Далла Піккола стверджує, що він не Далла Піккола 5 страница

І тепер навіть не думайте мене переконувати, що з вами трапилося те ж саме. Я більше не граю у цю гру перехресних збігів.

 

12 квітня, ніч

Любий абате, я не тиняюсь вулицями, убиваючи людей, принаймні не маючи на те причини. Проте я таки навідався до каналізації, куди не ходив віками. Святий Боже, трупів справді чотири. Один з них, сто років тому, поклав я особисто, другий поклали ви якраз цього вечора, а чиї ж тоді інші два тіла?

Хто навідується до моєї клоаки, розкидаючи трупи?

Росіяни? Чого хочуть ті росіяни від мене, від вас, від нас?

Oh, quelle histoire! [235]

 

Таксиль

 

Зі щоденника за 13 квітня 1897 року

Симоніні зі шкіри пнувся, аби лишень дізнатися, хто приходив у його помешкання – й у оселю абата Далла Пікколи. Він пригадав, що на початку вісімдесятих почав відвідувати салон Жюльєтти Адам[236](з якою познайомився у книгарні на рю де Воєн – тоді вона називала себе мадам Ламіссін), там же він познайомився з Юліаною Дмитрівною Глінкою[237], а через цих жінок зв'язався з Рачковським[238]. Якщо хтось і проник до нього в оселю (чи в оселю Далла Пікколи), то зробив він це за дорученням когось із цих двох, які згадувались йому як суперники, котрі полюють за одним скарбом. Але відтоді спливло вже років з п'ятнадцять, протягом яких сталося чимало різноманітних подій. Як довго росіяни вже ходять по його п'ятах?

А може, це масони? Він міг накоїти щось, що неабияк їх роздратувало, й вони, можливо, прийшли до його помешкання шукати якийсь компромат, що назбирав на них Симоніні. У ті часи він намагався зв'язатися з масонами, і для того, щоб порадувати Османбея, і в справах падре Берґамаскі, котрий уже дихав йому в спину, бо в Римі збирались розпочати тотальний наступ на масонство (і на євреїв, які надавали їм сил), а тому потребували свіжої інформації: з цим у них було настільки сутужно, що єзуїтська газета «Католицька культура» була вимушена надрукувати лист, який написав Симонінів дід отцю Баррюелю, той самий, що три роки тому надрукували у «Contemporain ».

Цікаво, чи справді у ті часи мало сенс членство в якійнебудь ложі? Його б змусили присягати, він би мав брати участь у всіляких зборах, не мав би права відмовити у послузі своїм побратимам. Усе це суттєво обмежило б його свободу дій. Поза тим, не виключено, що ложа, аби прийняти його у свої лави, захотіла б перевірити його справжнє життя і його минуле, а цього він не повинен був допускати. Можливо, доцільніше було б, удаючись до шантажу, змусити якогось масона стати його інформатором. Нотаріус, який склепав стільки підроблених заповітів, які, на щастя, мали певну вагу, ймовірно, мав якогонебудь масонського сановника.

Власне, вигадувати якийсь певний матеріал для шантажу навіть не потрібно. Кілька років тому Симоніні дійшов висновку, що, хоч перетворившись з простого mouchard на міжнародного шпигуна, він таки чогось досягнув, але цього було замало, аби вдовольнити його честолюбство. Шпигунське життя зобов'язувало Симоніні жити майже потайки, та з віком він почав відчувати щораз більшу потребу жити у соціумі заможно й у пошані. Так він розкрив своє справжнє покликання: не бути шпигуном, а вдавати шпигуна, та ще й такого, що працює і вашим і нашим, і ніколи не знаєш, на кого наразі він збирає інформацію й скільки тої інформації він має.

Вдавати шпигуна виявилося справою дуже прибутковою, оскільки кожен намагався вивудити, як вважалося, неоціненно важливі таємниці, тож ці люди були готові розщедритися на чималеньку суму, аби лише і собі урвати у нього трошки таємного. Та, не бажаючи називатися, вони використовували як привід його нотаріальну діяльність, трусячи грошенятами, не кліпнувши оком, щойно він виставляв надмірно великий рахунок, і, зважте, не лише платячи дорого за незначні послуги, а й не отримуючи жодної інформації. Гадаючи, що вони за неї вже заплатили, вони просто чекали, поки їм повідомлять якісь дані.

На думку Оповідача, Симоніні готувався до нових часів: по суті, зважаючи на поширення свободи преси й появу передових засобів зв'язку, починаючи від телеграфу й закінчуючи радіо, яке осьось упровадять, таємна інформація перетворюється на дефіцит, а це могло б призвести до кризи у професії таємного агента. Краще вже, не володіючи секретами, робити вигляд, що маєш їх. Ніби жити на ренту чи отримувати проценти від патенту: ти лежня справляєш, люди вихваляються тим, що дістали від тебе приголомшливі відомості, твоя слава росте, й гроші пливуть до тебе без жодних зусиль.

 

Яка ж людина, коли її безпосередньо не шантажують, боятиметься шантажиста? Перше ім'я, яке заснувало у голові, був Таксиль. Симоніні пригадав, що вони познайомились, коли він складав для чоловіка певні листи (чиї? для кого?) й той розповідав йому про свій вступ у ложу «Le Temple des amis de l'honneur français» [239], надаючи цій події неабиякої значущості. Чи був Таксиль праведником? Симоніні не хотів схибити, тож пішов спитатися в Ебутерна. Його новий консультант, на відміну від Лаґранжа, ніколи не змінював місце зустрічі, завжди призначаючи побачення у глибині головного нотрдамського нефу.

Симоніні поцікавився, що спецслужби знають про Таксиля. Ебутерн розреготався:

– Зазвичай це ми просимо вас про інформацію, а не ви нас. Цього разу я піду вам назустріч. Звісно, ім'я мені знайоме, але це клопіт не для розвідки, а для поліції. Почекайте, за кілька днів я розповім вам усе.

Доповідь про клієнта прийшла наприкінці тижня й, певна річ, була дуже цікавою. У ній ішлося про те, що Марі Жозе Ґабріель Антуан ЖоганПажес[240]народився у Марселі в 1854 році, його віддали в єзуїтську школу, тож цілком природно, що у неповних вісімнадцять він почав співпрацювати з антиклерикальними газетами. У Марселі водився з жінками легкої поведінки, поміж яких одна проститутка у подальшому була засуджена на дванадцять років каторжних робіт за те, що вбила хазяйку помешкання, яке винаймала, а іншу арештували за зумисне вбивство коханця. Можливо, поліція марнославно приписувала йому ще й випадкові стосунки, хоч це й дивно, адже виявилося, що Таксиль працював на правоохоронців, здаючи їм інформацію про своє республіканське оточення. Та, можливо, люди з поліції теж соромились його, бо якось його навіть було викрито за пропаганду так званих «Цукерок багатолюбства», які насправді були звичайними пігулкамиафродизіаками. У 1873му він надрукував у місцевих газетах декілька листів, підписаних підробленими підписами рибалок, у яких попереджали про те, що затока переповнена акулами, що спричинило неабиякий ґвалт серед мешканців. Пізніше, засуджений за різноманітні антирелігійні статті, втік у Женеву. Перебуваючи там, пустив чутку, що на дні Женевського озера затоплені руїни античного міста, приманивши до озера зграї туристів. За поширення неправдивих та упереджених новин Таксиля вигнали із Швейцарії, покинувши яку, він переїхав спочатку до Монпельє, а потім до Парижа, де заснував на рю де Еколь «Антиклерикальну бібліотеку». А ставши нещодавно членом масонського товариства, був незабаром звідти виключений за негідництво. Здається, тепер його антиклерикальна діяльність не така прибуткова, як колись, бо наразі він по вуха у боргах.

Тепер Симоніні почав пригадувати все, що знав про Таксиля. Він написав кілька книжок, які, окрім своєї антиклерикальності, були ще й украй антирелігійними, якот «Життя Христа», переказане за допомогою надзвичайно зневажливих карикатур (наприклад, про стосунки Марії та Святого Духа у подобі голуба). Також він написав похмурий роман «Син єзуїта», завдяки якому показав, що за халтурник був його автор: на першу сторінку він виніс присвяту Джузеппе Ґарібальді («котрого люблю, як батька»), й тут нічого сказати, але на титульному аркуші говорилося про «Вступ» Джузеппе Ґарібальді. Переднє слово називалося «Антиклерикальні роздуми» й було ущипливорозлюченим випадом («Коли я бачу перед собою священика, особливо єзуїта – втілення попівства, мене аж до дрижаків та нападів нудоти проймає все його мерзенне єство»), у якому абсолютно не йшлося про те, якому саме творові воно передує. Отже, цілком зрозуміло, що Таксиль бознаде відкопав цей вступ, подаючи все так, ніби це слово було написано для його книжки.

Симоніні не хотів кинути на себе тінь через такого персонажа. Тому, придбавши чудову перуку невизначеного кольору, що більше тяжів до каштанового, з рівненьким проділом набік, він вирішив постати перед ним в образі нотаріуса Фурньє. Зробивши за допомогою відповідного крему обличчя блідішим, він приклеїв пару бакенбардів під колір перуки, через які його лице здавалося витягнутішим. Підійшовши до люстерка, спробував наліпити на себе трохи тупувату усмішку, яка б демонструвала пару його золотих різців: сприяли цьому маленькі зубопротезні шедеври, які приховували його справжні зуби. До всього, маленький протез надавав його вимові невеличкого акценту й навіть змінював тембр голосу.

Пневматичною поштою Симоніні послав зазначеній особі на рю де Еколь petit bleu [241], запрошуючи його наступного дня до «Кафе Риш». То було чудове місце для знайомства, адже до тієї кав'ярні навідувалися небагацько відомих персонажів, тож хвалькуватий вискочень не встоїть перед камбалами та бекасами з «Риш».

Лео Таксиль мав масне, опасисте обличчя, на якому випиналися чималенькі вуса, широке чоло та велику лисину, з якої безугавно витирав піт, говорив чоловік голосно, з нестерпним марсельським акцентом.

Таксиль не міг уторопати, чому це нотаріус на ймення Фурньє захотів з ним побалакати, але малопомалу почав тішитися думкою, що це якийсь добродій, цікавий до спостережень за людською натурою, як і багацько тих, кого у ті романтичні часи називали «філософами», котрий цікавиться його антиклерикальною полемікою та надзвичайними життєвими пригодами. От і почав Таксиль, напхавши рота, захоплено переповідати свої молодецькі зухвальства:

– Як я поширив чутку про акул у марсельській затоці, всі місця для купання, починаючи від Каталані й закінчуючи пляжем у Прадо, спорожніли на кілька тижнів, і мер міста заявив, що акули, либонь, прийшли з Корсики, пливучи за якимось кораблем, з якого у воду кидали рештки зіпсованого копченого м'яса, а муніципальна комісія запросила групу chassepots , аби все перевірили, скориставшись буксиром, і, уявіть, дійсно прибула сотня солдатів на чолі з генералом Еспіве! А та вигадка про Женевське озеро? Набігло газетярів з півЄвропи! Почалися розмови про те, що затоплене місто було зведене за часів Галльської війни[242], коли те озеро було настільки вузесеньким, що коли річка Рона протікала через водойму, річкові води не змішувалися з озерними. Місцеві човнярі зробили собі заробіток, возячи туристів на середину озера, де у воду наливали опію, щоб краще побачити дно… Один відомий польський археолог навіть відправив на батьківщину доповідь про те, що уздрів на дні озера перехрестя, на якому стояла статуя коня. Найголовніша особливість людської природи у тому, що люди ладні вірити у казнащо. Поза тим, як би тоді церква змогла проіснувати майже два тисячоліття, коли б у світі не було легковірних людей?

Симоніні спитав про ложу «Le Temple des amis de l'honneur français »:

– A чи важко вступити до масонської ложі?

– Достатньо бути добре матеріально забезпеченим і не жаліти грошей на чималенькі внески. Й завжди бути напоготові прикрити свого побратима. Що ж стосується моралі, то, хоч про неї чимало балакають, одначе головний речник Великої Колегії Статуту був власником борделю на рю де ля Шосе д'Атен, а один з Тридцяти трьох[243]найвпливовіших парижан – шпигун, ба навіть більше – голова розвідки, що, втім, одне й те саме. Такий собі Ебутерн.

– Але як вступають до братства?

– Проходячи обряди! Якби ви лишень знали! Гадки не маю, чи вірять вони насправді у Великого Архітектора Всесвіту[244], про якого багато говорять, але до своїх ритуалів вони ставляться серйозно. Знаєте, через що мені довелося пройти, щоб стати підмайстром?!

Далі Таксиль повів мову про обряди, від яких волосся сторчки ставало.

Симоніні не був певен, що завзятий брехун Таксиль не підбріхує, розповідаючи йому зараз байки. Тож він спитав, чи не здається чоловікові, що він розкриває таємниці, які член таємного товариства повинен ревно оберігати, й що він занадто розписав масонську обрядовість. На те Таксиль невимушено відповів, мовляв, «знаєте, я нікому нічого не винен. Ті телепні мене вигнали».

Видно, і його ворота в тісті через ту нову газету в Монпельє під назвою «Le Midi Républicain », де у першому номері було надруковано листи, в яких висловлювали заохочення й підтримку від різних відомих людей, між яких письменник Віктор Гюґо та політик й історик Луї Блан. Потім ці люди раптом розіслали у промасонські газети листизаперечення, в яких жалілися, що їхні імена збезчещено. У ложі було проведено безліч слухань, протягом яких Таксиль на свій захист, поперше, показав оригінали тих листів, а подруге, пояснив поведінку Гюґо старечим маразмом літньої знаменитості, зіпсувавши свій перший доказ недопустимою образою величі своєї батьківщини та франкмасонського товариства.

Отак Симоніні пригадав, як, власне, під ім'ям Симоніні ж підробив листи Гюґо та Блана. Вочевидь, Таксиль зовсім забув про цей факт. Він так звик брехати, навіть самому собі, що коли згадував про ті листи, його очі світилися щирою вірою так, ніби вони були справжніми. І навіть якщо він кволо пригадував про нотаріуса на ймення Симоніні, навряд чи він пов'язував його з іменем нотаріуса Фурньє.

Втім, Таксиль не приховував своєї глибокої зненависті до своїх колишніх побратимів з ложі, і саме це мало значення.

Симоніні швиденько втямив, що завдяки заохоченій вигадницькій жилці Таксиля той може розпатякати чимало пікантного про Османбея. Одначе у його голові вже виринула інша невгасима ідея, яка спочатку була лише непевним відчуттям, інтуїтивним зародком, який згодом виріс у викінчений план, окреслений у всіх деталях.

Під час першої їхньої зустрічі виявилося, що Таксиль ласий попоїсти, тож удаваному нотаріусу спала на думку ідея запросити його до модного ресторанчика «Père Lathuile», де подавали добре відому poulet sauté й не менш добре знані тельбухи покайєннському, а про винний льох і говорити зайве: отож, прицмокуючи губами, я спитав, чи не хоче він за певну винагороду написати для якогось видавця мемуари про свою масонську минувшину. Почувши про винагороду, Таксиль надзвичайно захопився цією думкою. Призначивши чоловікові чергову зустріч, Симоніні відразу побіг до падре Берґамаскі.

– Послухайте мене, падре, – мовив він, – маємо тут запеклого антиклерикала, чиї антицерковні книжки вже не продаються, як колись. Поза тим, він чудовий знавець масонського світу, який має зуб на те братство. Варто лише навернути Таксиля у католицьку віру, аби він зрікся своїх антирелігійних творів і почав викривати масонські таємниці, як у ваших, єзуїтських, руках з'явиться невгамовний пропагандист.

– Але ж людина не може навернутися в один мент, лише тому, що ти їй наказав?

– Як на мене, у випадку з Таксилем – це лише питання часу. Достатньо заохотити його любов до розпускання брехливих пліток і переконати його, що він з'явиться на перших шпальтах газет, як цей чолов'яга несподівано змінить свої переконання: пригадуєте, як звали того грека, що, аби залишитися у пам'яті нащадків, спалив храм Артеміди в Ефесі?

– Герострат. Звісно, звісно, – відповів Берґамаскі, поринувши у думки. А потім додав:

– Утім, незвідані шляхи Господні…

– На скільки можемо розщедритись, щоб його навернення стало безперечним?

– Колись сказавши, що навертатися треба від щирого серця, ad majorent Dei gloriam [245], не будемо зараз вередливими. Проте не пропонуйте йому більше за п'ятдесят тисяч франків. Він, звісно, скаже, що це замало, але ви нагадаєте йому, що, з одного боку, він отримає нашу прихильність, котра безцінна сама по собі, а з іншого, якщо напише книжки проти масонів, буде в змозі отримати зиск від нашої системи розповсюдження, а це – сотні тисяч примірників.

Позаяк Симоніні не мав певності в тому, що діло вигорить, він, перестрахувавшись, розповів Ебутерну, що єзуїти замірилися навернути Таксиля у католицьку віру.

– Ніде правди діти, – мовив Ебутерн, – часом мої переконання співпадають з поглядами єзуїтів. Бачте, Симоніні, я кажу вам як сановник, але не єзуїтів, а «Ґранде Орієнте» – єдиного справжнього масонського товариства, світського, республіканського, яке, хай навіть виступає проти церковників, але не заперечує Бога, адже має віру у Великого Архітектора Всесвіту, якого кожен може називати, як заманеться – чи то християнським Богом, чи то безособовою космічною силою. Те, що той незграба Таксиль у наших лавах, хай його й потурили, досі нас бентежить. Та ми не будемо проти, щоб той відступник плів на масонів таку гидоту, що ніхто цьому більше віри йняти не буде. Ми знаємо, що незабаром почнеться наступ Ватикану на масонів, тож не сподіваємося, що папа поводитиметься шляхетно. Масонський світ споганено безліччю конфесій: багато років тому Раґон[246]склав перелік 75ти масонських товариств, 52 масонських статутів, 34 орденів, у 26 з яких приймають і чоловіків і жінок, та 1400 ритуальних градусів[247]. Я міг би розповісти вам про шотландський та тамплієрський статути, статут Ередома, статут Шведенборґа, статут Мемфіса та Мізраїма, який заснував той шахрай та нездара Каліостро, про верховних магістрів Вейсгаупта, сатаністів, люциферистів чи паладійців, – як не назви, навіть у мене від них голова йде обертом. Та найбільшої дурної слави нам завдають різноманітні сатанинські обряди, в яких, хоч і просто через естетичні мотиви, беруть участь поважні люди, навіть гадки не маючи, як цим нам шкодять.

Сорок років тому, попри своє нетривале членство у масонському товаристві, П'єр Жозеф Прудон[248]склав гімн Люциферові: «Прийди, Нечистий, обмовлений священиками й королем, прийди, й дайно я прилину до тебе, тебе обійму…», а той італієць Рапісарді[249]написав «Люцифера», котрий, зрештою, був звичайнісіньким міфом про Прометея, а Рапісарді ж навіть масоном не був, але от такий масон, як Ґарібальді, підніс його до небес, тож тепер масонське преклоніння перед Дияволом – то майже основне положення. Пій IX на кожному кроці повсякчас бачив за масонством диявольські підступи, а колись давно один італійський поет на ймення Кардуччі[250], що був великим пустомелею, але, на жаль, і великим масоном, написав Сатані оду, приписуючи йому навіть винайдення залізниці. А пізніше цей Кардуччі сказав, що Сатана – то лише метафора, й знову ж таки в очах людей культ Нечистого став головною масонською розвагою. Власне, у нашому середовищі не завадить людина, яка вже давно зганьбила своє ім'я, була галасливо вигнана з масонського ордену й є беззаперечним ренегатом і яка напише про нас кілька памфлетів, що нас завзято знеславлюють. Таким робом, звівши його роль до рівня порнографіста, ми обламаємо Ватикан. Звинуватьте людину у вбивстві, й вам можуть повірити, а скажіть, що вона вечеряє немовлятами, як Жиль де Ре[251], й до вас жодна душа серйозно не поставиться. Зведіть антимасонський рух до рівня фейлетонів, і він перетвориться на тему для книжок, якими торгують, розносячи по хатах. Отож нам потрібні люди, які виваляють нас у багнюці.

З усього цього видно, що Ебутерн мав набагато потужніший розум, передовсім набагато хитріший за свого попередника Лаґранжа. Наразі він не міг достеменно сказати, скільки «Ґранде Орієнте» могла вкласти у цю справу, та за кілька днів він знову об'явився з повідомленням: «Сто тисяч франків. Але поводьтеся з ними, як зі справжнім непотребом».

 

Наразі у розпорядженні Симоніні було сто п'ятдесят тисяч франків, за які він мав придбати сміття. Якщо він запропонує Таксилеві, на додаток обіцяючи тиражі, сімдесят п'ять тисяч, то він, зважаючи на мутну воду, в якій той зараз борсається, радо погодиться. Решта сімдесят п'ять лишились би Симоніні. П'ятдесятивідсоткова винагорода – не так уже й погано.

Проте, від чийого ж імені мені запропонувати Таксилеві гроші? Від Ватикану? Отець Фурньє не надто скидався на особу, вповноважену папою. Отже, він щонайбільше міг попередити про те, що до нього прийде хтось штибу падре Берґамаскі, адже, зрештою, попи й існують для того, щоб когось навертати або вислуховувати сповіді про чиюсь темну минувшину.

До речі, про темну минувшину. Чи мав Симоніні довірятися падре Берґамаскі? Не варто лишати Таксиля в руках єзуїтів. Бували такі письменникиатеїсти, котрі продавали по сотні примірників однієї книжки, а потім, кинувшись до ніг церкви з розповідями про своє життя після навернення, дійшли до двохтрьох тисяч примірників. Власне, якщо добре поміркувати, серед міських республіканців налічується чимало антиклерикалів, але у селах – санфедисти[252], котрі мріють про колишні часи короля та курії, і, навіть не враховуючи неграмотних (за яких читає піп), їх там усе одно силасиленна, як бісів. Залишаючи падре Берґамаскі подалі від справи, можна переконати Таксиля, умовивши його підписати приватний документ про партнерську частку десь у десятьдвадцять відсотків від його майбутніх творів, співпрацювати під час створення його нових пасквілів.

 

У 1884му Таксиль, надрукувавши «Любовні походеньки Пія IX», у яких знеславив тоді вже покійного понтифіка, завдав по почуттях ревних католиків вирішального удару. Того ж року діючий понтифік папа Лев XIII видав папське послання «Humanum Genus », котре було «огудою масонському моральному та філософському релятивізму», а видавши послання «Quod Apostolici Muneris», папа «осяйнув» страшезні помилки комуністів та соціалістів, тож наразі йшлося вже про безпосередню націленість на середовище масонів та масонські доктрини, розкриття таємниць, які наводять жах та штовхають на злочини всіх їхніх адептів, бо «це постійне вдавання й прагнення до втаємниченого життя, прив'язування людей намертво, неначе рабів, нехтування чужою волею задля незбагненної для них мети, використання їх як сліпих знарядь у будьякій справі, а радше – у справжнісінькому лиходійстві, вкладання зброї в їхню смертоносну правицю, залишаючи злочин безкарним, – усі ці свавілля гостро суперечать людській природі». Не згадуючи вже про неприхований релятивізм та натуралізм, притаманні їхнім доктринам, за якими людський розум – єдиний над усім суддя. Такі вимоги мають свої наслідки: понтифікат позбавлено його споконвічної влади, схотіли звести церкву, шлюб перетворили на просту цивільну угоду, позбавили церкву можливості виховувати молодь, віддавши це право світським учителям, і проповідують, що «всі люди мають рівні права й перебувають у цілковито рівних умовах, що за своєю природою кожен – незалежна особистість, що бажання підкорити людей іншій волі, окрім як їхній власній, – це тиранія». Отож для масонів «носієм усіх прав і громадянських обов'язків є народ, чи то пак – держава».

Безперечно, «не маючи страху перед Богом і ігноруючи закони Божі, зневажаючи владу властителів, узаконюючи й потураючи повстанській одержимості, знищивши будьяке погамування людських пристрастей, залишивши лише кару, все це може призвести лише до одного – всесвітньої революції та бунту. Саме в цьому й є відверте прагнення й неприхована справа численних об'єднань комуністів та соціалістів. І даремно переконувати, що таємне масонське товариство не має стосунку до цих замірів».

Необхідно якнайшвидше «підірвати» бомбу про навернення Таксиля до католицької віри.

 

Тут, як видається, записи Симоніні перетворюються на мішанину. Ніби він зовсім не пам'ятає, хто навернув Таксиля у католицизм. Наче його пам'ять зробила стрибок, залишивши йому лише спогад про те, що за кілька років Таксиль став католицьким глашатаєм антимасонства. Після того, як він urbi et orbi сповістив про своє повернення в католицизм, марсельці написали спочатку «Les frères troispoints » (де йдеться про три пункти тридцять третього масонського градусу) та «Les Mystères de la FrancMaçonnerie » (з трагічними ілюстраціями закликів до Нечистого та жаскими ритуалами), а слідом – «Les soeurs maçonnes », де йшлося про масонські ложі, до яких приймають жінок (про що раніше нічого не знали), а за рік – «La FrancMaçonnerie dévoilée » та ще «La France Maçonnique »[253].

До того, як перші книжки побачили світ, аби нажахати читача, було достатньо описати якусь ініціацію. Близько восьмої Таксиля викликали до штабквартири масонів, де його зустрів братшвейцар. О пів на дев'яту його зачинили у Кімнаті Роздумів: комірчині з чорними стінами, на яких вип'ячувалися голови мерців, а під ними стирчали дві перехрещені великі гомілкові кістки й виднівся напис: «Якщо тебе привела сюди марна цікавість – забирайся геть!» Несподівано гасова лампадка притухла, на прихованих пазах відсунулася розсувна стіна, й очам необізнаного бранця відкрилося підземелля, освічене печерними факелами. На колодку, обгорнену закривавленим лляним полотном, настромили щойно відрубану людську голову, й, поки Таксиль задкував, почувся голос, який лунав ніби зі стіни: «Тремти, необізнаний, перед тобою голова нашого побратима, котрий порушив клятву, відкривши наші таємниці!»

Звісно, розгадав Таксиль, що йдеться про фокус, і голова, певно, належить побратиму, який ховається у порожній виїмці, видлубаній у колоді; а у лампади напхано клоччя, просякнуте камфорним спиртом та сирою кухонною сіллю, сумішшю, яку ярмаркові фокусники називали «пекельною мішанкою»: якщо її підпалити, то з'являється зеленувате світло, котре надає несправжньому небіжчикові мертвенної блідості. До речі, про обряди посвячення чоловік знав ще дещо, якот про стіни із запітнілих дзеркал, на яких, коли потухне вогник у горлечку, завдяки магічному ліхтарику з'являлися рухомі примари й навколо зв'язаного чоловіка сходились люди у масках, а потім продірявлювали його кинджальними ударами. Ось якими ницими засобами ложа намагалася підкорити собі вразливих претендентів.

Потому так званий Жахливий брат починав готувати невтаємниченого: знімав з нього капелюха, вбрання та правий черевик, загортав йому аж до коліна праву штанину, оголював йому груди там, де знаходиться серце, зав'язував очі, кілька разів просив обернутися навколо своєї осі, а потім, кілька разів провівши сходами вниз та вгору, вів його до Зали втрачених вроків. Поки відчинялися двері, Братзнавець, використовуючи товстезні щипці, торохкотів величезними ланцюгами. Претендента проводили до зали, де Знавець тицяв йому в оголені груди кінчиком меча, а Вельмишановний питав: «Невтаємничений, що відчуваєте ви на своїх грудях? Що на ваших очах?» А претендент мав одказати: «Очі мені затуляє товстою пов'язкою, а на грудях своїх відчуваю лезо від зброї». Тоді Вельмишановний мовив: «Пане, цей меч завжди націлений покарати того, хто відступився від клятви, – це символ докорів, які розірвуть ваше серце, якщо, на ваше нещастя, ви станете відступником і зрадите товариство, членом якого прагнете стати; а пов'язка на ваших очах – символ засліплення, в якому перебувала людина, що керується пристрастями й потопає в неуцтві й забобонах».

Потім хтось брав претендента, розкручував його ще кілька разів, поки у бідолахи голова не починала йти обертом, а потім штовхав чоловіка до великої запони, зробленої з цупкого картону, штибу кілець, укритих папером, крізь які у цирку стрибають коні. Почувши наказ про те, що його треба завести у печеру, нещасного щосили кидали на ту запону; картон, звісно, проривався, й претендент падав на матрац, що лежав на тому боці.

А ще були «нескінченні сходи », насправді – ківшевий елеватор, ступаючи на який із зав'язаними очима, претендент повсякчас відчував перед собою чергову сходинку, що на неї треба зійти, але, позаяк елеватор було спрямовано донизу, випробовуваний завжди лишався на одній висоті.

Ще претендента випробовували «випусканням крові» та «тавруванням». У першому випадку брат Хірург хапав претендента за руку, досить сильно тицяв йому кінчиком зубочистки, у той час як ще один брат наливав на руку випробовуваному тоненькою цівочкою теплої води, аби той повірив, що то ллється його власна кров. А для випробовування розжареним залізом один із Знавців, натерши тіло сухою полотниною, прикладав на те місце шматок льоду чи розплавлену частину тількино задмуханої свічки, чи розжарену ніжку лікерного келиха, припалюючи нею аркуш паперу. Наприкінці Вельмишановний посвящав претендента у таємниці товариства й повідомляв йому особливі слова та вислови, за допомогою яких побратими впізнають один одного.

Втім, зараз Симоніні згадував усі ці Таксилеві твори як читач, а не як людина, яка була їхнім натхненником. Хоча він пам'ятав, що про всі творіння Таксиля він (звісно, знаючи зміст наперед) загодя розповідав Османбею, ніби йдеться про неймовірні викриття. Певна річ, за наступної зустрічі Османбей зазначав, що все це у своїй книзі написав Таксиль, та Симоніні легко знайшов тому виправдання, мовляв, Таксиль дійсно був його інформатором, але хіба ж то Симоніні винен, що, відкривши йому таємниці масонів, Таксиль вирішив отримати з цього матеріальний зиск і написав книжку. «Та про всяк випадок, слід би заплатити йому, аби не розпатякав усім про свої пригоди», – по цих словах Симоніні кинув на Османбея дуже красномовний погляд. Одначе Османбей відповів, що платити базікалові за мовчання – це викинути гроші на вітер. Та й чого б це Таксилеві приховувати таємниці, про які він уже розповів? Отож, цілком слушно не довіряючи Симоніні, Османбей не розповів тому ніяких таємниць про Єврейський альянс.