Денежная реформа 1922-1924 гг.

Предпосылки. До осени 1921 г. денежная политика Советского правительства фактически по-прежнему ограничивалась вопросами выпуска и распределения денежных знаков. Создание в октябре 1921 г. Государственного банка означало, что государство делает важный шаг в регулировании денежного оборота. Государственный банк при помощи кредита должен был помочь восстановлению пострадавшего от войны и разрухи народного хозяйства, способствовать установлению и развитию хозяйственных связей между различными районами и отраслями. Его первостепенной задачей стало укрепление денежного обращения и развитие товарно-денежных отношений в стране.

Ход реформ. Советское правительство начало первый этап денежной реформы. Для стабилизации рубля были проведены две деноминации. В 1922 г. были выпущены государственные денежные знаки РСФСР образца 1922 года — так называемые совзнаки. Новый 1 рубль приравнивался к 10 тыс. прежних рублей. В 1923 г. были выпущены совзнаки, рубль которых равнялся 1 млн. прежних рублей и 100 рублям образца 1922 года. Одновременно с выпуском совзнаков в конце 1922 г. Госбанк выпустил червонцы, обмениваемые на золото. Поскольку червонец содержал золота на уровне «десятки» 1913 года (т.е. довоенного периода), то это была уже устойчивая валюта. Устойчивость червонца обеспечивалась Государственным банком на 25% драгоценными металлами и иностранной валютой, а на 75% — легко реализуемыми товарами, векселями и другими обязательствами. Червонец успешно внедрялся в хозяйственный оборот города и деревни.

Назначение денежных единиц было различным. Если прежние денежные знаки выпускались для покрытия бюджетного дефицита, то червонцы предназначались для обеспечения нормального хозяйственного оборота. По мере восстановления промышленности и сельского хозяйства увеличивалась товарная масса в обращении и возрастал товарооборот, уменьшалась дефицитность бюджета. Так были подготовлены условия для проведения второго, завершающего этапа денежной реформы. На этом этапе, в феврале 1924 г., были выпущены в обращение казначейские билеты в 1,3 и 5 рублей золотом. Кроме того, чеканилась разменная серебряная и медная монета. Эмиссия старых денежных знаков — совзнаков — была прекращена.

Составной частью реформы было проведение обязательного обмена совзнаков на новые деньги. Для обмена устанавливалось соотношение: 1 рубль 1924 года — 50 тыс. руб. совзнаков 1923 года и 50 млрд. руб. до деноминации 1923 года. Обмен закончился к июню 1924 г. Кроме того, был принят декрет, запрещавший использовать для покрытия бюджетного дефицита эмиссию бумажных денег. Таким образом, была создана единая денежная система, которая включала имеющие одинаковую платежную силу банковские билеты (червонцы), казначейские билеты и разменные монеты. Было осуществлено слияние кассового аппарата Наркомфина с аппаратом Государственного банка. Денежное обращение стал регулировать Госбанк. Введение в стране твердой конвертируемой денежной единицы (червонца) позволило остановить инфляционный процесс, обеспечить восстановление народного хозяйства.

Сопутствующие реформы. Стабилизация валюты способствовала развитию кредита. В 1921—1923 гг. была создана советская кредитно-банковская система. Помимо Госбанка, единственного эмиссионного банка страны, были учреждены: Торгово-промышленный банк (Промбанк) для финансирования промышленности, Электробанк для кредитования электрификации, Российский коммерческий банк (с 1924 г. — Внешторгбанк) для финансирования внешней торговли, Центральный банк коммунального хозяйства и жилищного строительства (Цекомбанк), Центральный сельскохозяйственный банк (Сельхозбанк). Эти банки осуществляли краткосрочное и долгосрочное кредитование, распределяли ссуды в рамках привлеченных ресурсов, назначали ссудный, учетный процент и процент по вкладам. Получила развитие кредитная кооперация. В октябре 1922 г. был выпущен первый государственный заем в денежной форме, что наряду с развитием сети сберегательных касс способствовало мобилизации денежных средств и укреплению государственных финансов.Одновременно с денежной реформой была проведена налоговая реформа, по которой с конца 1923 г. промышленные предприятия стали отчислять в казну 70% всех прибылей. Это означало, что основным источником доходов бюджета стали прибыли предприятий, а не налоги с населения. В 1923—1924 гг. бюджет был сбалансирован, 50% его доходов дали неналоговые поступления. Основная часть расходов направлялась на восстановление и развитие народного хозяйства и социально-культурные мероприятия. Со все возрастающим превышением доходов над расходами сводился госбюджет и в последующие годы.

 

19. Індустріалізація народного господарства України. Проблеми.Підсумки.Значення /1926-1941 р/.

Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс на „прискорене соціалістичне будівництво”, і саме політика „соціалістичної індустріалізації” мала принести успіх сталінському курсу „великого перелому”. Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР, адже її успіх залежав в основному від кількості та якості українського вугілля і металу. Тому Україна отримала 20 % усіх капіталовкладень СРСР, 400 із 1500 промислових підприємств планувалось спорудити у нас в першій п’ятирічці. Ставилося за мету забезпечити переважаючий і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.„Пролетарська” держава експлуатувала робітничий клас методами примусу та залякування, експлуатування щирого ентузіазму трудящих, довіри до влади, віри у „світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, часто замінювались моральними, політико-ідеологічними. У досягненні високої продуктивності праці використовувались: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія) і т. п. У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення. Разом з тим держава використала це для того, щоб переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35–45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали й мільйони репресованих „ворогів народу”. Нещадно експлуатувалося і село. Що стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані „Запоріжсталь”, „Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.Поряд з цим , індустріалізація мала і позитивні наслідки: у 1940 р. рівень промислового виробництва у порівняні з 1913 р. збільшився у 7 разів; за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутих європейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії ) і виплавці чавуну (після Німеччини ); Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття, з’явилися тисячі нових робочих місць.Так проходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частина сталінської політики „наступу соціалізму по всьому фронту”. Щодо України, то її трудящі слабо відчули її результати, адже майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.

 

20.Перетворення с/г.Колективізація.підсумки,проблеми.

Складовою сталінського курсу була соціалістична колективізація сільського господарства. На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також „куркульства як класу”. Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти „лінії партії”, оголосили „ворогами народу” і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.У 1929 р. було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика „ліквідації куркульства як класу”, адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, – як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації – 200 тис. Разом з усіма членами сімей „куркулів” це становило 1,2–1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.Отже, в результаті „соціалістичної колективізації” радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.У 1932–1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова „Про охорону соціалістичної власності”, згідно з якою за „присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим..

21. Розвиток промисловості та траспорту 20-30 рр. ХХ ст.

 

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів -- все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924-1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.

Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933-1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн.

 

22. Н/г України у роки Великої Вітчизняної війни/ 1941-1945/.

В июне 1941 г. началась война с немецко-фашистскими захватчиками. Хозяйство Украины в начале войны было переориентировано на нужды обороны. Началась массовая эвакуация на Восток заводов, рабочих и инженеров. Перед вторжением фашистов зерно и другие виды продовольствия форсированными темпами вывозились на государственные заготовительные пункты.

Фашистский режим, установленный на украинских землях, поставил перед собой задачу завоевать и колонизировать Украину, уничтожить ее народ. Массовые расстрелы происходили почти в каждом городе. Другим способом уничтожения мирного населения должен был стать голодомор. Среди других мер оккупационной власти отдельного внимания заслуживает принудительная мобилизация рабочей силы из Украины. С лета 1942 г. был внедрен обязательный двухлетний срок труда для молодых людей в возрасте 18-20 лет. Для украинских земель фашистский и большевистский режим во многом оказались схожи. Так фашисты переняли и сохранили колхозную систему вместе с трудоднями и административным аппаратом. Немцы признали колхозы и совхозы самым эффективным способом изъятия с местного населения хлеба и продовольствия.Промышленные предприятия, которые остались неповрежденными, фашистская администрация провозгласила собственностью Германии.

Отступая с Украины, фашисты, применяли тактику “сожженной земли”, т.е. уничтожали за собой все, что мог использовать противник. Непосредственные убытки, причиненные хозяйству республики, составили 285 млрд. руб. (42% от убытков СССР). Многие города и села были полностью разрушены. Люди оставались без крыши над головой.Но самыми страшными были человеческие потери, которые, по разным данным, в Украине составили от 7 до 15 млн. человек.2,4 млн. мирных жителей было вывезены в фашистскую Германию на принудительные работы.

 

23. Відбудова і розвиток господарства Укр. в перші післявоєнні роки. 1946-1950

Економічний розвиток протягом 1946-1950 рр. визначався четвертим п'ятирічним планом відбудови й розвитку народного господарства. Головне його завдання полягало у відбудові зруйнованого війною, досягненні довоєнного рівня промисловості та сільського господарства, його перевершенні на основі науково-технічного прогресу. Передбачалося в 1948 р. відновити довоєнний рівень промислового виробництва, в 1950 р. перевищити його до 103 %. Продуктивність праці планували збільшити на 20 %. Розвиток сільського господарства мав вирішити три завдання: забезпечити потреби промисловості у сировині, міст - у продовольстві, експорт сільськогосподарської продукції у країни Центральної Європи, що обрали народно-демократичний шлях розвитку. Державні капітальні вкладення в народне господарство встановлювали в обсязі 4950 млн руб. Головним змістом економічного розвитку була індустріалізація, модель якої залишалася довоєнною. Пріоритети надавалися розвитку важкої промисловості та залізничного транспорту за рахунок залишкового принципу інвестування розвитку галузей групи "Б" і сільського господарства. Надзвичайне одержавлення економіки дало змогу мобілізувати матеріальні та людські ресурси. Зміцнювалися командно-адміністративні методи управління економікою. Регулятивні функції здійснювали галузеві загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства (з березня 1946 р. їх називали народними комісаріатами). Репресії використовували як метод розв'язання будь-якої проблеми.Промисловість України була відбудована в 1948 р. Середньорічні темпи приросту промислової продукції становили 34,5 % щодо 22-23 % у СРСР. Усі галузі працювали рентабельно, зменшилися державні дотації. В 1950 р. валова продукція промисловості перевищила рівень 1940 р. на 15 %. Зокрема, у західних областях цей показник становив 230 %. Частка західних областей у промисловості України досягла 10%, порівняно з 3 % у 1940 р.

Сільське господарство відбудовували на основі колгоспно-радгоспної системи. Валова продукція в 1950 р. дорівнювала 91 % від довоєнного рівня, хоча виробничі фонди МТС перевищили довоєнний рівень у 2,6 разу. Негативно вплинули посуха 1946 р. (зерна зібрали в 3,5 разу менше, ніж у 1940 р.) і голод 1946-1947 рр. у південно-схід-них областях України. Держава не визнала факт голоду і не надала необхідної допомоги населенню. Були встановлені низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, збільшені збори і податки від продажів на ринку. Колгоспам дозволяли торгувати за умови виконання зобов'язань перед державою. Присадибні землі селян зменшили, а податки за їх користування збільшили. У 1947 р. видано указ про обов'язковий мінімум трудоднів, за невиконання якого селян виселяли. У народі цей період назвали "другим розкуркулюванням".У 1948-1950 рр. завершилася колективізація в західних областях України. В 1950 р. налічувалося 7200 колгоспів, які об'єднали 1,5 млн селянських господарств, або 93 % від загальної кількості. Для зміцнення фінансово-грошової системи важливе значення мала грошова реформа 1947 р. До її причин належали розбалансування бюджету, збільшення його дефіциту і грошова емісія, фальшиві гроші, нагромадження коштів у тіньовій економіці. Реформа мала конфіскаційний характер. Стару готівку обмінювали протягом тижня на нову з розрахунку 10 :1.

На стан економічної думки в Україні негативно вплинуло формування адміністративно-командної системи та надмірне посилення централізованого управління і планування економіки. Монополія Й.В. Сталіна (1879-1953) на розробку важливих економічних проблем призвела до того, що не було альтернативи в офіційному напрямі економічної науки, а українські вчені-економісти перетворились на коментаторів положень Сталіна. Категорія ринку зникла з науки, а в економічних дослідженнях переважав плановий фетишизм. Державний план трактувався як економічний закон соціалізму.У 30-50-ті роки XX ст. вчені-економісти України основну увагу звертали на проблеми народногосподарського планування. Ці питання досліджували В. Валуєв, В. Введенський, В. Мишкіс, Л. Шапіро, А. Петров, Л. Горелик, П. Перший. Вони досліджували принципи, методологію, форми і методи планування і протиставляли його ринковим відносинам. План і ринок розглядали як антиподи, де ринок - ознака капіталізму, який розвивається стихійно, а план - закономірність соціалізму. Така постановка питань сприяла витісненню ринкових відносин з економічної системи. У 1952 р. вийшла робота Й.В. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР", в якій зазначалось, що товарне виробництво за соціалізму є обмеженим, в якому засоби виробництва і робоча сила не є товарами, немає таких категорій, як капітал, додаткова вартість, прибуток на капітал та ін. Почався розвиток політичної економії соціалізму.

 

 

24.Розвиток економіки України у 50-60ті р. Реформа 1957.

На початку 50-х років низька продуктивність сільського господарства залишалася. В 1950—1953 рр. загальний обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшився на 1 %. Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства став вересень 1953—1955 рр., коли змінилася аграрна політика держави. Основні заходи були спрямовані на підвищення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість минулих років з колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. У 1958 р. відмінено обов'язкові поставки. Встановлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані по зонах країни. Змінилася практика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впроваджувати щомісячно авансування колгоспників. Важливе значення мала реорганізація в 1958 р. машинно-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгоспам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні станції (РТС), функціями яких були продаж техніки колгоспам, ремонт її, постачання нафто-продуктів, запасних частин, добрив, отрутохімікатів. Протягом 1951—1960 рр. збільшилися капіталовкладення, ще становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу інвестицій у господарство. Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське виробництво З середини 50-х років сільське господарство вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи розвитку зменшилися до 2%. Колгоспи змушені були купувати техніку за підвищеними цінами. Закупівельні ціни 1958 р. були меншими порівняно з 1954—1957 рр. За цих умов доходи колгоспників зменшилися, заборгованість перед державою зросла. З 1963 р. уряд почав надавати короткострокові позики для купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 р. було списано заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці заходи були недостатніми. Капіталовкладення в сільське господарство зростали повільно і в 1961—1965 рр. становили 16,5 % усіх інвестицій у господарство.Освоєння цілинних земель у Казахстані, Сибіру, на Уралі, частково на Північному Кавказі, яке розпочалося у 1954 р. законсервувало екстенсивний характер сільського господарства. Плани розширення зернового виробництва за цілинною програмою зумовили зменшення в Україні посівних площ зернових культур з 65,4 % всіх посівів у 1950 р. до 40,9 % у 1960 р. З 1955 до 1964 р. надмірно розширювались посіви кукурудзи на зерно і фураж без урахування конкретних грунтово-кліматичних умов. Однак врожайність її була низькою, валовий збір не забезпечував потреб країни за умов скорочення посівів зернофуражних культур (ячменю, вівса). Проводилась політика обмеження особистих господарств колгоспників. Протягом 1951—1965 рр Збільшилося поголів'я тварин, підвищилася їхня продуктивність, зросло виробництво основних видів продукції. Проте механізація і електрифікація села були незадовільними. До комплексної наближалася лише механізація вирощування зернових культур. Не задовольнялися культурно-побутові потреби села. Негативно впливало на врожайність культур недостатнє застосування органічних і мінеральних добрив, хоча внесення їх з року в рік зростало. Непродуктивними були спроби "перебудови природи" насадженням лісових смуг та будівництвом зрошувальних каналів. Концентрація виробництва поєднувалася з спеціалізацією. У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством. Створювалися виробничі колгоспно радгоспні управління, що об'єднували 2—3 райони.У 1964 р. було скасовано укази 1959—1963 рр., що обмежували розвиток особистих підсобних господарств. Проте нові укази також встановлювали певні норми утримання худоби в особистій власності громадян. У березні 1965 р. було розпочато реформу в сільському господарстві. Встановлювався постійний план закупівель зерна на шість років для всіх колгоспів і радгоспів. Підвищувалися закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові культури, соняшник, продукцію тваринництва. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка — 50 % основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося. Керівництво здійснювали на основі директивності та жорсткої регламентації.

В ході реформи 1957р було ліквідовано значну кількість галузевих союзних міністерств, а натомість з'явились територіальні ради народного господарства, які були пов'язані з військовим виробництвом, міністерство оборони, іноземних і внутрішніх справ і деякі інші. Таким чином, була здійснена спроба децентралізації управління, забезпечення контролю за господарськими органами знизу, створено умови для комплексного розвитку економіки в межах одного раднаргоспу, скорочення державного апарату і зменшення коштів на його утримання.Реформа здійснювалась в умовах надзвичайної поспішності. ЗО березня 1957 року було опубліковано тези про майбутню реорганізацію, а вже 7 травня на сесії Верховної Ради СРСР прийнято Закон "Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом". До 1 липня передбачалось завершити перебудову управлінських структур. При цьому не враховувався той факт, що уже була середина року, і вся економіка працювала за іншими принципами. Всього в СРСР було створено 105 економічних адміністративних районів, в тому числі на Україні — 11.Перші результати реформи управління були досить успішними. Так, уже в 1958 році, тобто через рік після її початку, приріст національного доходу складав 12,4% (у порівнянні з 7% в 1957 році). Виросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництво. Але, на думку спеціалістів, отриманий ефект — наслідок не лише перебудови. Справа в тому, що деякий час підприємства були "безгоспними" (коли міністерства фактично уже не функціонували, а раднаргоспи ще не сформувались). Якраз в цей період підприємства стали працювати продуктивніше, не відчуваючи ніякого керівництва «зверху". Але як тільки склалась нова система управління, попередні негативні явища в економіці почали посилюватись. Більше того, з'явились нові чинники негативного змісту: більш жорстке адміністрування, постійно зростаюча "своя" місцева бюрократія, місництво.Місництво проявлялось, зокрема, в тому, що раднаргоспи намагались виконувати перш за все планові завдання по випуску тієї продукції, яка вимагалась для власного споживання, і в той же час всіляко відмовлялись від завдань по виробництву продукції для інших раднаргоспів.Ці та інші "вузькі" місця в роботі нових структур управління проявились дуже швидко, але в центрі намагались їх не помічати, і всі недоліки відносили до труднощів перехідного періоду. І хоча зовні нова, "раднаргосігівська" система управління істотно відрізнялась від попередньої "міністерської", її сутність залишалась попередньою. Зберігався попередній принцип розподілу сировини, продукції, диктат поставника по відношенню до споживача. Економічні важелі не могли стати визначальними в умовах абсолютного господарювання командно-адміністративної системи.

25.Господарська реформа 1965 р. та її наслідки в України.

У вересні 1965 року на Пленумі ЦК було прийнято постанову "Про покращання управління промисловістю, вдосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва", у відповідності з яким розпочалась нова економічна реформа. Було вирішено ліквідувати раднаргоспи і повернутись до галузевого принципу управління. Заново були створені союзно-республіканські і загальносоюзні міністерства у відповідності з галузевим принципом. Наступним важливим напрямком даної реформи стала зміна всієї системи планування і економічного стимулювання. Було визнано доцільним ліквідувати надто жорстку регламентацію господарської діяльності підприємств. З цією метою зменшили кількість планових показників, які визначались центром. На відміну від попередньої системи, яка була зорієнтована на валові показники, тепер основним показником стало збільшення об'ємів реалізованої продукції підприємств. Передбачалось, що критерієм оцінки господарської діяльності підприємства буде отриманий прибуток і виконання завдань з поставок найважливіших видів продукції. Серед обов'язкових показників визначались іще і такі: основна номенклатура продукції, фонд заробітної плати, платежі в бюджет і асигнування із бюджету, показники по об'єму цен­тралізованих капіталовкладень і введення в дію виробничих потужностей і основних фондів, завдання по впровадженню нової техніки і матеріально-технічного постачання. Всі інші показники господарської діяльності передбачалось встановлювати без затвердження в міністерствах і відомствах. У відповідності з постановою було вирішено розширити економічні права підприємств, розвивати прямі зв'язки між виробниками і споживачами на принципах взаємної матеріальної відповідальності і зацікавленості. Передбачалось запровадити в практику відносини, які базувались би на господарських договорах між підприємствами. З метою підвищення ролі економічного стимулювання була здійснена спроба вдосконалення системи ціноутворення на користь низькорентабельних виробництв. Справа в тому, що в радянській економіці поряд з високорентабельними заводами і фабриками завжди існувала велика кількість збиткових підприємсті. Дуже часто на деяких високоприбуткових підприємствах були дільниці, що випускали необхідну для населення, але збиткову продукцію. Тому підприємства не бажали випускати дану продукцію. В зв'язку з цим посилилось значення таких важелів, як ціна, прибуток, премія, кредит, яким поверталось їх початкове значення. Передбачалось покращити систему оплати праці, пов'язати її не тільки з централізованим підвищенням тарифних ставок, але й із матеріальним стимулюванням працівників за рахунок використання частини прибутків підприємств, визначати заробітну плату за кінцевим результатом роботи. На підприємствах за рахунок прибутку дозволялось створювати (за певними нормативами) фонди економічного стимулювання: матеріального заохочення, соціально-культурних заходів, житлового будівництва і фонду розвитку виробництва. За рахунок цих фондів можна було преміювати робітників у відповідності з трудовими показниками, будувати житло і заклади культурно-побутового призначення, розширювати виробництво. Все це отримало назву господарського розрахунку. По суті, підприємствам надавалась оперативно-господарська самостійність (в установлених межах). Вони працювали на принципах самоокупності, рентабельності, матеріальної зацікавленості і матеріальної відповідальності за досягнуті результати. При цьому зберігався контроль з боку держави за використанням матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Вважалось, що нові принципи планування і економічного стимулювання повинні створити у колективах підприємств за­цікавленість в прийнятті більш високих планових завдань, більш повного використання чинників виробництва, досягнень науково-технічного прогресу, підвищення якості продукції. Господарська реформа розпочалась дуже активно. Уже в січні 1966 року на нові умови роботи було переведено перші 43 підприємства в 17 галузях промисловості. В жовтні 1965 року було затверджено Положення про соціалістичне державне підприємство, в якому закріплювались його права в сфері виробничо-господарської діяльності, будівництва і капітального ремонту, в галузі матеріально-технічного постачання, фінансів, праці і заробітної плати, а також коло обов'язків і міра відповідальності за їх порушення. Помітно змінились відносини між підприємством і державою. Була введена плата за виробничі фонди, за земельні і водні ресурси. Надлишок обладнання дозволялось реалізовувати іншим підприємствам. Встановлювалась залежність між величиною виробничих фондів підприємства і його внеском в державний бюджет, що повинно було зацікавити підприємства в кращому використанні цих фондів.

Відбулись помітні зміни і в системі ціноутворення: оптові ціни стали більш об'єктивно відображати реальні виробничі витрати і підприємства уже могли отримувати прибуток від реалізації своєї продукції. Із цього прибутку підприємства повинні були вносити до бюджету плату за виробничі фонди, фіксовані (рентні) платежі, а також могли утворювати свої фонди заохочення. В 1965 році на Пленумі ЦК КПРС було поставлено завдання ліквідувати негативні наслідки хрущовських "експериментів" на селі. Відмінялись обов'язкові для всіх господарств посіви кукурудзи, відновлювались присадибні ділянки і т. ін. Змінювалась система закупок сільськогосподарської продукції, вводились тверді (незмінні) і відносно низькі плани заготівлі на декілька років наперед, до 1970 року включно. Були підвищені закупівельні ціни на пшеницю, жито і інші культури, передбачалась диференціація цін у різних природно-кліматичних зонах і районах країни. При надплановому продажу зерна держава встановлювала 50% добавки до основної закупівельної ціни. Приймались заходи, спрямовані на поширення господарського розрахунку сільськогосподарських підприємств. Різко збільшилось фінансування аграрного сектора. самого свого початку реформа була приречена на поразку, оскільки вона залишала без змін глибинні відносини виробництва - відносини власності. В реформі були закладені не­сумісні принципи: розширення прав підприємств і посилення централізації. Хоча підприємства ставали формально більш са­мостійними, вони не мали права самостійно визначати ціну на свою продукцію. Та ж ситуація була і з правом підприємства самостійно розпоряджатися робочою силою, наймати необхідних працівників, звільняти зайвих чи тих хто погано працює. З великими труднощами вписувалось в реформу впровадження нових технологій, оскільки воно вимагало часу на їх освоєння та навчання робітників; адже при цьому могло відбутися тимчасове скорочення випуску продукції, чого, щоб не зірвати планових показників, не могли допустити управлінці. Помітному тиску стали піддаватися ті вчені, які намагалися в своїх розробках знайти вирішення проблем радянської економіки шляхом розширення дії закону вартості і деяких елементів ринкової економіки, оскільки в їх пропозиціях проглядались загрози командно-адміністративній системі в цілому. Таким чином, економічна реформа 1965 року знаменувала собою найбільш масштабну спробу вдосконалення соціалістичної системи господарювання, але ця спроба виявилась половинчатою і не дала помітних стійких результатів. Партійне керівництво країни, здійснивши декілька кроків вперед до ринку, не насмілилось на подальшу трансформацію господарської системи, оскільки це неминуче зумовило б необхідність і політичної лібералізації.

26. Розвиток економіки України в 70-80і р. ХХ ст.

Україна була Індустріальною республікою та частиної екосистеми СРСР. Найбільш розвинутими галузями пром.-ті були чорна металургія, машинобудування та металообробка. Легка промисловість значно відставала у розвитку що позначалося на добробуті громадян. Росли показники виробництва енергетики, більш всього енергії давали тепло станції(67%), потім атомні(24) і гідро(8). Паралельно здійснювалось будівництво ліній електропередач що дало змогу об’єднати їх у енергосистему України. ТЕС була осн. Забруднювачем повітря, проблемою стало також нагромадження золи. Атомні станції будувались без захисних надбудов з метою здешевлення що обернулось Чорнобильською трагедією. В україні існава дефіцит палива потреби у вугіллі, газі та нафті які ліквідувалися за рахунок інших республік. Вугільна промисловість була планово збитковою і підтримувалася за рахунок бюджету. Крім того гірнича техніка була неякісною, затрати на шахне господарство зросли це призвело до росту с.с вугілля. Також були введені в експлуатацію 26 нових нафтових і газових родовищ. Були прокладені нові газові магістралі. Через Україну пройшли загально союзні газопроводи Союз Дружба, В 70ті була створена єдина система гозпроводів. Основна частина газу споживалась у промисловості тільки 13% споживав комунально-побутовий сектор. Вдосконалювалась також технологія переробки нафти.Але наблюдався загальний спад в нафтогазовому виробництві із-за ускладнення розвитку всього господарського комплексу.Провідною галуззю була металургія.Виробництво чавуну і сталі Україна поступалася тільки японії сша і росіє.металургійний комплекс включав 270 підприемств. Нераціональним був процес використання руд. В 80р ситуація в галузі погіршилась у зв’язку з ослабленням централізованого управління.Це значно поглибило кризові явища в галузі,що призвило до спада виробництва чавуну і сталі. Серцевиною індустріального комплексу було машинобудування. Значно зросли виробничі фонди.Поглибилась спеціалізація. Виникли нові галузі:автомобільна, підшипникова,електроніки,радіоелектроніки. Було налагоджено виробництво зварювального, ковальско-пресового обладнання для тваринницьких ферм. Мали місце спроби інтенсифікаціі виробництва впроваджувалися автоматичні системи управління,гнучкі автоматизовані системи. Почали застосовуватися нові спроби обробки металу, лазерні та ультразвукові технологіі. В 80р зявилися перші міжгалузеві науково-технічні комплекси: Робот, Технічні лазери, Ротор. Але капіталовкладення на їх розвиток в достатній мірі не виділялося. Керівництво республіки не приділяло цій галуззі достатньо уваги. Відносно розвинуто було суднобудування, в україні будувалося 30% суден СРСР, військове суднобудування складало 45%. Поганою була якість машин., тільки 16% відповідали стандартам. Більшість марок була некокурентноспособною на світовому ринку. Значні зміни відбулися в хімічній індустрії україни, включала 20 підгалузей.галузі розвивалися в кількісному шляху.Легка промисловість текстильна,швейна, шкіряна, взуттєва також розвивалася екстенсивним шляхом. Харчова промисловість включала 20 підгалузейі 70 виробництв.Було побудовано 11 цукрозаводів,32 мясокомбінатів в первомайску, лубнах,житомирі,євпаторії. Рівень переробки сировини не був достатнім.Слабо використовувалося відходи від переробки. Фінансовий стан підприеств погіршувався. У 1980 стуктура транспорту україни мала слідуючий вигляд залізничний займав перше місце(38%)морський(11%) автомобільний(8.2),газопровідний(5%)річкови(1.6).протяжність залізниць зростала. Парова тяга змінилися тепловозною і електричною.В результаті підвищилась швидкість руху. Вдосконалювалась структура морського торгового фло­ту. Витіснялись судна, що працювали на вугіллі. Росла кількість транспортних засобів з паротурбінами і двигу­нами внутрішнього згорання. Посилилась внутрішня спе­ціалізація флоту. Почали використовуватись ліхтерово­зи, судна з горизонтальним завантаженням, на підводних крилах, танкери-гіганти. На півдні України з'явились нові морські порти: Іллічівськ і Южне. Суттєві зміни мали місце в трубопровідному транспор­ті. Введення в дію газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород. Структура торгівлі включала державний, кооператив­ний і колгоспний сектори. Головною складовою залиша­лась державна торгівля. На її долю приходилось 70% товарообігу.Спостерігався значний ріст обсягів торгівлі. В 1985 р. порівняно з 1960 р. загальний обсяг роздрібного товаро­обігу державної і кооперативної торгівлі республіки збіль­шився з 13 млн. до 55 млн. крб. В цей же період суттєво зросла матеріально-технічна база торгівлі, яка налічува­ла 43 тис. торговельних підприємств. Розвитку галузі сприяли такі внутрішньогалузеві процеси, як укрупнен­ня підприємств роздрібної торгівлі, залучення до випус­ку товарів широкого попиту підприємств важкої індуст­рії, заходи з активізації випуску продукції з місцевої си­ровини, поглиблення концентрації та спеціалізації. На основі інтеграції підприємств державної торгівлі і про­мисловості виникла нова організаційна форма — фірмові магазини. Значно зросла кількість універсамів та універ­магів. За ініціативою сільськогосподарських міністерств стали створювати фірмові магазини в формі агропромис­лово-торговельних об'єднань.

27.Розвиток економіки України у 90-их р. ХХ ст.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла «Акт проголошення незалежності України». Вона проголосила створення самостійної укра­їнської держави під назвою «Україна». На початку 90-х років Україна володіла достатнім для стабільного соціального та економічного розвитку при­родно-ресурсним потенціалом, хоча стартові умови роз­витку української економіки відрізнялися значними про­тиріччями. Земельні ресурси України. За розмірами території (603,7 тис. кв. км.) Україна займає друге місце в Європі після Росії і 40 місце у світі. На її частку припадає 5,7 відсотків площі Європи, 0,44 відсотки загальної площі світової поверхні суші. Майже вся територія республіки придатна для промислового, транспортного та сільсько­господарського освоєння та розвитку. Частка сільськогосподарських угідь у загальній струк­турі земель складає 70 відсотків, орних земель — понад 56 відсотків, що є одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник складає 0,78 га, у середньому по Європі — 0,26, у світі — 0,29 га. Разом із тим, розораність у лісостеповій та степо­вій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактич­но сягаючи 70 відсотків. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси (37 відсотків ріллі сьогодні скла­дають ерозійні землі). Щорічно з кожного гектара змива­ється від 5 до 25 м³ найродючішого верхнього шару, що зумовлює зменшення врожайності на 30—70 відсотків. Мінеральні ресурси України. Налічуючи на своїй те­риторії понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Украї­на належить до держав з середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Водні ресурси України. Вода є одним із найважливі­ших факторів господарського розвитку. Особливу цінність мають сьогодні запаси прісних вод, дефіцит яких в Украї­ні досить помітний.

Лісові ресурси в Україні. Лісистість території досягає лише 14,3 відсотків, що не тільки менше оптимального показника (19 відсотків). Україна, яка становила 2,7 відсотків території СРСР, у 1990 р. виробляла 16 відсотків усієї промислової, 22,5 відсотків сільськогосподарської продукції країни. В жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула «Основні напрями економічної політики в умовах неза­лежності», в яких передбачалась структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалось кон­версії оборонної промисловості. Передбачалося закриття нерентабельних підприємств, а машинобудування переорієнтувати на задоволення по­треб агропромислового сектора, легкої та харчової про­мисловості. Основними завданнями економічної політики України стала інтеграція в європейську й світову економіку, пере­хід від командно-адміністративної до ринкової економі­ки. У зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон «Про приватизацію майна державних підприємств», згідно з яким було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпора­цій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. Було зареє­стровано понад ЗО тис. малих підприємств, 28 тис. коопе­ративів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол. Україна, як і країни колишнього Радянського Союзу, розпочала економічні реформи в специфічних і гірших умовах, ніж інші країни Центральної Європи. До них, зо­крема, відносяться: тотальне одержавлення економіки - планування монополізму призвели до від­сутності самостійного історичного розвитку націо­нальних господарств і власного досвіду використан­ня національної валюти; нераціональне територіальне розміщення промис­лових підприємств без урахування втрат на транс­порт і енергію; значною проблемою для незалежної держави сталауспадкована структура республіканської економі­ки, яка базувалась на принципі незавершеності; характерною рисою української економіки булазначна її мілітаризація. На воєнні цілі витрачало­ся близько 35 відсотків бюджету. Вагома частка цихкоштів вкладалась у промисловість України; майже повна відсутність приватного сектора, рин­кових традицій, недостатній досвід у питаннях управління якістю, фінансами і збутом порівняно з країнами Центральної Європи.

До економічних умов слід додати низку політичних чинників, які стримували і продовжують стримувати про­цес реформ. Україні доводиться не лише змінювати еко­номічну систему, але вирішувати проблеми, пов'язані з формуванням національної держави, переходом від то­талітарної політичної системи до демократії, переходом від соціальної системи, яка повністю спиралась на держа­ву, до плюралістичних структур. Основними напрямками економічної політики України стали: роздержавлення в промисловості, перехід до ринко­
вих відносин; приватизація (при збереженні ряду галузей у влас­ності держави). Це створює умови для розвитку кон­курентоспроможного виробництва, змагання підпри­ємств різних форм власності; структурна перебудова, в ході якої забезпечується гармонічний розвиток усіх галузей. Адже радянсь­ка у т.ч. українська, орієнтувалася не на потреби лю­дини, а на випуск продукції, прямо або посередньо пов'язаної з військово-промисловим комплексом; земельна реформа, в результаті якої село отримує виробника-власника, а не найманого працівника начужій землі. На початку реформ була лібералізована торгівля, від­мінена монополія на зовнішню торгівлю, що відкривала можливості для контактів із країнами світової співдруж­ності. Почався процес роздержавлення та приватизації промислових підприємств, що давало можливість створити приватний сектор в економіці. Для успішного прове­дення реформ важливою умовою стала фінансова підтрим­ка міжнародних фінансових організацій. здобувши незалежність і проголосивши курс на проведення економічних реформ, Україна стала перед необхідністю реалізації надзвичайно складних і ва­жливих заходів.