Законів ринкової економіки

Економічні відносини власності та проблеми приватизації в Україні.

Гроші. Товарно-грошові відносини.

Структура та інфраструктура ринку.

Підприємство і підприємництво в ринковій економіці.

Економічне зростання та його чинники. Економічні цикли.

Світове господарство. Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство.

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 1. Економічний зміст відносин власності, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ в суспільстві

Семінарське заняття № 1.1. з теми:

«Економічні відносини власності та проблеми приватизації в Україні»

Семінарське заняття № 1

 

Тема: Економічні відносини власності

Та процеси приватизації в Україні

План.

1.Сутність поняття «власність». Економічний та юридичний зміст поняття «власність».

2.Еволюція форм власності на різних етапах історичного розвитку людства.

3.Типи, форми і види власності в Україні та їх характеристика.

4. Роздержавлення і приватизація в Україні.

5. Особливості економічних форм організації процесів приватизації в Україні.

 

Рекомендована література:

1. Економічна теорія для менеджерів. (за ред.. С.В.Мочерного, В.М. Фомішиної, О.І.Тищенко) – Херсон «Олді-плюс»,2006, с. 98-123

2. Основи економічної теорії (за ред. В.О.Рибалкіна та інш.)- К.,Академія, 2002, с.39 – 76.

3. Чувашев В.А. Основы рыночной экономики – Луганск, 1997, с.56 – 63.

4. Экономика в схемах. Экономика в таблицах (под ред. Пруссовой Л.Г.), - К.,1995, с.67-79.

5. Економічний словник – К.Реміна, 1995, ст.47 48, 263.

6. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства Україна і світ, К. Вища школа, 1995, ст..465 – 471.

 

Завдання:

1.Скласти стислий конспект відповідей за питаннями плану:

1 рівень – питання № 1,3,4

2 рівень – питання № 1,2,3,4

3 рівень – питання № 1,2,3,4,5

Виконати завдання № 2.

2.Дати відповіді на тестові контрольні запитання:

а) чи можна стверджувати, що економічні епохи відрізняються за

типами власності?

б) дайте визначення понять: «акціонерна власність», «приватна власність»,

«державна власність».

в) заповніть таблицю:

Форма приватизації	Основні етапи приватизації

Методичні матеріали до підготовки до семінарського заняття.

1.

Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний про­цес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна­ченою. Яксоціально-економічна категорія вона визначається сту­пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк­тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри­вається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Якюридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри­дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля­ються системою відповідних прав власності.

Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системо утворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку ком­плексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економіч­ної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумін­ні власність більш містка категорія, ніж система економічних від­носин.

Повніше і глибше зрозуміти сутність відносин власності допо­може аналіз їхньої структури.

Структура власності, як і будь-якої складної системи, багатобарв­на і різноманітна. Розглянемо її класифікацію за основними системо утворюючими і структуро визначальними критеріями: внутрішньо-генетичним; суб'єктами і економічними рівнями; об'єктами; типа­ми, формами та видами власності.

Найважливішою для розкриття сутності відносин власності і водночас найскладнішою для розуміння є структура власності з внутрішньо генетичної точки зору. Внутрішню побудову відносин власності через взаємодію відносин привласнення і відчуження розкриває рис. 4.

Відносини привласнення засобів виробництва та його результа­тів — основа відносин власності.

 

Привласнення — це економічний процес, спосіб перетворення предметів, явищ природи і суспільства, їхніх корисних властиво­стей на реальні умови життєдіяльності економічних суб'єктів. Скла­довими привласнення є відносини володіння, розпорядження і ко­ристування.

Володіння характеризує не обмежену в часі належність об'єкта власності певному суб'єкту, фактичне панування суб'єкта над об'єк­том власності.

Розпорядження — здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб'єктам право прийняття планових і управ­лінських рішень з приводу функціонування і реалізації об'єкта влас­ності.

Користування (використання) — процесвиробничого застосуванняі споживання корисних властивостейоб'єкта власності, атакож створених за його допомогою благ.

Слід зауважити, що суб'єкт привласнення власності є одночас­но володарем, розпорядником і користувачем. Володар реалізує також права розпорядника і користувача. Розпорядник може бу­ти користувачем, але далеко не завжди реалізує себе як володар. Користувач окремих благ може функціонувати, зовсім не реалізуючи прав володаря і розпорядника. Проте тільки в комплексі від­носини володіння, розпорядження і користування становлять про­цес привласнення власності. Однак сутність відносин власності не слід обмежувати відносинами привласнення, хоча вони і є визна­чальними.

Парною категорією привласнення є відчуження.

Відчуження — процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціоную­чої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб'єктів на об'єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об'єкта влас­ності одним суб'єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб'єкта.

2.

Отже, процеси привласнення і відчуження — це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі "при­власнення — відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний за­ряд цього діалектичного зв'язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економіч­них суб'єктів спонукають як об'єктивні, так і суб'єктивні обстави­ни. Механізм примусу ґрунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів (див. рис. 4). Переважання тих чи інших методів визначає політику "пряника" чи "батога" з боку власника до не власника.

За суб'єктами, тобто носіями і реалізаторами відносин власності, розрізняють індивідуальну, колективну та державну власність (рис. 5). З розвитком суспільства відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності. Носіями різновидів індивідуальної власності є індивіди, домашні (сімейні) господарства найрізнома­нітнішої функціональної спрямованості.

Колективна власність реалізується через діяльність корпорацій, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо.

Урізноманітнюються форми державних суб'єктів власності. Се­ред них розрізняють загальнодержавні (урядові, центральні струк­тури, національний банк тощо), територіально-регіональні (кому­нально-муніципальні служби та інші органи місцевого самовряду­вання), галузеві (міністерства та відомства).

Систему суб'єктів власності можна розглядати і за поділом їх на юридичних і фізичних осіб, на вітчизняні та іноземні, спільні й змішані структури.

Розуміння природи власності доповнює аналіз системи об'єктів власності. Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її на­дра, рослинний і тваринний світ, робоча сила та результати її ді­яльності — предмети матеріальної та духовної культури, цінні па­пери, гроші тощо. Визначальними серед цього різноманіття є засо­би і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності.

Власник засобів виробництва значною мірою привласнює і ре­зультати виробництва.

Кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її існування домінуючий об'єкт власності, який найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень продук­тивності суспільної праці, особливості привласнення засобів і ре­зультатів виробництва.

Для доцивілізаційного етапу розвитку людства таким об'єктом було природне середовище — земля, тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх привлас­нення — первісною людиною.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала зем­ля, яка завдяки розвитку продуктивності суспільної праці поступо­во перетворилася з колективної основи існування людини на від­окремлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона не є результатом людської праці. Відомий англійський економіст XIX ст. Дж. С. Мілль писав: "Оскільки основоположний при­нцип власності полягає в наданні людям усіх гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній ощадливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці — до оброблюваної субстанції землі"". Земля не створена людиною і тому має бути надбанням усіх людей. Якщо це буде інакше, то щойно народжений на світ побачить, що всі дари природи вже привласнені іншими, а тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливіс­тю. Тому "держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що отримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору"*' .

На ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального, приватного привласнення. Л. Морган зазначав, що колективна власність на землю була загальним явищем у варварських племен. М. Ковалевський у "Нарисі поход­ження і розвитку сім'ї та власності" (М., 1939, с. 56) також писав, що етнографія та історія свідчать, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існу­вало.

Проте в історичних межах аграрної цивілізації у різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов ви­робництва сформувалися три локальні цивілізації — азіатська, ан­тична і германська, яким була притаманна специфіка щодо влас­ності на землю.

В умовах азіатської цивілізації зберігалася суспільна (племенна чи общинна) власність на землю. В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю. У германській цивілізації дістала розвиток змішана форма власності — власником землі виступали одночасно община (сім'я) та глава сім'ї. Зазначена диференціація в подальшому зумовила й специфіку різноманітних локальних форм аграрної цивілізації, за якої власність на землю стала основою всієї економічної структури.

Принцип різноманітності форм власності на землю як важливо­го засобу виробництва сприяє стабільному розвитку економічної системи. Про це не слід забувати в умовах сьогодення України — країни з великими потенційними можливостями розвитку сільсько­господарського виробництва, коли точаться гострі дискусії щодо власності на землю.

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинно­го виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення і пе­редусім їхня найреволюційніша частина — знаряддя праці. Кон­центрація індустріальних засобів виробництва прискорила розрив між працею й власністю, відокремлення робочої сили від об'єктив­них умов її продуктивного використання. Засоби виробництва, від­чужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Відпо­відно до цього приватна власність на засоби виробництва стала панівною у економічній системі.

Принципово нових рис набувають відносини власності у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Йдеться передусім про те, що домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних га­лузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого носія, перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас і в структурі інформаційної економіки відбуваються зміни, проце­си деконцентрації, індивідуалізації виробництва та інші перетво­рення, що у сукупності призводять до все більшого знецінення економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтується від­чуження від трудівника продуктивної сили праці, всебічно розви­вається індивідуально-приватна власність капіталу на засоби ви­робництва.

Отже, логіка розвитку країн, що досягли найвищого рівня еко­номіки, вказує на історичну обмеженість класичної за своїм зміс­том індивідуально-приватної власності на засоби виробництва. Біль­ше того, докорінна перебудова економічних відносин у країнах соціальне орієнтованої ринкової економіки здійснюється на ґрунті глибоких якісних змін передусім у структурі саме цієї форми влас­ності. Йдеться про її еволюційно позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили та засобів виробництва. Насамперед, це відбувається в процесі "дифузії", "розпорошення" власності внаслідок поши­рення відносин акціонування, корпоратизації.

Експертні оцінки західних спеціалістів доводять, що якщо робіт­никам корпорацій належить менше ніж 15 відсотків акцій, то ефективність функціонування підприємства знижуватиметься. Са­ме поєднання праці та власності є могутнім стимулом економічно­го зростання, основою розвитку особистості людини і запорукою для виходу економічної системи на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

 

3.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і вида­ми. Цю структуру можна охарактеризувати як інтегральну щодо попередньо розглянутих структур. Тип, форму, вид власності не можна зрозуміти без аналізу відносин привласнення, взаємодії суб'єктів власності, системи її об'єктів.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ­ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює відповідний спосіб та ме­ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привлас­нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас­на економічна система характеризується багатоманітними форма­ми власності, її змішаними різновидами.

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. форма господарювання — один з методів реалізації форми влас­ності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб'єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма влас­ності може реалізовуватись через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з'явились нові можливості реалізації приват­ної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.

Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізу­ватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, орен­ди, акціонування.

Сучасна система власності характеризується не уніфікацією, а ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і госпо­дарювання.

У зв'язку з цим природно постає питання: в чому ж сенс істо­ричної еволюції сутнісної основи власності? Відповідь на нього можна дати лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Йдеть­ся про те, що кожний новий, більш високий за своїм змістом сту­пінь у розвитку відносин власності має розглядатися з позицій якіс­ної зміни у способі взаємодії людини з природою та привласнення засобів і результатів праці в інтересах розвитку людської особис­тості. З цих самих позицій слід аналізувати розвиток функціональ­них форм власності. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися залежно від того, чи містить її структура можливість утворення з урахуванням досягнутого рівня продуктивності праці людини оптимальних умов для підпорядкування виробничого про­цесу інтересам її всебічного розвитку. Говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку часу можна лишена підставі аналізувсієї сукупності форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Що ж становить основу розвитку процесу формоутворення влас­ності, які об'єктивні фактори визначають структуру й принципи утворення її функціональних форм і видів?

Кожна функціональна форма власності має відображати пере­дусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначати­ся специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта інди­відуальної власності людини. У процесі формоутворення власності будь-які "забігання" вперед (як і відставання) порівняно з досягну­тим рівнем продуктивності суспільної праці негативно впливають на розвиток останньої і, врешті-решт, гальмують соціально-еконо­мічний прогрес.

Водночас положення про об'єктивну зумовленість процесу фор­моутворення власності рівнем і характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси мають багатовимірну структуру. Таки­ми самими є й причинно-наслідкові зв'язки, що визначають логіку їх розвитку. Відносини власності не є винятком. Вони зазнають впливу не одного, а широкого спектра соціально-економічних і політичних, внутрішніх та зовнішніх факторів, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства.

Утворювані форми власності реалізують себе не в чистому виг­ляді. Кожна з них неодмінно несе в собі риси нового й старого у процесі економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише у визначених межах. Коли дія факторів, які зу­мовили її виникнення, припиняється, вона має бути замінена на іншу, прогресивнішу форму. Будь-яка консервація форм власності неодмінно призводить до застійних явищ, затримання розвитку про­дуктивних сил. Це стосується всіх без винятку форм власності, у тому числі й приватної.

Слід звернути увагу на часто декларований принцип рівності форм власності в ринкових умовах. Про економічну рівність форм власності говорити не можна. Вони характеризуються різними кіль­кісними і якісними параметрами, сферами функціонування і цільо­вою спрямованістю. Йдеться про законодавчу рівність форм влас­ності, що означає діяльність суб'єктів в однаковій системі прав, обов'язків і відповідальності. Однак на практиці цей принцип та­кож не завжди реалізується. Наприклад, держава системою пільг сприяє розвитку форм малого бізнесу і обмежує за певних умов діяльність монополістичної власності.

Власність в дії — це процес її реалізації в економічній і соціаль­ній сферах, в життєдіяльності суспільства в цілому. Процес реалі­зації відносин власності включає два взаємопов'язані і взаємообумовлені аспекти, результативність руху власності та постійне від­творення умов і факторів її розвитку.

Результативність власності залежить від реалізації прав власності. Економічна теорія прав власності є однією з найбільш відомих тео­рій сучасного напряму економічного аналізу — неоінституціоналізму.

Право власності — це зовнішня форма, що законодавче, інституціонально закріплює реальні економічні процеси.

Юридична форма, правова форма самі по собі з'явитись і існува­ти не можуть. Вони лише закріпляють реально існуюче чи потенцій­но можливе економічне явище.

Забезпечення гарантій прав власності і створення умов їх ефек­тивного забезпечення є фундаментом економічної політики держа­ви. Визначення і розмежування прав власності фіксують осново­положні принципи взаємовідносин господарських суб'єктів з при­воду привласнення об'єктів власності. Це свого роду "правила гри" — правила коректної економічної поведінки щодо майнових відно­син, котрі пронизують усі сфери економічного життя. Якщо такі правила сформульовані нечітко або неконкретне (наприклад, взаємосуперечливі чи залишають поза увагою деякі сфери майнових відносин, перешкоджають ефективному перерозподілу прав влас­ності), то наслідками цього є ерозія господарської мотивації, а зго­дом і самої економічної системи.

Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманіття форм власності різновидів приватної власності. Вона реалізується через найбільш повну взаємопов'язану систему еко­номічних прав, визначених відомими західними економістами (Р. Кроузом, А. Алчіаном, А. Оноре та ін.) ще на початку 60-х років нашого століття:

· право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благами;

право користування, тобто право застосування корисних влас­тивостей благ для себе;

· право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забез­печувати використання благ;

· право на доход, тобто право володіння результатами від вико­ристання благ;

· право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;

· право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;

· право на передачу благ у спадок;

· право на безстроковість володіння благом;

· заборона на використання способом, що наносить шкоду зов­нішньому середовищу;

· право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;

· право на залишковий характер, тобто право на існування про­цедур та інституцій, що забезпечують поновлення порушених повно­важень.

Комбінації перелічених прав з урахуванням того, що ними воло­діють різні фізичні та юридичні особи, можуть бути різноманітними. Саме це є основою різноманітності видів приватної форми власності.

Основними функціями відносин власності є визначення цільо­вої спрямованості виробництва; характеру розподілу, обміну і спо­живання його результатів і доходів; формування суспільної форми праці; реалізації і узгодження системи економічних інтересів різ­них господарських суб'єктів; визначення всього суспільного уст­рою виробництва, соціальної ієрархії, становища людини в су­спільстві, системи її соціальних і моральних цінностей.

Іншими словами, власність — це ті відносини, з яких виростає вся економічна, соціальна і політична структура суспільства. Саме це і визначає власність як соціально-економічну основу функціо­нування господарської системи.

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого зна­чення набуває корпоративна форма власності як колективно-при­ватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємст­ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалі­зованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпо­ративну форму власності припадає 80—90 відсотків загального об­сягу виробництва.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на про­відні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси — й суспільного багатства, право безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володін­ня, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізу­ється через більш зрілі — колективні — форми організації вироб­ництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як вироб­нича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному ви­гляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні пробле­ми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови сус­пільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від за­собів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У про­цесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що вира­жається у втраті окремими власниками капіталу персонального кон­тролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності*.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Доко­рінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можли­вості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціо­нує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про переда­вання певної частини акціонерного капіталу найманим працівни­кам підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв так званий план розвитку акціонерної власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього процесу. На кінець 80-х років подібні акти були прийняті у 19 американських штатах.

Сутність заходів, про які йдеться, полягає в тому, що за рахунок кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють акціонерний фонд персоналу, з коштів якого форму­ються акції працівників цієї компанії. Згідно з рішенням Конгресу, компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної влас­ності, надаються податкові пільги.

Як свідчить статистика, народних підприємств — компаній, що повністю належать трудовим колективам, у 1975 р. в США налічува­лось 1601, а в 1988 р. — 19 700. Зросла також кількість працюючих у них — з 248 тис. до 9,7 млн чол. У 1990 р. таких компаній було вже 10 275, а зайнятий на них персонал становив 10,5 млн осіб (близько 10 відсотків всього зайнятого населення). За оцінками фінансової комісії Сенату США, до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і служ­бовців можуть стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне вдосконалення акціонерних форм виробництва, активне сприяння цьому держави дали можливість істотно розширити коло осіб, що володіють акціями. Так, на початку 50-х років у США налі­чувалося близько 6 млн акціонерів, а сьогодні їх близько 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки акціонуванню.

Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взає­модії робочої сили з засобами виробництва. Відбувається процес наближення до тотожності праці й власності, робітник стає працю­ючим власником.

Всебічний розвиток корпорацій не є єдиним процесом, що доко­рінно змінює відносини класичної приватної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Незважаючи на винятково високу частку корпорацій у вироб­ництві валового національного продукту, в США не тільки не змен­шується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що знаходяться в індивідуальній приватній власності. Їхня загальна кількістьзаперіод 1970—1986 рр. зросла майже вдвоє і перевищила 12 млн. Звичайно, частка таких підприємств у загальному виробництві не­значна — приблизно 6 відсотків реалізованої продукції. Проте з точки зору виявлення перспектив економічного розвитку це свід­чить, що приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяль­ність зазначених підприємств, кількісно зростає.

Близькими до підприємств, заснованих на приватнотрудовій влас­ності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах.

Отже, основними рисами структури власності в країнах з роз­виненою ринковою економікою є:

1. по-перше, домінуючі позиціїкорпоративної форми власності;

2. по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств;

3. по-третє, розвиток індиві­дуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються в країнах колишнього СРСР, а також Східної Європи, які переживають своєрідний рене­санс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпа­ли своїх потенційних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з'явитися раніше, ніж бу­дуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єк­тивною основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилася командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідного зв'язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах еко­номічної системи.

Аналізуючи питання історизму приватнопідприємницької фор­ми власності капіталу, яка визначає структуру та основну спрямо­ваність розвитку всієї системи суспільно-політичних, соціальних і виробничих процесів, слід пам'ятати про складні й суперечливі про­цеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв'язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інфор­матика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий об'єкт влас­ності. На цьому ґрунті формується духовна власність суспільства, що дає поштовх нагромадженню його інтелектуального потенціа­лу. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва ду­ховна власність не може розвиватися на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступо­во перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відріз­няється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності.

У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Більше того, відбувається процес її моно­полізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної влас­ності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації. Для захисту інтелектуально-інформативної власності приймаються відповідні законодавчі акти та встановлюються спеціальні правові норми.

З іншого боку, інформація стимулює і зворотний процес — не зміц­нення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов'яза­но зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого спо­живання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого влас­ника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використан­ня. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

Американський учений О. Тоффлер зазначає, що для індуст­ріального суспільства головним натурально-речовим елементом у структурі власності була власність на землю, споруди, заводи, ма­шини, засоби промислового виробництва, а в умовах переходу до інформаційного суспільства основою власності в США стає не речова субстанція. Це принципово нова форма власності. Проте для виробничої реалізації інформативної власності потрібні також ма­теріальні засоби виробництва.

4.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. На новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приват­ної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системо утворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій ґрунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст Карл Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не до­вільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ. Це дає змогу зробити вис­новок, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребами й кількістю благ, які є в розпорядженні людського суспільства, влас­ність на них взагалі втратить своє економічне значення*.

Однак сьогодні для країн з перехідною економікою нагальним є формування багатоманітності форм власності та господарюван­ня як основи реформування адміністративно-командної систе­ми на шляху до соціально-орієнтованого ринкового господарства. Особлива роль при цьому належить процесам реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності. Світо­вий досвід засвідчує, що роздержавлення— це загальноекономіч­ний процес. Основні форми і методи роздержавлення подано на рис. 6.

 

Зауважимо, що не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спря­мованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними.

Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різно­види приватної.

Зазначені процеси відбуваються суперечливо, з соціальними за­гостреннями, потребують значних матеріальних, фінансових, орга­нізаційних, інтелектуальних зусиль тощо. Однак це необхідні захо­ди, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призве­дуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціальне орієнтованого суспільства.

Питання для самоконтролю:

1. Яку структуру мають відносини власності? Який зв'язок привласнення і відносин власності?

2. У чому полягає сутність історичної еволюції відносин власності?

3. Як відбувається процес формоутворення власності?

4. Що таке домінуючий об'єкт власності? Як він змінюється в процесі

загально цивілізаційного прогресу?

5. Чим зумовлені нові тенденції розвитку відносин власності?

6. Розкрийте зміст та економічні переваги корпоративної форми власності.

Дисципліна: «Економічна теорія»

Модуль 2. Зміст основних понять, категорій,

законів ринкової економіки

 

Семінарське заняття № 2.1. з теми:

«Гроші. Товарно-грошові відносини.»

Семінарське заняття № 2