Кластери ,внутрішні регіони ,регулятивні інститути.
Кластер – це передусім соціальне явище, яке формується в результаті об’єднання зусиль людей та організацій задля задоволення своїх економічних інтересів. При цьому регіони, на території яких складаються кластери, стають лідерами економічного розвитку. Вони визначають в цілому конкурентоспроможність національної економіки. Регіони, що не мають кластерів, займають гірше економічне положення, а в більшості випадків перетворюються на депресивні території. Необхідно відмітити, що кластерний розвиток економіки – це певний інструмент бізнесу. Ринково орієнтоване суспільство формує правила діяльності своїх господарюючих суб’єктів через закони, взаємовідносини, банківський сектор, інститути підтримки тощо. Тому кластер, існуючий в рамках даних правил – це не що інше, як особливим чином організований простір, який дозволяє успішно розвиватися великим фірмам, малим підприємствам, постачальникам (обладнання, комплектуючих, спеціалізованих послуг), об’єктам інфраструктури, науково-дослідницьким центрам, вузам та іншим організаціям. При цьому важливо, що в кластері досягається синергійний ефект, оскільки участь конкуруючих підприємств стає взаємовигідною. На відміну від звичайних форм кооперації і координації суб’єктів кластерні системи характеризуються такими особливостями:
-наявністю підприємств-лідерів, відповідальних за довгострокову господарську, інноваційну та інші стратегії всієї системи; територіальною локалізацією основної маси господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи;
-стійкістю коопераційних зв’язків господарюючих суб’єктів-учасників кластерної системи, домінуючим значенням цих зв’язків для більшості її учасників;
-довгостроковою координацією взаємодії учасників системи в рамках її бізнес-програм і стратегічних цілей.
В економічній літературі найчастіше фігурують два поняття регіону, причому, досить часто між поняттями регіон та “район” ставиться знак рівності. Так, низка авторів під регіоном розуміє певну частину народногосподарського комплексу країни, що відрізняється географічними умовами та природно-ресурсною спеціалізацією. Інші, під регіоном розуміють одиницю адміністративного поділу країни: край, область, місто. Регіон як квазідержава представляє собою відносно відокремлену систему держави та національної економіки. Одна із головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавної та місцевої влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функціонування регіональних економік у системі національної економіки. Регіон як квазікорпорація представляє собою значний суб'єкт власності (регіональної та муніципальної) та економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладом може слугувати захист торгової марки місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє із національними і транснаціональними корпораціями. Підхід до регіону як до ринку, що має певні кордони (ареал) акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) та особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знання тощо. Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що проживають на певній території) висуває на передній план відтворення суспільного життя (населення і трудових ресурсів, освіти та охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища) та розвиток системи розселення. Він охоплює культурні, освітні, медичні, соціально-політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла відчищену увагу. регіональна економіка в процесі свого розвитку виражає відносини, які виникають між центром країни і регіонами, між самими регіонами, а також всередині регіонів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання продукту виробничої діяльності. Безумовно, регіональна політика є важливою частиною економічної політики держави і охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних та економічних заходів, які здійснюються як центральними, так і місцевими органами влади і направлені на регулювання розміщення продуктивних сил. Інститути – досить важливе поняття при вивченні системи управління економічним розвитком. Згідно із визначеннями класиків інституціоналізму, інститути – це “правила гри” у суспільстві, тобто створені людиною обмежувальні рамки, на основі яких організуються взаємовідносини між людьми. У вузькому значенні слова “інститут” – це порядок, закріплений у формі закону, установи. Інституціональна сфера розглядає формальні й неформальні обмежувальні (регулятивні) рамки, які організують відносини між людьми в суспільстві. Розрізняють регулятивні інститути формальні, які існують у стійких формах, таких як органи влади та організації, закони, інші встановлені правила. Також існують й неформальні регулятивні інститути – неписані правила, звичаї, традиції, принципи. До загальновизнаних правових регулятивних інститутів відносять конституцію держави, кодекси, що регулюють чи інші сфери суспільного життя, закони, постанови, суди, прокуратуру і т.д. Планові регулятори – це свідомі дії людини із налагодження конкретної економічної діяльності; ринкові регулятори – об’єктивно існуючі, які складаються в результаті взаємодії багатьох виробників і споживачів товарів та послуг.
27.Типи та моделі економічних систем та їх еволюція.Ринкова ек-ка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо. Адміністративно-командна с-ма заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо. Змішана економічна с-ма – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соц-економічних процесів. Огбов’язковими особливостями змішаної ек-ки є її високий ек розвиток та соціальна направленість. Перехідна економічна с-ма характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. Ідеологи марксизму К.Маркс і Ф.Енгельс у 40-х роках 19 ст. виступили з теорією макроісторичного розвитку людства. Згідно з цією теорією, розвиток людського суспільства - процес поступального переходу від однієї соціально-економічної формації до іншої. Причому кожна чергова формація - це новий ступінь розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, а також соціальних, політичних, юридичних та інших форм існування суспільства. Вирішальну роль у розвитку формації мають продуктивні сили та виробничі відносини, які утворюють спосіб виробництва або матеріальний базис суспільства. Над ними піднімається надбудова (комплекс економічних, політичних, правових, культурних, релігійних та інших форм людського спілкування). Такий підхід до історії розвитку людського суспільства в економічній літературі отримав назву формаційного. Класична формаційна модель:
формації: первісно-общинна; рабовласницька; феодальна; капіталістична; комуністична. Цивілізаційний підхід передбачає:
1. Що у своєму розвитку суспільство йде не від формації до формації, а від цивілізації до цивілізації.
2. Що перехід від однієї цивілізації до іншої зумовлюється змінами в усьому комплексі економічних, політичних, правових, культурних, релігійних та інших форм людських відносин, яким надається рівноправне значення. Діапазон існуючих уявлень про цивілізаційний підхід виключно широкий,але найчастіше цивілізацію пов'язують із загальнолюдськими цінностями. Цивілізоване суспільство - це таке суспільство, в якому захищені права людини, де існують широкі можливості для всебічного її розвитку і т.д. Зміни відносин ( економічних, політичних, правових, релігійних, культурних, національних) приводять до зміни цивілізацій. Багатокритеріальним є поділ економічних систем на ринкові та адміністративно-командні. Основними характерними рисами ринкової економіки є такі: різноманітність форм власності , панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм господарювання, вільне ціноутворення. Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв'язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу Змішана економічна система: характеризуються різноманітністю стягнення блага за сплату боргу, право на залишковий характер, тобто право на впровадження процедур та існування інституцій, що забезпечують відновлення порушених повноважень.
28. Національні та міжнародна економічна систем.Національна економічна система – це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Структура національної економіки – це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Види структури національної економічної системи:
Відтворювальна структура національної системи – це співвідношення елементів, сторін, підрозділів процесу суспільного відтворення; галузева структура національної економіки – це розподіл національної економіки на сектора, групи галузей, міжгалузеві комплекси, галузі, підгалузі і види підприємств; Територіальна структура національної економіки дає характеристику ку участі економічних районів, регіонів та інших територіальних в створенні та споживані сукупного, суспільного продукту; Секторальна структура національної економіки характеризує поділ економіки країни за секторами, типами та формами власності, за організаційно-праввими формами підприємництва; Соціальна структура національної економіки – це зв’язки та відносини між різними соціальними класами, соціальними верствами та прошарками, професійно-клаліфікаційний склад населення країни; Зонівшньоекономічна структура національної економіки характеризує пропорції між експортом та імпортом товарів, послуг капіталів, та визначає участь національної економіки в функціонуванні світової економічної системи; Техніко-економічна структура НЕ визначається пропорціями між особистими та речовими факторами продуктивних сил з врахуванням техніко-економічних відносин. міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи. Головна ж сфера функціонування міжнародної економічної системи – світове господарство. Незважаючи на існування значної кількості визначень даної категорії, найбільш точним є: сукупність національних господарств у їхній взаємодії через систему міжнародних економічних відносин. Саме вони виявляють стосунки між країнами в економічній сфері, охоплюючи коопераційні і відтворювальні зв’язки. Міжнародна економічна система – це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи. Головна ж сфера функціонування міжнародної економічної системи – світове господарство. Незважаючи на існування значної кількості визначень даної категорії, найбільш точним є: сукупність національних господарств у їхній взаємодії через систему міжнародних економічних відносин. Саме вони виявляють стосунки між країнами в економічній сфері, охоплюючи коопераційні і відтворювальні зв’язки. Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми: міжнародна торгівля – обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками; міжнародний рух капіталу – переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення; міжнародна трудова міграція – переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру; світова валютна система – закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків. Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях:
з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб’єктів господарювання (економічні контакти, економічна взаємодія, економічне співробітництво, економічна інтеграція);
а з другого – залежно від сфери діяльності: мікро – на рівні суб’єктів; мезо – на рівні галузей; макро – на рівні країн; мета – на рівні регіональних угруповань. Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність суб’єктів господарювання (насамперед, підприємств), спрямована на отримання прибутку переважно за рахунок зовнішніх факторів.
29. Формування глобальної економічної системи.Глобальна економічна система – світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес. Головне протиріччя глобальної економічної системи пов’язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками:
1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства;
2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав;
3) замикання інвестиційних потоків та
4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети. Концепції глобальної економічної системи:
1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму – пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. Засновниками теорії імперіалізму є О.Бауер, Р.Гільфердінг, В.Ленін.
2. Теорія модернізації – виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. Теорія базується на розходженнях у розумінні традиційного і сучасного, зв'язує перехід до сучасного економічного зростання з духовними цінностями, а не тільки з матеріальним інтересом, з переходом соціальної структури до її мобілізаційного типу. Методологічними передумовами теорії модернізації є погляди М.Вебера, Т.Пірсона, Ш.Эйзенщтада.
3. Теорія (метатеорія) залежності була висунута групою латиноамериканських економістів і соціологів. Її засновник – відомий аргентинський економіст Р.Пребиш. Її вихідний момент – теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях.
4. Концепція світової системи – ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. Концепція тісно зв'язана з положенням про державну залежність, відповідно до якої розриви в економічному розвитку між центром і периферією визначають основне протиріччя світової системи. Концепція світової системи також тісно зв'язана з теорією нового міжнародного поділу праці (НМРТ) Ф.Фробела, яка звертає увагу на наслідки змін у глобальній виробничій стратегії ТНК в останні десятиліття.
5. Теорія глобальної взаємозалежності. Термін глобальна взаємозалежність був введений американським політологом С.Хоффманом, а концепція розкрита Р.Купером. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.