Спантеличений Далла Піккола 7 страница

– Мусимо відзначити те, як хитромудро Бонапарт ошукав революціонерів, удаючи, що пристає на їхні погляди, те, як хвацько він змовився проти Луї Філіпа, підтримуючи повалення влади тих безбожників і вірність нашим порадам, коли він на виборах 1848го, аби його обрали президентом Республіки, постав перед виборцями, як щирий республіканець. Не варто забувати ще й те, яким був внесок Луї Наполеона у знищення Римської республіки й відновлення Святійшого папи на Папському престолі.

– Наполеон збирався, – вів далі Берґамаскі, – знищити соціалістів, революціонерів, атеїстів, філософів і всіх мерзенних раціоналістів, які проголошують суверенність нації, свободу слова, релігійну, політичну та соціальну свободу, зібрати законодавчі збори, заарештувати, прикриваючись змовою, народних представників, оголосити в Парижі облогу, дозволити розстрілювати без суду людей, яких узяли при зброї на барикадах, відправити найнебезпечніших до Кайєнни[109], придушити свободу преси й зборів, дати наказ відтягнути збройні сили у фортеці й уже звідти обстрілювати столицю, спопеляючи її, не лишаючи від міста каменя на камені, забезпечивши таким чином тріумф папської католицької церкви на руїнах сучасного Вавилона. Потім скликати людей на всенародне голосування, аби йому продовжили його президентські повноваження на десятиліття, і з часом таким чином перетворити республіку на новітню імперію: всенародне голосування – єдина протидія демократії, позаяк у ньому беруть участь селяни, які ще пильно дослухаються до слів своїх парафіяльних священиків.

Найцікавіше, політичні плани стосовно П'ємонту Берґамаскі виголосив наприкінці. Тут падре сформулював майбутні плани Товариства, які на момент його виступу вже здійснилися на сто відсотків.

– Той боягуз король Вітторіо Еммануеле[110]марить про Італійське королівство, на нього ж таки замахується і його міністр Кавур, але обидва воліють не лише вигнати австрійців геть з півострова, а й знищити вікову владу Святійшого папи. Вони шукатимуть підтримки у Франції, тож спочатку втягти їх у війну з Росією буде легко, обіцяючи допомогу у війні з австрійцями, але натомість попросивши віддати Ніццу та Савойю. Потім імператор зробить вигляд, що підтримуватиме п'ємонтців, але, здобувши якусь незначну перемогу, навіть не спитавши думки П'ємонту, підпише з Австрією мир, а потім підтримає італійську конфедерацію на чолі з Папою Римським, до якої згодом вступить і Австрія, зберігши за собою всі свої італійські володіння. Таким чином, п'ємонтським урядом – єдиною ліберальною владою на півострові – буде керувати радше Франція, аніж Рим, і його контролюватимуть французькі війська, що оточили Рим, і ті, що знаходяться у Савойї.

 

Ось документ і готовий. Я не знав, наскільки сподобається п'ємонтським урядовцям, що Наполеона III названо ворогом П'ємонту й сардинських королівств, але я інтуїтивно відчув те, що згодом підтвердилося на практиці: люди з п'ємонтських секретних служб завжди раді якомусь папірцеві, яким, навіть якщо не викласти його відразу, можна шантажувати уряд, сіяти неспокій або ж перевернути ситуацію догори дриґом.

І дійсно, пильно прочитавши документ, Б'янко підвів на мене погляд і, зазирнувши просто у вічі, сказав, що йдеться про відомості надзвичайної ваги. Він ще раз запевнив мене, що коли шпигун хоче продати щось оригінальне, йому не треба нічого вигадувати, тільки розповісти про те, що можна знайти на будьякому букіністичному базарі.

Втім, навіть якщо Б'янко кепсько знався на літературі, він дуже добре знав мене, тож незворушно додав:

– Певна річ, це ваших рук справа.

– На Бога! – заперечував я.

Та піднявши руку, він змусив мене замовкнути.

– Пусте, адвокате. Навіть якщо це борошно з вашого млина, для мене та мого начальства воно цілком годяще, аби видати цей папірець урядові за оригінал. Ви знаєте, чому наразі urbi et orbi [111]відомо, що наш міністр Кавур був певен, що Наполеон III у нього в руках, бо повісив йому на шию графиню Кастільйоне[112]– гарну жіночку, ніде правди діти, а француза й не треба було довго просити всолодитися жіночою прихильністю. Та з часом виявилося, що Наполеон не завжди чинить так, як того хоче Кавур, отож графиня лише дарма марнувала свої принади, та принаймні вона отримала від того задоволення; однак ми не можемо дозволити, щоб справи державної ваги залежали від забаганок куртизанки. Неабияк важливо, щоб Його Величність, наш суверен, не довіряв Наполеону. Незабаром, і ви вже це передбачили, Ґарібальді чи Мацціні, а може, й обидва разом здійснять експедицію в Неаполітанське королівство. І якщо їхня справа випадково матиме успіх, то, аби не допустити, щоб ці землі втрапили до рук очманілих республіканців, П'ємонт муситиме втрутитись, пройшовши задля цього вздовж чобота[113]через папські країни. Отож викохати у нашого правителя недовіру й злість на папу, не надто зважаючи на поради Наполеона III, є необхідною умовою для досягнення поставленої мети.

Отже, як ви вже, мабуть, збагнули, любий адвокате, часто політику творимо ми, покірні слуги держави, а не ті, хто керують державою в очах народу…

 

Це була моя перша насправді серйозна справа, де я не просто нашкрябав заповіт якоїсь приватної особи, а склав політично хитросплетений документ, завдяки якому, можливо, я зробив свій внесок у політику Сардинського королівства. Пригадую, я цим аж пишався.

 

Тим часом настав провісний 1860й. Утім, провісницьким він був для держави, а не для мене, тож я лише байдуже спостерігав за тим, що відбувалося, підслуховуючи у кафе балачки ледацюг. Відчуваючи, що мені дедалі більше слід зайнятися політикою, я вважав, що найцікавіша інформація, яку слід фальшувати, це та, до якої дослухаються ґаволови, не довіряючи звісткам, які газетярські писаки називають достовірними.

Так я дізнався, що люди з ерцгерцогства Тосканського, герцогств Модени та Парми виганяють геть своїх правителів, так звані папські дипломатичні місії Емілія та Романья виходили зпід контролю папи; всі просили об'єднання з Сардинським королівством; у квітні 1860го у Палермо відбулися повстанські виступи. Мацціні писав керівникам повстань, що Ґарібальді погодився їм допомогти. Ходили чутки, що Ґарібальді шукає для своєї експедиції людей, коштів та зброї, а бурбонський флот уже курсує в сицилійських водах, аби придушити будьякі ворожі походи.

– Знаєте, що Кавур використовує свою довірену особу на ймення Ла Фаріна, щоб тримати Ґарібальді на припоні?

– Та що ви мелете? Міністр погодився на публічне збирання коштів для закупівлі дванадцяти тисяч гвинтівок саме для ґарібальдійців.

– Хай там як, а поставки заблокували.

– І хто?

– Королівські карабінери.

– Та бути цього не може, не може! Кавур полегшив поставки, а не блокував їх.

– Атож, тільки ті рушниці «Енфілд» виявилися не такими добрими, як гадав Ґарібальді, з тим старим залізяччям герой щонайбільше може полювати на жайворонків.

– Мені казали люди з королівського палацу, – і не просіть, щоб я назвав їхні імена, – що Ла Фаріна дав Ґарібальді вісім тисяч лір та тисячу гвинтівок.

– Авжеж, але мало б бути три тисячі, бо дві з них прибрав собі правитель Ґенуї.

– Чому Ґенуї?

– Бо ви ж не хочете, щоб Ґарібальді їхав до Сицилії верхи на віслюкові. Він уже підписав угоду на закупівлю двох пароплавів, які відійдуть з Ґенуї чи її околиць. І знаєте, хто виступив поручителем боргу? Масони. Зокрема, ґенуезька масонська ложа.

– Та яка там у біса ложа! Масонів вигадали єзуїти.

– Мовчіть уже, він бо ж масон, це не таємниця.

– Glissons! [114]Я знаю з надійного джерела, що на підписанні контракту були присутні (тут оповідач починав шепотіти) адвокат Рікарді та генерал Неґрі ді Сенфрон[115].

– А хто ж тоді Джандуя?[116]

– А ви не знаєте (його голос став тихимтихим)? Це ж керівники секретної служби, чи то пак краще сказати, Служби вищого політичного нагляду, котра є інформаційною службою голови ради міністрів… Крім того, що вони масони, у їхніх руках справжня влада, з ними рахуються більше, ніж з прем'єрміністром.

– Невже? Отже, можна належати до секретної служби й водночас бути масоном, і це навіть на користь.

П'ятого травня стало загальновідомо, що Ґарібальді зі своєю тисячею добровольців вийшов у море й прямує на Сицилію. П'ємонтців серед них було не більше десятка, інші були іноземці, чимало адвокатів, лікарів, фармацевтів та приватних власників. Простих людей небагацько.

Одинадцятого травня ґарібальдійці висадилися в Марсалі. А куди ж дивилися бурбонські моряки? Перелякалися двійко британських суден, що стояли у порту офіційно для того, щоб захищати добро своїх співгромадян, котрі мали в Марсалі процвітаючу торгівлю благородними винами? Та хіба вони не прийшли на допомогу ґарібальдійцям?

Коротше кажучи, за кілька днів Ґарібальдійська тисяча (народ уже прозвав їх саме так) розгромила Бурбонів у битві при Калатафімі[117], збільшивши свою чисельність завдяки місцевим добровольцям, і Ґарібальді проголосив у Сицилії диктатуру, керуючи від імені короля Вітторіо Еммануеле, і до кінця травня Палермо вже завоювали.

А Франція, як же на це Франція реагувала? Франція, здавалося, пильно спостерігала за подіями, але один француз, Александр Дюма, котрий уже зажив слави більшої за Ґарібальді, зі зброєю та грошима на борту свого власного корабля «Емма» вже поспішав пристати до визволителів.

А в Неаполі бідолашний король обох Сицилій, нажаханий тим, що подекуди Ґарібальді вже взяв гору, бо королівські генерали зрадили короля, поспішав відновити скасовану ним же конституцію 1848 року, але вже було запізно, й у його столиці теж уже назрівали народні повстання.

 

І саме у перших числах червня я отримав цидулку від кавалера Б'янко, в якій мене просили чекати опівночі того ж дня на екіпаж, що забере мене просто від дверей мого кабінету. Зустріч мені призначили незвичайну, але передчуваючи, що буде дуже цікаво, я опівночі, обливаючись потом від літньої спеки, яка тими днями спала й на Турин, чекав біля дверей своєї контори. За мною приїхав закритий екіпаж з фіранками, правив ним незнайомець, який одвіз мене в якесь місце: як мені здалося, знаходилось воно недалечко від центру, більш того, у мене склалося враження, що екіпаж кілька разів проїхав одним і тим самим маршрутом.

Екіпаж зупинився у напіврозваленому дворищі старого багатоквартирного будинку, який був суцільною пасткою з розхлябаних перил на сходах. Мене провели крізь маленькі дверцята, потім коридором до широких дверей, за якими ховався дім зовсім іншого штибу із широчезними парадними сходами. Втім, ми піднялися не ними, а маленькими східцями в глибині під'їзду, потрапивши у кабінет зі шпалерами з дамаської тканини, великим портретом короля на дальній стіні кімнати й столом, застеленим зеленою скатертиною, за яким сиділо четверо чоловіків; один з них, кавалер Б'янко, представив мене решті присутніх. Руки ніхто не подав, лише кивнули головою.

– Мовчіть уже, він бо ж масон, і це не таємниця.

– Прошу, сідайте, адвокате. Оцей пан праворуч від вас – генерал Неґрі ді Сенфрон, ліворуч – пан адвокат Рікарді, а навпроти – професор Боджіо, від виборчого округу у Валенца По[118].

З пліток, які я чув у кав'ярні, у перших двох я вгадав голів Вищого органу політичного нагляду, які буцімто («голос народу») допомагали ґарібальдійцям придбати пару тих відомих кораблів. Третього я знав на ім'я – це був газетяр, який уже в тридцять років був професором права, депутатом, входив до близького оточення Кавура. Він був рум'яний, а вуса, ніби розділені надвоє, та монокль розміром з денце склянки надавали йому вишуканого вигляду, тому він видавався людиною, яка найменше у світі здатна когось скривдити, проте шана, яку йому виказували інші, свідчила про його владу в уряді.

Узяв слово Неґрі ді Сенфрон:

– Любий адвокате, знаючи про ваші здібності збирати різноманітну інформацію, а також ваше вміння розпоряджатися нею розсудливо й конфіденційно, ми хочемо доручити вам надзвичайно діткливу місію, яку ви маєте виконати на землях, які вже завоював Ґарібальді. Та не треба робити такий занепокоєний вигляд, наче ми просимо вас повести червоносорочечників в атаку[119]. Вам треба буде забезпечувати нас інформацією. Але для того, щоб ви знали, які саме відомості потрібні уряду, нам доведеться довірити вам те, що я з певністю можу назвати державними таємницями; тож ви, мабуть, усвідомлюєте, наскільки обачним ви маєте себе показати, починаючи від сьогоднішнього вечора, аж поки вашу місію не буде завершено, й надалі. Навіть задля того, щоб, як би це мовити, забезпечити вашу особисту безпеку, якою ми, звісно, неабияк переймаємося.

Тактовніше бути не може. Сенфрон переймався моїм здоров'ям, але якщо я деінде розпатякаю про те, що почув, моє ж таки здоров'я буде у серйозній небезпеці. Однак, з огляду на значущість місії, з передмови можна було тільки здогадуватись, тож я, шанобливо кивнувши на знак розуміння, дав Сенфронові продовжити своє слово:

– Краще за депутата Боджіо ніхто не пояснить вам обставин, що склалися, ще й тому, що він дістає інформацію та свої дезидерати[120]із джерел набагато вищих за нас, до яких дуже близький. Прошу, професоре…

– Бачте, адвокате, – повів Боджіо, – у всьому П'ємонті немає людини, яка б більше за мене захоплювалася цією чесною та шляхетною людиною, якою є головнокомандувач Ґарібальді. Те, що він витворив у Сицилії з купкою сміливців проти однієї з найліпше озброєних європейських армій, я вважаю дивом.

Лишень почувши таке переднє слово, я відразу втямив, що Боджіо – найлютіший ворог Ґарібальді, втім, я мав намір тихенько дослухати все до кінця.

– Однак, – продовжував він, – якщо те, що він нібито встановив диктатуру на територіях, які завоював від імені Вітторіо Еммануеле II, таки виявиться правдою, то ті, хто стоїть за його спиною, цього не схвалять. Мацціні невідступно дихатиме йому в потилицю, поки повстання на Півдні не закінчиться проголошенням республіки. А ми знаємо, як уміє переконувати Мацціні, котрий, спокійненько перебуваючи у чужих краях, уже намовив чимало дурноголових піти на смерть. Серед найщиріших прихильників Ґарібальді – Кріспі[121]та Нікотера[122], а таких палких мацціанців годі й шукати. Вони надзвичайно погано впливають на таких людей, як генерал – людину, що погано розуміється на чужих лихих намірах. Гаразд, скажімо прямо: Ґарібальді не дійде до Мессінської протоки[123]й не дістанеться Калабрії. Він завбачливий стратег, у нього палкі добровольці, й багато остров'ян пристали на його бік, хоча хтозна – чи то з патріотичних почуттів, чи то через те, що нагода слушна. А чимало бурбонських генералів уже продемонстрували таку неспроможність командувати, тому є підозра, що щедрі таємні пожертви зовсім послабили їхні військові чесноти. Не нам вам розповідати, хто, на нашу думку, робив ці пожертви. Певна річ, не наш уряд. Зараз Сицилія вже у руках Ґарібальді, і якщо він захопить Калабрію та Неаполітанське королівство, у його розпорядженні будуть ресурси королівства з дев'ятимільйонним населенням, а перебуваючи в ореолі такого непохитного авторитету в очах народу, він стане сильнішим за нашого суверена. Запобігти цьому лиху наш володар може лише в один спосіб: пройти, певна річ, безболісно, через папські держави на південь з нашим військом, діставшись туди раніше, ніж Ґарібальді. Розумієте?

– Розумію, але даруйте, як же я…

– Не поспішайте. Ґарібальдійська експедиція тримається на патріотизмі, але для того, щоб нам уступити в гру й приборкати, а ліпше сказати – звести його нанівець, треба, щоб у нас була можливість, використовуючи гарно розсіяні чутки та статті у газетах, показати, що це почуття паплюжать непевні й аморальні особи, а отже втручання П'ємонту конче необхідне.

– Загалом, – промовив адвокат Рікарді, якому досі слова не давали, – не потрібно підривати довіру в ґарібальдійську експедицію, а слід лише послабити віру в революційне керівництво, котре її зібрало. Граф Кавур відправляє на Сицилію того самого Ла Фаріну – щирого патріота Сицилії, людину, яка зазнала заслань, а тому має викликати у Ґарібальді довіру, але рівночасно з тим він багато років вірний наш прибічник і підтримує анексію Королівства обох Сицилій до об'єднаної Італії. Йому дали доручення прояснити деякі чутки, які вже з'явились. Здається, що через свої добрі наміри й недосвідченість Ґарібальді створює там уряд, який сам по собі є запереченням усякого уряду. Його чесність не підлягає сумніву, але, вочевидь, головнокомандувач не може контролювати абсолютно все, але на кого ж він лишає державні справи? Кавур чекає від Ла Фаріни докладної доповіді про всі можливі розтрати, але мацціанці зроблять усе, щоб тримати його якнайдалі від народу, точніше, від тих його прошарків, де найлегше збирати найсвіжіші новини про заворушення.

– Хай там як, а наш Кабінет до певної межі довіряє Ла Фаріні, – втрутився Боджіо. – Не подумайте, що ми засуджуємо його, боронь Боже, та він же всетаки сицилієць, і хоч сицилійці теж добрі люди, але вони дещо не такі, як ми, вам не здається? Ми дамо вам рекомендаційного листа для Ла Фаріни, й ви можете на нього покластися, але у вас буде якнайбільше свободи, ви будете не лише збирати задокументовані дані, але й (як ви вже неодноразово вчиняли), коли відчуєте потребу, фальшуватимете їх самі.

– Але ким і під яким приводом я туди поїду?

– Ми, як і зазвичай, про все подбали, – мовив Б'янко посміхаючись. – Пан Дюма, якого ви, певно, знаєте, як відомого письменника, хоче на своєму човні під назвою «Емма» приєднатися до Ґарібальді у Палермо. Ми ще напевно не визначили, з якої саме причини він цього прагне, можливо, письменник просто хоче написати якийсь роман про ґарібальдійську експедицію, а може, щоб вихвалятися своїм знайомством з героєм. Хай там як, та ми знаємо, що приблизно через два дні він зійде у Сардинії, поблизу затоки біля Арцакени[124]– на нашій території. Післязавтра вранці на світанку ви відбудете з Ґенуї й зійдете на борт нашого човна, який доправить вас на Сардинію. Там до вас приєднається Дюма, в якого при собі буде вексель, підписаний однією особою, якій він довіряє й багато чим завдячує. Ви прибудете до нього під виглядом журналіста від газети, якою керує пан Боджіо, котрого послали на Сицилію написати захопливу статтю про справу, що роблять Дюма та Ґарібальді. Увійдете до entourage [125]цього романіста й разом з ним прибудете до Палермо. Приїхавши до міста разом з Дюма, ви будете поза підозрою й матимете такий авторитет, якого не мали б, якби приїхали до Палермо самостійно. Там ви зможете вступити до добровольців і водночас спілкуватися з місцевими. Завдяки другому листу ви увійдете в довіру до іншої шанованої та відомої особи – молодого офіцера Ньєво, якого Ґарібальді вже, мабуть, призначив віцеінтендантом. Ви здогадуєтесь, що вже коли «Ломбардієць» та «П'ємонтець» – кораблі, на яких Ґарібальді прибув до Марсали, відпливали, генералу довірили чотирнадцять з дев'яноста тисяч лір, які складають кошторис експедиції. Ми напевне не знаємо, чому опікуватися адміністративними питаннями довірили саме Ньєво, адже кажуть, що він філолог, але він наче має репутацію надзвичайно чесного чоловіка. Ньєво радо поспілкується з людиною, що пише для газети і називається другом відомого письменника Дюма.

 

Решту вечора ми узгоджували деталі операції та мою винагороду. Наступного дня, зачинивши практику на невизначений термін і зібравши дрібнички першої необхідності, інтуїтивно прихопивши із собою сутану отця Берґамаскі, яку той залишив у дідовій оселі й яку мені вдалося врятувати перше, ніж все порозбирають кредитори.

 

7. У лавах «тисячі»

 

29 березня 1897 року

Гадки не маю, чи вдалось би мені пригадати всі події, а надто мої відчуття від подорожі на Сицилію, що тривала з червня 1860го до березня 1861го, якби вчора ввечері, порпаючись у старих паперах на дні комода, що стоїть у моїй крамничці, я не натрапив на стос старих погнутих аркушів, на яких я записував усе стосовно тих подій, імовірно, аби потім зробити для своїх туринських роботодавців докладний звіт. Записи на чернетці уривчасті, певно, я занотовував лише те, що вважав найсуттєвішим, або ж те, що я хотів, щоб вважали значущим. А про те, що я замовчував, я й гадки не маю.

 

 

* * *

 

З шостого червня я перебуваю на борту «Емми». Дюма зустрів мене дуже тепло. Зодягнений у піджак із тонкого сукна блідокоричневого кольору, він, безсумнівно, був дуже подібний на напівкровку, хоч, зрештою, він ним і був. Оливкового кольору шкіра, пухкі, добре окреслені чуттєві губи, шевелюра кучерявого, як у африканця, волосся. В усьому іншому мав жвавий та іронічний погляд, щиру усмішку: пухкенький, вгодований bon vivant … Мені спала на гадку одна з багатьох байок, які про нього розповідають: якось у Парижі один франт за присутності Дюма лукаво натякнув на одну з тоді популярних теорій про зв'язок між первісною людиною та нижчими видами, на що той відрізав: «Так, пане, я починався з мавпи, а ви, ви, пане, до неї повертаєтеся!»

Дюма познайомив мене з капітаном Боґраном, помічником капітана Бремоном, лоцманом на ім'я Подіматас (чолов'яга був волохатий, немов дикий кабан, усюди на лиці борода й волосся йому сплутувалося, тож здавалося, що єдиним бритим місцем на обличчі були його білісінькі зуби), а над усе я познайомився з коком Жаном Боєром – як глянути на Дюма, то це чи не найважливіша особа в усій команді. Дюма подорожував з придворними, наче вельможа з давнини.

Проводжаючи мене до каюти, Подіматас розповів, що коронною стравою Боєра були asperges aux petits pois [126], надзвичайно кумедна страва, бо горошку там і близько немає.

Ми обігнули острів Капрера, де у вільний від баталій час переховується Ґарібальді.

– Ви скоро побачите головнокомандувача, – мовив Дюма, і при найменшій згадці про Ґарібальді обличчя письменника засвітилося захопленням. – Через русяву бороду й блакитні очі він схожий на Христа з «Таємної вечері» Леонардо. Його рухи сповнені вишуканості, а голос безмежно ніжний. На перший погляд, він людина сумирна, але вимовте лишень у його присутності слова «Італія» та «незалежність», і він вмить обернеться на вулкан, котрий щойно прокинувся й вивергає полум'я та потоки лави. Йдучи в атаку, він ніколи не бере зброї, в бою витягає з піхов найпершу шаблю, яка втрапить йому до рук, і, викинувши ті піхви геть, кидається на ворога. Має лише один недолік: вважає себе гарним гравцем у бочче[127].

Незабаром на борту зчинився неабиякий ґвалт. Моряки збиралися ловити морську черепаху, так ніби вони на південному березі Корсики. Дюма був у захваті:

– Оце так клопоту буде! Спочатку треба перевернути її на спину: вона простодушно витягне голову, а ми, скориставшись черепаховою необачністю, відітнемо її бідоласі, отак – шварк, а потім повісимо за хвоста, щоб півдоби стікала юшка. Потім повернемо її на спину й, узявши міцний гострий ніж, проникнемо між спинними й черевними пластинками, намагаючись не проколоти їй жовчний міхур, бо якщо його пошкодити, черепаху вже не можна буде їсти. Далі виймають нутрощі, залишаючи лише печінку, а прозора кашка всередині нам не годиться, зате там є дві долі м'яса, пахнуть і такі ж білі, як внутрішня частина телячого огузка. Врешті знімаємо пліву, відтинаємо шию й плавники, м'ясо ріжемо на шматки завбільшки з горіх, обчистивши їх, кладемо у круту юшку з морквою, приправлену гвоздикою, перцем, лавровим листком та чебрецем, і тушкуємо тричотири години на повільному вогні. Тим часом курятину розрізають на смужки, приправляють шнітцибулею, петрушкою та анчоусами, варять у гарячому бульйоні, потім, процідивши, поливають черепаховою юшкою, до якої вже додали пару склянок сухої мадери. Якщо нема мадери, можна додати склянку марсали та склянку горілки чи рому. Але то вже pis aller [128].

Мені подобався цей чоловік, котрий так полюбляв смачні наїдки. Хоч і такі сумнівні.

 

 

* * *

 

(13 червня ). Від позавчора «Емма» у Палермо. Через те, що повсюдно сновигають червоні сорочки, місто схоже на макове поле. Проте, хоч більшість ґарібальдійців одягнена як годиться, та дехто, одягнувшись у цивільне, носить лише капелюха з пір'їною. Через те, що наразі такого червоного сукна небагато, сорочки такого кольору коштують цілісінький статок, тож розжитися ними можуть здебільшого діти тутешніх шляхтичів, які, на відміну від добровольців з Генуї, приєдналися до лав ґарібальдійців лише після перших, найкривавіших боїв.

Кавалер Б'янко виділив мені досить коштів для того, щоб протриматися, тож, аби не здаватися місцевому люду новоприбулим щиглем, я негайно придбав собі достатньо поношене вбрання, сорочку, яка від частого прання вже перетворювалась на рожеву, та штани, котрі вже мали дуже кепський вигляд. Утім, однісінька сорочка коштувала мені аж п'ятнадцять франків, тоді як у Турині за ці ж таки гроші я міг купити чотири.

У цьому місті все коштує захмарно дорого: яйце – чотири сольдо, фунт хліба – шість сольдо, а фунт м'яса – тридцять. Не знаю, чи це так через те, що це бідний острів і його мешканці жадібно винищують його мізерні багатства, чи то палермці вирішили, що ґарібальдійці – це для них манна небесна, тож, як годиться, їх оббирають.

 

Зустріч двох величних особистостей у Палаццо дель Сенате (як казав захоплено Дюма: «Наче у Паризькій ратуші у 1830му!») була надзвичайно театральною. Не знаю вже, хто з цієї парочки був більшим блазнем.

– Любий Дюма, мені так вас бракувало! – горланив головнокомандувач, а потім заперечив Дюма, що саме сипав вітаннями: – Не мене, не мене вітайте, он їх – вони справжні титани! – А потім кинув своїм: – Проведіть пана Дюма у найкращі палацові апартаменти. Для чоловіка, який приніс мені звістку про те, що прибудуть ще дві з половиною тисячі людей, десять тисяч гвинтівок, ще й два пароплави, будьчого буде замало!

 

Я спостерігав за цією видатною особистістю з недовірою, з котрою, після смерті батька, ставився до всіх героїв. Дюма описав його як Аполлона, а мені він видався невисоким на зріст, зовсім не білявим, а білобровим, мав криві, наче дуги, ноги й, судячи з ходи, хворів на артрит. Я бачив, як двоє його людей допомагали йому сісти верхи.

Надвечір під королівським палацом, горланячи: «Слава Дюма! Слава Італії!», зібрався натовп. Письменник надзвичайно з того тішився, але мені здається, що, знаючи марнославність свого друга й маючи потребу у гвинтівках, які той пообіцяв, усе це організував сам Ґарібальді. Загубившись у юрбі, я спробував почути, про що вони щебечуть на своєму абсолютно незбагненному діалекті, наче якісь африканці. Та один діалог я всетаки розібрав. Якийсь чоловік питав іншого, хто цей Дюма, якому горланять «Слава!», а той відповів, що то черкеський князь, що купається у золоті й приїхав, аби віддати ці гроші Ґарібальді.

Дюма познайомив мене з кількома генералами, але коли я побачив хижий погляд одного з ґарібальдійських лейтенантів, жахливого Ніно Біксіо[129], мене немов громом побило, тож я навіть відступився. Я мусив знайти якийсь готель, куди б я міг приходити і виходити ніким не помічений.

Тепер для сицилійців я – ґарібальдієць, а в очах керівництва експедиції – вільний репортер.

 

Я знову перестрів Ніно Біксіо, коли він верхи в'їжджав у місто. Якщо вірити чуткам, насправді саме він очолює експедицію. Ґарібальді відволікається, завжди думає про завтрашній день, і хоч чудово атакує і здатен потягти за собою тих, хто пасе задніх, саме Біксіо думає про теперішнє й шикує лави. Коли він проминав мене, я почув, як один ґарібальдієць мовив до свого товариша: «Диви, який погляд – де хочеш уразить. Сам вид ріже, наче шаблюкою. Біксіо! Тільки почуєш ім'я, відразу думаєш про зиґзаґувату іскру громовиці». Тепер зрозуміло, що Ґарібальді та його лейтенанти загіпнотизували добровольців. Недобре. Заради блага й спокою королівств надто харизматичним полководцям треба незабарно відтинати голови. Мої туринські роботодавці мають рацію: не можна дозволити, щоб міф про Ґарібальді дійшов і до Півночі, інакше всі піддані тамтешнього королівства повбираються у червоні сорочки й проголосять республіку.

 

 

* * *

 

(15 червня) . З місцевими говорити важко. Єдине, у чому немає жодного сумніву, – вони прагнуть якнайбільше здерти з того, хто, за їхніми ж словами, хоч трохи схожий на п'ємонтця, хоча серед ґарібальдійських добровольців їх теж чимало. Я натрапив на таверну, де можна недорого попоїсти й скуштувати страви, назви яких вимовити просто неможливо. Пиріжками із селезінкою я просто давився, але, якщо запивати їх місцевим вином, то можна подужати навіть кілька штук. За вечерею я познайомився з двома добровольцями: одному, такому собі Аббі, ліґурійцю, було ледве за двадцять, а інший, Банді, газетяр з Ліворно, був приблизно мого віку. Завдяки їхнім розповідям я дізнався про перші битви ґарібальдійців і про їхню дорогу сюди.

– Ох, Симоніні, якби ти тільки знав, яким цирком була наша висадка у Марсалі! Отже, підпливаємо ми до бурбонських кораблів «Стромболі» та «Капрі», наш «Ломбардієць» напорюється на підводний камінь, і тоді Біксіо каже, що ліпше хай ворог захопить його з діркою у пузі, аніж неушкодженим, ба більше – треба й «П'ємонтця» продірявити. «Яке марнотратство!» – кажу, але його була правда: не годиться дарувати ворогові аж два кораблі, та й хіба не так учиняють великі полководці: зійшов на берег, спалив судно, й тоді вже дороги назад немає – тільки вперед. Починаємо висаджуватися з «П'ємонтця», а «Стромболі» починає палити з гармат, але все мимо. На їхній корабель піднімається старший офіцер одного з двох англійських суден, що стояли в порту, й каже капітанові, що на суші є англійські піддані, тож якщо трапиться хоч якийсь міжнародний інцидент, відповідатиме саме він. Ти ж знаєш, що у англійців у Марсалі великий комерційний інтерес, пов'язаний з вином. Сказавши, що йому начхати на міжнародні інциденти, бурбонський капітан знову заряджає, і знову ядро пролітає повз. А коли нарешті їхній залп досягає цілі, то від того жодних збитків, хіба що цуцика навпіл розідрало.