Основні показники зниження собівартості продукції.

Статут підприємства

Будь-яке підприємство (добровільне об'єднання підприємств) діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємо­відносини з іншими суб'єктами господарювання. У статуті підприємства визначаються: його точне наймену­вання та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та по­рядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існу­вання.

Колективний договір

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточ­нюється) щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.

Колективним договором регулюються виробничі, трудові та еко­номічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власни­ком) будь-якого підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдос­коналення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побу­тового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конк­ретними зобов'язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу.

Госп кодекс України

Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійсн госп д-ті між суб’єктами господарюв. Та інш учасниками відносин у сфері господар. Має 9 розділів.

 

4. Виробнича структура підприємства. Загальна структура підприємства.

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який харак­теризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. 1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури. За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють техно­логічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою тех­нологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на вико­нанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії ви­робничого процесу

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виго­товленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних проце­сів та операцій . Залежно від наявності основних і допоміжних процесів роз­різняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину.

Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, не­виробничих та управлінських підрозділів підприємства. Підприємство очолює директор Першим заступником директора є головний інженер Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства Заступник директора з кадрових і соціальних питань відпові­дає за реалізацію кадрової політики підприємства. Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних питань.

 

5. Форми добровільного і інституційного об`єднання підприємств.

Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерцій­ну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. асоціації— найпростіша форма договірного об'єднання під­приємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності корпорації — договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комер­ційних інтересів консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети концерни — форма статутних об'єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності й контролю картелі — договірне об'єднання підприємств (фірм) переваж­но однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовленої продукції трести — монополістичне об'єднання підприємств, що рані­ше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарсь­кий комплекс синдикати — організаційна форма існування різновиду кар­тельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників че­рез створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу од­ного з учасників об'єднання. В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані інституціональні об'єднання, діяльність яких започатко­вується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України. До таких належать ви­робничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торго­вельні та інші подібні об'єднання (комплекси, центри), що інтегру­ють стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного обслуговування виробів тривалого ви­користання.

 

6. Підприємницька діяльність як сучасна форма господарювання. Принципи здійснення, форми, типи і моделі підприємницької діяльності. Правове забезпечення підприємницької діяльності.

Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу).

Основними функціями підприємницької діяль­ності заведено вважати: 1) творчу — генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну — формування й продуктивне викорис­тання власного капіталу, а також інформаційних, ма­теріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших госпо­дарських справ. До цих принципів належать: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) за­лучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і май­на) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання пра­цівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що зали­шається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюд­жетів; 5) самостійне здійснення підприємцями — юридичними осо­бами зовнішньоекономічної діяльності. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на най­ефективніше використання наявних ресурсів підприємства (органі­зації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досяг­нення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефек­тивну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріаль­них ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає ак­тивне використання переважно інноваційних організаційно-управ­лінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Практика господарювання підтверджує мож­ливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та по­середницької.

7. Організаційно правові форми підприємницької діяльності.

В Україні поширено здебільшого три основні організа­ційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібна власність; 2) товариства (партнерства); 3) корпорації (акціонерні товариства).

переваги	недоліки
• Простота заснування • Повна самостійність, свобода та опера­тивність дій підприємця • Максимально можливі спонукальні мо­тиви до ефективного господарювання • Гарантоване збереження комерційних таємниць	• Труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням кредитів • Повна відповідальність за борги • Неможливість спеціалізованого мене­джменту • Невизначеність терміну функціо­нування

 

• Широкі можливості виробничої та комер­ційної діяльності • Збільшення фінансової незалежності й дієздатності • Велика свобода дій та більша продуманість управлінських рішень • Можливість залучення до управління това­риством професійних менеджерів

• Загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність, тобто мож­ливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з партнерів • Збільшення ймовірності господар­ського ризику через недостатню пе­редбачуваність процесу та результа­тів діяльності

 

• Реальна можливість залучення необхідних інвестицій • Більша можливість постійного нарощуван­ня обсягів виробництва чи послуг • Існування тільки обмеженої відпові­дальності акціонерів • Постійний (тривалий) характер функці­онування

• Наявність розбіжностей між правом власності і функцією контролю діяльності • Сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержуваних дивідендів • Існування потенційної можливості посадових осіб впливати на діяль­ність корпорації у власних інтересах

 

 

8. Виробнича і посередницька діяльність підприємств.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи Допоміжний характер. До основних належать види підприємниць­кої діяльності, у процесі якої створюються й реалізуються готові До кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, Маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність. Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси вироб­ників або споживачів, заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція економічних інтересів виробників і споживачів.

Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені та на користь відповідно виробника або споживача (принципала).

 

 

9. Підприємницькі договори. Типовий зміст, загальні і специфічні умови договору. Партнерські зв`язки та угоди. Основні напрями співпраці партнерів.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закрі­плення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосеред­ковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до догово­ру), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (ха­рактерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або на­цінки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови включа­ються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'я­зань припиняється на час їхньої дії.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв'язки

 

Виробнича кооперація — здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно

Управління за контрактом — форма партнерських зв'язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру і забезпечення тим іншим інвесту­вання процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг

Підрядне виробництво характеризує форму юридично офор­млених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказів­ку іншого.

Бартерні операції (бартер) — форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою но­менклатурою обмінюваних товарів, а також узгодженими строка­ми взаємних поставок продукції.

Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару).

Угоди про встановлення прямих зв'язків — партнерські зв'язки суб'єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практич­ної реалізації.

Звичайна угода — це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформ­ляються у вигляді договору поставки певного товару.

 

 

10. Міжнародний бізнес: поняття, суб`єкти, типи, види та форми.

Сучасний етап розвитку світової економіки харак­теризується інтенсивним розширенням міжнарод­ної підприємницької діяльності, тобто діяльності, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб'єктів господарю­вання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно пере­бувають на її території;3) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іно­земних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

 

 

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферахінвестування, управління, виробництва продукції чи надання по­слуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо.

 

11. Спільні підприємства.

Міжнародним спільним підприємством (МСП) вважається організаційно-правова форма поєднання зусиль різнонаціональних партнерів у сферахінвестування, управління, виробництва продукції чи надання по­слуг, торгівлі, використання доходів, розподілу підприємницьких ризиків тощо. Попередні переговори щодо створення МСП, як правило, завер­шуються підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути зазначені: а) загальні обсяги виробництва і поставок продукції на внутрішній та зовнішній ринки; б) розмір статутного фонду з виокремленням часток партнерів у ньому; співвідношення між власними й позиченими коштами; можливий банк-кредитор; в) наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба в за­лученні іноземного персоналу; г) організація продажу виробів, післяпродажного технічного обслуговування та тривалість остан­нього; д) трансферт (репатріація) прибутку іноземного партнера.

Основним установчим документом для створення МСП служить його статут, що має визначати: предмет і цілі діяльності, місце­знаходження, склад засновників; розмір статутного фонду і часток партнерів у ньому, порядок його формування; склад і компетенцію органів управління, порядок прийняття рішень: процедуру припи­нення діяльності (ліквідації).

Після завершення переговорів і підписання установчих доку­ментів здійснюється реєстрація МСП у відповідному органі загальнодержавного управління

В Україні вже намітилися певні тенденції щодо розвитку МСП. Основними з них треба вважати:

• активізацію, що постійно зростає, кількісного розвитку різно-профільних спільних підприємств з частковим чи повним іно­земним капіталом;

• переважання партнерів із промислово розвинених країн, що пояснюється передовсім стратегічною орієнтацією таких держав, ^а також достатністю й мобільністю їхнього капіталу експортного спрямування;

• створення МСП переважно на двосторонній основі та для здійснення промислової діяльності;

• надто обережне ставлення іноземних партнерів до вкладання великих за обсягом інвестицій у спільне підприємництво за браком надійних гарантій їхнього правового захисту;

 

12. Особливості управління як системи. Планування, організація, мотивація і контроль як основні функції управління підприємствами. Поняття і теорико-методична основа класифікації методів управління.

Під системою розумі­ють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямо­ваною на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Функція планування — процес визначення мети діяль­ності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колектив­них (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загаль­ного результату. Кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної си­стеми. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає та­кож визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління.

Мотивація — це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети. Для того, щоб запобігти появі зовнішніх пе­решкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяль­ності системи, керуючий елемент повинен встановлювати па­раметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результа­ти роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхі­дності — коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдос­коналення планування. Саме цим пояснюється необхідність ви­конання керуючим елементом контролюючих функцій.

Методи управління — це способи впливу на окремих праців­ників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації). Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих проце­сах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-гро­шових відносин. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Практична реалізація соціально-психологічних методів управ­ління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціаль­ного орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідаль­ності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієн­тирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоп­люють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій)

 

 

13. Сутність і параметри організаційної структури управління підприємством. Основні типи організаційних структур управління.

Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом гос­подарювання — це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів. В організаційній структурі управління тим чи тим суб'єктом гос­подарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв'язки з іншими елемен­тами. Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління . Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування .

Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні вза­ємодії. За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурно­му підрозділі.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціо­нальних відділів. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апа­рату управління підприємства лише допомагають лінійним керів­никам вирішувати управлінські завдання. Дивізіональна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структу­ру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апара­том управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові пред­метно-спеціалізовані ланки — проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функці­ональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

14. Прогнозування як наукове обгрунтування можливого стану суб`єктів господарювання. Принципові основи планування.

Прогноз— це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання (розробки) про­гнозу називають прогнозуванням. Прогнозування розвитку (ста­ну) підприємства або організації— це наукове обґрунтування мож­ливих кількісних та якісних змін його (її) стану (рівня розвитку в цілому, окремих напрямків діяльності) в майбутньому, а також аль­тернативних способів і строків досягнення очікуваного стану. • адекватність об'єктивним закономірностям розвитку — виявлення та оцінка стійких взаємозв'язків і тенденцій розвитку об'єкта; Процес прогнозування завжди базується на певних принципах. Головними з них є такі: • цілеспрямованість — змістовий опис поставлених дослідниць­ких завдань;• системність — побудова прогнозу на підставі системи методів і моделей, що характеризуються певною ієрархією та послідовні­стю; • наукова обґрунтованість — усебічне врахування вимог об'єктивних законів розвитку суспільства, використання світо­вого досвіду; • багаторівневий опис — опис об'єкта як цілісного явища і вод­ночас як елемента складнішої системи; Залежно від дже­рел інформації, технології її обробки та одержаних результатів економічні методи прогнозування поділяються на дві порівняно великі групи: 1) фактографічні; 2) евристичні. Фактографічні методи прогнозування базуються на викорис­танні фактичних матеріалів, що детально характеризують зміни в часі всієї сукупності чи окремих ознак (показників) об'єкта про­гнозування. Основними в цій групі є методи: екстраполяції, функцій, кореляційно-регресійних моделей. Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методич­них правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозу­вання цієї групи охоплюють дві підгрупи —інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють мето­ди експертної оцінки й «мозкової атаки», а другої — методи мор­фологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання, оптимізації.

Планування є, власне, процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунту­вання цілей (цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяль­ності підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пун­ктом планування.

2. Ефективність і реальність планів значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу системності. Цей принцип передба­чає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. 3. Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забез­печення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потре­би, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, за­провадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів як суто виробничих, так і орга­нізаційних тощо. 4. Важливою якісною характеристикою плану є його збалансо­ваність, тобто необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану. Перспективне планування на підприємстві охоплює довгостро­кове (стратегічне) і середньострокове. Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Середньостроковий план — це, власне, деталізований страте­гічний план на перші роки діяльності підприємства.Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяль­ності на більш короткі періоди (квартал, місяць).

 

15. Система планів підприємства. Методи планування діяльності підприємства.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприєм­ницької мети — збільшення прибутку; по-третє, відповідати видо­вим ознакам плану, що розробляється. Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передба­чає для встановлення планових показників використання фактич­них статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким пла­нові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у пла­новому періоді. Суть балансового методу полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показу­ють всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в дру­гій — джерела надходження цих ресурсів. Інші методи: табличний, лінійно-графічний, ресурсний, цільовий…

 

16. Бізнес – планування: сутність і призначення. Типовий зміст і методика розробки окремих розділів бізнес – плану.

Бізнес-план (БП) підприємства чи організації — це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінан­сові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є: • налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбут­німи постачальниками, продавцями та найманими працівниками; • проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності; • своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла; • формування та розвиток управлінських якостей підприємця; • перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її прак­тичної реалізації.

Типовий зміст: резюме, галузь фірми та її продукція, дослідження ринку, маркетинг-план, виробничий план, організаційний план, оцінка ризиків, фінансовий план. Загальновживана логіка розробки БП підприємства (організації) передбачає послідовне здійснення таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка впер­ше розпочинає свою діяльність;4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надан­ня послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

 

17. Поняття, змістова характеристика та окремі види інноваційних процесів.

 

У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-госпо­дарській системі, є сукупністю прогресивних, якіс­но нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Результатом інноваційних процесів є новини, а зап­ровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів (виробів). технологій їхнього виготовлення мі. опік вироб­ництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Види: економічні — методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і плану­вання, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці. оцінки результатів діяльності; 2. соціальні — різні форми активізації людського чинника ( професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу); 3. юридичні — нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств та організацій.

Якщо локальні нововведен­ня ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері діяль­ності підприємств і через це не справляють якогось істотного впливу на ефективність функціонуванні та розвитку цих підприємств,, то глобальні, що здебільшого є революційними (принципово новими), кардинально підвищують організаційно-технічний рівень вироб­ництва, а завдяки цьому забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах. 4. технічні; 5. організаційні.

 

18. Сутнісна характеристика інфраструктури підприємства. Виробнича і соціальна інфраструктура.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, госпо­дарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. До виробничої інфраструктури підприємства належані підроз­діли, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства. Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотива­цію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну ін­фраструктуру. Усе це безпосередньо впливає на рівень продуктив­ності праці та кінцеві результати діяльності підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткуван­ня, інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць си­ровиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспор­тних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва. У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

• ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншо­го устаткування, догляд за ним і налагоджування;• забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціа­лізованих виробників;• переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажуваль­них робіт;• своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;• складування та зберігання завезених (придбаних) матеріаль­них ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних оди­ниць, готових виробів. Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань: поліпшення умов праці та охорони здоров'я, побуту працівників і членів їх сімей, соціально-культурного обслуго­вування. Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраст­руктури підприємства, до складу яких можуть входити: 1) їдальні, кафе, буфети; 2) лікарні, поліклініки, медпункти; 3) власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; 4) школи, професій­но-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації;5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури) 6) бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо.

 

19. Капітальне будівництво

Формування, відтворення й розвиток виробничих та інфраструктурних об'єктів здійснюються в процесі капітального буд-ва, яке об'єктивно вважають специфічним елементом інфраструк­тури П. Капітальне буд-во — це процес створення нових, реконструкції, розширення й технічного переоснащення діючих виробничих та інфраструктурних об'єктів П або інших первинних суб'єктів господ-ня. До сфери капітального буд-ва відносять: 1) спорудження будівель та об'єктів виробничого та невироб­ничого (соц.) призначення; 2) монтаж виробничого й невиробничого устаткування та інших засобів праці й соц. д-ті; 3) проектно-пошукові та інші підготовчі роботи, зв'язані зі спорудженням нових і реконструкцією функціонуючих об'єктів виробнич. й соц. призначення; 4) капітальний і відновлюваний ремонти будівель і споруд виробнич. та соц. призн-ня.

Конкретизація завдань плану капіт. буд-тва і доведення цих завдань до виконавців здійснюється за допомогою титульних списків будівель. Титульний список — це плановий документ, в якому встановлено строки початку й закінчення буд-ва (розширення, реконструкції) об'єктів, їхню потужність, загальні витрати на спорудження, на будівельно-монтажні роботи, щорічні розміри введення в дію осн. фондів, названо підрядні та проектні організації, що виконуватимуть відповідні роботи, а також постачальників устаткування

Капіт. буд-во (розширення, реконструкція) об'єктів будь-якого призн-ня може здійснюватися двома способами: підрядним і господарським. Підрядний спосіб буд-ва — це здійснення робіт постійно діючими будівельними і монтажними організаціями (підрядчиками), які виконують відповідні роботи для різних замовників за договорами підряду.

Господарський спосіб буд-ва означає виконання всього комплексу робіт самим забудовником (П, організацією) власними силами. У цьому разі П. забудовник виступає в ролі керівника буд-ва й виконавця будівельно-монтажних робіт одночасно. З цією метою воно створює на період буд-ва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі наймання необхідних працівників і залучення відповідної будівельної техніки.

 

20. Поняття персоналу. Категорії персоналу підприємства. Чинники, що потребують урахування у процесі розрахунків необхідної чисельності персоналу підприємства. Визначення чисельності працівників.

Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать Директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо. До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське вслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема —діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі, друкарки, стенографісти тощо. Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе­реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матері­альних послуг та ін.

За визначення чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:• ринкову кон'юнктуру, зв'язану з тим чи тим видом діяльності;• циклічність розвитку економіки, передбачення можливого за­гального економічного спаду;• регіональні особливості ринку праці (переміщення виробни­чих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);• державні (урядові) програми, замовлення, контракти (згідно з останніми підприємство зобов'язане створювати нові робочі місця); • юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих 80 категорій населення та працівників;• можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної праці.

де Е— повна трудомісткість виробничої програми планового року нормо-годин;

Т _п—розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин;

К_вн—очікуваний коефіцієнт виконання норм.

 

 

де t — планова трудомісткість одиниці г'-го виду-виробу, нормо-годин;

m_t— кількість виробів /-го виду, одиниць;

_n— кількість видів виготовлюваних одиниць.

 

де m0 — кількість об'єктів, що обслуговуються П_зм — кількість змін роботи на добу; К_ю— к коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який

розраховується за формулою — плановий про­цент невиходів робітників на роботу;

Н_о6 — норма обслуговування одного агрегату (машини) — кількість об'єктів на одного робітника.

 

21. Нормування праці.

Нормування праці – встановлення обґрунтованих співвідношень між мірою праці і мірою витрат на неї. Нормування праці хар-зує трудовитрати визначеного обсягу роботи за певн. період часу в заданих умовах д-ті.

Норми праці:

• норма часу – необхідні витрати часу на виконан.одиниці роботи одним чи декількома прац-ми: Тшт= Топер + Тобол + Твідп + Тпз/n

Тшт – норма штучного часу, нормо-годин; Топер - оперативний час, нормо-годин; Тобол – час на обслуговування роб.місця, н-годин; Твідп - час на відпочинок і особисті потреби,н-годин; Тпз – підготовчо-заключний час на партію деталей н-годин; n – кіл-ть деталей в партії, шт.

Топер= tосн + tдод, де tосн –осн.час на один виріб,н-годин; tдод – додатковий час на один виріб,н-годин.

• норма виробітку – к-ть одиниць роботи, що повинні бути виконані за одиницю часу (годину, рік…), обернено пропорційна нормі часу. Нвир=1/Тшт

• норма обслуговування – число об’єктів, що повинні бути обслугов.за одиницю часу одним чи декількома працівниками.

• норма часу обслуговування – вирати часу на обслуговування одного об’єкта.

• норма чисельн-ті працівників – необхідна к-ть працівників для виконан-ня передбаченого обсягу робіт за одиницю часу.

• мікроелементне нормування встановлює міру дій працівника, деталізованих на мікроелементи, тобто найпростіші рухи за короткий момент часу.

22. Продуктивність праці як економічна категорія. Методичні підходи до розрахунку продуктивності праці на виробничих підприємствах.

Під продуктивністю праці як еконо­мічною категорією заведено розу­міти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створю­вати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого ча­су (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на вироб­ництво одиниці продукції (виконання роботи чи по­слуги). Різноманітність підходів до визначення рівня про­дуктивності праці залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливос­тях. Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використо­вують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різно­рідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визна­чення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

 

23. Чинники зростання продуктивності праці.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективні­шого використання трудового потенціалу підприємства (організації") потребують класифікації чинників її динаміки. Всі чинники зростання продуктивності праці по­діляють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні. До_групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно пере­бувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники за­гальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурі зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприє­мство може безпосередньо впливати (характер продукції, техноло­гія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація вироб­ництва й праці, система мотивації тощо).Усі чинники, що істотно впли­вають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:• матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, за­стосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

• організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удос­коналення системи управління, організації праці тощо);• економічні (удосконалення методів планування, систем опла­ти праці, участі працівників у прибутках тощо);• соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготов­ки та перепідготовки персоналу тощо);• природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприєм­ствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

 

24. Мотивація як процес стимулювання людей до ефективності трудової діяльності. Поняття оплати праці. Тарифна система.

Соціально-економічною основою поведінки та мотивації активізації зусиль персоналу підприємства (організації), що спрямовані на підвищення результа­тивності їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колек­тив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на пев­них вимогах, а саме:

• надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадо­вого просування за критерієм результативності праці;• узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці; • створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;• забезпечення можливостей для зростання професійної май­стерності, реалізації здібностей працівників, тобто створення про­грам навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;• підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересова­ності в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої кому­нікації між керівниками та робітниками. Економічні (прямі) методи мотивації: відрядна, почасова оплата, участь у прибутках, оплата навчання; економічні (непрямі): пільгове харчування, доплати за стаж, пільгове користування житлом; не грошові: збагачення праці, гнучкі робочі графіки, програми підвищення якості праці, охорона праці.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як прави­ло, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додат­кової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками й доплатами в розмірах, не вищих за встановлені чинним законодавством.Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих ре­зультатів діяльності підприємства. Зазвичай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні ви­плати, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним законо­давством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передба­чає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпе­чує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарсь­кої діяльності.

Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективні­ших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробіт­ку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важ­ливістю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заро­бітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за од­накову роботу.

Тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфі­каційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки й ставки; схеми посадо­вих окладів або єдина тарифна сітка. Тарифно-кваліфікаційні довідники

— це збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характерис­тики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт.Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і служ­бовців є нормативними документами, в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні характеристики цих категорій працівників.Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка. її абсолютна величина визначається згідно зі встановленим держа­вою мінімальним розміром заробітної плати, тобто таким, що ниж­че за нього вже не можна платити працівникові за виконану норму робочого часу.

 

25. Форми й системи оплати праці робітників.

Основними вимірниками результатів (затрат) є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких праців­ник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в органі­зації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, — відрядна та почасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з ура­хуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначаєть­ся тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли не­доцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за які­стю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскі­льки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються. Системи: За прямої відрядної системи заробіток працівника розра­ховується множенням кількості одиниць виробленої продукції (v) та розцінки за одиницю продукції (р₀). За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці праців­ників, що їх він обслуговує

Заро­біток робітника {D_mc) за цієї системи розраховується за формулою

 

де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; к_т — середній коефіцієнт вико­нання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

За відрядно-преміальної системи заробіток працівника Ф_впс) складається з відрядного заробітку (p_ov) та премії (т) за досягнення певних результатів:

D_впс = p_ov + m.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відряд­ними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базо­вий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від сту­пеня виконання завдання. Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відряд­ними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базо­вий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від сту­пеня виконання завдання. За простої почасової оплати заробіток працівника (D_nn) розра­ховується множенням годинної тарифної ставки відповідного роз­ряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку {s • t) праців­ник одержує премію (т) за досягнення певних кількісних або які­сних показників. Загальний заробіток (D _ем) визначається за фор­мулою

Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадо­вими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

26. Фонд оплати праці і методика його розрахунку.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як прави­ло, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

Оплата праці складається з основної заробітної плати й додат­кової оплати праці. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

ФОНД ОПЛАТИ ПРАЦІ - загальна сума грошових коштів на виплату заробітної плати робітникам. Розрізняють: плановий-зарплата яка передбачена планом на 1 рік, фактичний-фактична нарахована заробітна плата

Види фонду оплати праці:

-Прямий (основний фонд)

-Погодиний фонд-це основний фонд+доплати

-Дений - годиний фонд+доплати за відпрацьований час

-Річний (місячний) – це денний фонд оплати праці+доплати

 

27. Матеріальні активи як сукупність виробничих фондів. Класифікація основних фондів. Первісна, відновлена і залишкова вартість основних фондів.

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фон­ди підприємства, усю су­купність яких поділяють на основні та оборотні. Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функ­ціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) части­нами в міру спрацювання. Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість про­дукції що виробляється (на вартість платних послуг). Класифік осн фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й пере­давальні пристрої;друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, те­лефони, інше офісне обладнання;третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього від­творення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі ви­трати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (ви­конаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величи­ною і визначається як різниця між повною первісною (відновле­ною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спра­цювання основних фондів.

 

28. Фізична суть техніко – економічного старіння знарядь праці та форми запобігання цьому. Амортизація основних фондів.

Необхід­ною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів. Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес зне­цінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спра­цювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характе­ризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вар­тості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових за­собів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів ви­робництва. Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовую­чи різні форми відтворення.

Амортизація основних фондів—це процес перенесення аван­сованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість про­дукції з метою її повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відра­хування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизацій­ному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. У прак­тиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перене­сення балансової вартості основних фондів на собівартість про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом аморти­заційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчис­лених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансо­вої, а щодо залишкової вартості основних фондів. При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуа­тації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%

 

29. Соціально – економічне значення і системи показників ефективності відтворення та використання основних фондів.

Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліп­шого використання діючих основних фондів підприємств. Ці про­цеси, з одного боку, сприяють постійному підтримуванню належно­го технічного рівня кожного підприємства, а з іншого—дають змо­гу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвес­тиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок ско­рочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробниц­тва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість. Система показників, яка може вичерпно харак­теризувати ефективність основних фондів, охоп­лює два блоки: перший — показники ефектив­ності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; дру­гий— показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Показники, що характеризують рівень ефективності викорис­тання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потре­бують лише деякі, а саме: - коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

- напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі); - коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — від­ношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до техні­чної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.. Показники ефективності відтворення: коефіцієнт оновлення визна­чається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття — відно­шенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних по­казників.

 

30. Елементний склад оборотних фондів. Нормування матеріальних витрат.

Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість про­дукції що виробляється (на вартість платних послуг). До скла­ду оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів. До вир запасів належать запаси сировини, основних і допоміжних мате­ріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонт­них деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються. Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (пере­робку) яких не завершено підприємством. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброб­лено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах. Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зробле­но в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать ви­трати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо.

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюєть­ся за певними нормами їхніх витрат. Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахункові, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Аналітично-розрахунковий метод ба­зується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуван­ні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабора­торним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зни­ження норм у наступні роки.

 

31. Поняття й види нематеріальних ресурсів підприємства. Характеристика об`єктів промислової власності. Інформаційні технології та програмні продукти. Інші нематеріальні ресурси

Н