в) реформи Марії-Терезії і Франца Йосифа та їх вплив на становище українців у Австро-Угорській імперії.
Тема 5
Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій
Адміністрація у Авітрії
Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Галичини — Королівство Галичини і Лодомерії, — поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість населення становили румуни), надалі вона стала окремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.
У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адміністративно-політичної влади зосереджувалася в руках губернатора, якого призначав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).
Закарпаття залишалося у складі королівства Угорщина, було частиною Австрійської імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський.
Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Вища австро-угорська влада розглядала українські землі як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності
Адміністрація і Росії
Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані
західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,— тобто Правобережну Украї-
ну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було по-
збавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобе-
режжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш система-
тичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише однома-
нітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культур-
ному відношенні на «істинно російську землю». Тепер на повну силу почала прово-
дитися політика русифікації.
Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній.
У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.
Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населення.
1.2Характер політики російського і австрійського урядів.
Як уже зазначалося у попередньому розділі, наприкінці XVIІІ ст. українські землі, за трьома поділами Польщі, потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Майже 150 років від кінця XVIІІ до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. За своїм політичним устроєм обидві держави були самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії - конституційна.
Австрія
Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну імперію: конгломерат двох великих народів - австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте най впливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.
У своєму управлінні монархіями імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії.
Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. Імперські бюрократи, які правили у ХІХ ст., вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. ї хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.
Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині —
південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після
першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при-
єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за-
непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього
поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю-
чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га-
личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про-
вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між
ними.
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями
регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се-
редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося
в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських
земель.
Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак-
теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад-
нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного
виснаження. За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже не-
доступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні
сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише
близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії.
З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі
Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се-
ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне
неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді,
українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства.
Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-
вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці
XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани
(більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож-
них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення.
Росія
На початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі. Переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії, Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії. Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати її як невід'ємну частину Росії, що на деякий час "випадково" була відірвана від неї.
Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.
2. Характеристика економічного розвитку українських земель у складі Російської та Австрійської імперій:
а) характеристика стану економіки в дореформенний період;
б) імперські реформи та особливості розвитку економіки у Наддніпрянській Україні в пореформенний період;
в) реформи Марії-Терезії і Франца Йосифа та їх вплив на становище українців у Австро-Угорській імперії.
А
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. На українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.
Процес розорення охопив не лише середні і дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, що полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже І млн. крб. Селяни в той період поділялися на поміщицькі та державні. О. Бойко зазначає, що заданими 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2.5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних- 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні. Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України.
Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому - плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Лівобережжі.
Все це призвело до появи надлишків робочої сили в аграрному секторі. Всі безробітні, шукаючи виходу із скрутного становища, переселялися у Новоросійський край. Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуває виробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості. Кількість підприємств в Україні за другу чверть XIX ст. збільшилась з 649 до 2473. Особливо швидкими темпами розвивався Південний регіон.
Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. до 160 у 1859 р. У40-50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будуватись на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості - салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна.
Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві. Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя - на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнування і селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.
Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860- відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.
Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій половині XIX ст. значна частина населення України уже була тісно пов'язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з'єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Важливу роль відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України, підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.
Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і зародження капіталістичних відносин.
Б
У другій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосного права і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство. За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни були зобов'язані викуповувати свої наділи. Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років. Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що було недостатньо для ведення господарства.
Окрім аграрної у 1862 - 1874 pp. були проведені фінансова, судова, земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.
Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з'єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.
Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку XX ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це. зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це - результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних і людських ресурсів.
Отже, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса; центром цукрово-гуральної промисловості була Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше. Значно відставало від промисловості і сільське господарство.
В
Невдачі Австрії у двох великих війнах (війна за Селезію з Пруссією та Семилітня війна проти Пруссії (1756—1763)) зробили для правлячих кіл очевидною невідкладність реформ. Ці реформи, здійснені в правління Марії-Терезії (1740 - 1780) і її сина Йосифа II (1780 - 1790), досить характерні для політики «освіченого абсолютизму».
Найбільш важливим із проведених заходів була військова реформа, необхідність якої відчувалася особливо гостро. Значно збільшувалася чисельність армії й вводилася однаковість у її комплектуванні.
Уряд приділив також дуже велику увагу фінансовій реформі. Прагнучи збільшити податкові надходження, Марія-Терезія видала закон про загальний прибутковий податок, від якого не були звільнені дворянство й церква.
Велике місце в заходах Марії-Терезії і Йосифа II займали судові реформи. Вони обмежили сеньйоральну сваволю відносно селян. Судові функції були оголошені винятковою прерогативою держави. Були розроблені нові карний і цивільний кодекси (1768 р.), скасовані судові катування (1776р.), обмежене застосування страти.
Частково ще за правління Марії-Терезії, і особливо за правління Йосифа II, в імперії був проведений ряд заходів, що значно обмежили привілеї католицької церкви: закриті численні монастирі, проведена часткова секуляризація церковних земель, єзуїти вигнані з австрійських володінь.
Реформи Марії-Терезії і Йосифа II анітрошки не послабили національних протиріч Габсбурзької монархії. Навпаки, вони ще більше загострили їх, погіршуючи правове положення не німецьких національностей.
Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.
Питання впливу реформ Габсбургів на Західну Україну, зокрема Галичину, а також соціально-економічного становищу та культурному розвитку України, у післяреформні часи приділена незначна увага дослідників, зокрема питанні про вплив реформ Марії-Терезії та Йосифа ІІ на західноукраїнські землі ґрунтовно спеціально не розроблялося. В радянській, німецькій та українській історіографії покищо відсутні узагальнюючі, чи спеціальні праці із цієї проблематики. Не досліджено також всебічно австрійську колонізаторську політику кін. XVIII ст. – поч. ХХ ст. та її наслідки для Галичини як частини України, хоча вона постійно впливала на зміст громадсько-політичного і культурного життя населення Галичини, їх соціально-економічне і політичне становище.
У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського, І.Жалоби, М.Кріля, В.Кульчицького, М.Никифорака, І.Новосівського, В.Осечинського,Р. Петріва, Ф.Стеблія, А.Ткача, Б.Тищика. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування.
Питання реформаторської діяльності австрійського уряду вивчали такі відомі вчені, як О.Добржанський, Г.Гербільський, І.Жалоба, М.Кріль, В.Осечинський, Р.Петрів, Ф.Стеблій, А.Ткач та інші.