Резерви підвищення продуктивності праці.
1. Поняття продуктивності та продуктивності праці
Під продуктивністю праці розуміють здатність конкретної праці в одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи. Продуктивність праці – це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, затраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку.
Продуктивність праці визначає ступінь ефективності процесу праці. ріст продуктивності праці виявляється в збільшенні кількості продукції, виробленої в одиницю часу, або в економії робочого часу, затрачуваного на одиницю продукції.
Значення продуктивності праці:
1. Підвищення продуктивності праці зводиться до економії робочого часу.
2. Зі скороченням робочого часу на виробництво продукції знижується її собівартість.
3. Зі зростанням продуктивності праці посилюється процес вивільнення працівників.
4. Скорочення робочого дня можливе за умови послідовного підвищення продуктивності праці.
У зарубіжних країнах з розвиненою ринковою економікою для окреслення результативності господарювання використовують термін - продуктивність системи виробництва й обслуговування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві різноманітних товарів і послуг.
При цьому потрібно усвідомлювати, що загальна продуктивність системи є поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість виробництва.
Продуктивність визначається відносно витрат праці, матеріалів, обладнання, енергії, а також відносно сумарних витрат ресурсів.
Продуктивність системи виробництва визначається за формулою:
П = ;
Де П – продуктивність системи виробництва;
Q - обсяг продукції (послуг) за визначений період часу у натуральних, вартісних одиницях;
І – витрати ресурсів, які відповідають даному обсягу продукції (послуг)
Для визначення продуктивності за видами ресурсів використовуються формули:
ПП = ;
Де ПП – продуктивність праці;
П – витрати праці (робочого часу).
ПК = ;
Де ПК – продуктивність капіталу;
К – витрати капіталу.
Отже, продуктивність – це ефективне, раціональне використання не тільки однієї праці, але й усіх інших ресурсів – капіталу, землі, сировини, матеріалів, енергії, інформації.
2. Показники продуктивності праці.
Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток – це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць.
В=Q/Т,
Т – затрати робочого часу;
Q – обсяг виробленої продукції.
Трудомісткість - це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку):
Тр=Т/Q,
% росту ПП не співпадає з % зниження трудомісткості, перший завжди більший ніж другий
Співвідношення між ними виражається так:
% зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + % підвищення виробітку) . 100;
% підвищення виробітку = % зниження трудомісткості / (100 - % зниження трудомісткості) . 100.
Ріст ПП через економію праці визначається за формулою: ПП = Е×100 / ЗнТр-Е
Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток.
Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру роб. часу:
• годинний;
• денний;
• річний (квартальний, місячний).
Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.
Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.
Розрізняють такі види трудомісткості.
Технологічна, яка охоплює всі затрати праці основних робітників – як відрядників, так і почасовиків.
Трудомісткість обслуговування виробництва охоплює всі затрати праці допоміжних робітників.
Виробнича – це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.
Трудомісткість управління виробництвом охоплює затрати праці керівників, спеціалістів, службовців.
Повна – це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.
Нормативна визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами.
Фактична виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.
Планова — це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
3. Методи вимірювання продуктивності праці
Методи вимірювання продуктивності праці мають відповідати таким вимогам:
- одиниці виміру не можуть викривляти показники продуктивності праці;
- повністю врахувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу;
- забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці;
- показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.
Методи вимірювання продуктивності праці залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.
Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).
Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).
Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те ж призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Крім цього, при даному методі не можна врахувати змін обсягу незавершеного виробництва, який в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).
Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де здійснюється обробка різних деталей і обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.
Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів.
У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який ґрунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція,).
Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.
Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товарною продукцією недоліки:
• рівень виробітку більше зумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці.
• під час обчислення часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.
З теоретичного погляду найповніше уявлення щодо вкладу підприємства у створення продукції дає показник вартості чистої продукції – новоствореної вартості. Величина чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування (елементи уречевленої праці):
ЧП=ВП-МВ, або ЧП=ЗП+ПР,
ВП – обсяг валової продукції;
МВ – матеріальні витрати;
ЗП – заробітна плата з нарахуваннями на соціальне страхування;
ПР – прибуток підприємства.
У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахунку продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції, який містить, окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань (частину минулої праці).
Проте використання цього показника обмежене у зв'язку з тим, що за значної різниці в рентабельності окремих виробів і великих відмінностей частки прибутку в оптовій ціні підприємства не можна мати точних і надійних результатів зіставлення реального вкладу підприємства щодо випуску продукції і відповідної величини прибутку.
Ширше застосовується на підприємствах показник продуктивності праці, розрахований на основі показника нормативно-чистої продукції.
Сутність нормативного методу визначення чистої продукції полягає в тому, що на кожний вид продукції, котра випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції (НЧП) по підприємству визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив чистої продукції по цьому виду продукції і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду часу.
Недоліки показника нормативно-чистої продукції ідентичні недолікам показника чистої продукції.
4. Фактори росту продуктивності праці
Фактори росту продуктивності праці – це причини, під впливом яких змінюється її рівень.
В якості таких причин виступають:
1. Технічний прогрес.
2. Удосконалення організації виробництва.
3. Удосконалення управління.
4. Удосконалення організації праці.
5. Підвищення якості продукції.
6. Законодавча база держави.
7. Ринкова інфраструктура.
8. Природні ресурси.
З огляду на можливість впливу підприємства і врахування у практичній діяльності всі фактори зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи:
1) зовнішні;
2) внутрішні;
До групи зовнішніх факторів відносяться ті, що об’єктивно знаходяться поза контролем окремого підприємства (загальнодержавні та загальноекономічні – законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура, структурні зрушення в суспільстві, природні ресурси).
До групи внутрішніх факторів ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія й обладнання, матеріали й енергія, персонал, організація виробництва і праці, система мотивації).
З огляду на сутність праці як на процес споживання робочої сили і засобів виробництва всі фактори, які визначають підвищення продуктивності праці, можна об’єднати в три групи:
1. матеріально-технічні;
2. організаційно-економічні, що характеризують ступінь розвитку організації та управління суспільного виробництва;
3. соціально-психологічні, що пов’язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.
Серед матеріально-технічних важливу роль відіграє науково-технічний прогрес. Основними напрямками науково-технічного прогресу, як фактору росту продуктивності праці є:
1. механізація та автоматизація виробництва;
2. впровадження нових технологій;
3. удосконалення технологічних процесів на базі діючого обладнання;
4. модернізація обладнання;
5. зміни у конструкції та технічних характеристиках виробів;
6. поліпшення використання сировини, матеріалів, палива й енергії;
7. впровадження більш ефективних видів сировини, матеріалів, палива та енергії;
8. хімізація виробництва.
Ці фактори впливають на зниження технологічної трудомісткості продукції.
На підприємствах України відсоток ручної праці значний, особливо на допоміжних процесах – транспортних, вантажно-розвантажувальних, ремонтних, на контролі тощо.
Велике значення для підвищення продуктивності праці мають організаційно-економічні фактори, які визначаються рівнем організації виробництва, праці й управління. До цих факторів належать:
1. Удосконалення форм організації суспільного виробництва, його подальшої спеціалізації та концентрації, удосконалення організації виробничих підрозділів і допоміжних служб на підприємствах (транспортні, інструментальні, складські, енергетичні тощо).
2. Удосконалення організації праці шляхом поглиблення поділу і кооперації праці, впровадження багатоверстатного обслуговування, розширення сфери суміщення професій і функцій; застосування передових методів і прийомів праці, вдосконалення організації та обслуговування робочих місць; поліпшення нормування праці; застосування гнучких форм організації праці; поліпшення підготовки і підвищення кваліфікації кадрів; поліпшення умов праці; вдосконалення матеріального стимулювання праці.
3. Удосконалення організації управління виробництвом шляхом удосконалення системи управління виробництвом, поліпшення оперативного управління виробничим процесом, впровадження автоматизованих систем управління виробництвом.
Соціально-психологічні фактори визначаються якісними характеристиками та соціально-економічним складом трудових колективів, підвищенням кваліфікаційного й загальноосвітнього рівня працівників, поліпшенням соціально-психологічного клімату в трудових колективах, підвищенням дисциплінованості, трудової активності, творчої ініціативи працівників, удосконаленням методів мотивації та психологічного впливу тощо.
5. Резерви підвищення продуктивності праці
Резерви підвищення продуктивності праці – це невикористані можливості економії затрат праці (як живої, так і уречевленої), які виникають внаслідок дії тих чи інших факторів. Рівень продуктивності праці залежить від ступеня використання резервів.
Різноманітність резервів та їх зв’язок зі сторонами виробництва визначає необхідність їх класифікації за різними ознаками. Виділяють такі ознаки класифікації:
1ознака – мета виявлення резервів полягає в найбільш повному використанні всіх можливостей економії суспільної праці виділяються дві групи резервів:
1група – резерви ефективнішого використання засобів виробництва;
2група – ліпшого використання робочої сили;
2 ознака – за часом використання резервів розрізняють:
1група – поточні резерви
2група – перспективні резерви
Поточні резерви, це такі, які можна використовувати протягом місяця, кварталу, року. Для їх реалізації не треба, як правило, суттєво змінювати технологію, не потрібні капітальні вкладення, не треба вводити нові потужності. Такі резерви приводяться в дію за рахунок організаційних заходів.
Це заходи:
- ліпшого використання обладнання;
- удосконалення нормування;
- використання більш ефективних систем оплати праці;
- заходи по ліквідації або зменшенню браку, втрат робочого часу.
Перспективні резерви росту продуктивності праці
Такі резерви потребують значного часу на реорганізацію виробництва, на установку додаткового або на заміну застарілого обладнання, на впровадження нових технологічних процесів.
Ці резерви потребують значного часу на підготовку і вимагають капіталовкладень.
3 ознака – за сферами виникнення розрізняють:
1) загальнодержавні;
2) регіональні;
3) міжгалузеві;
4) галузеві;
5) внутрішньовиробничі резерви.
До загальнодержавних належать такі резерви, використання яких впливає на зростання продуктивності праці в економіці загалом і які пов’язані з недовикористанням НТП, нераціональним розміщенням підприємств і неефективною демографічною і територіальною зайнятістю населення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо.
Регіональні резерви пов’язані з можливостями поліпшеного використання продуктивних сил даного регіону.
Міжгалузеві резерви – це можливості поліпшення міжгалузевих зв’язків, своєчасне, точне і якісне виконання договорів щодо кооперованих поставок, використання можливостей однієї галузі для підвищення продуктивності праці в іншій. Так, значному підвищенню продуктивності праці в обробних галузях промисловості сприяє поліпшення якості продукції в сировинних галузях.
Галузеві резерви – це резерви, пов’язані з можливостями підвищення продуктивності праці, які характерні для даної галузі економіки й зумовлені недостатнім використанням техніки і технології виробництва прогресивних досягнень і передового досвіду, недоліками в спеціалізації, концентрації та комбінуванні виробництва тощо.
Внутрішньовиробничі резерви виявляються і реалізуються безпосередньо на підприємстві. Велике значення цих резервів полягає в тому, що підприємство є первинним осередком економіки і на ньому виявляються і використовуються всі попередні резерви. Внутрішньовиробничі резерви зумовлені недостатньо ефективним використанням техніки, сировини, матеріалів, а також робочого часу, наявністю цілодобових і внутрішньо змінних втрат часу, а також прихованого безробіття.
Отже, внутрішньовиробничі резерви можна поділити на резерви зниження трудомісткості продукції та резерви поліпшення використання робочого часу.