Поняття та принципи міжнародно-правової охорони навколишнього середовища

Вперше ідеї про необхідність міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища прозвучала у 1913 р. на І Природоохоронній міжнародній конференції (м. Берн), проте реально ці ідеї почали втілюватися у життя лише у другій половині ХХ ст.

Міжнародні відносини з приводу охорони навколишнього середовища складають предмет міжнародного екологічного права. Слід одразу зауважити, що сама назва „міжнародне екологічне право” підтримується не всіма авторами. У вітчизняній та російській літературі частіше використовується терміни „міжнародне право охорони навколишнього середовища” або „міжнародне право навколишнього середовища”. Змістовної різниці між цими поняттями практично не існує, хоча термін „міжнародне екологічне право” видається більш доцільним в силу його інтернаціонального застосування.

Міжнародне екологічне право – це сукупність принципів і норм міжнародного публічного права, що регулюють відносини у сфері охорони навколишнього середовища та раціонального використання його ресурсів.

Міжнародне екологічне право є однією з наймолодших галузей міжнародного публічного права. Датою його зародження можна вважати проведення у 1972 р. Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища. За результатами цієї конференції було прийнято два основоположні документи – Стокгольмська декларація, яка визначила 26 принципів екологічно коректної поведінки держав, та Програма дій, на основі якої було розроблено Програму ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП).

Значною подією у процесі становлення міжнародного екологічного права стало проведення під егідою ЮНЕП Наради урядових експертів (Монтевідео, 1981 р.), на якій обговорювалися питання боротьби з транскордонними забрудненнями, компенсації екологічної шкоди тощо.

У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро була проведена Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, участь у якій взяли представники 179 держав. У ході цієї конференції було прийнято низку документів, найважливішими серед яких є:

· Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (часто також називається „Декларацією Ріо” та „Зеленим кодексом поведінки держав”). Ця Декларація є логічним продовженням Стокгольмської декларації 1972 р. і закріплює нові принципи співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища;

· Порядок денний на ХХІ ст.;

· Конвенція про біологічне різноманіття.

На європейському континенті інтенсивне співробітництво розпочалося у 1993 р., коли відбулася Європейська конференція міністрів охорони навколишнього середовища (м. Люцерна, Швейцарія), на якій було прийнято Програму дій з охорони навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи.

Аналогічного рівня конференція відбулася у Софії 1995 р., на якій схвалено Керівні принципи доступу до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища. На основі цих Принципів у 1998 р. було прийнято однойменну Конвенцію, учасниками якої є 35 держав, в т.ч. і Україна.

Міжнародно-правова охорона навколишнього середовища являє собою сукупність цілеспрямованих дій суб’єктів міжнародного права, спрямованих на охорону природного середовища, забезпечення його раціонального використання з метою збереження сприятливої для життєдіяльності людства планетарної екосистеми.

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього середовища здійснюється на глобальному (всесвітньому), регіональному (напр., європейському, панамериканському, тихоокеанському тощо) та локальному (напр., придунайському, карпатському, азово-чорноморському) рівнях.

Зміст міжнародно-правової охорони навколишнього середовища складають такі основні напрями діяльності:

· обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище;

· встановлення раціонального та екологічно доцільного режиму використання природних ресурсів;

· міжнародна охорона природних пам’ятників та резервацій;

· регулювання науково-технічного співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища.

Перелік об’єктів навколишнього середовища, щодо яких здійснюється міжнародно-правова охорона, є досить широким. В цілому ж можна виділити такі їх групи:

· об’єкти природного (живого)середовища – флора і фауна;

· об’єкти неживого середовища – морські і прісноводні басейни (гідросфера), повітряний басейн (атмосфера), ґрунт (літосфера), та космічний простір;

· об’єкти штучного середовища, утворені внаслідок діяльності людини.

Міжнародно-правові норми, що регулюють відносини держав у сфері охорони навколишнього середовища, є сукупністю норм, які за своїм змістом мають специфічний характер. Ця сукупність норм розвивається згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, однак її специфіка потребує'виділення їх в окрему галузь міжнародного права, яка в міжнародному (а також у національному) праві і в наукових дослідженнях називається міжнародним правом навколишнього середовища або міжнародним екологічним правом, або енвайронментальним правом, що є перекладом з англійської терміна Іпіегпаїіопаї Епуігоптепіаі Ьа\у.


123. Особливості міжнародних екологічних правовідносин та їх класифікація в сучасних умовах.

 

Понятие и классификация международных экологических

правоотношений

Международные экологические правоотношения – правоотношения,

связанные с эксплуатацией, использованием и охраной окружающей среды.

Международные экологические правоотношения классифицируются:

1. от вида воздействия на природную среду (по внесению в среду

обитания загрязняющих веществ или инородных тел; связанные с

физическим воздействием в виде электромагнитных колебаний, шумов,

вибрации; вызванные рациональным природопользованием; вызванные

нерациональным природопользованием, избегать которого требует и

национальное и международное право);

2. по компоненту природной среды как объекту воздействия (отношения

по использованию и охране морской и иной водной среды; растительного

мира; животного мира; атмосферы; космического пространства и т.д.);

3. по содержанию (правоотношения по определению юридического

статуса и правового режима компонентов природной среды; поЕ.Ф. Довгань, МЭП (кафедра международного права ФМО, БГУ, 2011 ) 3

установлению правового режима экологических систем, природных

объектов; по наблюдению за состоянием ОС; по использованию природных

ресурсов; по воспроизводству природных ресурсов; по ООС; по

предотвращению стихийных бедствий и устранению их последствий и иные);

4. по статусу (находящиеся под национальной юрисдикцией и контролем;

разделяемые природные объекты (ресурсы); международные природные

объекты; отнесенные к общему наследию человечества).

МАКАРОВА:

 

  1. використання і охорона природних ресурсів
  2. 2. Право власн на прир ресурси
  3. охорона НПС
  4. екол безп

 


124. Особливості джерел міжнародного екологічного права: поняття та види.

жерела міжнародного екологічного права - міжнародна угода і звичаї, які регулюють міжнародні відносини в галузі екології. Історично роль цих джерел змінювалася у процесі становлення і розвитку екологічного права. Спочатку норми міжнародного права формувалися на основі звичаю і відповідно до принципу, подібного римській максимі "sic utere tuo ut alenum non laedas", що y застосуванні до екології означає "використовуй своє (ресурси) так, щоб не нашкодити іншим (сусіднім державам)". Цю норму було закріплено серією міжнародних угод. Починаючи з другої половини XX ст., міжнародне екологічне право стало розвиватися переважно договірним шляхом (конвенції, угоди), а норми, вироблені на основі міжнародних договорів, мали значні переваги порівняно зі "звичайними" нормами. Сьогодні є більш як 300 міжнародних і регіональних угод у галузі охорони навколишнього середовища, що є нормативними (тобто підлягають виконанню). Крім того, значне місце в міжнародному екологічному праві займають міжнародні акти квазінормативного характеру, або так званого м'якого права (хартії, декларації, стратегії і т. ін.), що виконують роль рекомендацій і звичайно вказують основні напрями розвитку даної галузі права. До таких ключових документів рекомендаційного і стратегічного характеру належать, наприклад, Стокгольмська декларація ООН з проблем навколишнього середовища (1972 р.) і Декларація Ріо-де-Жанейро (ООН) з навколишнього середовища і розвитку (1992 р.).

Незважаючи на те, що міжнародне екологічне право є досить молодою галуззю міжнародного публічного права, воно має розвинуту систему джерел. Серед міжнародних договорів, які регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля, чільне місце посідають загальнополітичні договори, окремі розділи чи статті яких присвячені екологічним питанням. До таких договорів, зокрема, відносяться:

· Статут ООН;

· Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.;

· Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963 р.;

· Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.;

· Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.

Крім загальнополітичних, існує значна кількість міжнародних договорів, спеціально спрямованих на охорону навколишнього середовища. Згідно з реєстром ЮНЕП існує більше тисячі універсальних та регіональних договорів і близько чотирьох тисяч двосторонніх договорів, які стосуються охорони довкілля. Залежно від змісту ці договори можна умовно поділити на дві групи:

1) комплексні договори, спрямовані на охорону навколишнього середовища в цілому:

· Базельська конвенція про контроль за транскордонним переміщенням небезпечних відходів та їх використанням 1989 р.;

· Конвенція про біологічне різноманіття 1992 р.;

· Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища 1998 р.

2) поресурсні договори, спрямовані на охорону окремих видів природних об’єктів:

· Конвенція ООН з морського права 1982 р.;

· Конвенція про забруднення моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972 р.;

· Конвенція про попередження забруднення моря з суден 1973 р.;

· Конвенція про охорону дикої флори і фауни 1979 р.;

· Конвенція про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, які перебувають під загрозою зникнення 1973 р.;

· Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979 р.;

· Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р.;

· Віденська конвенція про охорону озонового шару 1992 р.;

· Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. та Кіотський протокол до неї 1997 р.;

· Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 р.;

· Конвенція про оперативні повідомлення про ядерні аварії 1986 р.;

· Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації 1986 р.

Рішення міжнародних організацій та конференцій у сфері охорони навколишнього середовища, як правило, мають рекомендаційний характер. До таких рішень, крім уже названих Стокгольмської декларації 1972 р. та Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 р., відносяться Всесвітня хартія природи 1982 р., затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1803 (XVII) 1962 р. „Невід’ємний суверенітет над природними ресурсами” тощо. У випадках, передбачених установчими документами міжнародних організацій, їх рішення можуть мати і обов’язковий характер. Прикладами таких рішень можуть бути Директива Парламенту та Ради ЄС від 20.12.1994 р. стосовно викидів летючих органічних сполук (ЛОС), що виникають зі сховищ нафти та при її транспортуванні з терміналів до сервісних станцій, а також Директива Парламенту та Ради ЄС від 23.03.1994 р., яка стосується заходів, що вживаються для запобігання забрудненню повітря вихлопами автотранспортних засобів.

Міжнародно-правовий звичай в якості джерела міжнародного екологічного права фактично не використовується. Зумовлено це, перш за все, незначним віком самого міжнародного екологічного права, а також значною кількістю відповідних міжнародних договорів, які з достатньою повнотою регулюють відносини у сфері міжнародної охорони довкілля і фактично унеможливлюють виникнення нових звичаєвих норм.


125. Поняття та види принципів і пріоритетів міжнародного екологічного права.

В галузі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища сформовано два рівня принципів – основні принципи міжнародного права (принципи, передбачені, перш за все Статутом ООН) які мають силу норм jus cogens, та спеціальні принципи, закріплені Стокгольмською декларацією 1972 р. та Декларацією Ріо-де-Жанейро 1992 р. До таких спеціальних принципів, зокрема, відносяться:

· право людей на життя у сприятливому оточуючому середовищі;

· відповідальність людства за охорону довкілля перед нинішнім та прийдешніми поколіннями;

· суверенне право держав використовувати власні природні ресурси та обов’язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав;

· принцип міжнародної відповідальності за екологічну шкоду;

· принцип міжнародного співробітництва держав у сфері охорони довкілля на основі їх рівноправності;

· принцип попередження забруднення морів;

· принцип сталого розвитку – означає, що економічний розвиток не може здійснюватися на шкоду навколишньому середовищу;

· доступ громадськості до екологічної інформації та участі у вирішенні екологічних питань;

· забезпечення екологічної безпеки усіх видів діяльності;

· принцип „забруднювач платить” – означає обов’язок держави передбачати у національному законодавстві механізми стягнення плати за забруднення навколишнього середовища та спрямування отриманих платежів на програми охорони навколишнього середовища.

ДОДАТКОВО

Поняття "навколишнє середовище" містить у собі дуже широке (більш широке, ніж поняття "природне середовище") коло питань, які визначають можливості існування людини. Під визначенням "навколишнє середовище" розуміється сукупність об'єктів природного живого середовища (флора і фауна), природного неживого середовища (гідросфера, атмосфера, космос) і об'єктів штучного середовища (витвори людини).
При такому розумінні навколишнє середовище, використовуючи критерій просторової сфери, можна класифікувати на глобальне, регіональне і національне.
Залежно від такого поділу класифікуються і правові акти у сфері правової охорони навколишнього середовища. Однак з огляду на деякі специфічні особливості окремих різновидів тієї чи іншої групи об'єктів навколишнього середовища можуть мати місце і спеціальні правові акти. Отже, правові акти у сфері охорони навколишнього середовища класифікуються на глобальні, регіональні, національні і спеціальні. Проблеми правової охорони навколишнього середовища, точніше окремих її об'єктів, привернули до себе увагу людства порівняно недавно і спочатку регулювалися нормами звичаєвого права. в основі якого лежав відомий постулат римських юристів, що визначає свободу використання невичерпних об'єктів (моря, повітря, рік та ін.) за принципом "використовуй так. щоб не завдати шкоди іншим".
Пізніше стали укладатися міжнародні угоди, що регламентують використання окремих видів тварин, особливо морських. Одним із перших таких актів стала Угода про охорону морських котиків 1897 р. Потім до тих, що захищаються міжнародним правом, були віднесені кити, тюлені, багато видів сухопутних тварин і птахів. У першій половині XX ст. почали прийматися міжнародно-правові акти, що передбачали захист від забруднення великих просторів, особливо морських (наприклад, Вашингтонська конвенція із захисту морського середовища від забруднення нафтою 1926 p.).
Стрімкий розвиток продуктивних сил, обумовлений досягненнями науково-технічної революції, значно розширив можливості людини у використанні живих і неживих ресурсів Землі, що суттєво збільшило вельми негативний вплив на навколишнє середовище. Це змусило людство вжити ефективні заходи, спрямовані на попередження, обмеження і зберігання під контролем різних об'єктів навколишнього середовища. У зв'язку з цим з початку 60-х pp. XX ст. почався процес активізації зусиль світової громадськості у сфері міжнародно-правової охорони навколишнього середовища, в результаті чого порівняно швидко стала формуватися нова галузь сучасного міжнародного права - "Міжнародне право навколишнього середовища". Як поняття це право можна визначити як систему принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів на благо нинішнього і майбутніх поколінь.
Аналіз правової практики і літератури показує, що, отримуючи все більшу і більшу самостійність, міжнародне право навколишнього середовища, в основному, розвивається в таких напрямках:
- запобігання, обмеження і зберігання під контролем шкідливого впливу різних чинників на навколишнє середовище;
- забезпечення раціонального використання природних ресурсів;
- охорона унікальних природних об'єктів, життєво важливих для людини;
- міжнародно-правове забезпечення міжнародного наукового співробітництва.
Беручи до уваги ту величезну небезпеку, що нависла над людством у результаті прогресуючого забруднення навколишнього середовища, можна стверджувати, що проблема міжнародно-правової охорони навколишнього середовища в наш час переростає у загальнолюдську проблему міжнародної безпеки. Це обумовлюється тим, що, як стверджують вчені, "інтенсивне використання природних ресурсів, що все більш виснажуються, забруднення біосфери можуть поставити людство на грань екологічної катастрофи, відвернення якої можна порівняти за важливістю з проблемою відвернення термоядерної війни".
Вся правова діяльність міжнародного співтовариства у сфері охорони навколишнього середовища на сучасному етапі здійснюється в рамках Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Ця програма була ухвалена в грудні 1972 року на 27 сесії Генеральної асамблеї ООН. Відповідно до цієї Програми під егідою ООН засновані Рада керуючих Програмою, Фонд навколишнього середовища, Рада з координації природоохоронної діяльності організацій ООН. Програма включає розділи: "Населені пункти і життєве середовище", "Здоров'я людини і чистота навколишнього середовища", "Сухопутні екосистеми й управління ними", "Навколишнє середовище і його розвиток", "Океани", "Міжнародне природоохоронне право", "Енергія", "Стихійні лиха", "Підготовка кадрів у сфері охорони навколишнього середовища". У розвиток цієї Програми до теперішнього часу ухвалена велика кількість міжнародних актів, серед яких понад 200 багатосторонніх.
Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) 1962 р. є документом глобального (універсального) значення.
У 1992 р. на Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро була ухвалена "Декларація Ріо про навколишнє середовище і розвиток". У цій Декларації були сформульовані 27 принципів сприяння управлінню економічною діяльністю і діяльністю у сфері охорони навколишнього середовища. Ця Декларація являє собою своєрідний звід принципів міжнародного співробітництва з охорони навколишнього середовища. На конференції в Ріо-де-Жанейро був ухвалений документ, що одержав назву "Порядок денний XXI століття". У ньому визначена глобальна стратегія природоохоронного співробітництва у сфері вирішення завдань екології Землі. Серед документів, ухвалених у Ріо-де-Жанейро, слід також відзначити Конвенцію про біологічну розмаїтість і Рамкову конвенцію про зміну клімату.
Проте слід зауважити, що згадані документи не є в повному розумінні слова юридичними. Вони носять рекомендаційний характер, але чинять суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в цій сфері як так зване "м'яке право" (квазінормативне).
Поряд із цими документами до глобальних (універсальних) варто віднести:
- Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р.;
- Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973 p.;
- Конвенцію про заборону шкідливого або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.;
- Боннську конвенцію про охорону видів мігруючих диких тварин 1979 р.;
- Конвенцію ООН з морського права 1982 p.;
- Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 p.;
- Базельську конвенцію про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням 1989 р.1
Беручи до уваги необхідність врахування певних особливостей окремих регіонів, паралельно з прийняттям міжнародно-правових актів, що мають глобальне (універсальне) значення, найбільш зацікавлені у збереженні навколишнього середовища в місцевих умовах держави ухвалювали акти регіонального значення. До найбільш важливих із них варто віднести:
- Заключний акт НБСЄ (закріплені загальні політико-правові підходи до вирішення проблем захисту навколишнього середовища в масштабах європейського регіону) 1975 p.;
- Європейська конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 p.;
- Угода про взаємодію у сфері екології й охорони навколишнього і природного середовища в рамках СНД 1992 p.;
- Угода країн АСЕАН щодо охорони природи і природних ресурсів 1985 р.
Як уже відзначалося, з огляду на деякі специфічні особливості окремих різновидів тієї або іншої групи об'єктів навколишнього середовища і необхідність дійового втручання з метою відвернення незворотних шкідливих наслідків розвивається практика прийняття міжнародно-правових актів спеціального значення (характеру). З-поміж таких документів можна відзначити:
- Міжнародну конвенцію про запобігання забрудненню моря нафтою 1954 p.;
- Конвенцію про захист Середземного моря від забруднення 1976 р.;
- Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення 1992 p.;
- Міжнародну конвенцію про запобігання забрудненню суден 1973-1978 pp.
В основі міжнародно-правової охорони навколишнього середовища лежать загальновизнані принципи сучасного міжнародного права, які, поряд з іншими функціями, координують дії суб'єктів міжнародного права, і насамперед держав, у сфері міжнародно-правової охорони навколишнього середовища.
Принципи суверенної рівності держав, співробітництва, мирного вирішення суперечок, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, невтручання, поваги до прав людини та ін. прямо і безпосередньо впливають на вирішення питань охорони навколишнього середовища. Цей вплив виявляється в тому, що загальновизнані принципи, маючи вищу юридичну чинність, зобов'язують держави в умовах розширення масштабів забруднення і перенесення його за межі держави, а також забруднення територій із міжнародним режимом вживати ефективних заходів щодо його недопущення, скорочення і щодо зберігання під контролем просторів, на яких вони здійснюють свою правомірну діяльність.
Поряд з активною дією в міжнародному праві навколишнього середовища не тільки основних, але й загальних принципів сучасного міжнародного права, право навколишнього середовища має і свої специфічні спеціальні принципи.
Серед таких принципів, насамперед, варто назвати такий найважливіший узагальнюючий принцип, як принцип охорони навколишнього середовища на благо нинішнього і майбутніх поколінь. Цей принцип, який є поки що центральним галузевим, має дуже вагомі підстави для визнання його як одного з основних принципів сучасного міжнародного права.
Серед інших спеціальних принципів міжнародного права навколишнього середовища слід відзначити:
- принцип неприпустимості нанесення транскордонного збитку;
- принцип екологічно обгрунтованого раціонального використання природних ресурсів;
- принцип неприпустимості радіоактивного забруднення навколишнього середовища;
- принцип заборони воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище;
- принцип міжнародно-правової відповідальності держав за шкоду, заподіяну навколишньому середовищу;
- принцип захисту екологічних систем Світового океану.
Формулювання всіх цих принципів, з одного боку, говорять самі
за себе, з іншого - на розвиток ряду з них ухвалені спеціальні міжнародно-правові акти (наприклад, Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 p., або Європейська конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 p.).
Поряд із цим, щодо принципу захисту екологічних систем Світового океану варто дати невеликий коментар.
З одного боку, Світовий океан являє собою одне ціле, з іншого - він розділений на цілком визначені, чітко окреслені простори, де діють надто відмінні один від одного правові режими (наприклад, територіальне море, економічні зони, відкриті моря). Що стосується територіального моря й економічних зон, то вони в економічному відношенні повністю перебувають під безпосереднім контролем-і відповідальністю прибережних держав, у той час як води відкритого моря є простором, у якому діє міжнародний правовий режим і який розглядається як спільна спадщина людства, і внаслідок цього має використовуватися на його благо.
З огляду на це і беручи до уваги те, що цей простір надто великий і займає близько 40 % поверхні нашої планети, здається дещо нелогічним, що в умовах величезного значення вод відкритого моря у вирішенні загальної екологічної проблеми світового океану і дуже детальної правової регламентації його правового статусу і режиму, серед основних принципів, що регулюють використання вод відкритого моря, немає принципу, який би стояв на сторожі його екологічного захисту. У цьому виявляється певна нелогічність. У загальному плані, відносно всього Світового океану, принцип екологічного захисту є, а що стосується вод відкритого моря, де він необхідний насамперед, то тут увага на екологічний захист формулюванням спеціального принципу не акцентується.