Дванадцять років гарного життя

 

Зі щоденника за 15–16 квітня 1897 року

Наразі не лише ті сторінки, на яких у щоденнику писав Далла Піккола, стають майже несамовито сплутані із записами Симоніні, хоч часто обидва пишуть про одне й те саме, а й записи, власне, самого Симоніні стають переривчастими, ніби часом йому важко згадати різні події, місця та людей, з якими він зустрічався й де бував протягом цього самого періоду. Відтинок часу, який відтворює Симоніні (нерідко плутаючи події, які цілком очевидно сталися не перед, а після), стосується подій починаючи від уже згаданого навернення Таксиля й до року 1896го чи 1897го. Щонайменше дванадцять років описано плетеницею приміток, декотрі з яких записано майже як стенограму, ніби автор боявся загубити спогади, що несподівано виринали у його голові, почергово змішуючи їх з переказами окремих розмов та трагічних подій.

Отож Оповідач, як з'ясувалося, позбавлений тої врівноваженої vis narrandi [277], котрої, виявляється, не додержуються вже навіть ті, хто пише щоденники, обмежиться тим, що розділить спогади на окремі розділи, так, ніби описані події мали місце одна за одною чи траплялися окремо одна від одної, хоча, найімовірніше, ці події відбувалися одночасно, якот відразу по розмові з Рачковським Симоніні того ж вечора мав зустріч з Ґав'ялі.

 

 

Салон мадам Адам

 

Симоніні пригадує, як, навернувши Таксиля на путь віри (хтозна, чому пізніше Далла Піккола його, так би мовити, прибрав), він вирішив якщо не стати до лав масонів у повному сенсі, то відвідувати більшменш республіканські кола, де, на його думку, масонів хоч греблю гати. Завдяки послугам людей, з якими він познайомився у книгарні на рю де Воєн, зокрема Туссенелю, його прийняли у салон Жюльєтти Ламіссін, котра на цей час уже стала пані Адам, дружиною депутата від республіканського крила, засновника «Кредіт фонсьє»[278], що згодом став довічним сенатором. Отож товстосуми, люди великої політики та культури прикрашали собою цей будинок перше, ніж з'явитися на бульварі Пуасоньє чи бульварі Малезерб, де не лише сама хазяйка зажила певної слави (навіть опублікувала твір про життя Ґарібальді), але й крутилися такі державні мужі, як Ґамбетта, Тьєр, Клемансо, й такі письменники, як СюлліПрюдом, Флобер, Мопассан, Тургенєв. Тамтаки Симоніні зустрів незадовго до смерті чоловіка, котрий уже обернувся на пам'ятник власній персоні, увіковічений віком, латіклавією[279]та наслідками інсульту, – Віктора Гюґо.

Симоніні не звик до такого оточення. Певно, саме у цей час він зустрів у «Маньї» лікаря Фройда (про цю зустріч він писав у щоденнику за 25 березня) й усміхнувся, почувши, як той розповідав, що для того, щоб піти на вечерю до лікаря Шарко, чоловік мусив купувати собі фрак та гарну чорну краватку. А, до речі, сам Симоніні мав придбати не лише фрак та краватку, але й нову накладну бороду, виготовлену найкращим (і найпутнішим) паризьким виробником перук. Утім, хоч завдяки студентським рокам він не був культурним неуком, а за нагоди під час свого перебування у Парижі не нехтував можливістю щось почитати, у жвавій розмові з блискучими, обізнаними, часом глибокодумними людьми, які повсякчас красувалися â la page [280], він усетаки почувався ніяково. Він був дуже мовчазним, слухав усе дуже уважно й лише зрідка обмежувався згадками про давні бої, які траплялися у часи «Ґарібальдійської тисячі», адже до Ґарібальді у Франції завжди ставилися шанобливо.

Симоніні був засмучений. Вінбо сподівався послухати не лише розмови про республіку, які на той час були менш значущими, а й дискусії переконаних революціонерів, утім, Жульєт Адам полюбляла оточувати себе російськими добродіями, які, безсумнівно, були близькими до царя, вона була англофобкою й друкувала у своєму «Nouvelle revue » твори такої особи, як Леон Доде, якого небезпідставно вважали реакціонером, у той час як його батько Альфонс був щирим демократом, однак, до честі мадам Адам, до її салону належали обидва.

Одначе звідки з'являлися антиєврейські розмови, які часто пожвавлювали бесіди у салоні, було зовсім незрозуміло. Чи їхнім джерелом була ненависть соціалістів до єврейського капіталізму, представником котрих у салоні був Туссенель, чи містичний антисемітизм, який поширювала в оточенні Юліана Глінка, котра дуже міцно була пов'язана з російськими окультистами, згадуючи ритуали бразильського candomblè[281], в який була посвячена ще дитиною, коли її батько був дипломатом у тих краях, і була близькою подругою (про це пліткували) мадам Блаватської, відомої у ті часи у Парижі великої окультистської ворожки?

Жульєт Адам не приховувала своєї нелюбові до світу євреїв, і якось Симоніні був присутнім на вечорі, де хазяйка читала уривки з твору російського письменника Федора Достоєвського, що, вочевидь, заборгував тому самому Брафману, з яким зустрічався Симоніні і який писав про Великий кагал.

– Достоєвський пише, що, попри те, що вони так часто втрачали свою землю, свою політичну незалежність, свої закони й навіть власну віру, вони завжди виживали, стаючи ще згуртованішими, ніж раніше; ці євреї такі живучі, такі винятково сильні та сповнені сил, що вони не спромоглися б вистояти, якби не мали держави над усіма державами, що існують у світі, такої собі status in stata[282], яку б вони зберігали повсякчасно і повсюдно, навіть у часи найбільших гонінь, ізолюючись та відчужуючись від народів, серед яких живуть не асимілюючись, дотримуючись єдиного принципу: «Навіть тоді, коли тебе розсипано по всім білім світі, це не має значення, май віру, й здійсниться все, що обіцяли тобі, а тим часом живи, нехтуй, поєднуйся, експлуатуй і чекай, чекай, чекай…»

– Цей Достоєвський – чудовий красномовець, – коментував Туссенель, – бачте, як розпочав, виказує співчуття, симпатію, я б навіть сказав «пошану» до євреїв: «Чи, може, я теж ворог євреям? Хіба може таке бути, щоб я був ворогом цьому нещасному народові? Навпаки, я пишу й кажу про те, чого вимагає гуманність та справедливість, про те, до чого зобов'язує людяність та християнський закон…» Чудове переднє слово. А згодом він пише про те, що цей «нещасний» народ знищує християнський світ. Фантастичний хід. Звісно, не оригінальний, якщо ви читали комуністичний маніфест Маркса. Починає з неймовірного сюжетного повороту: «На Європу насувається привид», а потім панорамно переповідає нам історію соціальної боротьби від часів Древнього Риму до наших днів, а від сторінок, які він присвячує буржуазії як революційному класу, справді перехоплює подих. Він показує нам нову неспинну силу, яка розлітається планетою, ніби творчий подих Господній на початку створення світу. А наприкінці цієї оди (яка, присягаюсь, справді захоплює) на сцену виходять підземні сили, котрі розтривожив тріумф буржуазії: капіталізм сам із власного нутра випустив своїх могильників – пролетарів. А вони так і кажуть у лоб: «Тепер ми хочемо знищити вас і заволодіти всім тим, що колись було ваше». Саме так чинить Достоєвський – він виправдовує змову юдеїв, яка керує їхнім виживанням упродовж віків. Достоєвський – справжній соціаліст.

– Він не соціаліст, – утрутилася всміхаючись Юліана Глінка. – Він – мрійник, а тому каже правду. Бачте, як він випереджає, на перший погляд, більш доцільне заперечення, мовляв, якщо й існує споконвічно «держава в державі», то вона є лише наслідком одвічних переслідувань, які її породили, і якщо зрівняти євреїв у правах з корінним населенням, держава та зникне. Але Достоєвський застерігає, що це помилкова думка! Навіть зрівнявшись у правах з корінними, євреї все одно не позбавляться свого непохитного переконання, що колись прийде Месія, який мечем своїм підкорить усі народи. А тому єдине діло, якому вони віддають перевагу, – торгівля золотом та коштовностями. Тоді, у годину, коли прийде Месія, вони не відчуватимуть зв'язку з землею, яка їх прихистила, а тому спокійнісінько заберуть із собою все своє майно, коли, як поетизує Достоєвський, «засяє промінь світанковий» і обраний народ забере цимбали, барабани, цевниці[283], й срібло, й добро, й святиню, й понесе у «старий дім», у Палестину.

– У Франції до них надто поблажливі, – мовив Туссенель, – тому зараз вони хазяйнують на Біржі та у фінансах. Тому соціалізм без антисемітизму існувати не може… Невипадково ж євреї запанували у Франції, саме коли у цій країні запанували нові капіталістичні принципи, які прийшли до нас з того боку ЛаМаншу.

– Пане Туссенель, ви надто все спрощуєте, – відповіла Глінка. – У Росії серед тих, кого отруїли революційні ідеї Маркса, якого ви так вихваляєте, чимало євреїв. Вони повсюдно.

Потому вона обернулася до салонних вікон, ніби вони вже чекають її за рогом зі своїми кинджалами в руках. А Симоніні, знову охоплений своїми дитячими страхами, згадав про Мордехая, що посеред ночі підіймається сходами…

 

 

Робота на Охранку

 

Симоніні враз визначив у Глінці свою потенційну клієнтку. Він почав сідати поряд і неабияк упадати за нею, звісно, йому це коштувало певних зусиль. Наш герой не надто знався на тонкощах жіночих чар, але навіть він усвідомлював, що писком вона скидалася на куницю, а її очі знаходились надто близько до перенісся, а от Жульєт Адам, хоч і була вже не такою, якою він знав її двадцять років тому, досі мала чудову поставу й приваблювала своєю величністю.

Поза тим, Симоніні не надто втрачав рівновагу поряд з цією жінкою, він вислуховував її фантазії й навіть удавав цікавість, коли та розповідала про те, як марила, побачивши примару гімалайського гуру у Вюнсберзі, який посвятив її в якесь одкровення. Отож це була особа, якій можна було запропонувати матеріали проти юдеїв, прилаштувавши їх до жіночих нахилів до езотерики. Тим паче, ходили чутки, що Глінка була небогою генерала Оржеєвського, людини, яка має у таємній поліції певну вагу, й таким робом якось була завербована Охранкою – імперською розвідувальною службою й прив'язана (втім, досі не зрозуміло, в якості кого – підлеглої, співпрацівниці чи прямого конкурента) до нового голови відділу зовнішньої розвідки Петра Рачковського. «Le Radical », газета лівого спрямування, висловила припущення, що Глінка отримувала засоби до існування, систематично викриваючи російських терористів, які знаходяться у вигнанці, а звідси випливає, що ця жінка не лише відвідувала салон мадам Адам, але й крутилася у середовищах, до яких Симоніні не мав змоги дістатися.

Треба переробити згідно зі смаками Глінки розповідь про празький цвинтар, прибравши звідти розтягнуті уривки про економічні заміри й зробивши акцент на більшменш месіанських моментах у бесіді рабинів.

«Порибаливши» трішки у творах Ґуґено та іншій тогочасній літературі, Симоніні написав про те, як рабини нібито мріють про повернення Володаря, обраного Господом як Царя Ізраїлю, мета якого – звільнитися від свавілля гоїв. Тому Симоніні додав до своєї розповіді майже дві сторінки всілякої месіанської маячні, штибу «завдяки могутності й жахіттю Сатани царство Царязвитяжця Ізраїлю наближається у наш невідроджений світ; цар, народжений з крові Сіону, Антихрист, уже близько до трону світового панування». Однак, зважаючи, що у царському оточенні одна лише думка про республіку наганяє жаху, Симоніні уточнив, що лише республіканська система правління, обличчям якої є народ, надала б євреям можливості, завоювавши більшість, увести закони, необхідні для досягнення їхніх цілей. «Лише такі йолопи, як гої, – казали рабини, – можуть повірити, що у республіці будуть вільнішими, ніж у авторитарній державі. Але ж усе достоту навпаки: при авторитаризмі правлять мудреці, а в республіці влада належить плебсу, якого євреї можуть легко підбурити». Тим, як республіка могла б співіснувати з Царем усього світу, не надто переймалися: випадок Наполеона III, який ще був свіжий у пам'яті, доводить, що республіка може створити імператорів.

Проте, коли згадав про дідові розповіді, Симоніні спало на думку прикрасити свою історію довгими розмірковуваннями на тему того, як працював і як має функціонувати таємний уряд світу. Кумедно, що Глінка зовсім не усвідомлювала, що аргументи достоту такі самі, як і в Достоєвського, а може, усвідомлювала, й саме тому цей надзвичайно древній документ підтверджує слова Достоєвського, засвідчуючи, що йому можна вірити.

Отож з розмови на празькому цвинтарі випливало, що насправді саме євреїкабалісти стояли за хрестовими походами, бо мали на меті повернути Єрусалиму велич центру Всесвіту, ще й завдяки (і тут Симоніні знав, що йому буде де розгулятися) всюдисущим тамплієрам. Прикро, що згодом араби вигнали хрестоносців до моря, й тамплієри скінчили саме так, як скінчили, бо інакше б план здійснився на декілька століть раніше.

«З такими перспективами, – нагадували рабини з цвинтаря, наприклад, Уманезімо, – Велика Французька революція й американська Війна за незалежність зробили свій внесок у те, щоб підірвати християнські принципи та пошану до володаря, готуючи підґрунтя до підкорення світу євреями. Певна річ, що аби досягти цієї мети, вони мали б створити собі поважний вид, тобто заснувати масонські ложі».

Симоніні знов майстерно скористався текстами абата Баррюеля, про якого, найімовірніше, російське начальство Глінки гадки не мало. І справді, генерал Оржеєвський, якому Глінка передала документ, вирішив, що текст можна поділити надвоє: частину, яка більшменш відповідала справжньому варіанту розповіді про зустріч на кладовищі, надрукували у тамтешніх газетах, утім, забувши (чи то вирішивши, що читачі дійсно забули, чи то просто не знаючи), що розповідь про празький цвинтар, процитована з твору Ґодше, вже з'являлася у Петербурзі десять років тому, а у подальшому цитувалася у «Antisemiten Katechismus » Теодора Фріша. А інша частина вийшла памфлетом під назвою «Тайна єврейства» («Таємниці євреїв»), з передмовою, особисто написаною Оржеєвським, у якій він писав, що вперше у цьому тексті, що нарешті з'явився на світ Божий, показано глибокий зв'язок між єврейством та масонством, котрі обоє є провісниками нігілізму (у тогочасній Росії це було надзвичайно тяжке звинувачення).

Очевидно, Оржеєвський передав Симоніні гарну компенсацію, а Глінка дійшла до того (чого Симоніні жахався й що було жаским саме по собі), що запропонувала своє тіло як винагороду за таку чудову справу; та цнотливо зітхаючи й не приховуючи тремтіння в руках, такої помилки Симоніні вдалося уникнути, натякнувши, що його доля небагато чим різниться від жеребу Октава де Маліве[284], про який десятками років пліткували всі шанувальники Стендаля.

Відтоді Глінку Симоніні більше не цікавив, утім, як і вона його. Та одного разу, завітавши до «Café de la Paix» по déjeuner à la fourchette[285], Симоніні заскочив жінку за столиком у компанії вгодованого й на око досить вульгарного буржуа, з яким вона сперечалася з неприхованим напруженням. Він зупинився, аби привітатися, й Глінці нічого не лишалося, як познайомити Симоніні з Рачковським, котрий дивився на нього з неабиякою цікавістю.

Тоді Симоніні не розумів такої пильної до себе уваги, усвідомивши її причини дещо пізніше, коли, почувши дзвоник у двері своєї крамнички, побачився з Рачковським особисто. З широкою усмішкою й сановитою невимушеністю чоловік пройшов через крамничку й, помітивши сходи нагору, зайшов у кабінет і зручненько вмостився у невеличкому кріслі поруч із робочим столом.

– Прошу, поговорімо про справи, – сказав він.

Білявий, як і всі росіяни, хоч і трошки посивілий, як трапляється з чоловіками за тридцять, Рачковський мав м'ясисті чуттєві губи, ніс, що видавався вперед, і до біса слов'янські брови, до глибокої душі хижу усмішку й улесливий тон. Симоніні зауважив, що він був схожий радше на гепарда, ніж на лева. «Цікаво, – питав він себе, – що б менше збентежило: запрошення на прогулянку з Османбеєм уздовж Сени посеред ночі, чи до Рачковського у його перший день у російському посольстві на рю де Ґреней?». Симоніні вирішив, що всетаки прогулянка вздовж Сени.

– Отже, пане Симоніні, – повів розмову Рачковський, – може, ви до пуття не знаєте, що це за така штука, яку ви тут на Заході недоладно називаєте «Охрана», а російські емігранти зневажливо – «Охранка»?

– Я чув плітки…

– Жодних пліток. Усе ясно, як Божий день. Ідеться про Охоронне відділення – відділ безпеки, розвідку, яка підпорядковується нашому міністерству внутрішніх справ. Воно з'явилося після замаху на Олександра II у 1881 році задля того, щоб захищати імператорську родину. Але помалу відділ мусив почати опікуватися терористичною загрозою з боку нігілістів, тож довелося організувати кілька наглядових відомств за кордоном, де прекрасно живеться нашим емігрантам та вигнанцям. Ось чому, захищаючи інтереси своєї країни, я приїхав сюди. Ті, хто ховається, – терористи. Розумієте?

– Розумію, але до чого тут я?

– Все по порядку. Вам не слід боятися бути зі мною відвертим, якщо ви маєте якусь інформацію про терористичні угруповання. Я знаю, що свого часу ви попередили французьку розвідку про небезпечних антибонапартистів, а виказати можуть хіба що друзі, чи принаймні знайомі. Я не баба. Колись я теж мав стосунок до російських терористів, що було – те загуло, адже у антитерористичних службах може плідно працювати лише той, хто далеко просунувся у підривних угрупованнях. Аби належно служити закону, треба мати досвід того, хто його переступив. У вас у Франції маєте за приклад Відока, який став головою поліції лише після того, як побував на лаві підсудних. Не варто довіряти надто, як би це мовити, «чистим» поліцейським. Утім, повернімося до нашої справи. Нещодавно ми зрозуміли, що терористам служить чимало євреїв. Уповноважений певними особами при царському дворі, я намагаюся показати, що саме євреї підточують моральний гарт російського народу й загрожують, власне, його існуванню. Ви, певно, чули, що я – протеже міністра Вітте, котрий зажив слави ліберала й не захоче чути моїх аргументів. Утім, запам'ятайте, що ніколи не слід служити своєму теперішньому хазяїну, завжди треба готуватися до служби тому, хто буде після нього. Коротше, я не хочу гаяти час. Я бачив документи, які ви передали пані Глінці, й вважаю, що здебільшого то сміття. Звісно, ви працюєте лахманником, продаючи вживану річ дорожче за нову, для прикриття. Однак багато років тому в «Contemporain » було надруковано матеріали, котрі ви отримали від діда, й я б здивувався, якби у вас не було ще. Кажуть, що ви обізнаний у багатьох речах (ось тепер Симоніні міг скористатися плодами свого прагнення радше здаватися шпигуном, аніж бути ним насправді). Я хочу, аби ви надали мені достовірні матеріали. Я вмію відділяти зерна від плевелів. Платитиму. Якщо матеріал нікчемний – я дратуюсь. Розумієте?

– Чого ви конкретно хочете?

– Якби знав, не пропонував би вам гроші. У мене є співробітники, які теж уміють скласти документ, але я маю сказати їм, що саме писати. Я не можу розповідати порядному російському підданому, що євреї чекають на Месію, бо і мужикові, і землевласникові до цього байдуже. Якщо вони чекають свого Месію, то пояснення має стосуватись їхніх кишень.

– Але чому ви націлились саме на єврейство?

– Бо в Росії є євреї. Якби жив у Туреччині, націлився б на вірменів.

– Отже, ви хочете знищити євреїв, як Османбей. Може, знаєте його?

– Османбей – фанатик. Поза тим, він теж єврей. Треба триматися від нього якнайдалі. Я не хочу нищити євреїв, я б навіть не побоявся сказати, що вони – мої найліпші союзники. Мене цікавить моральне обличчя росіян, і я не хочу (як не хочуть того люди, яким я служу), щоб народ повернув своє невдоволення на царя. Тому народові потрібен ворог. І не треба шукати його, приміром, серед монголів чи татар, як це колись давно робили самодержці. Щоб ворога визнавали й боялися, він має бути у хаті або за її порогом. Ось чому я обрав євреїв. Провидіння подарувало нам їх, тож, на Бога, скористаймося подарунком і молімося за те, щоб завжди десь поруч був єврей, якого можна боятися й ненавидіти. Ворог потрібен, щоб дати народові надію. Хтось сказав, що патріотизм – це останній прихисток негідників: морально безпринципні люди завжди загортаються у стяг, а байстрюччя завжди посилається на чистоту своєї раси. Національна ідентичність – це останній засіб незаможних. Наразі почуття ідентичності ґрунтується на ненависті, ненависті до того, хто не є ідентичним. Ненависть треба зрощувати як громадянську пристрасть. Ворог – це насправді друг народу. Щоб виправдовувати власну нікчемність, завжди потрібен хтось, кого можна ненавидіти. Ненависть – це єдина перворідна пристрасть. Любов – ось відхилення від норми. Чому Христа розп'яли? Бо говорив він речі, чужі природі. Не можна любити когось усе життя, й саме через це марне сподівання перелюбствують у шлюбі, убивають матерів і зраджують друзів… А от ненавидіти можна протягом усього життя. Аби тільки ця людина завжди була поряд, щоб не дати згаснути нашій ненависті. Ненависть розжарює наші серця.

 

 

Дрюмо

 

Симоніні занепокоїла та розмова. Здається, Рачковський говорив цілком серйозно, відтак, якщо Симоніні не дасть йому невідомий матеріал, чоловік «роздратується». Не те щоб джерела його обміліли, навпаки, він назбирав чимало матеріалу для своїх численних Протоколів, але йому здавалось: потрібно щось значущіше, ніж історії про Антихриста, які були годящими для таких, як Глінка; тобто наразі потрібне щось таке, що більше торкається сьогодення. Коротше, він не хотів продавати свій оновлений «празький цвинтар» за безцінь, навпаки, хотів збути його дорожче. А тому Симоніні чекав.

Він звірився падре Берґамаскі, котрий напосідав на нього, прохаючи нові матеріали проти масонів.

– Почитайно ось цю книжечку, – відповів єзуїт. – Це «La France juive» Едуара Дрюмо. На сотні сторінок. Оцей точно знає більше за тебе.

Симоніні перегорнув лише кілька сторіночок:

– Так це ж достоту те ж саме, що писав старий Ґуґено більш як п'ятнадцять років тому!

– А кому яке діло? Книгу з руками відривають, вочевидь, її шанувальники гадки не мають, хто такий Ґуґено. Чи ти думаєш, що твій росіянин уже прочитав Дрюмо? Хіба не ти справжній майстер повторно переписувати? Йди, пронюхай, що кажуть і роблять у тому середовищі.

Зійтися з Дрюмо було неважко. Відвідуючи салон Жульєт Адам, Симоніні потоваришував з Альфонсом Доде, який тими вечорами, коли влаштовувати прийом була черга не Адам, а когось іншого, запрошував його до себе у помешкання у Шампросей, де з ласки мадам Жюлі Доде збиралися такі люди, як Ґонкури, П'єр Лоті, Еміль Золя, Фредерік Містраль і, власне, Дрюмо, котрий зажив слави після того, як вийшла його «La France juive» («Жидівська Франція»). У наступні роки Симоніні почав частенько зустрічатися з Дрюмо, спочатку у заснованій ним «Антисемітській лізі», а потім у редакції його газети «La Libre Parole ».

У Дрюмо була лев'яча грива, довга чорна борода, вигнутий дугою ніс та жагучі очі, настільки палкі, що (а надто, коли зважити на часто вживаний опис) його можна було б назвати «єврейським пророком»; утім, його ненависть до юдеїв і справді мала у собі щось месіанське, наче Всемогутній нагородив його особливою місією – знищити обраний народ. Ненависть Дрюмо до євреїв зачаровувала Симоніні. Він ненавидів євреїв, як би це мовити, через кохання, з власної охоти, за покликанням, це був імпульс, який замінював йому сексуальний потяг. Дрюмо був не філософським чи політичним антисемітом, як Туссенель, і не теологічним, як Ґуґено, він був антисемітом чуттєвим.

Досить було лише почути його виступи на довгих та пустопорожніх редакційних зборах:

– Я залюбки написав передмову до твору абата Деспорта, присвяченого загадковості, що її євреї надають крові. І йдеться не лише про середньовіччя. Божественні єврейські баронеси, хазяйки салонів, досі додають у солодощі, якими частують своїх гостей, кров християнських дітей.

І ще:

– Семіт – дріб'язковий, він скнара, інтриган, слабак, упертюх, а от ми, арійці, сповнені сил, здатні на подвиг, лицарство, ми неупереджені, відверті, довірливі аж до простацтва. Усі думки семіта – приземлені, він не бачить нічого, окрім теперішнього моменту, бо ж чи читали ви колись у Біблії про потойбічний світ? Арієць завжди пристрасно захоплюється трансценденталізмом[286], він – дитя ідеалу. Християнський Бог перебуває високо в небесах, а от єврейський – сидить часом у горах, часом у колючих кущах. Семіт – це купець, а арієць – землероб, поет, монах, але передовсім – воїн, бо кидає виклик смерті. Семіт не здатен творити, адже чи бачили ви колись, щоб євреєм був поет, композитор, художник, чи бачили ви колись єврея, що зробив наукове відкриття? Арієць – ось винахідник, а єврей лише отримує зиск з його винаходів.

Чоловік почав читати з Вагнера:

– Годі й уявити, щоб древня людина чи представник наших днів, чи то герой, чи то коханець, був євреєм, мимоволі не відчувши всю комічність такої можливості. Та найбільшу огиду у нас викликає акцент у мові єврея. Наші вуха неабияк ґвалтують різкі, скрипливошиплячі звуки їхньої мови. І цілком природно, що така неприємна нам уроджена черствість єврейського характеру найкраще виявляється у співі, котрий є найжвавішим, найнепідробнішим виявом особистої чуттєвості. У єврея може проявитися схильність до будьякого іншого виду мистецтва, окрім співочого, в якому їм ніби відмовила сама матінкаприрода.

– А як же тоді, – обізвався хтось із присутніх, – ви поясните єврейське засилля у театрі? Россіні, Мейєрбер, Мендельсон, чи оперна співачка Джудітта Паста – вони ж усічисто євреї.

– Може, тому, що музика – не найвище мистецтво, – почулось припущення. – Хіба не казав той німецький філософ, що вона нижча за літературу та живопис, бо бентежить чуття навіть тих, хто не хоче її слухати? Якщо поруч тебе хтось заграє мелодію, яка тобі не до вподоби, ти все одно змушений її слухати, наче коли якась людина витягає з кишені напахчену хустинку з огидним тобі запахом. Мистецтво, яке прославляло арійців, я маю на увазі літературу, тепер у занепаді. А от музика – чуттєве мистецтво для розпещених та хворих – процвітає. Найбільший меломан серед тварин, після крокодила, – це єврей. Всі піаністи, скрипалі, віолончелісти – євреї.

– Звісно, але тільки як виконавці, вони паразитують на творах композиторів. А Мейєрбер та Мендельсон, яких ви згадали, – другосортні композитори. А от Деліб та Оффенбах – не євреї.

Далі почали затято сперечатися про те, чи музика – чуже для євреїв мистецтво, чи вона є винятково єврейською, та думки з цього приводу розійшлися.

Коли тільки проектували Ейфелеву вежу, а в часи, коли її було завершено, – й поготів, антисемітські настрої розпалилися найбільше: створив її німецький єврей, і то була єврейська відповідь храмові СакреКер[287]. Слово взяв Б'єз, який, мабуть, був найзапеклішим поборником антисемітизму з усіх; він доводив відсталість євреїв тим, що вони пишуть зліва направо, а не справа наліво, як усі нормальні люди: у самій лише формі цієї вавилонської споруди – свідчення того, що їхній мозок створений не так, як наш.

Наразі перейшли до алкоголізму – болячки тогочасного французького суспільства. Повідомляли, що у той час у Парижі на рік вживали 141 тисячу гектолітрів спиртного.

– Алкоголь, – промовив невідомий, – поширений і серед євреїв, і серед масонів, які вдосконалили свою традиційну отруту – суміш миш'яку, свинцю та беладони. Це отрута, схожа на воду, й містить опіум та майку[288]. Викликає млявість чи слабоумство, а згодом призводить до смерті. Її додають у алкогольний напій, який потім штовхає на самогубство.

(Див. Іконографічні відомості , 3. – Прим. верстальника .)

– А порнографія? Туссенель написав (тепер уже й соціалісти можуть казати правду), що свиня – це символ єврея, котрий не соромиться борсатися у ницості та безчесті. З іншого боку, у Талмуді сказано, що побачити вві сні випорожнення – то добрий знак. Підіть на рю де Круасан, цей порнографічний базар. Там на кожному кроці крамнички (геть усі єврейські), повсюдно розпусні зображення: монахи, що злягаються з хлопчиками, священики, що батожать голих жінок, які прикриті лише власним волоссям, фалічні зображення, пиятики за участю п'яних монахів. А перехожі сміються, навіть родини з дітьми! Даруйте на слові, але це тріумф Ануса. Канонікипедерасти, жіночі сідниці, по яких періщать батогом розпусні святі отці…

Наступною темою було кочівництво євреїв.

– Єврей за натурою своєю – кочівник, але він переїжджає з місця на місце, тікаючи, а не відкриваючи нові землі, – нагадав Дрюмо. – Арієць подорожує, відкриває Америку, незвідані землі, а єврей тільки й чекає, коли арієць знайде нову землю, а тоді починає її експлуатувати. А почитайте казки. У євреїв ніколи не ставало фантазії, аби вигадати гарну казку; араби, їхні семітські брати, склали казки «Тисяча й одної ночі», де хтось знаходить бурдюки з грішми, печеру, де заховані діаманти злодіїв, лампу з добрим духом, – й усе їм падає з неба. А от у казках арійців, приміром, у пошуках Грааля, все треба заробити боротьбою та пожертвою.

– Та незважаючи ні на що, – мовив хтось із друзів Дрюмо, – вони спромоглися вижити попри всі життєві негаразди…

– Авжеж, – майже пінився від злості Дрюмо, – їх неможливо позбутися. Будьякий інший народ, переселяючись у чуже середовище, не витримавши іншого клімату й чужорідної їжі, стає кволішим. А ті навпаки, переміщаючись, міцніють, як комахи.

– Вони – наче цигани, котрі ніколи не хворіють. Навіть коли живляться падлом. Може, їх рятує канібалізм і саме тому вони крадуть дітей…

– Але ж хто сказав, що канібалізм подовжує життя? Глянь на негрів у Африці: хоч і канібали, а по своїх селах мруть, як мухи.

– Тоді чим же пояснити їхню невразливість? Середня тривалість життя єврея – п'ятдесят три роки, а християнина – тридцять сім. Ще із середньовіччя відомо, що існує якась незбагненна причина, чому їх не вражають епідемії. Здається, у них усередині сидить якась чума, яка рятує їх від чуми звичайної…

Симоніні зауважив, що про всі ці докази вже колись писав Ґуґено, але в оточенні Дрюмо переймалися не стільки тим, звідки беруться думки, скільки тим, щоб вони були правдивими.

– Згода, – відповів Дрюмо, – до фізичних хвороб вони стійкіші, але євреї більш схильні до розумових недуг. Живучи щодень між оборудками, перекупництвом та змовами, вони руйнують собі нерви. В Італії один навіжений на триста сорок вісім євреїв, а серед католиків – один на сімсот сімдесят вісім. Лікар Шарко провів кумедні дослідження серед російських євреїв, про яких ми знаємо, бо там вони бідняки, а у Франції вони заможні й ховаються зі своєю хворобою у клініці лікаря Бланше, платячи величезні гроші. Знаєте, що Сара Бернар поставила у своїй домівці білу труну?

– Євреї розмножуються вдвічі швидше за нас. Наразі у світі їх налічується більше чотирьох мільйонів.

– Про це ще у Книзі Вихід[289]записано. Діти Ізраїлю «ширяться, як ниви, буйно ростуть і силами наливаються й наповнюють землю».

– Отакої. Вони були й тоді, коли ми й не здогадувалися. Хто був революціонерякобінець Марат? Посправжньому звався Мара. Це була сім'я сефардів[290], яку вигнали з Іспанії, котра, аби приховати своє єврейське походження, прийняла протестантство. Отакий Марат: рожевогубий, помер у грязюці, страждав на розумову хворобу, маючи манію переслідування, а пізніше – манію убивати. Типовий єврей, який мстився християнам, здебільшого відправляючи їх на гільйотину. Гляньте на його портрет у «Музео Карнавале»: враз упізнаєте психа з галюнами, невропата штибу Робесп'єра та інших якобінців, а побачивши, наскільки несиметричне у нього обличчя, зрозумієте, що він – навіжений.

– Французьку революцію зробили винятково євреї, це знаємо. А от Наполеон, з огляду на його ненависть до папи й зв'язки з масонами, що – теж семіт?

– Скидається на те, адже про це ще Дізраелі писав. Балеарські острови та Корсика були прихистком євреям, яких прогнали з Іспанії: ставши згодом маранами[291], вони взяли імена господарів, яким служили, якот Орсіні чи Бонапарт.

 

У кожному товаристві є gaffeur – людина, яка ставить недоречні питання у неслушну мить. І осьдечки пролунало лукаве питання:

– А що ж Ісус? Він – єврей, а помирає замолоду, не цікавлячись грошима, думає лише про Царство Небесне…

На це питання відповів Жак де Б'єз:

– Панове, байку про те, що Ісус був євреєм, поширили самі євреї, тобто святий Павло та четверо євангелістів. Насправді Ісус, як і ми, французи, був кельтом, хоч нас набагато пізніше підкорили латиняни. Але перш ніж латиняни підкорили кельтів, ті були завойовниками, хіба ви не чули про галатів[292], які дійшли аж до самісінької Греції? Саме на честь завойовників, галлів, було названо Галлію. Поза тим, легенда про непорочне зачаття й народженого без гріха сина має кельтськодруїдське коріння. Подивіться лишень на портрети, які збереглися до наших часів: Ісус був блакитнооким блондином. Він висловлювався проти лихварства та забобонів – єврейських пороків, і на відміну від Месії, приходу котрого чекали євреї, говорив, що його царство буде небесне, а не земне. Євреї були одновірцями, тому Христос, якого надихнуло кельтське багатовірство, й поширив думку про Трійцю. За те вони його й убили. Каїфа, що засудив Христа, – ото був жид, як жидами були зрадник Юда та Петро, який зрікся його…

 

У рік заснування «La Libre Parole» Дрюмо чи то інтуїтивно, чи то так йому пощастило, та приклався до корупційного скандалу, пов'язаного з будівництвом Панамського каналу, який мав поєднати Тихий і Атлантичний океани.

– Усе дуже просто, – пояснював він Симоніні, перш ніж розпочати свою кампанію. – Тому самому Фердинанду де Лессепсу, батькові Суецького каналу, доручили збудувати й Панамський перешийок. Будівництво оцінили у шістсот мільйонів франків, а Лессепс організував анонімне акціонерне товариство. Спорудження каналу, хоч і з величезними труднощами, розпочали у 1881 році, й незабаром Лессепс уже відчув нестачу грошей, отож він почав продавати акції. Проте частину отриманих коштів Лессепс витратив на підкуп журналістів, аби ті не розпатякували про чимраз значніші труднощі, з якими йшло будівництво, тож, як наслідок, до 1887 року викопали заледве половину каналу, розтринькавши 1,4 мільярда франків. Тоді Лессепс просить допомоги в Ейфеля – того самого, що звів ту огидну вежу; знову назбиравши грошей, він витратив їх на хабарі журналістам та урядовцям. Отож чотири роки по тому «Загальна компанія міжокеанського Панамського каналу» збанкрутувала, а вісімдесят п'ять тисяч добропорядних французів, які ризикнули вкласти гроші в будівництво, залишилися без копійки.

– Про цю оборудку всі вже добре знають.

– Звісно, втім, наразі я можу довести, що на боці Лессепса були фінансистиєвреї, поміж яких був барон Жак де Райнах (мав прусське прізвище!). Завтрашній номер «La Libre Parole» наробить галасу.

І таки наробив, утягуючи у скандал журналістів, урядових функціонерів та колишніх міністрів. Райнах укоротив собі віку, кількох важливих осіб посадили, Ейфель дивом урятувався, Лессепс відскочив, бо термін давності злочину минув, а Дрюмо, викривши таку аморальність, тріумфував, але найважливіше – тепер він підкріпив свою антиєврейську кампанію реальними фактами.

 

 

Кілька вибухівок

 

Втім, я гадаю, що перш ніж підступитися до Дрюмо, Симоніні, як завжди, у нефі Нотрдамського собору зустрівся з Ебутерном.

– Капітане Симоніні, я вже сто років тому доручив вам утягти Таксиля у кампанію проти масонів, аж до цирку на дроті, розвернутого проти найтривіальніших масонів. Абат Далла Піккола, який посилався на вас і якому я довірив чималенькі кошти, обіцяв, що триматиме все під контролем. Та, гадаю, Таксиль зайшов надто далеко. Однак, оскільки саме ви прислали до мене абата, спробуйте натиснути на нього й на Таксиля.

Тепер Симоніні мусив визнати, що стосовно цього у нього в голові зовсім порожньо: начебто пригадує, що опікуватися Таксилем мав Далла Піккола, та не пам'ятає, щоб давав йому якісь такі доручення. Пригадував лише, що сказав Ебутерну, що подбає про справу. Потім розповів, що наразі цікавиться єврейським питанням і має намір увійти до оточення Дрюмо. Втім, Симоніні неабияк здивувався, зауваживши, наскільки прихильним став Ебутерн до того народу. Хіба ж не торочили йому повсякчас, – спитав себе Симоніні, – про те, що уряд не хоче встрявати в антиєврейські кампанії?

– Все змінюється, капітане, – відповів Ебутерн. – Бачте, аж донедавна євреї були або злидарями, що живуть у гетто, як досі у Римі чи Росії, або грошовитими банкірами, як у нашій країні. Бідні євреї були або лихварями, або лікарями, а ті, хто став фінансово успішним, утримували двір та багатіли, наживаючись на королівських боргах, бо позичали гроші на військові кампанії. Тож така людина завжди перебувала серед сильних світу цього, але ніколи не встрявала у політику. Та й, маючи лише фінансові інтереси, не цікавилася виробництвом. А потім трапилось дещо, що навіть ми пізно втямили. Після Французької революції державам уже потрібно було значно більше грошей, ніж могли дати євреї, тож поступово юдеї перестали бути найбільшими позичкодавцями. Втім, ми наразі зрозуміли, що принаймні тут революція поволіповолі зробила всіх громадян рівними. І з часом євреї вже були не лише біднотою з гетто й не лише високопоставленими капіталістичними буржуа, але й дрібними міщанами, фахівцями у різних галузях, працівниками держапарату, військовими офіцерами. Ви знаєте, скільки зараз в армії офіцерівевреїв? Значно більше, ніж ви здатні собі уявити. І це лише у війську: помалу євреї просочилися в анархічні та комуністичні підривні кола. Якщо раніше революціонери були однаково налаштовані проти євреїв та капіталістів, бо юдеї, врештірешт, завжди були союзниками уряду, який наразі перебував при владі, то сьогодні стає модно бути євреємопозиціонером. А хто ж був той Маркс, про якого стільки торочать наші революціонери? Зубожілий міщанин, котрий сидів на шиї у дружиниаристократки. Й не забуваймо, приміром, про те, що в їхніх руках вся вища освіта, починаючи з коледжів і закінчуючи Практичною школою вищих досліджень[293], крім того, усі паризькі театри, більшість газет, якот «Journal des débats » – офіційне видання вищої банківської сфери.

Проте Симоніні досі не міг узяти втямки, що ж хотів Ебутерн знати про евреївбуржуа тепер, коли вони надто заводнили геть усі сфери життя. Коли ж Симоніні спитав, Ебутерн у відповідь лише непевно махнув рукою:

– Не знаю. Нам треба просто пильнувати їх. Клопіт у тому, що ми мусимо довіритися цій новій категорії єврейства. Зважте, я не маю на увазі чутки, що ходять про єврейську змову з метою підкорення світу! Євреїбуржуа більше не визнають себе частиною своєї рідної спільноти, часто навіть соромлячись свого походження, але, одночасно з тим, це все одно люди підступні, бо щирими французами вони стали тільки недавно й уже завтра можуть стати зрадниками, хоч би з'якшавшись з прусською єврейською буржуазією. Коли пруссаки вторглися у Францію, більшість їхніх шпигунів були євреями з Ельзасу.

Ми вже збиралися попрощатися, коли Ебутерн промовив:

– До речі. Ще за Лаґранжа ви мали справи з таким собі Ґав'ялі. Це саме ви запроторили його за ґрати.

– Так, він був одним з тих, хто планував замах на вулиці де ла Юшетт. Я гадав, що всі змовники в Кайєнні чи десь у тих місцях.

– Усі, окрім Ґав'ялі. Нещодавно він утік і намірився у Париж.

– Хіба можна втекти з Диявольського острова?

– Звідусіль можна втекти, треба лише не мати й крихти совісті.

– Чому ж не заарештуєте його?

– Бо він чудово робить вибухівку й наразі може стати нам у нагоді. Ми знайшли його: продає лахміття на Кліньянкурі[294]. Чому б вам не поновити старі зв'язки?

Знайти лахмітників у Парижі неважко. Хоч їхні ятки й розкидані по всьому місту, тогочасне лахмітницьке царство розташовувалось між вулицями Муффтар та СенМедар. Наразі, принаймні ті, про яких знав Ебутерн, крамарювали біля станції метро «ПортКліньянкур», мешкаючи у купі бараків, накритих хмизовою стріхою, де за сприятливих погодних умов, не знати з якого дива, у настільки нудотному оточенні навкруги цвітуть соняшники.

Неподалік був так званий «Ресторан мокроногих босяків», адже своєї черги доводилось чекати на вулиці, а щойно ввійшовши, можна було за одне су встромити у чималеньку макітру величезну виделку, а там уже що вловиш, те вловиш: як поталанить – натрапиш на кусень м'яса, а як ні – на шматочок морквини, а наштрикнувши, можна витягти.

У лахмітників були свої hôtels garnis [295]. 3 обстанови небагато: стіл, ліжко, кілька стільців з різних гарнітурів. На стінах висять або ж святі образи, або ж гравюри зі старих романів, знайдених у смітті. Осколок люстерка, який годі собі й уявити у домашній лазничці. Прийшовши сюди, лахмітник передовсім перебирав свої знахідки: кісточки, скляні, порцелянові вироби, старі стрічки з орденів, шовкові клапті. Робочий день починався о шостій ранку й тривав до сьомої вечора, бо якщо міські поліціянти (або, як їх називали в народі, «фліки») заскочать когось після сьомої, то оштрафують.

Симоніні пішов шукати Ґав'ялі саме туди, де він мав бути. Наприкінці пошуків у babine[296], де окрім вина продавали абсент, називаючи його «отруйним» (наче звичайний абсент сам по собі недостатньо отруйний), йому показали на одного чолов'ягу. Симоніні пригадав, що у часи їхнього знайомства він ще не носив бороди, тож бороду збрив. Попри те, що вже спливло років з двадцять, Симоніні гадав, що його ще досі можна впізнати. А от кого впізнати було неможливо, то це Ґав'ялі.

Чоловік був блідий, зморшкуватий, мав довгу бороду. Зпід засмальцьованого комірця, звідки стирчала худюща шия, звисала жовтувата краватка, більше подібна до мотузки. Він був у драному капелюсі, зеленуватому рединготі, одягненому зверху на протертий жилет, у брудних черевиках, наче їх віками не мили, а шнурки були обліплені багном та лушпайками. Втім, серед інших лахмітників Ґав'ялі не надто виділявся, адже ті були зодягнені не краще за нього.

Симоніні пішов привітатися, удаючи, що щиро зрадів зустрічі. Та Ґав'ялі глянув на нього холодними очима:

– Й у вас ще стало нахабства з'являтися мені на очі, капітане? – спитав він. Симоніні розгубився, а чоловік повів своє: – Ви що, за дурня мене маєте? Я ж бо чудово бачив, як того дня, коли заявилися жандарми й почали нас обстрілювати, ви добили того бідолаху, котрого назвали своїм агентом. А потім, коли ми всі опинилися під одними вітрилами на кораблі, що прямував на Кайєнну, вас серед нас не було. Неважко скласти два по два. За п'ятнадцятирічну відпустку на Кайєнні набираєшся розуму: ви вигадали нашу змову, аби потім самому її викрити. Мабуть, прибуткове діло.

– То й що? Хочете помститися? Опустилися до рівня покидьків суспільства? Та навіть якщо ви таки маєте рацію, поліція прислухається до мого слова, а отже, мені варто сказати, кому треба, й ви попливете назад до Кайєнни.

– На Бога, капітане. За роки, що я провів на Кайєнні, я став мудрим чоловіком. Коли ти змовник, то маєш усвідомлювати, що можеш перестрітися з mouchard . Це ніби гратися у поліцейських та злодіїв. Бачте, люди кажуть, що з віком усі революціонери стають поборниками трону та вівтаря. Мені той трон та вівтар потрібен, як п'яте колесо до воза, та, гадаю, часи великих ідеалів уже позаду. Через цю так звану Третю республіку вже не втямиш, де саме той тиран, на якого треба вчиняти замах. Одне я ще не розучився: робити вибухівки. А те, що ви знайшли мене, означає, що вам потрібні бомби. Я згоден, якщо платитимете. Бачите ж, де я мешкаю. Мені цілком вистачить нової домівки та нового ресторану. Кого треба порішити? Як і всі сучасні революціонери, я теж став продаватися. Ви на цьому, мабуть, добре знаєтеся.

– Мені від вас, Ґав'ялі, потрібні вибухівки, та наразі я ще не знаю, які й у яке місце. Про це поговоримо у слушний час. Наразі можу запропонувати вам грошенят, хрест на вашому минулому й нові документи.

Ґав'ялі сказав, що йому байдуже, кому служити, аби добре платили, тож Симоніні заплатив йому достатньо, аби щонайменше місяць він не жив з лахміття. Щоб змусити людину коритися тому, хто віддає накази, немає нічого кращого за лаву підсудних.

 

Згодом Ебутерн повідомив Симоніні, що саме мав зробити Ґав'ялі. У грудні 1893 року анархіст на ім'я Огюст Вальян з криком «Смерть буржуазії! Слава анархії!» кинув у палаті депутатів Парижа вибуховий пристрій, начинений цвяхами. Це був символічний жест: «Якби я дійсно хотів когось убити, начинив би пристрій картеччю, – казав Вальян на суді, – звісно, я не можу вам брехати, щоб ви мали насолоду перерізати мені горлянку». Втім, щоб іншим не кортіло, горлянку йому таки перерізали. Однак клопіт був не в тому: спецслужби турбувало те, що такі вчинки можуть здатися комусь подвигом і можуть з'явитися послідовники.

– Трапляються кепські вчителі, – пояснював Ебутерн Симоніні, – які заохочують у суспільстві терор та безлад, а самі у цей час спокійненько сидять по своїх клубах та рестораціях, теревенячи про поезію та попиваючи шампанське. Бачите цього копійчаного журналюгупамфлетиста Лорана Тайяда, який, заради того, щоб стати депутатом, користується своїм подвійним впливом на суспільство. Про Вальяна він написав таке: «Кому яке діло до жертв, якщо сам учинок був прекрасний». Для держави такі Тайяди більш небезпечні за Вальянів, бо таким важче відтяти голову. Такихот інтелектуалів, які ніколи не платять податків, треба привселюдно провчити.

Провчити мали Симоніні та Ґав'ялі, тож кілька тижнів по тому у «Фойот», просто за рогом від того місця, де Тайяд смакував свої дорогущі спагеті, вибухнула бомба, й чоловік утратив око (Ґав'ялі був генієм, бо склав вибухівку так, що жертва мала залишитись жива, отримавши натомість саме таке поранення, як було потрібно). Газети, які підтримували уряд, тепер мали добру нагоду написати саркастичні відгуки штибу: «То як, мсьє Тайяд, а тепер учинок був прекрасний?» Урядові, Симоніні та Ґав'ялі добряче пощастило. Окрім ока, Тайяд залишив на місці вибуху ще й свою репутацію.

Та найбільш задоволеним був Ґав'ялі, й Симоніні навіть подумав, що це чудово – повертати життя та довіру тим, хто безталанно їх утратив через нещасливі життєві обставини.

 

Того ж таки року Ебутерн дав Симоніні й кілька інших доручень. Скандал з Панамським каналом уже значно менше цікавив публіку, адже якщо повсякчас повторюють одну й ту саму новину, вона починає наганяти нудьгу; Дрюмо ця тема вже не цікавила, хоч дехто й досі роздмухував полум'я, й уряд вочевидь був стурбований цим (як би це назвали у наш час?) зажеврінням. Треба відволікти увагу публіки від жмаків цієї затасканої історії, тож Ебутерн попросив Симоніні організувати добрячий заколот, який би відразу потрапив на перші шпальти газет.

Симоніні відповів, що організувати заколот не так уже й легко, але Ебутерн зробив підказку, мовляв, найбільш охочі підняти галас – студенти. Найзручніше – організувати у студентському середовищі якесь заворушення, а потім вкинути туди кілька професійних організаторів суспільного безладу.

Знайомих серед студентства Симоніні не мав, але йому відразу ж спало на думку, що найбільше йому стане у нагоді студент із революційними, а ще ліпше – анархічними нахилами. А хто ж найкраще знається на анархістах? Звісно, людина, яка за фахом втиралася в їхнє середовище й потім їх викривала – Рачковський. Отже, Симоніні зв'язався з Рачковським, котрий, вишкіривши свій вовчий оскал, що він хотів видати за щиру усмішку, розпитав чоловіка що і як.

– Мені лишень потрібно кілька студентів, здатних здійняти галас за наказом, – відповів Симоніні.

– Та без проблем, – мовив Рачковський, – підіть до «Шато Руж».

«Шато Руж» на рю Ґаланд виявилося сховком бідняцтва Латинського кварталу. Заклад з намальованою на фасаді червоною гільйотиною розташовувався у глибині внутрішнього двору: щойно ступиш ногою всередину, задихаєшся від сильного прогірклого смороду, плісняви, сто разів розігрітих страв, які за багато років ніби залишили на цих засмальцьованих стінах сліди, що можна помацати руками. Хоч незрозуміло, чому місцина у такому стані, адже відвідувачі мають приносити їжу з собою, бо у закладі лише продають вино та дають свій посуд. Здавалось, смердюча поволока із сигаретного диму та випарів газового пальника огортала десятки клошарів, котрі сиділи, дрімаючи на плечі один одного, по троє чи четверо з одного боку столу.

Втім, у обох залах не було жодного бродяги, тільки обвішані гидкими прикрасами потіпахи, з виду хамовиті чотирнадцятирічні проститутки з позападалими очима й легкими ознаками туберкульозу, та місцеві шахраї, які понатягували на себе яскраві каблучки із фальшивими камінчиками в оправі й рединготи, трохи ліпші за лахміття, яке носили на собі відвідувачі з попередньої зали. У тому отруйносмердючому безладі походжали гарно вбрані пані та пани у вечірніх костюмах, адже відвідини «Шато Руж» наразі стали враженнями, якими не можна було знехтувати: пізно ввечері, щойно у театрі закінчувалася вистава, до входу у заклад під'їжджали розкішні екіпажі – «увесь Париж» з'їжджався насолодитися п'янким світом криміналітету, більшість з яких, щоб привабити поважних буржуа, власник закладу, мабуть, утримував у цьому місці безкоштовним абсентом, за який ті ж таки буржуа платили вдвічі дорожче, ніж треба.

За порадою Рачковського тут Симоніні зустрівся з таким собі Файолем, який заробляв на життя, торгуючи людськими плодами. Це був літній чоловік, що у «Шато Руж» тринькав на вісімдесятиградусну оковиту все, що заробляв удень, збираючи по лікарнях плоди та ембріони й перепродуючи їх студентам з «École de Médecine». Окрім алкоголю, від нього тхнуло ще й плоттю, що розклалася, й через цей сморід він був змушений сидіти окремо навіть від місцевих смердючок. Утім, за чутками, він мав чималенькі зв'язки серед студентства, а надто тих, хто роками був «вічним» студентом, виявляючи більше схильності до отримання купи дипломів, ніж до дослідів над ембріонами, і готовий був здійняти рейвах за першоїліпшої нагоди.

Так уже трапилося, що саме тими днями студенти у Латинському кварталі лютували через старого консерватора, сенатора Беренже, якого туттаки й прозвали «Отець Цнотливість». Цей сенатор нещодавно запропонував законопроект, щоб припинити наругу над нормами пристойності, першими жертвами якого (так пліткували) були саме студенти. Приводом став публічний виступ такої собі Сари Браун – напівголої вгодованої панянки («мабуть, ще й упрілої», – здригнувся Симоніні), яка з'явилася на «Bal de Quat'z Arts»[297].

Спробуйте тільки позбавити студентство задоволення від вуаєризму. Принаймні підконтрольні Файолеві студенти вже замірилися зібратися вночі під вікнами сенатора й наробити там галасу. Треба було лише дізнатись, коли вони хочуть іти до сенатора, й зробити так, щоб десь неподалік була юрба інших людей, готових розпустити руки. За помірну плату Файоль подбав про все сам. Симоніні тільки й лишилося, що сповістити Ебутерна про дату та час.

Отож галасувати почали не лише студенти – до них приєднався натовп жандармів чи солдатів, чи хто там вони були. Як не подивись, ніхто краще за поліцію не в змозі розпалити у студентів їхні войовничі нахили: окрім криків, почало літати каміння, й ось хтось із солдатів, збираючись лише напустити трошки диму, витяг димову шашку, та це впало в око бідоласі, який саме проходив повз. Ось вам і неминуча смерть. На цьому етапі втручаються головорізи, яких найняв Файоль. Студенти, зупинивши омнібус, увічливо просять пасажирів вийти з транспортного засобу, випрягають коней і перевертають омнібус, перетворюючи його на барикаду; тутечки зразу з'являються інші шибайголови, які підпалюють барикаду. Незабаром галасливий протест перетворюється на бунт, у якому ось уже відчувається революційний присмак. На перших шпальтах газет це довго обсмоктуватимуть – прощавай, Панамський канал.

 

 

Bordereau [298]

 

Значний капітал Симоніні заробив у 1894му. Трапилося це майже випадково, хоч будьякій випадковості завжди треба трошки допомогти. На той час у Дрюмо неабияк загострилася ненависть до євреїв, які служили в армії.

– Це всі замовчують, – жалівся він, – бо говорити про цих імовірних зрадників нашої батьківщини у самому серці найславнішої з наших інституцій, згадувати привселюдно про те, що наше військо отруєне стількома жидами (він вимовляв «ces Juëfs, ces Juëfs», витягнувши губи трубочкою, ніби має намір дико та палко припасти до всього поріддя тих мерзенних ізраїльтян), – це дати привід зневіритися у наших збройних силах, і хтось мусить за це відповісти. Знаєте, як у наші дні єврей намагається заслужити пошану? Роблячи собі військову кар'єру чи крутячись у салонах разом з аристократами, наче митець і педераст. Ох, ці герцогині вже стомилися від своїх перелюбів з добродіями старого гарту чи з благочестивими каноніками, вони ніяк не наїдяться дивини, екзотики, неймовірного, вони дозволяють звабити себе вирядженим франтам, напахченим пачулями, наче баба. Мене мало цікавить, що розбещується високе товариство, бо маркізи, що злягалися з різними Луї, були нічим не кращі, а от коли розбещується армія, тоді французькому суспільству – край. Я переконаний, що більшість єврейських офіцерів входять у мережу прусських шпигунів, але мені бракує доказів, доказів! Знайдіть мені докази! – горланив він на редакторів своєї газети.

 

У редакції газети Симоніні знав коменданта Естергазі: він був страшенний денді, вихвалявся своїм шляхетним корінням та віденською освітою й натякав на дуелі, які колись мав і ще матиме, але всі знали, що він ще й боргів по вуха має, редактори втікали, коли бачили, що він, загадково поводячись, іде в їхній бік, бо всі знали, що він вициганюватиме гроші, а позичивши йому, більше ніколи їх не побачать. Естергазі був трохи зніженою особою й повсякчас носив у петлиці вишиту хустинку, дехто пліткував, що чоловік хворів на сухоти. Він мав дивну військову кар'єру: спочатку був офіцером у воєнній кампанії в Італії 1886 року, потім був зуавом у понтифіка, тож під час війни 1870го воював у складі Іноземного легіону. Ходили плітки, що він мав стосунок до військової контррозвідки, та, найпевніше, у даному випадку не йшлося про інформацію, яку носять при собі, зашивши у підкладку мундира. Дрюмо уважно прислухався до думки цього чоловіка, можливо, бажаючи мати зв'язки серед військових.

Якось Естергазі запросив Симоніні на вечерю у «Boeuf à la Mode», й, замовивши mignon d'agneau aux laitues [299]та обговоривши карту вин, чоловік перейшов до суті:

– Капітане Симоніні, наш друг Дрюмо шукає доказів, яких ніколи не знайде. Проблема не в тому, щоб викрити в армії офіцерів єврейського походження, які шпигують на пруссаків. Святий Боже! У цьому світі стільки шпигунів, що одним шпигуном менше, одним більше – ми не лютуватимемо. Політична проблема полягає в тому, щоб показати, що вони там є. Погодьтеся: аби припнути до стіни шпигуна чи змовника, не обов'язково шукати доказів, значно легше й менш витратно самому зробити ті докази, а якщо можливо, то й шпигуна створити самому. Отже, в інтересах нашої нації ми маємо вибрати офіцераєврея, який би викликав достатньо підозр через якусь свою слабкість, і довести, що він передавав інформацію у посольство Пруссії в Парижі.

– Що ви маєте на думці, кажучи «ми»?

– Я говорю з вами від імені відділу статистики Французької розвідувальної служби, яку очолює підполковник Сандер. Ви, мабуть, знаєте, що за цією невинною назвою ховається підрозділ, який здебільшого опікується німцями: спочатку у службі цікавилися всім, що роблять німці у себе вдома; намагалися дізнатися якнайбільше про устрій їхніх військ, скільки мають дивізій кінноти, яку суму складає утримання війська – загалом, усе, що можна, не нехтували ніякою інформацією – з газет, з рапортів офіцерів, які перебували у подорожі, від жандармів, від наших агентів по обидва боки кордону. Проте віднедавна у Службі вирішили слідкувати ще й за тим, як вони поводяться у нашій рідній домівці. Є люди, які з прикрістю говорять про злиття розвідки та контррозвідки, але одне від другого невіддільне. Ми маємо знати про те, що відбувається у німецькій амбасаді, бо це чужоземна територія, отже, це й є розвідка, але ж саме там вони збирають дані на нас, тож бути щодо цього у курсі – це вже контррозвідка. Наразі у посольстві на нас працює мадам Бастіан, прибиральниця, яка вдає неграмотну, хоча насправді принаймні розуміє та вміє читати німецькою. Її робота полягає в тому, щоб щодня спорожняти кошики зі сміттям у кабінетах амбасади, таким робом передаючи нам записки та документи, які, на думку пруссаків (адже ви знаєте, які вони тупоголові), підуть точно за призначенням. Тож треба скласти такий документ, у якому один з наших офіцерів доповідатиме секретну інформацію про озброєння французького війська. Тоді припустять, що автор документа має доступ до таємної інформації, й саме цим він себе видасть. Таким чином, нам необхідна записка, перелік, назвемо це bordereau . Саме тому ми звертаємося до вас, адже, як кажуть, ви у цій справі справжній майстер.

Симоніні не питав, як люди зі Служби дізналися про його вміння. Про це їм міг розповісти хоч би й Ебутерн. Отже, подякувавши за комплімент, він відповів:

– Гадаю, мені треба буде відтворити почерк якоїсь конкретної особи.

– Ми вже знайшли чудового кандидата. Це ельзасець, такий собі капітан Дрейфус, він, імовірно, проходить у Службі практику. Взяв за дружину багатійку й тепер удає tombeur de femmes – донжуана, тому всі його колеги терплять його крізь зуби й не стануть його захищати, навіть якби він був християнином. Ніхто його не підтримає. Це ідеальна офіра. Щойно отримаємо документ, перевіримо його й визначимо, що написаний він рукою Дрейфуса. Тоді хтось штибу Дрюмо повинен буде розпалити публічний скандал, викриваючи єврейську загрозу й, одночасно з тим, рятуючи честь наших збройних сил, які спромоглися так вправно викрити й нейтралізувати його. Зрозуміли задум?

 

Де ж не зрозуміти. На початку жовтня Симоніні зустрівся з підполковником Сандером. З виду то був чоловік непримітний, із землистим лицем. Ідеальна мармиза для голови розвідки та контррозвідки.

– Оце зразок почерку Дрейфуса, а оце – текст, який треба переписати, – мовив чоловік, простягаючи Симоніні пару аркушів. – Як бачите, записку треба адресувати військовому аташе при посольстві фон Шварцкопену, з обіцянкою надати військові документи, що стосуються гідравлічних гальм 120міліметрової гармати, а також декотрих інших деталей у цій справі. Саме до такої інформації ласі німці.

– Як гадаєте, чи варто додати кілька технічних деталей? Тоді б усе мало ще більш компрометуючий вигляд.

– Сподіваюсь, ви прекрасно усвідомлюєте, що, щойно вибухне скандал, це bordereau стане суспільним набутком. Ми не можемо оприлюднити у газетах технічні подробиці. Нумо, сміливіше, Симоніні. Щоб вам було якнайзручніше, я приготував для вас кімнату з усім необхідним для того, щоб ви мали змогу написати документ. Папір, пера й чорнило такі ж самісінькі, якими користуються у відомстві. Мені потрібна чудово виконана робота, тож не поспішайте, перевіряйте по кілька разів, аж поки не скопіюєте руку бездоганно.

Так Симоніні й вчинив. Bordereau було складене на тонесенькому аркуші паперу й було завдовжки рядків з тридцять: вісімнадцять з одного боку й дванадцять з іншого.

Симоніні подбав, щоб рядки на першій сторінці були більш розложисті, ніж на наступній, де почерк ставав поспішливим, як зазвичай трапляється, коли пише листа вкрай схвильована людина, яка спочатку пише повагом, а потім чимраз швидше. Втім, Симоніні не забув урахувати й те, що документ, перш ніж кинути до кошика, зазвичай рвуть, отож він має потрапити до статистичного відділу не цілим, а розірваним на шмаття, аби потім його склали докупи; значить, щоб полегшити collage[300], краще трошки роз'єднати літери: але не надто відходячи від взірця почерку, який йому надали.

Загалом, він виконав чудову роботу.

 

Потому Сандер передав bordereau міністру оборони та військових справ, генералу Мерсьє, одночасно з тим замовивши експертизу з документів усіх офіцерів, які були у штабі відділу. Наприкінці перевірки найприскіпливіші його товариші по службі відзначили, що почерк документа збігався з рукою Дрейфуса, якого заарештували 15 жовтня. Протягом двох тижнів інформацію про арешт майстерно приховували, хоч і пропускаючи певні неофіційні відомості, аби полоскотати цікавість газетярів, потім тихцем почали шепотітися про те, як звуть зрадника, спочатку цілком секретно, і, врешті, припустили, що винним був капітан Дрейфус.

Щойно отримавши доручення від Сандера, Естергазі ураз повідомив новину Дрюмо, котрий забігав редакцією з кутка в куток, тряс повідомленням від коменданта і репетував: «Докази, докази, ось вони, докази!»

Першого листопада на першій шпальті «La Libre Parole» великими літерами було надруковано «Зрада на вищому рівні. Заарештовано офіцера єврейського походження Дрейфуса». Кампанію було розпочато, і вся Франція палала гнівом.

Однак того ж таки ранку, поки у редакції тостували через радісну подію, Симоніні впав в око лист Естергазі, яким той сповіщав про арешт Дрейфуса. Він лежав на столі Дрюмо, й хоч на паперові виднілися сліди бокала, розібрати текст було дуже легко. Натренованому оку Симоніні, який не одну годину підробляв почерк Дрейфуса, стало зрозуміло, як Божий день, що почерк, у якому він так набив руку, цятка до цятки збігався з рукою Естергазі. Ніхто краще не розуміється на таких речах, як фальсифікатор.

Що ж трапилось? Сандер, замість почерку Дрейфуса дав зразок почерку Естергазі? Чи таке можливо? Дивно, непоясненно, але це беззаперечний факт. Сплутав? Дав навмисне? Але тоді з якою метою? Чи, може, самого Сандера обдурив один з його підлеглих, який повернув йому інший зразок? Тоді, якщо хтось скористався його довірою, його треба повідомити про підміну? А якщо сам Сандер є злодієм, тоді відкрити свою обізнаність у його грі – це наразитися на певну небезпеку. Розповісти про все Естергазі? Але якщо Сандер підмінив зразок почерку, щоб нашкодити Естергазі, тоді, попередивши жертву, Симоніні гратиме проти всіх спецслужб? Тоді мовчати? А якщо колись спецслужби припишуть підміну йому?

Симоніні не мав до підміни жодного стосунку й хотів прояснити це й разом з тим довести, що його підробки є, так би мовити, автентичними. Він вирішив ризикнути й звернувся до Сандера, який спочатку неохоче погодився його прийняти, ймовірно, боячись шантажу.

А коли Симоніні розповів йому правду (єдину істину серед того моря брехні), обличчя Сандера стало ще більш землистим, ніж завжди, й він наче не хотів тому йняти віри.

– Полковнику, ви, певна річ, зберегли фотокопію того bordereau ? Дістаньте взірці почерків Дрейфуса та Естергазі й порівняймо всі три зразки.

Незабаром на столі у Сандера лежало три документи, й Симоніні почав указувати на докази:

– Гляньтено, наприклад, сюди. У всіх словах з подвійною літерою «s», як у словах «adresse» чи «intéressant» з тексту, написаного рукою Естергазі, перша «s» завжди трошки менша, ніж друга, і вони майже ніколи не поєднані. Саме цю особливість я зауважив учора вранці, бо, складаючи bordereau , я був до цього дуже уважний. А зараз подивіться на почерк Дрейфуса, який я бачу вперше в житті: дивовижно, але з двох літер перша завжди трохи більша, а друга – дещо менша, й вони завжди поєднані. Мені продовжувати?

– Ні, я зрозумів. Гадки не маю, як сталося таке непорозуміння, але я дізнаюся. Наразі клопіт у тому, що документ уже в руках Мерсьє і він усе одно може забажати порівняти його зі зразком почерку Дрейфуса, але позаяк він не є добрим почеркознавцем, порівнянь між цими двома почерками ніяк не уникнути. Отже, необхідно, щоб йому навіть на думку не спало порівнювати документ з почерком Естергазі. Одначе, чому б це йому думати саме про Естергазі, якщо ви – ні пари з вуст? Спробуйте про все забути, й благаю, не показуйтеся більше у цих місцях. Вашу винагороду переглянуть відповідним чином.