Розглянути поняття та функції оплати праці. Проаналізувати основну та додаткову заробітну плату. Надати характеристику тарифної системи.

Основними вимірниками результатів (затрат) є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких праців­ник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в органі­зації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, — відрядна та почасова.

За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. За почасової форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з ура­хуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначаєть­ся тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застосовується тоді, коли не­доцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за які­стю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскі­льки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються. Системи: За прямої відрядної системи заробіток працівника розра­ховується множенням кількості одиниць виробленої продукції (v) та розцінки за одиницю продукції (р₀). За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці праців­ників, що їх він обслуговує

Заро­біток робітника {D_mc) за цієї системи розраховується за формулою

 

де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично відпрацьована кількість годин цим робітником; к_т — середній коефіцієнт вико­нання норм виробітку всіма робітниками, що обслуговуються.

За відрядно-преміальної системи заробіток працівника Ф_впс) складається з відрядного заробітку (p_ov) та премії (т) за досягнення певних результатів:

D_впс = p_ov + m.

Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відряд­ними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базо­вий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від сту­пеня виконання завдання. Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми (и_о) за звичайними відряд­ними розцінками р, а робіт, виконаних понад нормативний (базо­вий) рівень (и.), — за підвищеними розцінками (р₍) залежно від сту­пеня виконання завдання. За простої почасової оплати заробіток працівника (D_nn) розра­ховується множенням годинної тарифної ставки відповідного роз­ряду (s) на кількість відпрацьованих годин (t):

У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку {s • t) праців­ник одержує премію (т) за досягнення певних кількісних або які­сних показників. Загальний заробіток (D _ем) визначається за фор­мулою

Різновидом почасово-преміальної є система оплати за посадо­вими окладами, що застосовується на підприємствах усіх галузей економіки. За цією системою оплачуються працівники, робота яких має стабільний характер.

 

Розглянути матеріальні активи як сукупність виробничих фондів. Проаналізувати класифікацію основних фондів за видовою (технологічною) структурою, за призначенням, за ступенем участі у виробничому процесі. Визначити вплив різних чинників на виробничу структуру підприємства.

Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фон­ди підприємства, усю су­купність яких поділяють на основні та оборотні. Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функ­ціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) части­нами в міру спрацювання. Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість про­дукції що виробляється (на вартість платних послуг). Класифік осн фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й пере­давальні пристрої;друга — автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, те­лефони, інше офісне обладнання;третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Відновлена вартість основних фондів — це вартість їхнього від­творення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі ви­трати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (ви­конаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величи­ною і визначається як різниця між повною первісною (відновле­ною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спра­цювання основних фондів.

 

Проаналізувати фізичну суть техніко – економічного старіння знарядь праці та форми запобігання цьому. Навести визначення поняття амортизація основних фондів, розглянути методику її нарахування.

Необхід­ною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів. Техніко-економічне старіння основних фондів — це процес зне­цінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спра­цювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характе­ризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вар­тості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових за­собів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів ви­робництва. Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовую­чи різні форми відтворення.

Амортизація основних фондів—це процес перенесення аван­сованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість про­дукції з метою її повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відра­хування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизацій­ному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. У прак­тиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перене­сення балансової вартості основних фондів на собівартість про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються), протягом аморти­заційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчис­лених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансо­вої, а щодо залишкової вартості основних фондів. При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуа­тації засобів праці: перший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четвертий — 15%; п'ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%.

 

 

Встановити зміст кожного з видів нематеріальних ресурсів, їхнього місця та конкурентних переваг, які має підприємство, володіючи ними. Надати характеристику об’єктів промислової власності, інформаційних технологій та програмних продуктів, інших нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. У складі об'єктів інтелектуальної власності виокремлюють: 1) об'єкти промислової власності. З-поміж об'єктів промисло­вої власності окремо також виділяють так звані засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними про­дукції, робіт, послуг (знаки для товарів і послуг, фірмове наймену­вання, зазначення походження товарів);2) об'єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами;3)інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності. До об'єктів цієї власності належать винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування, зазначення походження товарів, а також спо­соби захисту від недобросовісної конкуренції.

Обєкти промислової власності: Винахід — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об'єктами вина­ходу можуть бути продукт і спосіб. Виділяють кілька основних видів продуктів, які можуть стати об'єктом винаходу. До них, зокрема, належать:

- пристрій — машина, механізм, прилад тощо, які характери­зуються наявністю конструктивних елементів та зв'язків між ними, їхнім взаємним розташуванням, формою виконання, параметрами елементів і матеріалів, з котрих їх виготовлено; - речовина — індивідуальні хімічні сполуки, композиції (спо­луки, суміші, розчини, сплави тощо), продукти ядерного перетво­рення, які характеризуються якісними й кількісними ознаками; - штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин — спад­ково однорідні культури бактерій, мікроскопічні гриби, дріжджі, мікроорганізми, віруси, фаги, соматичні клітини рослин і тварин, які культивуються, тощо.

Корисна модель — це результат творчої діяльності людини, об'єк­том якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин. Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об'єктом такої діяль­ності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Товарними знаками та знаками обслуговування вважаються ори­гінальні позначення, з допомогою яких товари і послуги одних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших осіб. Фірмове найменування — це стале позначення підприємства (фірми, компанії, тощо) або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича або інша діяльність.

Інші ресурси: Раціоналізаторська пропозиція — це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, до якого воно подано. Під «ноу-хау» заведено розуміти не захищені охоронними доку­ментами та не оприлюднені (повністю або частково) знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично ви­користані в наукових дослідженнях та розробках, за виготовлення, реалізації та експлуатації конкурентоспроможної продукції, забез­печуючи певні переваги їхньому власникові. Комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і роз­голошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства.

 

 

Встановити сутнісну характеристику оборотних коштів, з’ясувати сфери, які вони обслуговують, напрями їх отримання й використання. Методи розрахунку нормативів елементів та сукупного нормативу оборотних коштів. Сукупність показників рівня ефективності використання оборотних коштів.

Оборотні кошти — це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування п забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу. Оборотні кошти у сфері вир-ва: вир запаси, незав вир-во, напівфабрик, витрати майб періодів; оборотні кошти у сфері обігу: залишки готової продукції; відвантажена прод-я, грош кошти на розрах рахунку, дебіт заборг та інші об кошти.

Рис 7 1 Елементний склад оборотних коштів підприємства (фірми)

методи розрахунку нормативів

Aналітічний (дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фак­тичних запасів та вилученням з них надлишкових. Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів. Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований роз­рахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витра­там майбутніх періодів, залишкам готової продукції) – основний.

Методи визнач нормативів оборотних коштів:

Н о к у виробн. Запасах=Середньодобове споживання матеріалу у вартісному виразі (серньодоб. Норма витрат)*Норма їх запасу в днях (к-ть днів, на яку повинно вистач. Запасів)

Н о к у незаверш вир-ві= Н^ок_нв= Середньодоб. випуск товар. прод. за її виробн. собівартістью*Середня тривалість виробн. циклу в днях* Коеф. наростання витрат

Коеф. Наростання витрат= первісні витрати на початок виробничого циклу (в 1 день)+0,5*решта витрат на виготовлення виробу/виробнича собівартість виробу

Н о к у витратах майбутніх періодів = Залишок коштів на початок періоду + Сума витрат протягом розрахункового(план) періоду – Величина наступного погашення витрат за рахунок собівартості продукції

Н о к у залишках готової продукції = Вартість одноденного випуску готовмх виробів * Норма їх запасу на складі в днях

Сукупний норматив оборотних коштів в днях = Загальна сума (Норматив виробн. Запасів, Незаверш. Вир-ва, Витрат майб. Періодів, Залишків готової продукції)

 

Н о к - Норматив оборотних котів

Необхідний розмір грошових коштів, що вклада­ються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного проце­су виробництва продукції, найліпше визначати їхнім нормуванням (розрахунком нормативів). Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів: аналітичний, коефіцієнтний і прямого рахунку. Aналітічний (дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фак­тичних запасів та вилученням з них надлишкових. Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів. Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований роз­рахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витра­там майбутніх періодів, залишкам готової продукції).

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається помноженням се­редньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях. Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві (Н_нв) можна визначити, користуючись формулою

де V_д —середньодобовий випуск товарної продукції за її вироб­ничою собівартістю;

Т_ц — середня тривалість виробничого циклу уднях;

К_нв — коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва).

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується, виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом розрахункового (планового) періоду з відрахунком величини наступного погашення витрат за рахунок собівар­тості продукції.

Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції ви­значається як добуток вартості одноденного випуску готових ви­робів на норму їхнього запасу на складі у днях. У свою чергу, нор­ма запасу складається з кількості днів, необхідних для підготовки продукції до реалізації (продажу), тобто її комплектування, паку­вання та відвантажування споживачам, а також виписування і зда­вання в банк платіжних документів.

Ефективність використання оборотних коштів характеризуєть­ся швидкістю їхнього обертання, оборотністю. Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) розраховується діленням вартості реалізованої продукції за діючими оптовими ціна­ми за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період. Показник, що є оберненим стосовно коефіцієнта обо­ротності, заведено називати коефіцієнтом завантаження. Він по­казує, скільки оборотних коштів (у частках одиниці) припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції. Тривалість одно­го обороту в днях (або швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому пер­іоді (для кварталу — 90 днів, року — 360 днів) і коефіцієнта обо­ротності за той самий період. Для характеристики економічної ефек­тивності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, осмислюваний як відношення при­бутку підприємства до суми його оборотних коштів. З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів чільне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з оптимізацією зв'язані найбільші резерви скорочен­ня запасів на підприємствах, особливо з матеріаломістким вироб­ництвом. Зменшення тривалості виробничого циклу на таких підприємствах усього на один день дає змогу зменшити обсяг неза­вершеного виробництва на суму понад 2 млн. грош. од. Якщо ж прискорити реалізацію продукції також на один день, то можливе вивільнення оборотних коштів становитиме приблизно 1/3 обсягу залишків готової продукції на складах підприємств.