Сутність підприємництва та його організаційно економічної форми.

Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання ро­біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу в результаті підприємницької діяльності, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством: без використання найманої праці; з використанням найманої праці; без утворення юридичної особи; з утворенням юридичної особи. Згідно з Законом України “Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) на території України можуть бути: громадяни України та інших держав, не обмежені законом у пра­воздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності: приватної, колективної та державної. Тобто підприєм­ництвом можуть займатися правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, сім'ї, об'єднання гро­мадян, приватні, колективні, державні, спільні й будь-які види, типи та категорії підприємств, створення яких не суперечить за­конодавчим актам України. Об’єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги. Згідно із законодавством України підприємницька діяльність здійснюється на основі таких принципів: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до підприємницької діяль­ності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір по­стачальників і споживачів вироблювальної продукції, встанов­лення цін; вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансо­вих, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів; самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Основними рушійними силами розвитку підприємництва є по­треби, інтереси, прагнення до створення матеріальних і духовних благ, ділова творчість людини, суперечності й конкуренція, сти­мули.

Роль підприємництва дедалі зростає і за цих умов воно набуває таких важливих функцій: виступає силою, що прискорює шлях до ринкових перетво­рень; впливає на структурну перебудову в економіці, збільшення обсягів виробництва, збуту товарів і надання послуг; прискорює темпи економічного розвитку національної економіки в цілому; забезпечує господарську незалежність суб'єктів ринку, створює сприятливе середовище для розвитку конкуренції, сприяє раціональному використанню усіх ресурсів; стимулює ділову активність, забезпечує ефективні стимули до високопродуктивної праці, постійного пошуку ефективних форм роботи, сприяє здійсненню інноваційних процесів, швид кому обновленню технологічної бази і номенклатури продукції з урахуванням споживчого попиту; створює нові робочі місця, сприяє формуванню нового типу суспільного способу життя та підприємницької культури. умовах ринкової економіки найпоширенішими є три основні організаційно-економічні форми підприємницької діяльності:Одноосібне володіння – це форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов’язаннями. Товариство (партнерство) –це така форма організації підприємства, яка передбачає об’єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків згідно з укладеним договором. Провідною формою сучасного підприємництва є корпорація (акціонерне товариство). З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Але розпоряджаються прибутком.

 

 

39.Витрати та результати підприємницької діяльності.Розглянемо витрати виробництва. До них, передусім, належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних ко­палин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали; витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності.

Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо. Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Постійні витрати(Fixed Cost - FC)- це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва. Змінні витрати(Variable Cost - VC) - це витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату працівників, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва(Total Cost - TC) : TC=FC+VC, де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати. Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг: MC = TC : Q, де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється. Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься. Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона як середні витрати: AC= TC : Q, де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції. Ефективність виробництва – це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу.ефективність виробництва і продуктивність системи – це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва. Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу. Сутнісне тлумачення ефективності діяльності як економічної категорії визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є творчою субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва визнається конкретною формою виявлення цього закону. Єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва є зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці. Крім зростання продуктивності праці підвищенню ефективності підприємницької діяльності значною мірою сприяє оптимізація витрат підприємства

 

Продуктивність праці.

Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці– це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.Увузькій технічній концепції продуктивність праці- цевідношення отриманого результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.. В узагальненому виглядіпродуктивність працівизначається якефективність виробни­чої діяльності людей у процесі створення матеріаль­них благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочо­го часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги. Зростання продуктивності праці у суспільстві зале­жить передусім від рівня розвитку продуктивних сил. Факторами зростання суспільної продуктивності праці є: використання досягнень НТР у виробництві; поглиб­лення суспільного поділу праці, в т.ч. міжнародного, у формі спеціалізації, кооперування та комбінування виробництва; впровадження госпрозрахунку, нових форм організації праці; досягнення реального плю­ралізму форм економічної власності та ін. Щодо окремого робочого місця, то зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації робітника, його культу­ри, свідомості, психологічного стану тощо.

З урахуванням синергічного ефекту сукупність факторів, що впливають на продуктивність праці, поділяють на декілька основних груп. Перша група — фак­тори, пов'язані з працею. Західні вчені тривалий час відмовлялися від вимірювання продуктивності живої праці, мотивуючи це тим, що такий глобальний показ­ник ефективності, як відношення ВНП до всіх витра­чених ресурсів, враховує вплив цього фактора. Друга група — фактори, пов'язані з засобами праці. Найважливішими з них є вплив НДДКР капітало- та енергоозброєність виробництва, ступінь його автоматизації, рівень завантаження виробничих потужностей та ін. Третя група — фактори, пов'язані з упровадженням найновіших форм організації виробництва і праці, нових методів управління підприємством. Четверта група — фактори, пов'язані з удосконаленням техніко-економічних відносин: концентрацією та спеціалізацією виробництва, його кооперуванням і комбінуванням та ін. П'ята група — фактори, пов'язані з удосконаленням нових предметів праці: нові конструкційні та багатокомпозитні матеріали, надчисті, надтверді, аморфні тощо, які впливають на зростання продуктивність праці завдяки змінам у балансі сировини матеріалів на користь нових предметів праці, комплексного використання сировини; економії сировини та електроенергії, впровадженню мало- та безвідходних технологій.

Фактори зростання продуктивності праці: матеріально-технічні(модернізація устаткування; заміна морально застарілого устаткування новим, більш продуктивним; підвищення рівня механізації виробництва; автоматизація виробництва; впровадження нових прогресивних технологій; використання нових видів сировини, прогресивних матеріалів тощо); організаційно-технічні та управлінські (удосконалення організації управління виробництвом; удосконалення організації виробництва; удосконалення праці; удосконалення поділу та кооперації праці; впровадження прогресивних норм і нормативів праці тощо); соціально-психологічні( рівень кваліфікації та професійних знань, умінь, навичок; компетентність, відповідальність; інноваційність; професійна мобільність; професійна придатність; дисциплінованість; мотивованість; соціально-психоло- гічний клімат у колективі тощо.) Шоста група — фактори, пов’язані зі структурними змінами в народному господарстві, передусім у нових наукомістких галузях: хімічній, атомній енергетиці, електротехнічній, електронній, приладобудівній, виробництві комп'ютерів, авіаційній і ракетокосмічній, яким належить провідна роль у створенні нових технологій і предметів праці, впровадженні нових форм організації виробництва і праці.

 

41. Прибуток і рентабельність.

Прибуток – узагальнений показник, що характеризує ефективність діяльності підприємства. За своєю економічною природою прибуток виступає як частина вартості додаткового продукту, створеного працею ділянок виробництва. У показнику прибутку відбивається обсяг реалізації продукції, ефективність використання підприємством наявних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів тощо. Балансований прибуток підприємства (фірми) являє собою суму прибутків і збитків від реалізації товарної продукції, результатів іншої реалізації та позареалізаційної діяльності. Прибуток від реалізації товарної продукції включає залишки нереалізованої продукції на початок року: випуск товарної продукції за рік: реалізацію товарної продукції за рік; залишки нереалізованої продукції на кінець року. Прибуток від реалізації товарної продукції, виконаних інших робіт і послуг є базою як для розрахунків з бюджетом так і для створення фондів економічного стимулювання. Поряд з прибутком від реалізації товарної продукції на розмір балансового прибутку впливають результати іншої реалізації та позареалізаційної діяльності (може бути зростання або збиток). Збитки пов’язані із застосуванням економічних санкцій (штрафи, пені, неустойки) за невиконання зобов’язань щодо поставок: за несвоєчасну сплату поставленої продукції, робіт і послуг: порушення порядку затвердження або застосування цін і тарифів; реалізацію продукції, виготовленої з відступом від стандартів, технічних умов, порушення умов перевезень з усіх видів транспорту та інші. Таким чином загальний прибуток складається з трьох частин:П3=Пт+Пр+Пв, де П3 – загальний прибуток підприємства:Пт – прибуток, отриманий від реалізації товарної продукції (це різниця між оптовою ціною підприємства й собівартістю);

Пр – прибуток від іншої реалізації, надання підприємствам послуг і виконання додаткових робіт;Пв – прибуток від позареалізаційних фінансових результатів (сюди входять доходи та збитки від списаних металовиробів, штрафи, пені, неустойки, збитки від стихійного лиха тощо). Слід розрізняти валовий доход і розрахунковий доход.

Валовий (загальний) доход – це вся сума доходу підприємства до зроблених відрахувань. Насамперед з нього відраховують суми на сплату боргових зобов’язань; відсотки за кредит, орендну плату за користування чужою землею та ін. Далі здійснюються такі відрахування: податки в загальнодержавній бюджет і в бюджети місцевих органів, відомим організаціям, виплати штрафів і неустойок тощо. Залишком такого розподілу є чистий прибуток, який надходить на задоволення різних виробничих і соціальних потреб: а) нагромадження (розширення виробництва); б) екологічні витрати; в) підготовку і підвищення кваліфікації кадрів; г) соціальні фонди; д) особистий доход підприємства. Валовий доход і прибуток утворюють матеріальну основу для погодження економічних інтересів суспільства, трудового колективу й окремих працівників, сприяють підвищенню їхньої заінтересованості у зростанні ефективності виробництва. Ознак про ефективність виробництва лише за масою прибутку судити не можна. Її більшою мірою характеризує норма прибутку та рівень рентабельності. Норма прибутку – відношення маси прибутку до повної собівартості продукції, виражене у відсотках. працею. Й. Шумпетер вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому ме­ханізмі доходів вбачав джерело додаткового прибутку.

П= ,де П – норма прибутку;П – маса прибутку; С – собівартість продукції. як економічна категорія тісно пов’язана з категорією прибутку. Вони є різними сторонами економічних відносин. Якщо в прибутку відображаються відносини щодо створення та розподілу частини чистого доходу, то рентабельність характеризує відносини між підприємством і державного з приводу раціональності використання виробничих фондів та участі кожного підприємства у створенні й розподілі тієї частини чистого доходу, яка набуває форми прибутку. Теорії прибутку. Як результат функціонування капіталу розглядав прибуток А.Сміт. Д,Рікардо нерозривно пов’язував його з заробітною платою,стверджуючи, що її зростання при­зводить до зменшення прибутку і, навпаки, прибуток зростає, ко­ли зарплата знижується. У марксистській теорії прибуток — це перетворена форма додаткової вартості (поряд з процентом, рен­тою), яка створена лише найманою працею. Й. Шумпетер вважав, що прибуток — це дохід підприємців-новаторів, який з часом зникає під впливом конкуренції. До речі, К. Маркс у такому ме­ханізмі доходів вбачав джерело додаткового прибутку. Прибутковість фірми визначається як абсолютна в грошовому виразі, що є масою прибутку, так і відносна – в нормі прибутку(рентабельність). Норма прибутку розраховується як відношення прибутку до всього авансового капіталу. На норму прибутку впливають наступні фактори: обсяг виробництва, ціна, кількість продукції, витрати, величина авансованого капіталу. Норма прибутку (р’)= Прибуток (р)/ Авансований капітал (К)*100%. За сучасної ринкової економіки прибуток та його норма характеризують ефективність використання всього капіталу або ступінь його прибутковості. Нині щороку середня норма прибутку великих корпорацій в розвинутих країнах заходу становить8-10%. На думку західних вчених економістів, прибуток зростає насамперед не за рахунок зростання масштабів вир-ва, а за рахунок збільшення його норми. На норми при бутку впливають і масштаби вир-ва. Практика показує, що в багатьох галузях великі під-ва мають пріоритет перед малими. Їх переваги досягаються за рахунок поточного масового вир-ва, поглиблення поділу праці, більших можливостей впровадження досягнень НТП.