Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола 1 страница

 

5 квітня 1897 року

Учора вранці я прокинувся у своєму ліжку, одягнувся, скористався незначною кількістю гриму, яку може стерпіти моя особа. Потому я спустився вниз, аби прочитати ваш щоденник, у якому ви розповідаєте про свою зустріч з абатом Далла Пікколою, описуючи його як чоловіка безсумнівно старшого за мене, та ще й горбаня. Потім я пішов до вашої кімнати поглянути на себе у люстерко, позаяк у моїй кімнаті, як і личить священику, його немає, і хоч я не хочу опуститися до самовихваляння, та я з полегшенням зауважив, що маю правильні риси обличчя, я зовсім не косоокий, і зуби у мене не вип'ячуються. У мене чудовий французький акцент, до того ж з ледь помітними італійськими інтонаціями.

Але кого ж тоді ви зустріли під моїм ім'ям? І хто ж я тоді такий?

 

Біарріц

 

Пізнього вечора 5 квітня 1897 року

Я пізно прокинувся й прочитав ваш коротенький запис у своєму щоденнику. Ви жайворонок. Боже мій, пане абате, колись настане день (чи ніч), коли ви прочитаєте ці мої рядки. Тоді хто ж ви насправді? Чому саме зараз мені згадалося, що я вбив вас ще до війни?! Як же я можу розмовляти з привидом?!

Я вбив вас? Чому наразі я так у цьому впевнений? Спробуймо відтворити події. Поза тим, треба попоїсти. Дивовижно, вчора я не міг навіть думати про їжу без відрази, а сьогодні готовий проковтнути геть усе, що знайду. Коли б я міг вільно виходити з дому, звернувся б до лікаря.

 

Покінчивши з доповіддю про зустріч на празькому цвинтарі, я був готовий зустрітися з полковником Дмітрієм. Пам'ятаючи про те, як сподобалася Брафману французька кухня, я й полковника запросив у «Rocher de Cancale», але, здавалось, він зовсім не цікавився наїдками й ледь лизькав навіть те, що я йому замовив. У нього були трохи лукаві очі з маленькими пронизливими зіницями, побачивши які, я відразу ж подумав про куницю, хоч тих куниць жодного разу в житті не бачив (ненавиджу куниць так само, як євреїв). Дмітрій, як мені здалося, мав виняткову здатність загнати свого співрозмовника на слизьке.

Прочитавши мою доповідь, він промовив:

– Надзвичайно цікаво. Скільки?

Спілкуватися з таким людьми – саме задоволення, тож я випалив, мабуть, захмарну суму – п'ятдесят тисяч франків, пояснюючи, скільки мені коштували мої інформатори.

– Занадто дорого, – відповів Дмітрій. – Чи то пак, для мене занадто дорого. Сподіваємося розділити витрати. У нас добрі стосунки з прусськими спецслужбами, які теж мають клопіт через євреїв. Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч і дозволяю віддати копію цього документа пруссакам, які дадуть вам решту. Я сам їм про все розкажу. Звісно, вони теж захочуть такий же оригінал, який ви віддали нам, але, як я чув від пана Лаґранжа, ви маєте надзвичайне вміння примножувати оригінали. Людину, яка увійде з вами в контакт, звуть Штьєбер.

Більше він не промовив ані слова, увічливо відмовившись від коньяку. Потім уклонився – радше понімецькому, ніж поросійському – різко схиливши голову, майже під прямим кутом, рівно випроставшись, – а потім пішов геть. Рахунок сплатив я.

 

Я наполіг на тому, щоб зустрітися з Лаґранжем, який уже розповідав мені про цього Штьєбера – впливового голову прусських шпигунів. Він спеціалізувався на збиранні інформації за кордоном, але й умів просочитися у різноманітні таємні товариства та рухи, не викликаючи підозр у держави. Років з десять тому його робота була надзвичайно цінною, коли збирали матеріал на Маркса, який цікавив і німців, і англійців. Здається, він сам, чи то його агент Крауз, який користувався несправжнім ім'ям Флері, зміг проникнути у лондонське помешкання Маркса, видавши себе за лікаря, та заволодів переліком усіх членів товариства комуністів.

– Вдалий хід, завдяки якому вони змогли взяти чимало небезпечних осіб, – підвів підсумок Лаґранж.

– Марна пересторога, – зауважив я.

Щоб дозволити отак себе підманути на власній простоті, ці комуністи мали б бути пустоголовим набродом, такі далеко б не заїхали. Та, як казав Лаґранж, хто його знає. Краще вжити запобіжних заходів і покарати перше, ніж учинять злочин.

– Ми втрачаємо чудового агента служб, які збирають інформацію, коли йому доводиться втручатися у те, що вже відбулося. А наша робота – втручатися раніше, ніж щось станеться. На організацію заворушень на вулицях ми витрачаємо дріб'язок. А багато й не треба: лише кілька дюжин колишніх в'язнів та кілька поліціянтів у цивільному розграбують кілька ресторацій та пару борделів, горланячи «Марсельєзу», й підпалять кілька кіосків, і ось тоді приходять наші у формі й, удавши бійку, усіх арештовують.

– І навіщо таке потрібно?

– А потрібно для того, щоб утримувати у стані неспокою поважних буржуа, переконуючи їх у необхідності жорстоких заходів. Якщо нам доведеться придушувати справжні, невідомо ким організовані заворушення, досягти цього буде набагато важче. Але повернімося до Штьєбера. Відколи він очолив прусську розвідку, він блукав східноєвропейськими містами й, перевдягнувшись блазнем, занотовував усе, що чув, водночас створюючи шпигунську мережу дорогою, де одного дня озброєна прусська армія пройде від Берліна до Праги. Рівночасно з тим, він виконував таку ж саму роботу для Франції, позаяк так чи інакше, а війни все одно було неможливо уникнути.

– То чи не було б ліпше мені не зустрічатися з цим добродієм?

– Не було б. Не слід спускати з нього очей. Краще хай на нього працюють наші агенти. З іншого боку, ви маєте розповісти йому все, що стосується євреїв, але нас це не цікавить. Таким чином, співпрацюючи з ним, ви не нашкодите нашому уряду.

За тиждень мені прийшла записка, підписана Штьєбером. Він питав мене, чи міг би я, якщо це не завдасть мені великого клопоту, поїхати до Мюнхена, що у Баварії, і, зустрівшись з його довіреною особою, таким собі Ґодше[194], передати йому мій документ. Певна річ, що це був для мене клопіт, але надто вже мене цікавила решта винагороди.

Я спитав Лаґранжа, чи знає він цього Ґодше. Той розповів, що колись цей чоловік був поштовим службовцем, який насправді був провокатором, працюючи на прусську секретну поліцію. Після заворушень 1848го, аби звинуватити лідера демократів, сфальшував листи, з яких випливало, що цей чоловік хотів убити короля. Та, вочевидь, у Берліні знайшовся якийсь знавець, який розповів, що листи – підробка, тож Ґодше виявився вплутаним у скандал і був вимушений покинути свою посаду на пошті. Але то ще півбіди: ця справа підірвала довіру до нього у таємній службі, де тобі пробачать, якщо ти підробив документи, але не подарують, якщо ти дозволив потім злапати себе, як кота за салом. Він знайшов ужиток своїм навичкам, пишучи такі собі історини романці (Так у оригіналі. – Прим. верстальника .) під псевдонімом Джон Реткліф і співпрацюючи з газетою «Kreuzzeitung»[195]– пропагандистським антиєврейським виданням. Служби тепер користувалися його послугами, лише коли треба було поширити серед євреїв правдиву чи недостовірну інформацію, хай там якою вона була.

«Одначе саме така людина мені потрібна», – подумав я собі. Але Лаґранж почав мені розтлумачувати, мовляв, можливо, якщо вони звернулися до мене у цій справі, то лише тому, що моя доповідь для пруссаків не має великої ваги, тому вони й дали доручення дрібноті, аби просто дізнатися, що й як, та щоб сумління було чисте, й мають намір мене згодом ліквідувати.

– Неправда, німцям потрібна моя доповідь, – заперечив я, – мені за неї пообіцяли значну суму.

– Хто пообіцяв? – спитав Лаґранж, але почувши мою відповідь, мовляв, то був Дмітрій, посміхнувся: – Це ж росіяни, Симоніні, що тут ще скажеш. Хіба їм важко пообіцяти щось від імені німців? Але ви всетаки поїдьте до Мюнхена, намбо теж цікаво, що вони там поробляють. Але не забувайте, що Ґодше – підступний негідник. Інакше він би цим не займався.

Я б не сказав, що Лаґранж був поблажливий до мене, та, може, до когорти жалюгідних людей він зараховував і високі чини, а отже, й себе особисто. Хай там як, та коли мені добре платять, я не діткливий до образ.

 

Гадаю, я вже розповідав у своєму щоденнику, яке враження на мене справила та мюнхенська пивниця, в якій баварці, юрблячись навколо довжелезних table d'hôte , упираючись одне одному в коліна, смакуючи масними сосисками, посьорбують пиво з кухлів завбільшки з чан, чоловіки й жінки разом, жінки галасливіші, сміхотливіші й вульгарніші за чоловіків. Безсумнівно, нижча раса; мені коштувало неабияких зусиль після надзвичайно виснажливої дороги пробути ті кілька днів на землі тевтонів.

І саме у пивниці призначив мені зустріч Ґодше – здається, мій німецький шпигун просто народився для того, щоб ритися у такому оточенні: за його нахабноелегантним убранням, що ховало вовчу подобу, виднілася особа, котра перебивалася випадковим заробітком.

Кострубатою французькою він почав розпитувати мене про мої джерела, але я викрутився, змінивши тему, натякнувши на моє ґарібальдійське минуле, і чоловік був приємно здивований, бо він, мовляв, пише роман про події в Італії у 1860х роках. Його вже було майже завершено. Книга називатиметься «Біарріц»[196], за об'ємом вона буде чималенькою, але події розгортатимуться не лише в Італії, дію буде перенесено у Сибір, Варшаву, навіть у Біарріц тощо. Він навіть залюбки розповідав про свій твір, вважаючи, що завершує Сікстинську капелу у царині прозових романів. Я не розумів анічогісінько з подій, якими він переймався, та, як видається, основою твору буде невідступна загроза трьох зловісних сил, які таємно керують світом, тобто масонів, католиків, зокрема єзуїтів, та євреїв, останні з яких, проникаючи до лав інших двох, намагаються похитнути ще у самісінькому зародку чистоту роду тевтонцівпротестантів.

Він розлого переповідав фокуси масонівмацціанців, потім переносив дію до Варшави, де вони влаштовували змову проти росіян, укупі з нігілістами – триклятим поріддям, так само як і інші, яких в усі часи породжували слов'яни. Та неабиякого значення автор надавав їхній системі вербування, яка була надзвичайно подібною до системи, яку використовували баварські ілюмінати та масони «Альта Вендіти», коли кожен член спільноти вербує ще дев'ятьох, які не повинні знати один одного. Отож він знову повернувся до подій, які відбувались в Італії, слідуючи за наступом п'ємонтців на Королівство обох Сицилій, безладдям страждань, зрад, наруг над шляхетними панянками, подорожами аля Рокамболь[197]надзвичайно хоробрих ірландських легітимістів, усіх, як один, у каптурах зі шпагами, таємними посланнями, захованими під хвостами у кобил боягузакарбонарія графа Караччоло, який ґвалтував дівчину, ірландкулегітимістку, перснямивикривальниками з окисленого зеленого золота та зі зміями, які обплелися навколо червоного корала, спробою викрадення сина Наполеона III, драмою, яка трапилась у Кастельфідардо, де проливалася німецька кров за понтифікат, який там кинувся у боротьбу проти welsche Feigheit [198]. Ґодше висловився німецькою, можливо, щоб я не образився, але мені й моїх незначних знань у цій мові стало, аби втямити, що йдеться про боягузтво, яке зазвичай властиве латинським народам. Наразі історія ще більш заплутувалася, а ми ще навіть не дійшли до середини першого тому.

Поволіповолі, що більше Ґодше розповідав, то більше сяяли його очі, трішки схожі на свинячі, з рота капали краплі слини, він гигикав сам до себе, згадуючи про деякі витівки, які він особисто вважав надзвичайними, і, як мені видавалось, прагнув, аби я з перших рук переповів йому плітки про Чалдіні, Ламармору та інших п'ємонтських генералів і, звісно, про те, що відбувалося серед ґарібальдійців. Проте, позаяк у його колах було заведено платити за інформацію, я не мав наміру задарма віддавати йому цікавинки, які стосувалися подій в Італії. Однак про те, що я знав, краще було мовчати.

Я відзначив, що цей чоловік іде хибним шляхом: не можна створювати небезпеку, яка має тисячу личин, адже подоба зла має бути лише одна, інакше читач стає неуважним. Якщо хочеш викрити євреїв, то й веди мову лише про них і залиш у спокої ірландців, неаполітанських принців, п'ємонтських генералів, польських патріотів та російських нігілістів. Хто за двома зайцями женеться, жодного не спіймає. Як можна так розпорошуватись? Тим паче, що, як на мене, єдиною його нав'язливою думкою були євреї й лише євреї; для мене то й на краще, адже у безцінному документі, який я хочу йому запропонувати, йдеться саме про євреїв.

Ґодше зізнався, що пише свій роман не заради грошей чи сподіваючись на якусь земну славу, а задля того, аби визволити німецький рід з єврейських тенет.

– Нам слід згадати слова Лютера, який говорив, що євреї – лихі, ядучі, підступні аж до мозку кісток, вони століттями були нашою карою, нашою чумою, зокрема й за його часів також. Це саме він назвав їх «підступними зміями, отруйними, мстивими, жорстокими вбивцями, бісовими дітьми, які кусають і шкодять нишком, бо не можуть зробити цього відкрито». Й єдиними ліками проти них є «schärfe Barmherzigkeit » – саме так висловився Ґодше, не спромігшись перекласти вислів, але я здогадався, що він, певно, означає «пекуче милосердя »: так писав Лютер про безсердечність. Треба було спалювати синагоги або ж засипати їх таким шаром землі, щоб ніхто й ніколи більше не побачив жодного їхнього каменя, знищувати їхні домівки й зганяти євреїв у хлів, як циган, повідбирати у них усі їхні тексти з талмудів, у яких євреїв навчають лише брехні, прокльонів та лайок, завадити їм займатися лихварством, конфіскувати все золото, яке вони мають, включно з коштовностями, й дати у руки їхнім парубкам лопати та сокири, а дівчатам – веретена та кудельця, бо, розтлумачував Ґодше, Arbeit macht frei [199]– «лише робота звільняє». За Лютером, остаточне вирішення проблеми – вигнати євреїв з Німеччини, як скажених псів.

– Ніхто, – мовив Ґодше, – принаймні до сьогодні, не приділяв уваги словам Лютера. Одначе справа в тім, що ще з давніхдавен неєвропейські народи вважали нечистими – гляньте на негра, якого й сьогодні цілком справедливо називають «тварюкою». І досі немає чітких критеріїв, за якими б визначалися вищі раси. Сьогодні ми знаємо, що найгуманнішими є білі, а найрозвиненішими серед білої раси – германці. Але наявність євреїв обертається невідступною загрозою схрещування рас. Погляньте на грецькі статуї: яка чистота рис, яка витонченість стану, й не випадково така краса ототожнювалася з чеснотами: приваблива людина обов'язково вважалася хороброю, як нерідко трапляється і в наших, тевтонських, легендах. А тепер уявіть, як цих Аполлонів змінять семітські риси: засмагла шкіра, похмурий погляд, ніс, як у хижака, хирляве тіло. Гомер саме так характеризував Терсита[200], якого вважав утіленням підступності. Християнські перекази (згадаймо, що, врешті, її засновником був Павло – єврей з Азії, якого в наші дні ми б назвали турком) переконали нас, що ми всі походимо від Адама. Е ні, відділившись від первородної тварюки, люди пішли різними шляхами. Тож ми маємо повернутися туди, де ці шляхи розходяться, а отже, до справжніх національних коренів нашого народу, а не до божевільних французьких lumières [201]з їхнім космополітизмом, égalité[202]та братерством у всьому світі! Це – дух нового часу. Те, що зараз називають у Європі народне Рісорджименто[203], є закликом до первісної чистоти рас. Ось лише назва й мета стосуються виключно германського роду, а те, що в Італії відродження колишньої краси пов'язане з вашим кривоногим Ґарібальді, вашим коротуном королем та карликом Кавуром – то від цього аж смішно. Навіть римляни були єврейського поріддя.

– Римляни?

– Чи ж ви Вергілія не читали? У нього батько був троянець, отже, азіат, тож це семітське переселення знищило дух древніх італійських народів[204], адже гляньте, що сталося з кельтами: зазнавши римського впливу, вони перетворилися на французів, а отже, на ще один латинський народ. І лише германцям удалося зберегти чистоту та незараженість крові й зламати міць Рима. Врешті, вищість арійської раси над єврейською, а значить, і латинською, видно з досягнень германців у різноманітних видах мистецтва. Бах, Моцарт, Бетховен, Вагнер народилися аж ніяк не в Італії і не у Франції.

Між тим, Ґодше зовсім не був тим арійським героєм, якого розхвалював, навпаки, якби мені довелося сказати правду (але чому б це завжди казати правду?), мені він здавався ненажерливим євреєм, ласим до чуттєвих утіх. Та, врештірешт, я мав йому вірити, адже йому вірили спецслужби, які мали заплатити мені двадцять п'ять тисяч франків, які ще залишалися.

Утім, я не зміг утриматися від того, щоб не позловтішатися. Я спитався, чи він сам вважає себе взірцем вищої аполлонічної раси[205]. Кинувши на мене понурий погляд, чоловік зазначив, що належність до роду – це річ радше духовна, а не фізична. Єврей завжди залишиться євреєм, навіть якщо він, через помилку природи (як іноді трапляється, коли на світ з'являються немовлята з шістьма пальцями чи жінки, які знають таблицю множення), народиться блакитнооким білявцем. І арієць є арієць, якщо він носить у собі дух свого народу, навіть коли він чорнявий.

Та очевидно, що моє питання загасило запал Ґодше, він заспокоївся і, витерши піт з чола великою хустинкою з червоними квадратами, спитав про документ, заради якого ми зустрілися. Я віддав папірець і, зважаючи на те, що він мені щойно розповідав, гадав, що він буде просто у захваті від документа. Адже якщо його уряд хотів позбутися євреїв так, як наставляв Лютер, то моя розповідь про празький цвинтар саме годилася для того, щоб поставити на вуха всю Пруссію через єврейську змову. Але де там: чоловік неспішно читав, посьорбуючи пиво, часто морщачи чоло й примружуючи очі так, що іноді був схожий на монгола, а потім видав таке:

– Навіть не знаю, чи такі новини когось зацікавлять… У документі йдеться про те, що ми давно вже знали про єврейські плутні. Звісно, написано дуже гарно, й якби це все було вигадкою, то склали її надзвичайно вправно.

– Прошу, ґер Ґодше, я не з таких людей, щоб продавати вам чиїсь фантазії!

– Звісно, мої підозри не мають певних доказів, але я теж маю обов'язки перед тими, хто мені платить. Треба перевірити, чи це не підробка. Я повинен передати їх ґеру Штьєберу та його людям. Залиште мені папери й можете навіть повернутися до Парижа, і там за кілька тижнів отримаєте відповідь.

– Але ж полковник Дмітрій сказав, що справу вже вирішено…

– Не вирішено. Ще. Я ж сказав, лишіть мені документ.

– Я не брехатиму вам, ґер Ґодше. Документ, який ви тримаєте в руках, – оригінальний. Справжній, розумієте? Певна річ, його цінність уже у самому змісті, але крім того, він цінний ще й тим, що ця інформація записана в оригінальній доповіді, яку склали відразу після зустрічі, про яку йдеться. Я не можу дозволити, щоб такий документ пішов з моїх рук, принаймні поки мені не заплатять обіцяної винагороди.

– Ви надміру підозріливий. Та нехай, замовте ще кілька кухлів пива й дайте мені годину, щоб я все переписав. Ви ж самі сказали, що інформація у документі має свою вагу, і якби я хотів вас ошукати, то просто запам'ятав би все, позаяк, запевняю вас, що прочитавши документ, я запам'ятовую все майже слово в слово. Однак я б хотів показати текст ґеру Штьєберу. Тому дозвольте мені все переписати. Ви принесли сюди оригінал, ви його й заберете.

Мені не було чим заперечити. Я образив свої смакові рецептори кількома гидкими тевтонськими сосисками, вижлуктивши чимало німецького пива, яке, маю зізнатись, смакувало краще за французьке. Я сподівався, що Ґодше перепише уважно все до цятки.

Прощалися ми прохолодно. Ґодше дав мені зрозуміти, що рахунок треба поділити на двох і що я випив пива більше, і, пообіцявши, що за кілька тижнів надішле звістку, покинув мене; я пінився від люті через те, що мав подолати такий шлях, аби спіймати облизня за власний кошт, поза тим не побачивши й талера з тієї суми, про яку домовився з Дмітрієм.

«Оце йолоп, – мовив я до себе, – Дмітрій знав, що Штьєбер не заплатить, тож просто розжився інформацією за півціни. Лаґранж мав рацію, не варто було довіряти тому росіянину. Хоча, можливо, я просив забагато й маю бути задоволений, що отримав половину».

Наразі я вже був переконаний, що німці більше не покажуться, й дійсно, протягом кількох місяців не надійшло жодної звістки. Лаґранж, якому я розповів про свої напасті, усміхнувшись, поблажливо відповів: «Такі вже ризики у нашій професії, не зі святими доводиться мати справу».

Мені все це не подобалося. Моя розповідь про празький цвинтар була занадто вправною, аби змарнувати її десь на сибірських землях. Я б міг продати її єзуїтам. Зрештою, перші звинувачення євреїв і натяки на міжнародну змову за їхньої участі з'явилися завдяки єзуїту штабу отця Баррюеля, тож дідів лист не мав пройти непоміченим вищими керівниками ордену.

Єдиною моєю ниткою з єзуїтами був отець Далла Піккола. Лаґранж звів мене з ним, тож саме до нього я звернувся за допомогою. Лаґранж сказав, що він передав падре, що я його шукаю. І дійсно, якийсь час по тому до моєї крамниці прийшов абат Далла Піккола. Тож я показав йому, як кажуть у світі торгівлі, свій крам. І в мене склалося враження, що абата він зацікавив.

– Певна річ, я маю глянути на документ, а потім натякнути на нього комусь з ордену, адже, знаєте, ці люди не купують кота в мішку. Сподіваюся, ви довірите мені документ на кілька днів. Я не випускатиму його з рук.

І я повірив достойній духовній особі.

 

За тиждень Далла Піккола знов показався у моїй крамниці. Провівши його у кабінет, я запропонував падре випити щонебудь, але чоловік був не надто привітним.

– Симоніні, ви, безсумнівно, маєте мене за дурня, виставляючи мене гидким підсобником в очах отців Товариства Ісуса, руйнуючи мережу чудових контактів, яку я створював протягом багатьох років.

– Пане абате, я не розумію, про що йдеться…

– Припиніть брати мене на кпини. Ви дали мені цей документ, – і він жбурнув на стіл мою доповідь про празьке кладовище, – стверджуючи, що він таємний, і я заправив за нього страшезно дорого, але отакої – єзуїти глянули на мене, як на телепня, й увічливо повідомили, що мій цілком таємний документ – то вигадки, узяті з роману «Біарріц » такого собі Джона Реткліфа. Цяточка в цяточку, слівце у слівце, – і він жбурнув мені ще й книжку. – Вочевидь, ви знаєте німецьку, тож прочитали роман, щойно він вийшов у світ. Ви вичитали історію про нічну зустріч на празькому цвинтарі, вона припала вам до серця, й ви не втримались, щоб не видати вигадки за правду. І, з властивою плагіаторам безсоромністю, сподівалися, що на цьому березі Рейну ніхто читати понімецькому не вміє…

– Стривайте, гадаю, я второпав…

– Нема чого торопати. Я міг би викинути цю макулатуру в кошик і послати вас до дідька, але я впертий і мстивий. Запевняю, я повідомлю ваших друзів у таємній службі, з якого ви тіста й наскільки можна довіряти інформації, яку ви надаєте. Чому я вас попереджаю? Не через гарне до вас ставлення, позаяк людині вашого поріддя я його не винен, а для того, аби, якщо спецслужби вирішать, що вам варто встромити кинджал у спину, ви знали, хто їм підказав. Адже який сенс убивати когось через помсту, якщо жертва не знає, що це ти маєш намір її порішити, чи не так?

Ясно, як Божий день. Цей пройдисвіт Ґодше не показував документ Штьєберу (а Лаґранж розповідав, що він писав фейлетони під псевдонімом Реткліф): він побачив, що це саме те, що потрібно його недописаному роману, й, вгамовуючи свою антиєврейську жагу, забрав собі справжню історію (чи принаймні те, що він мав нею вважати) і вирішив зробити мою доповідь частиною розповіді – тільки своєї. Однак Лаґранж мене попереджав, що цей ошуканець уже попадався на підробці документів, тож, усвідомлюючи, що втрапив у пастку фальсифікатора, я сатанів від люті.

 

Проте до люті додався ще й страх. Можливо, про кинджал у спину Далла Піккола говорив метафорично, але Лаґранж висловився цілком ясно, що у колі спецслужб, коли хтось стає занадто вайлуватим, він зникає. Уявімо, що якийсь співробітник прилюдно показує свою ненадійність, видаючи літературний непотріб за секретні матеріали, та ще й до всього наразив спецслужби на ризик стати посміховиськом в очах єзуїтського ордену; хто ж захоче, щоб він і надалі плентався під ногами? Один удар ножем – і гойдайся собі на хвилях Сени.

Саме це пообіцяв мені абат Далла Піккола, і пояснювати йому, що сталося насправді, немає жодного сенсу, у нього не було причин мені вірити, адже він не знав, що я віддав Ґодше документ перше, ніж негідник дописав свій роман, а знав про те, що я дав йому (маю на увазі Далла Пікколу) папери після того, як вийшла друком книга Ґодше.

Я опинився у глухому куті.

Хіба що завадити Далла Пікколі відкрити рота.

 

Я діяв майже інстинктивно. У мене на письмовому столі стояв важезний підсвічник з кованого заліза. Схопивши його, я штовхнув абата до стіни. Той витріщив очі, а потім прошепотів на одному подихові:

– Чи не надумали мене порішити?..

– Так, мені дуже прикро, – відповів я.

Мені справді було прикро, та я мусив убити його, аби виплутатись з обставин, що склалися. Я завдав удару. Абат упав ниць, пускаючи юшку крізь вип'ячені зуби. Поглянувши на труп, я не відчув ані краплини вини. Він сам напросився.

Треба було лишень позбутися цього надокучливого тіла.

Коли я купував цю крамничку й квартиру на горішньому поверсі, власник показав мені лаз, який відкривався у долівці у винному льосі.

– Побачите там кілька сходинок, – мовив він, – і спочатку вам не стане духу туди спуститися, бо від страшезного смороду втрачатимете свідомість. Але часом може стати у нагоді. Ви іноземець і всього не знаєте. Колись, коли нечистоти скидали просто на вулицю, існував закон, за яким, перш ніж викинути власні покидьки з вікна, треба було попереджати: «Обережно, вода!» Але то був великий клопіт, тож горщик просто перевертали, й горе тому, хто саме проходив повз. Потім на вулицях поробили канали, які згодом укрили, і так виникли каналізаційні труби. Сьогодні барон Осман зробив у Парижі гарну каналізацію, але вона годиться лише для стоку води, а випорожнення, коли труба під вашим нужником не забита, пливуть самі по собі до ями, яку спорожняють уночі, відносячи все у відстійник. Проте сьогодні точаться суперечки, чи не потрібно остаточно адаптувати toutàl'égout [206], тобто чи не час зробити так, щоб великими каналізаційними трубами збігали не лише стічні води, а й нечистоти. Саме через це понад десять років тому вийшла постанова, що кожен власник будинку має з'єднати свій будинок з каналізацією тунелем завширшки щонайменше метр тридцять. Такий тунель ви побачите там, унизу, хіба що він трохи вужчий і нижчий, ніж того вимагає закон, та хай їм трясця. Всі ці штуки роблять на великих бульварах, а не в нікому не потрібних завулках. А сюди ніхто не прийде перевіряти, чи ви й справді зносите ваші відходи, аби їх віднесло куди слід. Коли вас знудить від думки, що треба місити все це лайно, просто скиньте випорожнення цими сходами, сподіваючись, що дощової днини вода дійде аж сюди й віднесе все з собою. З іншого боку, вихід у каналізаційну мережу може дати певну перевагу. Ми живемо у часи, коли в Парижі кожні десятьдвадцять років відбуваються революції чи заворушення, тож підземний тунель для втечі цілком може прислужитися. Ви, певно, вже читали роман, який недавно вийшов, зветься «Знедолені»[207], де головний герой разом з другом, якого поранили у плече, тікають каналізаційними тунелями, тож ви зрозумієте, що я маю на увазі.

Як поціновувач романівфейлетонів, я чудово знав роман Віктора Гюґо. Я, звісно, не хотів повторювати досвід головного героя, тим паче що гадки не мав, як автор змусив свого персонажа пройти такий шлях під землею. Можливо, в інших паризьких районах ці тунелі були достатньо високі й просторі, але той, що йшов під завулком Мобер, певно, викопали багато століть тому. Втім, спускати тіло Далла Пікколи з горішнього поверху, а потім ще й у льох було важко, але, на щастя, він був досить сухий та покручений, тож пересувати його було легко. Однак для того, щоб спустити тіло під лаз зі сходів, я мусив скотити його униз. Потім я теж спустився й, не розгинаючись, протягнув його ще на кілька метрів, щоб не гнив просто під моєю оселею. Однією рукою я тягнув тіло за литку, а іншою тримав каганця, втім, на жаль, не мав третьої руки, щоб заткнути собі носа.

Цього разу мені вперше довелося самотужки позбавлятися тіла людини, яку я вбив, адже з Ньєво та Нінуццо все вирішилося саме по собі й мені не треба було нічим перейматися (хоча у випадку з Нінуццо, принаймні першого разу на Сицилії, мені все ж таки слід було потурбуватися). Тепер я зрозумів, що в убивстві найбільш дратує процес заховування трупа, й, мабуть, саме через це священики не радять убивати, хіба тільки у бою, коли тіла вбитих залишають на поталу стерв'ятникам.

Я протягнув покійного абата метрів з десять, а знаєте ж бо, тягти попа поміж власних випорожнень та ще бознакого, хто наробив тут до мене, річ не надто приємна, тим паче, що доводиться розповідати про це своїй жертві, – святий Боже, що я таке пишу? – Нарешті, перетоптавши чимало лайна, я зауважив здаля слабкий промінчик світла, отже, на перехресті завулка Мобер та рю Сотон є каналізаційний люк, який виходить на дорогу. Спочатку я вирішив відтягти тіло до найбільшого колектора й покинути його там на милість більш бурхливих вод, але потім мені спало на думку, що хтозна, куди ця вода занесе труп, може, навіть у Сену, а там хтось ненароком може впізнати любий серцю труп. І правильно вирішив, позаяк зараз, коли я пишу про це, я дізнався, що на найбільших відстійниках у долині Кліші недавно всього за піврічний відтинок часу знайшли чотири тисячі псів, п'ятьох телят, двадцятьох баранів, по сім кіз та свиней, вісімдесятьох домашніх птахів, шістдесят дев'ятьох котів, дев'ятсот п'ятдесят кроликів, мавпу та пітона боа. У статистичних даних не згадують про кількість попів, але, щоб статистика стала ще кумеднішою, я б міг зробити свій внесок. Залишивши мого мерця там, можна було небезпідставно сподіватися, що з місця він не зрушить. Між стіною і, власне, каналом, який, безсумнівно, був набагато старший за барона Османа, був вузесенький тротуар, де я й поклав труп. Я розраховував, що, зважаючи на тутешню вологість та міазми, тіло розкладеться досить швидко, лишивши по собі тільки купу кісток, які годі буде впізнати. Крім того, зваживши на природу завулка, довелося визнати, що це місце не варте того, щоб його ремонтували, а отже, ніхто ніколи аж сюди не дійде. Та й навіть якби хтось знайшов людські рештки у цьому місці, мусив би показати, звідки вони: будьхто, вилізши з люка на рю Сотон, міг лишити тут труп.