Проаналізувати підприємницьку діяльність як сучасну форму господарювання. Розкрити принципи здійснення, форми, типи і моделі підприємницької діяльності.

Підприємництвом, як правило, називають ініціативно-самостійну господарсько-комерційну діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу).

Основними функціями підприємницької діяль­ності заведено вважати: 1) творчу — генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсну — формування й продуктивне викорис­тання власного капіталу, а також інформаційних, ма­теріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідну — практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших госпо­дарських справ. До цих принципів належать: 1) вільний вибір бізнесової діяльності; 2) за­лучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і май­на) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання пра­цівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що зали­шається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюд­жетів; 5) самостійне здійснення підприємцями — юридичними осо­бами зовнішньоекономічної діяльності. Класична модель підприємницької діяльності незмінно орієнтується на най­ефективніше використання наявних ресурсів підприємства (органі­зації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досяг­нення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефек­тивну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріаль­них ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає ак­тивне використання переважно інноваційних організаційно-управ­лінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Практика господарювання підтверджує мож­ливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності — виробничої та по­середницької.

Навести особливості управління як системи. Охарактеризувати основні функції управління підприємствами. Визначити пріоритети, узгодженість і взаємодію методів управління підприємствами.

Під системою розумі­ють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямо­ваною на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Функція планування — процес визначення мети діяль­ності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колектив­них (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загаль­ного результату. Кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної си­стеми. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає та­кож визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління.

Мотивація — це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети. Для того, щоб запобігти появі зовнішніх пе­решкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяль­ності системи, керуючий елемент повинен встановлювати па­раметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результа­ти роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхі­дності — коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдос­коналення планування. Саме цим пояснюється необхідність ви­конання керуючим елементом контролюючих функцій.

Методи управління — це способи впливу на окремих праців­ників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації). Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих проце­сах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-гро­шових відносин. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Практична реалізація соціально-психологічних методів управ­ління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціаль­ного орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідаль­ності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієн­тирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоп­люють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій)

 

 

Розкрити сутність і параметри організаційної структури управління підприємством. Проаналізувати побудову організаційної структури управління підприємством, визначити типи та види структур управління.

Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом гос­подарювання — це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів. В організаційній структурі управління тим чи тим суб'єктом гос­подарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв'язки з іншими елемен­тами. Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління . Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування .

Лінійна організаційна структура управління — це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні вза­ємодії. За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурно­му підрозділі.

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціо­нальних відділів. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою, а функціональні відділи апа­рату управління підприємства лише допомагають лінійним керів­никам вирішувати управлінські завдання. Дивізіональна організаційна структура управління базується на поглибленні поділу управлінської праці. За дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структу­ру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апара­том управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові пред­метно-спеціалізовані ланки — проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функці­ональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

 

 

7. Розкрити принципові основи планування. Проаналізувати принципи та методи планування діяльності підприємств.

Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприєм­ницької мети — збільшення прибутку; по-третє, відповідати видо­вим ознакам плану, що розробляється. Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передба­чає для встановлення планових показників використання фактич­них статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким пла­нові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у пла­новому періоді. Суть балансового методу полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показу­ють всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в дру­гій — джерела надходження цих ресурсів. Інші методи: табличний, лінійно-графічний, ресурсний, цільовий…

 

8. Розкрити логіку розробки і структуру бізнес-плану, виокремити типові розділи. Проаналізувати методику складання окремих розділів бізнес-плану. Визначити перспективи розвитку бізнес-планування за ринкових умов господарювання.

Бізнес-план (БП) підприємства чи організації — це письмовий документ, в якому викладено суть, напрямки і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінан­сові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Конкретними цілями розробки БП як багатофункціонального документа є: • налагодження ділових стосунків між підприємцем і майбут­німи постачальниками, продавцями та найманими працівниками; • проектування системи управління започатковуваним бізнесом у конкретній сфері діяльності; • своєчасне передбачення можливих перешкод і проблем на шляху до успіху організації власного діла; • формування та розвиток управлінських якостей підприємця; • перевірка життєздатності підприємницької ідеї ще до її прак­тичної реалізації.

Типовий зміст: резюме, галузь фірми та її продукція, дослідження ринку, маркетинг-план, виробничий план, організаційний план, оцінка ризиків, фінансовий план. Загальновживана логіка розробки БП підприємства (організації) передбачає послідовне здійснення таких дій: 1) вибір продукції (послуг) для ринку;2) дослідження ринкового середовища для майбутнього бізнесу;3) вибір та обґрунтування місця для розміщення фірми, яка впер­ше розпочинає свою діяльність;4) прогнозування можливих обсягів продажу продукції (надан­ня послуг);5) визначення виробничих параметрів майбутнього бізнесу;6) розробка цінової та збутової політики;7) обґрунтування вибору організаційних параметрів фірми;8) опис потенційних ризиків і дій для їхньої мінімізації;9) оцінка фінансових параметрів бізнесу;10) узагальнення висновків з основних положень бізнес-плану.

 

Навести поняття персоналу. Розглянути категорії персоналу підприємства та поділ персоналу за професіями та спеціальностями. Визначити чинники, що потребують урахування у процесі розрахунків необхідної чисельності окремих категорій персоналу підприємства.

Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники. Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать Директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо. До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське вслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема —діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі, друкарки, стенографісти тощо. Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, пе­реміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матері­альних послуг та ін.

За визначення чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:• ринкову кон'юнктуру, зв'язану з тим чи тим видом діяльності;• циклічність розвитку економіки, передбачення можливого за­гального економічного спаду;• регіональні особливості ринку праці (переміщення виробни­чих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);• державні (урядові) програми, замовлення, контракти (згідно з останніми підприємство зобов'язане створювати нові робочі місця); • юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих 80 категорій населення та працівників;• можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної праці.

де Е— повна трудомісткість виробничої програми планового року нормо-годин;

Т _п—розрахунковий ефективний фонд часу одного працівника, годин;

К_вн—очікуваний коефіцієнт виконання норм.

 

 

де t — планова трудомісткість одиниці г'-го виду-виробу, нормо-годин;

m_t— кількість виробів /-го виду, одиниць;

_n— кількість видів виготовлюваних одиниць.

 

де m0 — кількість об'єктів, що обслуговуються П_зм — кількість змін роботи на добу; К_ю— к коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який

розраховується за формулою — плановий про­цент невиходів робітників на роботу;

Н_о6 — норма обслуговування одного агрегату (машини) — кількість об'єктів на одного робітника.

 

Розглянути продуктивність праці як економічну категорію. Визначити методичні підходи до розрахунку продуктивності праці на виробничих підприємствах. Проаналізувати резерви підвищення продуктивності праці та шляхи їх використання за сучасних умов господарювання.

Під продуктивністю праці як еконо­мічною категорією заведено розу­міти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створю­вати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого ча­су (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік), або кількістю робочого часу, що витрачається на вироб­ництво одиниці продукції (виконання роботи чи по­слуги). Різноманітність підходів до визначення рівня про­дуктивності праці залежить від специфіки діяльності тих чи тих підприємств або їхніх підрозділів, від мети розрахунків та базується на методичних особливос­тях. Натуральні показники виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використо­вують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різно­рідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визна­чення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективні­шого використання трудового потенціалу підприємства (організації") потребують класифікації чинників її динаміки. Всі чинники зростання продуктивності праці по­діляють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні. До_групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно пере­бувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники за­гальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурі зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприє­мство може безпосередньо впливати (характер продукції, техноло­гія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація вироб­ництва й праці, система мотивації тощо).Усі чинники, що істотно впли­вають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:• матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, за­стосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

• організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удос­коналення системи управління, організації праці тощо);• економічні (удосконалення методів планування, систем опла­ти праці, участі працівників у прибутках тощо);• соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготов­ки та перепідготовки персоналу тощо);• природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприєм­ствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).