Методи пізнання економічної теорії.

Метод економічної теорії — шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Метод економічної теорії — сукупність прийомів, засобів і принципів, за допомогою яких досліджуються категорії і закони функціонування та розвитку економічних систем.

 

Технологія використання методу 4 стадії.

1- нагромадження фактів шляхом спостереження

2- аналіз зібраних даних

3- узагальнення, на підставі яких формуються економічні поняття, категорії, закони

4- перевірка правильності розроблених теоретичних висновків.

Методи:

1) Діалектичний метод — гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики (природи, суспільства і мислення), що втілюється у системах філософських принципів, законів і категорій.

2) Метод абстракції (лат. abstractio — віддалення) — відмова від дослідження поверхових, несуттєвих складових, сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, реальної тенденції руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій.

3) Аналіз(об'єкт розкладається і кожна частина вивчається окремо) і синтез;

4) Індукція (від окремого та загального) і дедукція ( від загального до одиничного);

5) Економічне моделювання — формалізований опис і кількісний вираз економічних процесів і явиш (за допомогою математики і економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя.

6) Економічний експеримент — штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження.

38.Моделі ринкової економіки.

 

В реальнiй економiчнiй полiтицi сучасних розвинених країн постiйно динамiчно поєднуються рiзні концепцiї економiчного розвитку залежно вiд конкретних умов, що створюються, економiчного стану тощо. Тому скорiше можна говорити про наявнiсть певних моделей господарського розвитку, якi є сукупнiстю елементiв, що забезпечують функцiонування економiки (технологiчних, економiчних, соцiальних, полiтичних, психологiчних, релiгiйних та iн.) в їх взаємозв'язку та взаємодiї [38]. Конкретна форма реалiзацiї моделей постiйно змiнюється, але загальна їх орiєнтованiсть, яка спирається на структуру продуктивних сил, особливостi суспiльних вiдносин, нацiональний менталiтет, i становить змiст моделей, виявляє значну автономнiсть щодо коливань економiчної полiтики урядiв.

 

В сучаснiй економiчнiй лiтературi розрізняють кiлька видiв моделей розвиненого ринкового господарства. Зокрема, видiляють моделi: американську, нiмецьку, європейську кейнсiанську, шведську, японську [3]. Критерiями класифiкацiї виступають, звичайно, питома вага держвласностi, її якiсний склад, напрямки i засоби здiйснення державної полiтики, форми ринкових відносин тощо. Вiдповiдно видається неможливим достеменно зарахувати до певної моделi економiки переважне число країн, що розвиваються, через їхню рiзноманiтнiсть i нестабiльнiсть, а також, за подiбними причинами, - економiки постсоцiалiстичних i соцiалiстичних країн.

 

Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

 

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат.

 

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [56, p. 50].

 

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [33]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

 

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема - стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок - для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

 

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму - про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

 

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у: створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору; здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого; вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами; соцiальному житловому будiвництвi; пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги; запровадженнi соцiального страхування; забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [22, с. 69-70]. Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового господарства передбачає сильну державу.

 

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [24, № 4, с. 83].

 

 

Європейсько-кейнсiанську модель iнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. За цiєї моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, який досягає значних розмiрiв.

 

Зокрема, уряд соцiалiстiв, прийшовши до влади у Францiї в 1981 р., виступив з програмою нацiоналiзацiї частини виробничої та невиробничої сфери, реформи системи iндикативного планування, стимулювання державних витрат та особистого споживання, боротьби з безробiттям.

 

На початку 80-х років у Францiї держава виробляла 10 % ВНП, здiйснювала 30 % валових капiталовкладень, їй належало 2/5 нацiонального багатства [12]. Державна власнiсть концентрувалася в електроенергетицi, вугiльнiй, газовiй промисловостi, машинобудуваннi, фiнансовiй сферi. 50 % поточних вкладiв пiдприємств i 70 % приватних вкладiв перебували у державних банках [8]. Внесок держави в економiку Iталiї в 1985 р. складав 20,3 % [31], наприкiнцi 80-х питома вага держсектора економiки тут складала 39-42 %, причому 30-35 % держпiдприємств перебували пiд прямим державним контролем [20]. Висока питома вага держсектора спостерiгається також в Iспанiї, Португалiї. Через державний бюджет в 1990-1993 рр. було перерозподiлено: у Францiї - 50 % ВВП, в Iталiї - понад 53 %, у Великобританiї - майже 40 % [33].

 

Незважаючи на високий рiвень перерозподiлу коштiв, питома вага державних соцiальних витрат не дуже висока, оскiльки бюджет розглядається як засіб впливу на попит i витрачається значною мiрою на iнвестицiї та структурнi змiни. Так, у Великобританiї на потреби соцiального забезпечення на початку 90-х років витрачалася третина державного бюджету [49].

 

Важливою рисою системи державного регулювання економiки у Францiї є високий рiвень узгодженостi заходiв, що вживаються. Для цього iснує економiчна та соцiальна Рада, до якої входять представники уряду, пiдприємцiв та профспiлок. Адмiнiстративнi Ради, що включають робiтникiв, адмiнiстраторiв, споживачiв та спецiалiстiв, iснують також на кожному публiчному пiдприємствi. Як правило, держпiдприємства користуються тактичною самостiйнiстю, причому її ступiнь тим вищий, чим успiшнiша дiяльнiсть пiдприємства. Водночас оцiнка iнвестицiйних програм здiйснюється спецiальним Фондом економiчного та соцiального розвитку, який може також надавати субсидiї i дотацiї.

 

Державнi економiчнi органи Францiї розробляють на базi консультацiй з економiчними суб'єктами iндикативнi гнучкi узгодженi плани, як загальнi, так i спецiальнi, цiльовi. Вiдносно держсектора економiки плани iмперативні. Виконання плану в приватному секторi забезпечується і шляхом держзамовлень, i через податкову, цiнову, кредитну полiтику, тому плани у Францiї, не будучи iмперативними, є активними. Особливе мiсце посiдають програмнi закони, якi фiнансуються з бюджету. У 60-х-70-х роках широко розповсюдилася практика угод мiж державою i пiдприємствами про виконання планових показникiв в обмiн на фiнансовi та матерiальнi ресурси.

 

Головною метою кейнсiанської моделi є забезпечення максимально ефективного розподiлу ресурсiв з певним страхуванням вiд непередбачуваного впливу взаємодiї приватних економiчних iнтересiв.

 

Наростання негативних тенденцiй в серединi 80-х років зумовило певнi консервативнi зрушення в країнах європейського кейнсiанства. Зокрема, програма уряду Ж. Шiрака, який прийшов до влади у Францiї у 1986 р., спиралася бiльше на неокласичнi постулати та передбачала денацiоналiзацiю, фiнансове оздоровлення через скорочення податкiв i дефiциту бюджету, дерегламентування.

 

Шведська (соцiал-демократична) модель практикується у скандинавських країнах, а також, частково, в Португалiї, Iспанiї, Грецiї. Головна увага тут придiляється соцiальнiй сферi, полiтицi зайнятостi та соцiального забезпечення, регулюванню трудових вiдносин, жорсткiй полiтицi доходiв.

 

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

 

На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

 

У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП [7], а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП [18]. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соцiальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [13].

 

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

 

Значнi специфiчнi риси має модель ринкового господарства Японiї. Основним суб'єктом у японськiй моделi виступають корпорацiї та їх об'єднання у фiнансово-промисловi групи - "кейрецу". Незважаючи на незначну частку держвласностi (на 1983 р. - близько 20 % нацiонального багатства [9]), економiка країни має досить високий ступiнь керованостi завдяки iснуванню позадержавних об'єднань i рад, особливiй ролi кредитно-банкiвських установ, а також об'єднанню функцiй управлiння в рамках Мiнiстерства зовнiшньої торгiвлi та промисловостi. Лише у 80-тi роки тут було здiйснено фiнансову лiбералiзацiю, за повоєннi роки набуто величезної практики проведення промислової полiтики. 9/10 основних фондiв держави зосереджено в галузях iнфраструктури, що створює оптимальнi умови для приватного капiталу. Водночас держава фiнансує майже 100 % нових розробок.

 

Специфiчними особливостями моделi є полiтика вирiвнювання доходiв, особлива полiтика робочої сили, ефективне використання нацiонального менталiтету. В Японiї успiшно iнтегровано державні i приватні iнтереси iз застосуванням низки позаекономiчних важелiв. Досягнення нацiонального консенсусу дає змогу створити мережу нацiональних планiв на термiн вiд 1 до 20-30 рокiв, що надає японськiй економiцi стратегiчної орiєнтацiї.

 

Держава в Японiї має потужний апарат регулювання дiяльностi економiчних суб'єктiв усiх сфер дiяльностi. Загалом на початку 90-х рр. тут дiяло 453 регулюючих закони, з них 220 - у сферi економiки. Із цих останнiх 102 було прийнято ще у 1945-1954 рр. [54]. Державне регулювання охоплює понад 10 тис. позицiй у сферах регламентування пiдприємництва, цiн, експорту тощо. Крiм економiчних важелiв, до приватного капiталу застосовуються адмiнiстративнi вимоги, рекомендацiї, "посередництво" держструктур [15, с. 80].

 

 

Керує проведенням промислової полiтики Мiнiстерство зовнiшньої торгiвлi та промисловостi (MITI), яке має право на певну свободу дiй в управлiннi галузями i якому пiдзвiтна переважна бiльшiсть галузей економiки. До сфери дiї MITI входять зовнiшня торгiвля, промисловiсть i торгiвля, новiтнi технологiї, розмiщення промислових пiдприємств та екологiя, енергетика, питання промислової власностi, пiдтримка дрiбних i середнiх пiдприємств. Мiнiстерство будується на принципi поєднання вертикальних (галузевих) i горизонтальних (функцiональних) структур.

 

Економiку Японiї називають "двоструктурною" завдяки системi субпiдрядiв, що має широкий розмах. Вiдмiннiсть вiд традицiйної субпiдрядної схеми полягає в тому, що великi пiдприємства не лише передають частину отримуваних контрактiв малим i середнiм фiрмам, а й здiйснюють переплетення акцiонерних капiталiв, практикують вiдрядження працiвникiв у дочiрнi фiрми, передачу технiчних засобiв тощо. З одного боку, така система дає змогу маневрувати ресурсами, економити на витратах на робочу силу, з iншого - веде до банкрутств i змушує MITI проводити полiтику пiдтримки малих фiрм.

 

Специфiчною особливiстю японської економiки є iснування розвиненої системи "кейрецу" - фiнансово-промислових груп з еластичними зв'язками на базi взаємного володiння акцiями, договорiв, постiйних контактiв. Практика показує, що часто пiдтримка постiйних контактiв важить для членiв "кейрецу" бiльше, нiж отримання прибутку, i норма прибутку, звичайно, є нижчою за потенцiйну. Водночас на випадок економiчної небезпеки члени угруповання можуть розраховувати на взаємопiдтримку, а MITI убезпечене від необхiдностi прийняття екстрених заходiв.

 

Звичайно, у "кейрецу" iснує лiдер, який охоплює понад 33 % ринку у групi, а також потужний фiнансовий iнститут. Важливо, що кожна "кейрецу" зосереджується, як правило, на виробництвi в обранiй галузi i не конкурує з iншими групами.

 

На думку японських економiстiв, висока керованiсть економiки країни спирається на iснування рiзноманiтних об'єднань у промисловостi, високий рiвень спецiалiзацiї та кооперацiї, iснування системи субпiдрядiв, угруповань "кейрецу" i тiсний взаємозв'язок промислових пiдприємств з банками. Фахiвцi МВФ вважають, що причинами успiшної економiчної полiтики Японiї в минулому i сучасностi є значнi вкладення в людський капiтал та технологiю, ефективна адмiнiстративна система, сильна, але не iнтервенцiонiстська держава, прагнення постiйно пiдтримувати консенсус, "ненав'язливе партнерство" держави щодо приватних фiрм.

 

Отже, використовуючи нацiональну специфiку, японська модель сприяє структуруванню й узагальненню iндивiдуальниx iнтересiв, максимально ефективному i стратегiчно виваженому їх поєднанню.

 

 

39.Національне багатство: його сутність і структура.

 

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство — це все те, чим володіє країна сьогодні — все матеріальне багатство суспільства.

Нематеріальне багатство суспільства — це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили — науково-технічний, освітній, культурний потенціал. Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання — автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять. Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Національне багатство включає в себе також ті елементи, які перебувають у інших країнах, але належать уряду, організаціям та окремим особам.

Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства великого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України призводить до втрати їх значної частини, якою вже ніколи не скористаються прийдешні покоління.