливою територією для усіх сторін, які брали участь у військових діях на континенті, адже Фінляндія для Третього Рейху була щитом для Швеції – основного постачальника руди для Рейху. Для Союзників Скандинавський плацдарм був важливою точкою, оволодівши якою, Союзники могли загрожувати всьому німецькому флоту та важливим військово-економічним центрам Третього Рейху і контролювати вихід радянського ВМФ із Баренцова і Балтійского моря в Атлантичний океан. Для СРСР, на думку автора, Фінляндія була плацдармом для потенційного наступу на Європу. Із території Фінляндії, СРСР на думку автора мав провести наступ на Скандинавський плацдарм для того, щоб відрізати основне джерело постачання руди для Третього Рейху та отримати доступ до Атлантичного океану і отже і можливості удару по Великій Британії. Автор також вважає, що наступ на Балканах був спланований заради можливості відрізати єдине джерело нафти для військового потенціалу Третього Рейху.[2]

Солонін М.С у своїх історичних роботах вказує, що СРСР готував збройну провокацію, як привід до агресії по відношенню до Третього Рейху та окупованих ним територіях. Для того, щоб провести цю провокацію, на думку автора СРСР спеціально укладає пакт Молотова-Ріббентропа із Третім Рейхом. Автор вважає, що цей пакт був укладений спеціально, для того щоб виставити СРСР жертвою після інсценованої провокації і дати моральне підґрунтя, для наступу на територію Європи, виконуючи план «Світової революції». Автор вважає, що намір війни із Фінляндією у 1939 році було отримання більш вигідних позицій для наступу на територію Європи. Автор стверджує, що фактично, Фінляндія була нейтральною державою на той час, тому СРСР міг провести напад на її територію без пошкодження свого морального підґрунтя, прикриваючись легендою про «Фінську провокацію». Також автор вважає, що військові дії СРСР на території Балкан були помилкою вищого керівництва СРСР, адже на думку автора, це насторожило Гітлера, адже сили СРСР підібралися близько до єдиного джерела нафти для Третього Рейху, що й спричинило підготовку Третього Рейху до наступу на територію СРСР у вигляді превентивного удару. Автор пояснює відсутність реакції вищого керівництва СРСР на дії очевидну підготовку Третього Рейху до наступу на територію СРСР діяльністю контррозвідки Німечини, яка змогла переконати СРСР, що напад відбудеться пізніше реального наміченого часу.[4]

Нєвєжин В.А у своїх роботах стверджує, що СРСР не міг та не мав причин для покращення військового потенціалу Третього Рейху, адже сам Радянський Союз проводив військові операції на території Фінляндії, проте автор стверджує, що СРСР уклав пакт Молотова-Ріббентропа заради можливості провести реформування своїх військових сил та мобілізації своїх сил, для проведення «Світової революції», яка мала відбутись за допомогою військової інтервенції СРСР на територію Європи. Автор вважає, що інтервенція у Фінляндію у 1939 рр. була проведена із наміром отримання Скандинавського плацдарму, проте автор вважає, що СРСР мав намір дійти далі, але низька ефективність військ призвела до зупинки та початку переформування військових сил СРСР. Автор вважає, що саме ця неефективність СРСР у Фінляндії та його військові дії на території Балкан дали поштовх Гітлеру до початку військової підготовки проти СРСР.[3]

Габрієль Городецький у своїх історичних роботах вказує, що СРСР надавав деяку військову допомогу Третьому Рейхові виключно заради власного захисту від амбіцій Союзників. На думку автора, СРСР був неготовий до прямого конфлікту із Союзниками, адже військові дії у Фінляндії у 1939 році показали неготовність військ СРСР до бойових дій. Автор стверджує, що Сталін підписав пакт Молотова – Рібентропа виключно із ціллю самозахисту від можливих дій Союзників проти СРСР та убезпечення себе від можливої агресії зі сторони Третього Рейху. Автор вважає, що військові дії на території Фінляндії були спрямовані на отримання позицій для контрудару по Третьому Рейху, у випадку його агресії. Автор наводить сумнівні докази, що Фінляндії було запропоновано територію у обмін на отримання територій, які могли дати вихід до Скандинавського плацдарму. Автор також пояснює військові дії СРСР на Балканах тим самим чином. Автор вважає, що оскільки територія Балкан мала прямий доступ до єдиного джерела нафти Третього Рейху, СРСР планував підвести туди сили, щоб провести контрудар по ним у разі агресії Німечини щодо СРСР.[6]

Отже, було розглянуто дві основні версії дій та намірів СРСР у 1939-1941 рр. Перша теорія полягає у ствердженні, що дії СРСР напередодні війни були сплановані і стали провокативними по відношенню до Третього Рейху, що й спричинило його напад. Цю теорію підтримують Мельтюхов М.И, Солонін М.С. та Нєвєжин В.А. Мельтюхов М.И стверджував, що дії СРСР у 1939-1941 рр. були доволі агресивними по відношенню до Німечини, хоч і на думку автора, мали бути більш прихованими. Автор вважає, що після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, Сталін дав можливість Гітлеру розпочати війну на території Європи, таким чином, ослаблюючи позиції Лондона та Парижа чужими руками та отримуючи загальне ослаблення Союзників та Третього Рейху із подальшою можливістю проведення військового наступу на цю територію під час піку розвитку бойових дій на території Європи. Солонін М.С вказував, що СРСР готував збройну провокацію, як привід до агресії по відношенню до Третього Рейху та окупованих ним територіях. Для того, щоб провести цю провокацію, на думку автора СРСР спеціально укладає пакт Молотова-Ріббентропа із Третім Рейхом. Автор вважає, що цей пакт був укладений спеціально, для того щоб виставити СРСР жертвою після інсценованої провокації і дати моральне підґрунтя, для наступу на територію Європи, виконуючи план «Світової революції». Нєвєжин В.А у своїх роботах стверджує, що СРСР не міг та не мав причин для покращення військового потенціалу Третього Рейху, адже сам Радянський Союз проводив військові операції на території Фінляндії, проте автор стверджує, що СРСР уклав пакт Молотова-Ріббентропа заради можливості провести реформування своїх військових сил та мобілізації своїх сил, для проведення «Світової революції», яка мала відбутись за допомогою військової інтервенції СРСР на територію Європи.

Друга версія полягає у тому, що військово-стратегічні дії СРСР у 1939-1941 рр. не мали жодного провокативного підґрунтя щодо Третього Рейху, а напад Гітлера на територію СРСР 22 червня було спланованою операцією. Цієї теорії дотримується Габріель Городецький. У своїх історичних роботах він вказує, що СРСР надавав деяку військову допомогу Третьому Рейхові виключно заради власного захисту від амбіцій Союзників. На думку автора, СРСР був неготовий до прямого конфлікту із Союзниками, адже військові дії у Фінляндії у 1939 році показали неготовність військ СРСР до бойових дій. Автор стверджує, що Сталін підписав пакт Молотова – Рібентропа виключно із ціллю самозахисту від можливих дій Союзників проти СРСР та убезпечення себе від можливої агресії зі сторони Третього Рейху.

ВИСНОВКИ

Задля розуміння історії розвитку подій напередодні 22 червня 1941 року необхідно розглянути основні ідеології держав учасниць тих історичних подій та їхню основу, таким чином наше дослідження є актуальним з точки зору сьогодення, адже суть цих ідеологій та події тієї історичної доби досі є предметом для дискусій у історично-наукових та політичних колах.

Національний соціалізм або націонал-соціалізм (нім. Nationalsozialismus, скорочено — нацизм нім. Nazismus ) — політична ідеологія, яка була політичною доктриною керівництва Німеччини (у часи Третього рейху), а також у деяких інших країнах. Базується на тезі про цінність нації та її верховенстві в процесі утворення держави.

Націонал-соціалізм у Німеччині заснований на теоріях расової ієрархії і соціального дарвінізму. Німецькі народи (яких відносили до так званої нордичної раси) зображалися як втілення європеоїдних «арійців» і «вища раса». На противагу як капіталізму, так і комунізму він був спрямований на подолання соціальних відмінностей, з усіма частинами однорідного суспільства, що прагнуть до національної єдності і традиціоналізму. Ідеологи німецького націонал-соціалізму вважали історичні території германських племен як додаткові землі для розширення держави.[15][16]

Одна із спроб теоретичного обґрунтування побудови «національного соціалізму» була зроблена ще 1915 року російським політичним діячем В. Ульяновим: на противагу теоретичним настановам засновників комунізму К. Маркса та Ф. Енгельса він обґрунтовував можливість «перемоги соціалізму» «в одній, окремо взятій, капіталістичній країні» [12].

Термін «націонал-соціалізм» виник із спроб створити націоналістичне перевизначення «соціалізму» в ролі альтернативи інтернаціонального марксистського соціалізму і капіталізму вільного ринку. Нацисти у Німеччині прагнули досягти цієї «людської спільноти» (нім. Volksgemeinschaft) з метою об'єднання всіх німців як національних товаришів, в той же час без урахування тих, хто вважався чужинцем суспільства чи був представником іншої раси (нім. Fremdvölkische). Націонал-соціалізм відхиляв марксистську концепцію класової боротьби, ідеї класової рівності і міжнародної солідарності, і прагнув захистити приватну власність і бізнес.

 

Партія німецьких націонал-соціалістів заснована як паннімецька націоналістична й антисемітська Німецька робітнича партія 5 січня 1919 року. На початку 1920-х років Адольф Гітлер взяв на себе управління організацією, перейменованою у Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини (нім. Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei; NSDAP). Програма партії, прийнята 1920 року, закликала до єдиної Великої Німеччини, позбавлення громадянства євреїв (осіб єврейського походження), в той же час підтримуючи земельну реформу і націоналізацію деяких галузей промисловості. У книзі «Mein Kampf», написаній А. Гітлером 1924 року в ув'язненні, він виклав антисемітизм і антикомунізм в центрі своєї політичної філософії, а також презирство до парламентської демократії і віру в право Німеччини на територіальну експансію.[14]

Комунізм (від лат. communis та фр. communisme — спільний, загальний) — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільства загальної рівності та свободи, суспільної власності на засоби виробництва та безгрошового перерозподілу майна[17].

Первинні ідеї комунізму походять від ранньо-християнських громад, які додержувались принципу суспільного майна. Пізніше — від середньовічних сект, які ґрунтувалися на Христовій ідеї «любові до ближнього». Також часом під поняттям «первинний комунізм» мається на увазі примітивні суспільні форми доісторичної людності[12].

В новий час, в ХІХ ст. внаслідок впливу Французької революції з її гаслами загальної «Свободи, Рівності та Братерства», скасування соціальної нерівності людей та побудови безкласового та безвладного суспільства через скасування приватної власності, або, щонайменше, власності на засоби виробництва. Розвиток цих ідей у Європі привів на кінець ХІХ ст. до формування окремої спеціальної теорії — «комунізму». Класиками її вважаються К.Маркс та Ф.Енгельс. Їх послідовниками у ХХ ст., що втілювали ідеї класиків на практиці, додаючи чимало від себе, вважаються такі політичні діячі: В. Ульянов (Ленін), Л. Бронштейн (Троцький), Й. Джугашвілі (Сталін), Мао Дзедун та ін.

В наш час, з точки зору власної апологетики, комунізм — це суспільний лад (або особлива суспільно-економічна формація), що ґрунтується на усуспільненні засобів виробництва; це також наукове і філософське вчення про майбутнє безкласове суспільство, в якому відсутня приватна власність на засоби виробництва та експлуатація людини людиною; а також це практика втілення цього вчення у життя.

З точки зору критики ідея комунізму вважається утопією, спроба втілення якої у життя у ХХ столітті (так званий «комуністичний експеримент») коштувала світовому людству кілька сотень мільйонів людських жертв. Внаслідок існування комуністичних режимів найбільше постраждали, як в абсолютному так і у відносному значенні, населення таких країн, як СРСР (нині це Казахстан, Україна, Росія та ін.), Китай («культурна революція», «великий стрибок»), Камбоджа (диктатура «червоних кхмерів»), В'єтнам, КНДР, Куба та багато інших.

Комунізм як суспільна ідея набув популярності по-перше у країнах Західної Європи (особливо у Франції) в середині 19 століття у колах інтелігенції та декласованної міської бідноти під час так званих «буржуазних революцій». Ідея комунізму як політичного руху була сформульована К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії» в 1848 році та в пізніших працях. У прогнозній складовій під комунізмом розуміють «дійсний рух з подолання нинішнього стану речей», тобто перетворення суспільних відносин на шляху до безкласового суспільства рівності.

Задля повного розуміння даної роботи було розглянуто позиції декількох із основних історичних експертів із галузі історії Другої світової війни. Було розглянуто позиції щодо тезису про превентивність нападу Третього рейху на СРСР 22 червня 1941 року Мельтюхова М.И, Нєвєжин В.А, Солоніна М.С та Габрієля Городецького. Їхні точки зору на події 1939-1941 року є різними, що робить дану наукову роботу об’єктивною.

Мельтюхов М.И у своїх роботах вказувє, що перед початком війни Союзні сили вирішили використати Радянський союз, як відвідну ціль для агресії Німечини для того, щоб ослабити ці дві тоталітарні держави та закріпити позиції Лондона та Парижа на світовій політичній карті за мінімального військового втручання. Радянське керівництво розуміло даний факт і саме тому воно вкладає пакт Молотова – Рібентропа із Третім Рейхом. Цим вони зупиняють можливу на той час агресію Гітлера по відношеню до Радянського союзу і розв’язують йому руки для військових дій по відношенню Союзників на території Західної Європи та колоній Франції та Британії а також виставляють себе у ролі своєрідного арбітра тогочасної політики від якого могла залежати доля Європи.[2][1]

Нєвєжин В.А у своїх роботах стверджує, що радянська армія не могла бути готовою до війни, підтверджуючи це статистикою втрат радянської армії під час війни в Фінляндії. Автор стверджує, що радянська армія не могла ввести наступальні дії в Європі через підтверджену під час боїв у Фінляндії небоєздатність. Проте автор підтверджує наявність наступальних доктрин і заготованих наступальних наказів перед самим початком операції «Барбаросса». Він стверджує, що Гітлер та Сталін практично одночасно готували удари по один одному із превентивними цілями. Для Гітлера Радянський союз був останньою ціллю на континенті після окупації Франції та облоги Британії. Для Радянського союзу Третій рейх був загрозою, адже Сталін розумів що Гітлер може почати агресивні дії проти Радянського союзу після окупації Буковини, що загрожувало зриву постачання нафти для Вермахту.[3]

Солонін М.С. у своїх роботах стверджує, що СРСР готував агресію на території Третього рейху, чим підтверджує вказаний тезис. Автор ставить під сумнів, що 22 червня 1941 року Вермахт наніс раптовий та нищівний удар по СРСР. Автор наводить факти та підрахунки, що танки та артилерія Вермахту з урахуванням темпу вторгнення могли атакувати цілі, розташовані не далі ніж в декількох десятках кілометрах вглиб від кордону СРСР. Тоді як 90 % дивізій Червоної армії розташовувались поза цієї зони. Автор пояснює дивну поведінку радянського керівництва, яка вийшла у вигляді багаторазових наказів не піддаватись на провокації, а також такі факти, як проголошення 22 червня вихідним днем в деяких авіаполках Західного особливого військового округу після численних наказів про збільшення рівня боєготовності, відсутність оголошення мобілізації 22 червня автор пояснює тим, що на 22 червня Сталін готував провокаційне інсценування бомбардування радянських міст. Після цього, 23 червня була запланована мобілізація, а до початку липня — перехід у наступ.[4]

Габріель Городецький у своїх історичних роботах абсолютно заперечує тезис превентивності удару по СРСР. Він вказує що у СРСР на момент війни не було жодних причин для нападу на територію Третього рейху. Радянський союз за версією автора був катастрофічно неготовий у зв’язку із повним знищенням командного складу Сталіним у 1938-39 роках. Автор підтверджує цю тезу статистикою втрат у війні в Фінляндії. Автор наводить сумнівні докази того, що мир із нацистською Німечиною був укладений для того, щоб забезпечити себе від Союзників, які за версією автора готували війну проти СРСР, яка не вдалась через агресію Гітлера.[6]

Отже, в даній науковій роботі було розглянуто тезис про превентивність удару Третього рейху по СРСР 22 червня 1941 року, який відноситься до періоду Другої світової війни. Було розглянуто позиції та докази на їхнє підтвердження декількох історичних експертів. Таким чином, була зроблена спроба дослідити тезис про превентивність удару Третього рейху по СРСР 22 червня 1941 року використовуючи наукові роботи історичних експертів з цієї галузі.

РОЗДІЛ ІІІ

ДОСЛІДНА ЧАСТИНА

Для повноцінності даної роботи та аналізу теми цієї роботи необхідно проаналізувати тезис про превентивність удару Третього Рейху по СРСР 22 червня 1941 року на прикладі інших превентивних ударів в історії.

Превентивна війна (від англ. Prevent — «Запобігати») — початок військових дій, мета яких, нанесення удару на випередження для перешкоджання очікуваної агресії з боку вірогідного противника. Ініціатор превентивної війни фактично так само є агресором. Превентивну війну починають, коли військовий конфлікт вважається неминучим і напад противника відбудеться найближчим часом. Найбільш великими превентивними війнами в історії людства, за версією їх ініціаторів, є Перша та Друга світові війни.[1]

Згідно теорії про превентивний напад Третього Рейху на СССР, Третій рейх скоїв військове вторгнення на територію СССР 22 червня 1941 року для того, щоб захистити себе від потенційної загрози з боку Радянського союзу.

Ствердження про превентивний характер агресії Третього Рейху по відношенню до СРСР активно використовувалась в гітлерівській пропаганді. Багато историків також вважають, що сам Гітлер, як і багато німецьких військових, щиро вірили у можливість радянського нападу. Згідно думки багатьох дослідників, загроза нападу СРСР на Третій Рейх була не потенційною, а реальною.

Одразу після початку війни пропаганда Третього рейху почала розповсюджувати інформацію про те, що вторгнення є «превентивной акцією»[7]. Окремі політичні та військові діячі Третього рейху (в тому числі Адольф Гітлер) не полишали цієї ідеї в майбутньому. Нацистські періодичні видання на оккупованій території СРСР в роки Другої світової війни стверджували, що в початку війни винний не Третій Рейх, а СРСР[7]

Для подальшого розвитку даної роботи, необхідно порівняти дані тезису цієї роботи із іншими прикладами превентивних ударів в історії. Розглянемо декілька із них:

Австро-італо-французька війна — війна 1859 року П'ємонта та Франції проти Австрії. Для Італії це була національно-визвольна війна яка стала першим етапом в об'єднанні країни під орудою П'ємонту, що завершилося у 1870-му. З боку Франції війна пояснювалась прагненням Наполеона ІІІ зміцнити французький вплив в Північній Італії. В італійській історіографії називається «Друга війна за незалежність» (італ. Seconda guerra di indipendenza italiana). Однією з головних перепон на шляху створення єдиної італійської держави була політика Австрії яка за рішенням Віденського конгресу володіла Ломбардією та територіями Венеційської республіки. В липні 1858 року між П'ємонтом та Францією була укладена секретна Пломб'єрська угода про спільну війну проти Австрії. В обмін на військову допомогу П'ємонту у вигнанні австрійців з Ломбардії та Венеції Наполеон ІІІ досяг згоди голови п'ємонтського уряду Кавура на приєднання в майбутньому п'ємонтських Ніцци та Савої до Франції. Одночасно французький уряд розпочав переговори з Росією, які завершилися підписанням 3 березня 1859 року в Парижі угоди про нейтралітет Росії в майбутній війні. Австро-італо-французька війна розпочалася 29 квітня 1859 року. Чисельність збройних сил, задіяних в конфлікті: Австрія — 170 тисяч, Франція 116 тисяч, П'ємонт — 56 тисяч. Війна викликала підйом національно-визвольного руху в Італії і призвела до народних повстань в травні-червні 1859 року в Пармі, Модені та папських володіннях. Перша битва відбулася 20 травня 1859 року при Монтебелло, де французи завдали поразки австрійцям. Також великих поразок австрійці зазнали 4 червня біля Мадженти (австрійське військо — 58 тисяч, французьке 54 тисячі), після чого австрійці покинули Ломбардію, та в битві під Сольферіно 24 червня (понад 120 тисяч австрійців проти 122-тисячного війська союзників). Однак після череди блискучих перемог Наполеон ІІІ раптово припинив військові дії, побоюючись загрози з боку Пруссії, яка в середині червня почала перекидати війська до Рейну, окрім того Наполеон ІІІ не хотів перетворення Італії на єдину сильну державу. 11 липня Наполеон ІІІ уклав сепаратне Віллафранкське перемир'я з Австрією, за умовами якого, підтвердженими Цюрихськими договорами 1859 та відмовилася лише від Ломбардії, а Венеція залишилася австрійським володінням. За Туринським договором 1860 року Франція отримала п'ємонтські Савою та Ніццу. [18]

Отже, в даній роботі була проведена спроба порівняння тезису про превентивність удару Третього Рейху по СРСР 22 червня 1941 року із іншим прикладом превентивного удару в історії, а саме Австро-італо-французьк а війна 1859 року. В якій превентивний удар нанесла Австрійська імперія по П’ємонту із ціллю для знищення та запобіження об’єднання італії.