Стан та перспективи розвитку предмету екологічного права як комплексної галузі права.

На думку В.І. Андрейцева, предметом екологічного права три групи суспільних відносин:

· природоресурсні (земельні, лісові, з приводу об’єктів рослинного світу, з приводу об’єктів тваринного світу, водні, гірничі, з приводу атмосферного повітря);

· природоохоронні (з проводу охорони навколишнього природного середовища);

· антропоохоронні, або відносини із забезпечення екологічної безпеки.

 

На думку Ю.С. Шемшученка, під предметом українського екологічного праварозуміють “специфічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем”.

 

Як вважають В.К. Попов та Г.В. Анісімова, предметом екологічного праває “відносини, які складаються між суб’єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів.

 

У російській правовій доктрині існує вузьке розуміння предмету екологічного права – як “суспільн[их] відносин[], що виникають з приводу охорони навколишнього природного середовища від шкідливих хімічних, фізичних та біологічних впливів, забезпечення режиму особливо охоронюваних природних територій, а також охорони та використання тваринного світу”.

Розвиток і становлення екологічного права відбувається у широкій науковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі наукового обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного права в загальних засадах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори зазначають, що екологічне право належить до числа комплексних (інтегрованих галузей права). На їх думку, кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид екологічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі_права, як земельне. гірниче,фауністичне та інші.

Одночасно отримує розвиток і концепція, згідно з якою екологічне право є не комплексною галуззю права, а являє собою самостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що природоресурсове (екологічне) право має єдиний предмет правового регулювання — СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ; які складаються з приводу використання і охорони природних ресурсів. Інші автори, підтримуючи дану думку, вважають, що єдині екологічні відносини мають декілька різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні та інші), для яких характерні свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права: земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, атмосфероповітряного, природно-заповідного та ін. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (некомплексної) галузі права і внутрішню диференціацію.

Проте слід зазначити, що на сьогодні більш популярною є концепція екологічного права, як комплексної галузі права. Такої думки зокрема притримуються представники школи екологічного права КНУ.

7. Гуманістична школа екологічного права КНУ ім. Т. Шевченка.

 

Те, що жовтим – обов»язковов : інше: хто як хоче

Як справедливо зазначається в спеціальній літера-

турі, розвиток сучасної вищої правничої освіти, особли-

во в контексті створення Європейського освітянського

та наукового простору, неможливий без формування та

визнання національних науково-освітянських правничих

шкіл, які складають квітесенцію якості вищої правничої

освіти будь-якого вищого навчального закладу, що го-

тує фахівців правничого профілю високорівневої квалі-

фікації [9, с. 3 ].

Освітньо-наукова школа світового рівня "Земельне

право, екологічне право та право екологічної безпеки",

яка функціонує на юридичному факультеті була легалі-

зована відповідно до Ухвали Вченої Ради Київського

національного університету імені Тараса Шевченка 4

грудня 2000 року.

Науковим керівником і засновником наукової школи,

яка має фундаментально-наукове спрямування, є Анд-

рейцев Володимир Іванович, доктор юридичних наук,

професор, академік Академії правових наук України,

Заслужений юрист України, член Вищої ради юстиції,

завідувач кафедри трудового, земельного та екологіч-

ного права, декан юридичного факультету, ініціатор

створення на юридичному факультеті Центру дослі-

джень проблем прав людини, науковий доробок якого

складає більше 450 наукових, науково-методичних,

навчально-методичних праць, наукових коментарів з

проблем екологічної експертології, екологічного права,

права екологічної безпеки, земельного права та прав-

ничої освіти, у тому числі 19 монографій, підручників і

навчальних посібників.

Освітньо-наукова школа, яка сформована за напря-

мами таких спеціальностей як земельне право, екологічне

право, право екологічної безпеки, має вагомі доробки у

розвитку теорії екологічного, земельного та ядерного пра-

ва, у підготовці наукових праць та навчально-методичних

матеріалів, законів та підзаконних актів у зазначених сфе-

рах, у виконанні бюджетних та госпдоговірних тем, у підго-

товці докторських та кандидатських дисертацій, підготовці

бакалаврів, спеціалістів та магістрів права.

Основними напрямами наукових досліджень науко-

вої школи є: екологічне право та законодавство, фор-

мування екологічної експертології; право екологічної

безпеки; механізм реалізації та захисту екологічних

прав громадян; забезпечення якості та екологічної без-

пеки продуктів харчування; державно-правовий меха-

нізм забезпечення екологічної безпеки; підходи до гар-

монізації екологічного законодавства, зокрема законо-

давства про екологічну безпеку, правові аспекти здійс-

нення громадської екологічної експертизи; кодифікація

земельного законодавства; забезпечення екологічної

безпеки у процесі використання ядерної енергії, право-

ве забезпечення земельної реформи і приватизації зе-

мель, правові аспекти реєстрації прав на землю, нор-

мування як засіб правового регулювання земельних

відносин, проблеми реалізації права власності на зем-

лю, правові аспекти земельних сервітутів в Україні,

право загального землекористування громадян тощо.

Безумовно у створенні та розвитку наукової школи

"Земельне право, екологічне право та право екологічної

безпеки" відіграє визначальну роль її засновник та нау-

ковий керівник – академік Андрейцев Володимир Івано-

вич, який є фундатором нових напрямків наукових до-

сліджень, розвинутих його учнями та адаптованих як в

навчальному процесі так і при підготовці проектів нор-

мативних актів.

Так, зокрема, акад. Андрейцевим В.І. було розроб-

лено концепцію екологічної експертології, теорію еколо-

гічного права та кодифікацію екологічного законодавст-

ва і права екологічної безпеки України, кодифікацію

земельного законодавства, які мають наукову цінність

та новизну, що дає підстави розглядати такі доробки як

наукові розробки світового рівня.

Так, наприклад , в докторської дисертації акад. Анд-

рейцева В.І. "Теоретические проблемы правового обес-

печения эффективности экологической экспертизы" впе-

рше відбулося обґрунтування теорії екологічної експер-

тизи (екологічної експертології), визначення ролі екологі-

чного права в її розвитку, багатоплановості і самостійно-

сті соціально-правового інституту екологічної експертизи

в механізмі правового забезпечення екологічної безпеки,

вияву різноманітності організаційно-правових форм і їх

значимості у забезпеченні ефективності екологічної екс-

пертизи, дослідження соціально-правового механізму

гарантування ефективності екологічної експертизи і об-

ґрунтування наукової моделі Закону України про екологі-

чну експертизу, а також механізму соціально-правових

гарантій ефективності екологічної експертизи на регуля-

тивному і охоронюваному рівнях. Вперше поняття еколо-

гічна експертиза було розглянуте як багатовекторне

явище: по-перше, як спеціальний, відособлений органі-

заційним і правовим забезпеченням вид експертної дія-

льності державних і недержавних інститутів, що реалізу-

ється в рамках еколого-експертного процесуального

правовідношення; по-друге, як превентивний засіб меха-

нізму соціально-правового забезпечення екологічної

безпеки, по-третє, як об'єкт спеціального еколого-

правового, наукового дослідження [7].

У фундаментальному дослідженні проф. Андрейце-

ва В.І. "Право екологічної безпеки" уперше в історії еко-

лого-правової думки розкриваються методологічні та

світоглядні аспекти нової галузі права та законодавства

– права екологічної безпеки. Розглядається новий на-

прям еколого-правового регулювання, яке базується на

вченні про екологічний ризик, що обумовлює форму-

вання нової сфери правовідносин щодо здійснення

екологічно-небезпечної діяльності та забезпечення

права громадян на екологічну безпеку. Розкриваються

особливості механізму регулювання та забезпечення

екологічної безпеки на національному та транснаціона-

льному рівнях [5].

Право екологічної безпеки як комплексна галузь

екологічного права розглядається академіком Андрей-

цевим В.І. як система правових норм та інших засобів,

які спрямовані на створення правових умов для реалі-

зації суб'єктивного права громадян на безпечне для

життя і здоров"я довкілля та захист його в разі пору-

шення, а також регулювання відносин щодо здійснення

екологічно небезпечної діяльності з метою запобігання

© Ковальчук T., 2007

ЮРИДИЧНІ НАУКИ. 77-78/2007 ~ 7 ~

погіршення екологічної обстановки, виникненню небез-

пеки для природних систем, населення, інтересів дер-

жави і юридичних осіб та здіснення системи заходів у

разі виникнення екологічної небезпеки щодо ліквідації

небезпечних наслідків, визначення режиму використан-

ня екологічно небезпечних територій і об'єктів, встано-

влення особливого статусу осіб, що постраждали від

негативних наслідків природної стихії чи техногенного

впливу, досягнення режиму безпечного існування насе-

лення і стану довкілля на місцевому, регіональному,

національному і транснаціональному рівнях [5, с. 22].

"Теорія права екологічної безпеки В.І. Андрейцева є

системоутворюючим чинником усього еколого-

правового регулювання, екологічна безпека виступає

всезагальною, універсальною, сутнісною категорією

усього екологічного права, ланкою, що пов'язує публіч-

не та приватне у екологічному праві.

Обґрунтування інтегральної теорії права екологічної

безпеки безсумнівно є явищем світового порядку, яке

поступово призведе до переосмислення не тільки еко-

логічного права, але й теорії права, енциклопедії, гно-

сеології, філософії права в цілому, відіб'ється у галузе-

вих правових дослідженнях" [26, с. 42].

Новим фундаментальним внеском у доктрину земе-

льного права стала монографія проф. Андрейцева В.І.

"Земельне право і законодавство суверенної України:

Актуальні проблеми практичної теорії" як підсумок де-

сятирічного дослідження актуальних проблем сучасного

земельного права і законодавства, що виникають у

процесі його застосування. [3].Особливу цінність робо-

ти становить методологічно новаційний підхід до висві-

тлення земельних правовідносин, їх класифікації, об'єк-

тного та суб'єктного складу, підстав виникнення, зміни

та припинення. Новаційними є розділи про об'єкти зе-

мельних правовідносин, правовий режим землі як ос-

новного національного багатства, юридичні обтяження

використання власності на землю, механізм правового

гарантування права власності на землю, тенденції ко-

дифікації земельного законодавства в сучасних соціа-

льно-економічних умовах. Уперше в історії земельно-

правової науки були піддані детальному науковому

аналізу земельно-реформаційні, земельно-

приватизаційні відносини, відносини щодо набуття пра-

ва власності на земельні ділянки та ефективного вико-

ристання різних категорій земель.

За науковим консультуванням та керівництвом про-

фесора В.І. Андрейцева захищено дві докторські та

одинадцять кандидатських дисертацій. На сьогодні

академік В.І. Андрейцев керує десятьма кандидатськи-

ми дисертаціями та є науковим консультантом по двох

докторських дисертаціях.

Володимир Іванович – науковий керівник більше

двадцяти державних та госпдоговірних тем, проектів,

двох міжнародних грантів. За його участю розроблено

більше п'ятдесяти законопроектів України, підготовлено

більше 15 методичних рекомендацій для Генеральної

прокуратури України та інших інституцій. У 1998-2002 рр.

Володимир Іванович очолював експертну раду ВАКу з

юридичних наук. Член Вищої Ради юстиції з 2004 року.

За станом на березень 2007 року у діяльності нау-

кової школи беруть участь 39 осіб, які є штатними нау-

ково-педагогічними працівниками кафедри трудового,

земельного та екологічного права юридичного факуль-

тету, докторантами, аспірантами та здобувачами кафе-

дри, науковими працівниками Центру досліджень про-

блем прав людини юридичного факультету.

Вагомим доробком наукової школи є монографічні

дослідження [3; 8; 11; 13; 18; 23; 43 тощо , підручники [20

тощо], навчальні посібники [2; 5; 6; 15; 41 тощо], комен-

тарі до чинного законодавства України [24; 40; 42 тощо ],

збірники нормативно-правових актів [21; 49 тощо ], на-

вчально-методичні матеріали [1; 10; 16; 19; 31; 35; 44; 48

тощо], наукові статті [4; 9; 14; 28; 29; 34; 39 тощо ].

За час існування наукової школи були захищені три

докторські та чотирнадцять кандидатських дисертацій.

Яскравим представником наукової школи є Балюк

Галина Іванівна – доктор юридичних наук, професор

кафедри трудового, земельного та екологічного права,

яка є фундатором становлення і розвитку ядерного за-

конодавства та ядерного права України, зокрема його

найважливіших інститутів – правовий інститут радіоеко-

логічної (ядерної та радіаційної) безпеки, як складової і

передумови екологічної безпеки, цивільно-правової

відповідальності за ядерну шкоду тощо.

У травні 2000 року Галина Іванівна захистила першу

на той час і єдину на сьогодні в Україні дисертацію з

ядерного права на здобуття наукового ступеня доктора

юридичних наук, по якій акад. Андрейцев В.І. виступив

науковим консультантом. В докторській дисертації на

тему "Проблеми формування та становлення ядерного

права України" проф.Балюк Г.І. вперше провела науко-

ве дослідження і обґрунтувала виокремлення в системі

права України ядерного права як комплексної галузі

права, предмета, методів, принципів і завдань зазначе-

ної галузі, обґрунтувала систему та дослідила пробле-

ми удосконалення ядерного законодавства, як одного із

найважливіших факторів становлення нової галузі, ви-

значила систему ядерного права як галузі та узагаль-

нила її основні правові інститути [12]. На думку проф.

Балюк Г.І. одна із головних особливостей ядерних від-

носин, які складають предмет ядерного права, полягає

в неможливості виникнення цих відносин з приводу

будь-яких інших об'єктів права, які не пов'язані з вико-

ристанням властивостей ядерної енергії. Будучи врегу-

льованими нормами права ці відносини представляють

собою правову форму вираження і закріплення суспіль-

них відносин, які виникають у процесі виробництва і

використання ядерної енергії, забезпечення ядерної та

радіаційної безпеки, захисту життя і здоров"я людини

від впливу іонізуючих випромінювань, охорони навко-

лишнього середовища від радіоактивного забруднення і

визначаються як ядерні правовідносини. В основі роз-

витку останніх лежать вимоги забезпечення безпеки в

процесі використання ядерної енергії та пріоритет захи-

сту людини і навколишнього природного середовища

від впливу іонізуючого випромінювання [12, с. 4].

Галина Іванівна є автором близько 200 наукових та

навчально-методичних публікацій, в тому числі двох

монографій [11; 13], двох підручників (у співавторстві),

трьох посібників, науково-практичних коментарів Земе-

льного кодексу України та Цивільного кодексу України

(у співавт.), упорядником двох збірників ядерного зако-

нодавства, автором програм 2 спецкурсів " Ядерне

право України" та " Цивільно-правова відповідальність

за ядерну шкоду", які запроваджені з 1998 року для чи-

тання спеціалістам і магістрам юридичного факультету.

Професор Балюк Г.І. брала участь у співавторстві у

підготовці проектів більше 20 нормативних актів, серед

яких Закони України "Про використання ядерної енергії

та радіаційну безпеку, (1995), "Про поводження з радіо-

активними відходами" (1995), "Про видобування та пе-

реробку уранових руд (1997), "Про захист людини від

впливу іонізуючого випромінювання" (1999), " Про фізи-

чний захист ядерних установок, об'єктів, інших джерел

іонізуючого випромінювання" (2000) тощо. Галина Івані-

вна активно поєднує науково-педагогічну та навчально-

методичну роботу з практичною діяльністю: з 1995 року

є арбітром Міжнародного комерційного арбітражного

~ 8 ~ В І С Н И К Київського національного університету імені Тараса Шевченка

суду при Торгово-промисловій палаті України; 3

1996 року – арбітр Вільнюського міжнародного комер-

ційного арбітражу (Республіка Литва).

8. Харакеритстика наукових напрямків Харківської, Львівської та Одеської шкіл екологічного та земельного права. Науковий доробок школи екологічного права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

КОНСПЕКТ ОЛИ

9. Школа правової охорони природи та її погляди на предмет екологічного права.

10. Наукові витоки екологічного права у працях його фундаторів.

11. Реалії та перспективи розширення об'єктного кола екологічних правовідносин.

12. Концепція права екологічної безпеки та її вплив на розвиток екологічного права України.

Стратегічним завданням сучасної екологічної політики – є проведення реформи охорони навколишнього середовища з метою забезпечення подальшого гармонійного розвитку людини і природи. В цьому завданні основний пріоритет має надаватися екологічності – якісно новій політиці України у ХХІ столітті. Ця політика включає розвиток альтернативної енергетики, що не завдає школи навколишньому середовищу, збільшенню зелених насаджень, особливо у великих містах, економії та раціонального використання природних ресурсів громадянами та державними підприємствами.

 

Необхідно усвідомити, що здоров’я громадян, тривалість життя, якість продуктів харчування та питної води напряму залежать від екологічної ситуації в державі та внутрішньої екологічної політики уряду. За даними ООН середня тривалість життя в Україні становить близько 68 років, тоді як у розвинених країнах західної Європи цей показник майже на 10 років більше. Саме тому, в суспільстві нарешті має вкорінитися розуміння того, що подальший розвиток України, як цивілізованої європейської держави неможливий без гармонії з оточуючим середовищем та бережливим ставленням до природи.

 

На сьогоднішній день комплекс основних екологічних проблем України включає:

 

Варварське та безвідповідальне ставлення суспільства до природи;

Нераціональне використання не відновлювальних природних ресурсів;

Забруднення повітря, води, ґрунту промисловими відходами та викидами в атмосферу;

Поступове зменшення зелених зон у містах України;

Проблему утилізації сміття та твердих побутових відходів;

 

За часів незалежності ми спостерігаємо значне падіння повсякденного рівня екологічної культури громадян. Безвідповідальне ставлення людини до природи проявляється у нашому невмінні чи швидше небажанні шукати шляхів поєднання особистих, суспільних та природних інтересів. Типовий розповсюджений поведінковий стереотип, що людина є набагато вищою за природу. Такий собі «вінець творіння», що автоматично набуває право на комфортне існування безжально знищуючи інші види та форми життя. В дійсності, це зовсім не так, адже людина – це насамперед, частина всієї природної системи, унікальне створіння самої природи. Проте низький рівень екологічної свідомості більшості українців призвів до формування хижацького та безвідповідального ставлення людини до природи, починаючи з відсутності звички викидати сміття в урни до практики знищувати цілі екологічні ареали у процесі ведення підприємницької діяльності, а також відсутності моральної відповідальності за свої вчинки.

 

На території України розташовані одні з найбільших у світі родовища корисних копалин, що використовуються у різних галузях промисловості країни і становлять Державний баланс природних запасів України. Стратегічне значення для економічного розвитку держави мають кам’яне вугілля, газ, нафта, залізна та марганцева руда, тощо. За потенціалом природних копалин, Україна займає одне з провідних місць у світі випереджаючи за цим показником навіть провідні держави. Наприклад, за приблизними підрахунками запасів кам’яного вугілля для задоволення енергетично-промислових потреб України вистачить ще на 500 років. Проте високі темпи та нераціональне використання не відновлювальних ресурсів несуть прямі ризики екологічній безпеці та стабільності держави. Стійкість екологічної системи втрачається внаслідок непродуманої господарської діяльності людини, що в свою чергу призводить до виникнення повенів, зсувів ґрунту, підвищення викидів СО2 в атмосферу.

 

Стрімкий індустріальний розвиток людства в ХІХ-ХХ столітті не міг залишитися непоміченим для природи. Не є винятком і Україна, яка протягом 70 років входила до складу однієї з найбільших індустріальних світових держав – Радянського Союзу, економічне піднесення якого відбувався з нанесенням непоправної шкоди для навколишнього середовища. Чого тільки варта найбільша техногенна та екологічна катастрофа ХХ століття – аварія на Чорнобильській атомній електростанції, що сталася 26 квітня 1986 року перетворивши 30 кілометрову територію на «зону відчуження» та забруднивши радіонуклідами (переважно стронцієм та цезієм) найбільшу праву притоку Дніпра – річку Прип’ять, що впадає у Київське водосховище.

 

Проте нинішні темпи забруднення води, ґрунту та повітря також становлять серйозну екологічну загрозу для держави. Викиди промислових підприємств та автомобілів забруднюють повітря, незаконна забудова прибережних смуг наносить шкоду водоохоронним зонам та захисним лініям берегів. Внаслідок діяльності підприємств, заводів і фабрик у воду потрапляють шкідливі хімічні елементи та сполучення важких металів, що дуже повільно розкладаються поступово знищуючи природні багатства водного фонду держави та становлячи безпосередню загрозу здоров’ю її громадян.

 

Справедливо зазначити, що сьогодні, проблема забруднення води актуальна майже для всіх сучасних держав через інтенсивний промисловий розвиток, видобування корисних копалин, що нерідко призводять до техногенних катастроф. Наприклад, аварії нафтових танкерів або вибух на нафтовій платформі у Мексиканській затоці наносять шкоди екосистемі світового океану та отруюють живих істот, що його населяють.

 

Ще однією екологічною проблемою великих мегаполісів, що поступово набуває національного масштабу є знищення зелених зон, насаджень, парків та скверів. Розглянемо сумний приклад Києва, який через систематичну вирубку зелених насаджень зовсім скоро може втратити почесний статус найзеленішої столиці. Економічний розвиток інших українських міст також відбувається шляхом зменшення площ лісів, парків та скверів. Мізерні штрафи за незаконно спиляні дерева не можуть зупинити забудовників, а законодавство не здатне захистити права громадян на екологічну безпеку міст. Іншою стороною проблеми є те, що знищення зелених зон відбувається з постійним зростанням кількості автотранспорту, роботою промислових підприємств, що призводить до отруєння атмосфери, утворення у великих містах смогу – наслідку хімічного забруднення повітря викидами промислових підприємств та нестачі дерев, які фільтрують повітря перетворюючи вуглекислий газ (СО2) у кисень (О2).

Активізація життєдіяльності людини призводить до посилення навантаження на екологічну систему. Але якщо природа здатна досить швидко «переробляти» органічні відходи, то процес поглинання твердих побутових відходів може тривати десятки і сотні років. Тривалий час в Україні постійно зростала площа сміттєзвалищ та полігонів для зберігання побутових відходів, а проблема їхньої утилізації вирішувалася через спалювання. Проте більшість полігонів були побудовані ще за радянських часів працюють з перевантаженням, не відповідають санітарно-епідеміологічним вимогам, негативно впливаючи на довкілля, отруюючи грунт та підземні води та водні басейни прилеглих річок. Разом з полігонами з’явилася інша проблема – утворення несанкціонованих стихійних сміттєзвалищ, яких в Україні вже нараховується понад 1000

Основна проблема спалювання відходів не лише значні енергозатрати, а насамперед, отруєння атмосфери, водойм та прилеглих населених пунктів токсичним димом з суміші отруйних речовин, що виділяються в атмосферу, оскільки сміттєспалювальні заводи не мають необхідного обладнання та фільтрів очищення диму. На сьогоднішній день, загальна площа полігонів для утилізації твердих побутових відходів в Україні складає близько 3 млн. м3, а щорічне утворення близько 9 млн. тон. Провідні європейські держави в останні роки поступово відмовляються від поширеної раніше практики спалювання та захоронення відходів, переходячи до сортування, роздільного збору відходів та їх подальшої переробки з використанням сучасних технологій і досвіду європейських держав.

 

Загальні рекомендації щодо покращення екологічної ситуації в державіпередбачають:

 

Сприяти загальному підвищенню екологічної культури суспільства через проведення інформаційних кампаній, уроків екологічної освіти у дитячих садках і школах, встановлені системи штрафів за засмічення територій, водойм, лісів;

Реорганізувати та доповнити Червону книгу України, за державні кошти реалізувати щорічне збільшення її тиражу з забезпеченням шкіл та бібліотек;

Встановити систему квот для промислових підприємств на використання не відновлювальних ресурсів та допустимі норми шкідливих викидів;

Посилити адміністративну відповідальність для юридичних осіб за забруднення повітря, води, ґрунту.

Вирішити проблему утилізації твердих побутових відходів (ТВП), шляхом побудови сортувально-переробних комбінатів та виробництва вторинної сировини.

Безмежний людський егоїзм погоні за природними ресурсами та споживацько-варварського ставлення до природи не припустимий для розвиненого, цивілізованого суспільства. Навіть на території України вже майже не залишилося природних, екологічно чистих місць для відпочинку, що не зазнали б руйнівного впливу внаслідок людської діяльності та промислового забруднення.

Ми прагнемо докорінно змінити подібне ставлення, шляхом постійного екологічного просвітництва, активної державної інформаційної пропаганди поваги людини до природи та навколишнього світу, стратегічній освітньо-виховній екологічній політиці. Починати екологічне виховання необхідно з відповідального ставлення людини до природи, знання та вивчення суспільством законів природного розвитку та функціонування атмосфери, гідросфери, біосфери. Особливе значення матиме формування відповідального ставлення до природи у дітей дошкільного та шкільного віку, що буде викладатися окремими предметами у школі та пояснюватися за допомогою розвиваючих ігор у дошкільних закладах виховання. Лише висока екологічна культура сформована у дитячому віці здатна стати міцною основою для подальшого свідомого ставлення до навколишнього світу, відчуття себе його невід’ємною частиною.

Проблема гармонійного співіснування людини і природи, на нашу думку, чудово розкрита у працях відомого вітчизняного вченого В.Вернадського та його вченні про ноосферу. Саме ця теорія може стати основою для розробки освітніх екологічних навчальних програм для майбутнього покоління. Ноосфера, як найвища стадія розвитку біосфери передбачає відповідальне ставлення людини до природи у господарській діяльності та повсякденному житті. В умовах постійно зростаючого впливу людини на природу лише усвідомлення суспільством значення природних багатств і ресурсів, знання законів природи та ролі оточуючого середовища в житті людини, може гармонізувати взаємовідносини між людиною та природою та виховати молоде покоління з високорозвиненою екологічною культурою та прогресивним світоглядом.

13. Диференціація та інтеграція як тенденції розвитку екологічного права.

взаємопов'язані процеси, якими супроводиться розвиток наукового пізнання. Диференціація наук полягає в появі кількох наук, що вивчають детальніше й глибше коло явищ, яке до цього було предметом дослідження одної науки (напр., виникнення великої групи біол. наук - цитології, генетики, екології та ін.), а також у появі наук, предметом дослідження яких стають явища, суміжні між фундаментальними науками (фізична хімія, біофізика, біокібернетика та ін.). В появі суміжних наук уже виявляється тенденція до інтеграції. Інтеграція наук полягає у взаємо прониканні методів дослідження з одних наук в інші, у виробленні спільного для ряду наук підходу до вивчення, теоретичного опису й пояснення явищ. Так, значного поширення в сучас. природознавстві набули методи математики, а в хімії й біології- методи фізики. На нинішньому етапі розвитку наук. пізнання набуває все більшого значення нова форма інтеграції природничих і сусп. наук, яка складається в процесі здійснення наук.-тех. і соціально-екон. програм. Д. таі.н., об'єктивну основу яких становить діалектичний зв'язок багатоманітності явищ дійсності й матеріальної єдності світу, тісно пов'язані між собою і є важливими тенденціями розвитку знання. Д. та і. н. не призводять ні до повного відособлення наук, що виникли внаслідок диференціації, ні до втрати конкретними науками їхньої специфіки в результаті розвитку тенденції до інтеграції.

14. Перспективи систематизації законодавства України: можливі шляхи та форми.

В сучасних умовах формування та розвитку правової системи України її реформування пов’язано з вирішенням такого завдання, як систематизація законодавства України з метою посилення його стабільності, усунення правових колізій, створення науково обґрунтованої системи нормативно-правових актів. З метою спільного напрацювання Концепції систематизації сучасного екологічного, земельного та аграрного законодавства України 18 березня 2011 р. на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка було проведено круглий стіл на тему «Сучасні проблеми систематизації екологічного, земельного та аграрного законодавства України».

У своїй доповіді «Теоретичні засади гармонізації та кодифікації національного і міжнародного екологічного законодавства» академік Ю. Шемшученко вказав на невиконання заходів довгострокової загальнодержавної програми «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», затвердженої Верховною Радою України 5 березня 1998 р. На сьогодні реальний стан речей, застарілість положень Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» вимагають проведення систематизації екологічного законодавства.

Звертаючись насамперед до молоді, член-кореспондент НАПрН України Г. Балюк у доповіді «Систематизація екологічного законодавства України: теоретичні основи» акцентувала увагу на проблемах прогностичної оцінки розвитку екологічного законодавства та відсутності системи екологічного законодавства як єдиного законодавчого комплексу. Особливої актуальності набуває систематизація екологічного законодавства, що дасть змогу підвищити його дієвість, та розроблення наукової Концепції систематизації екологічного законодавства. Зокрема, важливими є вироблення єдиного підходу до визначення екологічного законодавства та дослідження досвіду систематизації екологічного законодавства.

Проблеми та перспективи систематизації екологічного, земельного та аграрного законодавства, які прозвучали в доповідях учасників круглого столу, викликали жваву наукову дискусію, у якій також взяли активну участь доктор юридичних наук, доцент, заступник декана юридичного факультету з міжнародних зв’язків Київського національного університету імені Тараса Шевченка А. Мірошниченко, кандидат юридичних наук, доцент, головний науковий консультант Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України С. Кузнєцова, кандидат юридичних наук, доцент, докторант кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т. Коваленко, кандидат юридичних наук, доцент юридичного факультету Національного гірничого університету О. Заржицький, радник головного редактора журналу «Право України», заслужений журналіст України А. Полешко, кандидат юридичних наук, доцент кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Е. Позняк та С. Марченко, кандидат юридичних наук, асистент кафедри трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Н. Ільїна, Ю. Власенко, А. Євстігнєєв, Д. Старостенко, О. Сушик, М. Бахуринська, асистенти цієї ж кафедри О. Бевз, Т. Саркісо- ва, Т. Третяк, О. Шомпол, а також аспіранти та студенти юридичного факультету.

За результатами широкої дискусії учасники круглого столу прийняли Рекомендації щодо напрямів удосконалення нормативної основи національних еколого-правової, земельно- правової, аграрно-правової систем України та необхідності проведення теоретико-правових досліджень і широких практичних робіт, спрямованих насамперед на визначення єдиних принципів систематизації у зазначених сферах. Органам державної влади та місцевого самоврядування було запропоновано: 1) залучати до створюваних ними робочих груп провідних спеціалістів-науковців у галузі екологічного, земельного та аграрного права; 2) створити в установленому порядку всеукраїнську громадську організацію правознавців-екологів; 2) заснувати фаховий науковий журнал з правових проблем охорони навколишнього природного середовища (робоча назва — «Екологічне право»).

15. Екологізація галузевого законодавства у контексті інтеграції правової системи України.

Галина Балюк у доповіді «Систематизація екологічного законодавства України: теоретичні основи» акцентувала увагу на проблемах прогностичної оцінки розвитку екологічного законодавства та відсутності системи екологічного законодавства як єдиного законодавчого комплексу. Особливої актуальності, на думку доповідачки, набуває систематизація екологічного законодавства, що дозволить збільшити його дієвість, та розробка наукової концепції систематизації екологічного законодавства. Зокрема, важливо виробити єдиний підхід до визначення екологічного законодавства та дослідження досвіду систематизації екологічного законодавства. Пані Балюк зазначила, що загальна мета систематизаційної діяльності у галузі екологічного законодавства – зробити правове регулювання екологічних відносин найефективнішим, високоякісним і стабільним, щоб встановити та зберегти правопорядок у сфері взаємодії суспільства і природи, який гарантував би право кожного на сприятливе навколишнє середовище. Кінцевим результатом цієї діяльності має стати створення єдиного кодифікованого акта галузі – Екологічного кодексу України. На думку пані Балюк, для досягнення зазначеної мети необхідно визначити комплекс завдань із систематизації екологічного законодавства: практичних і наукових. Практичними завданнями, на погляд науковця, є: а) усунення колізій та прогалин екологічного законодавства, що стосуються правового регулювання, всебічне підвищення якості його змісту (вдосконалення понятійного апарату, формулювань конкретних еколого-правових норм, механізмів реалізації екологічного законодавства, орієнтація на їх кращі зразки в зарубіжному законодавстві за можливості їх використання, відповідність принципам міжнародних договорів тощо); б) подолання невиправданої вузькості предмета правового регулювання різних законів, укрупнення нормативно-правових актів; в) підвищення якості екологічного законодавства з погляду врахування в ньому досягнень юридичної науки та екології; г) інвентаризація екологізованих актів та актів, для яких екологізація необхідна, зважаючи на суть регульованих ними відносин, в аспекті виявлення того, чи обґрунтована наявність або відсутність в них еколого-правових норм; д) визначення необхідного ступеня деталізації правового регулювання екологічних відносин на законодавчому рівні; е) сувора відповідність екологічного законодавства, що систематизується, Конституції України; ж) використання актів судової практики; ж) збереження позицій, досягнутих у правовому регулюванні екологічних відносин. Науковими завданнями при цьому є: а) формування наукових основ систематизації в межах галузевої науки; б) вирішення загальнотеоретичних проблем систематизації та усунення загальних логічних протиріч у процесі галузевої систематизації; в) встановлення критеріїв включення нормативно-правових актів у систему екологічного законодавства, а також критеріїв обґрунтованості та необхідності екологізації нормативно-правових актів інших галузей законодавства; г) з’ясування значення актів судової практики для здійснення систематизації екологічного законодавства. Запропоновані напрями вдосконалення правового регулювання екологічних відносин шляхом систематизації екологічного законодавства України підтримали і представники екологічно орієнтованої громадськості.

Юрій Шемшученковідзначив необхідність розробки та подання до Верховної Ради якісно нового проекту Екологічного кодексу України, в якому буде враховано суб’єктивне право на екологічну безпеку та визначено правовий механізм його реалізації. Кілька років тому концепція і проект такого Кодексу були опрацьовані в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького і надіслані до парламенту. На думку вченого, розвиток національного екологічного законодавства має відбуватися шляхом гармонізації з європейським та міжнародним законодавством. Пан Шемшученко зауважив на необхідності міжнародного співробітництва у сфері розвитку міжнародного та національного екологічного права. Міжнародне співтовариство на сучасному етапі стикнулося з необхідністю розробки і прийняття акта, який має стати головним для галузі міжнародного екологічного права. Це може бути Екологічна конституція Землі (варіант – Екологічна хартія Землі, відповідний Кодекс чи Конвенція ООН з безпеки навколишнього середовища). За словами пана Шемшученка, наукові дослідження з цього питання, проведені в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького, засвідчили, що Екологічна конституція Землі має стати актом політико-правового характеру, правовою формою закріплення екологічних прав людини. Водночас не слід намагатися врегулювати зазначеним актом усе розмаїття екологічних відносин. Міжнародний досвід (зокрема, досвід кодифікації міжнародного морського права) свідчить про те, що такого роду акти, як правило, мають рамковий характер. Отже, Екологічна конституція Землі має закріпити основні, принципові засади, що стосуються міжнародного співробітництва держав у відповідній сфері суспільних відносин. Вчений також підтримує ідею створення Міжнародної ради екологічної безпеки ООН на зразок Економічної і соціальної ради ООН. Доцільно було б надати цій Раді статус міжнародної спеціалізованої організації і наділити її широкими повноваженнями із забезпечення безпечного навколишнього середовища, координації міжнародного екологічного співробітництва тощо. Складовою частиною механізму забезпечення реалізації Екологічної конституції Землі має стати її судовий захист. Водночас доповідач зазначив, що назріло питання про створення під егідою ООН спеціалізованого Міжнародного екологічного суду як складової частини нового світового правопорядку, ґрунтованого на Екологічній конституції Землі. Таким чином, запропонована Юрієм Шемшученком Екологічна конституція Землі може вирішити низку загальних проблем, важливих для світового співтовариства і кожного його члена: сформувати систему екологічних прав людини і закріпити її право на безпечне навколишнє середовище; визначити напрями світової екологічної політики, а також екологічного співробітництва держав та міжнародних організацій; заповнити прогалини в міжнародно-правовому регулюванні екологічних відносин та зробити системнішою галузь міжнародного екологічного права; запропонувати додаткові міжнародні організаційно-правові та судові гарантії забезпечення екологічного правопорядку у світі; сприяти узгодженому розвитку національних систем екологічного законодавства.

16. Поняття та ознаки екологічних прав громадян.

Екологічні права людини і громадянина — це встановлені та гарантовані державою можливості у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та гарантування екологічної безпеки. Вони пов'язані з охороною, використанням і відтворенням природних ресурсів, гарантуванням екологічної безпекизапобіганням і ліквідацією негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереженням природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Конституція України закріпила низку екологічних прав людини і громадянина, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Проте вперше в Україні екологічні права громадян були визначені у ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Кожний громадянин має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у прийнятті рішень з цих питань;

в) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального І спеціального використання природних ресурсів;

ґ) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

д) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

е) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

є) отримання екологічної освіти;

ж) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

з) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

17. Поняття та зміст права громадян на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля є фундаментальним правом людини і громадянина. У Стокгольмській декларації з навколишнього середовища, прийнятій 16 червня 1972 року, вперше закріплено право на сприятливі умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя. У Декларації Ріо-де-Женейро з навколишнього середовища і розвитку, прийнятій 14 червня 1992 року, закріплено право громадян на здорове і плідне життя в гармонії з природою. Законодавство України передбачило це право як одне з основних конституційних прав людини і громадянина. Згідно з ст. 50 Конституції України "кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди".

Згідно з ст. 293 Цивільного кодексу України право на безпечне для життя і здоров'я довкілля віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. У свою чергу це означає, що особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою, тому вона не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.