Ні, то не втома, іще не втома.
Хочеться стежки й отчого дому,
Дому, по вікна у лопухах,
В трунку медовім під самий дах.
Хочеться ранку в мережаних тінях,
Запаху зілля сухого в сінях,
Руж і криниці зі зрубом старим.
Де це було, у житті якім?
Хто мені скаже: то в сні чиєму
Хвіртка у сад прочинялась темний,
Жаром зірниць паленіло вікно?..
Все це в дитинстві, давно, давно…
Нині згадалось, чому – невідомо
(Ні, це не втома, іще не втома):
Стежка… Криниці ранкової скло…
Просто це слово до мене прийшло.
В нього від спраги вуста скипілись.
От і схотілось йому, схотілось
В травах свої віднайти сліди,
З тої криниці попити води.
***
Ці небеса, ці світлі небеса,
Під ними і живу і золотію.
Тут голос мій до людської надії
Горобиновим кетягом звиса.
Цим водам і тополям біля трас
Я й досі ще не звірилась в любові,
Отак, щоб висловить – аж захлинутись враз.
Кажу зерну: – Благословись, зерно!
Кажу травині: – Мир тобі, травино!
І ти, і ти, моєї України
Святися і світай мені, вікно.
Там, у вікні, і усміх і роса,
І не смеркаються з роду в рід народи,
І сходить день, і мови сходить врода…
А над усім – ці світлі небеса.
Є ЩАСТЯ…
Своїх дідів шаную заповіти,
Рощу свій сад в рожевій куряві.
Є щастя, о високе щастя жити
І чути Батьківщину у крові.
Отак, як сонце чує в собі сонях,
Отак, як небо чує в собі птах.
Є щастя при снігах і при осонні
У неї словом бути на устах.
І промовлять до всесвіту й колиски,
Своє дитя – її іменню вчить.
Є щастя – хай з вершечка обеліска –
А все ж світити,
Їй одній світить.
ЖНИВА
Отож обіцяй нам,
що будеш погожим, день,
Що білій хмарині
дощем не даси пролитись.
Жнива –
це як радісний видих широких легень,
Жнива –
це як задум,
якому дано звершитись.
І ось уже руки
натхненно лягли на кермо.
Здригнувся комбайн…
ген сахнулись вітри у житі…
Не хлібом єдиним, – хтось каже.
О так, живемо –
Не хлібом єдиним у цьому світі.
Бо знаємо хліба
і знаєм безхліб'я ціну,
В молекулі зерен
нам сходить краси начало.
Як марило хлібом дитинство моє у війну!
Як часто за хлібом у чергах
нічних стояло!
Не хлібом єдиним…
Хай світить нам батьків поріг,
Під небом оцим о навічно
пребудь, кохання!
Та хліб – лиш єдиний! –
Її врятувать би міг,
Ту дівчинку сиву…
оту ленінградку… Таню.
В цю пору, в цю сонячну пору жнив,
О думо про хліб, ти від думи
про мир невід'ємна.
Збулось!
І зерно, і зерно до лунких кузовів
Уже полилось, як блискуча, дзвінка поема.
В цю пору, коли так шалено
зринає вись,
Коли і душа, і надії, і сонце в зеніті,
Я чую: у зерні,
у зерні вже б'ється мисль –
Рясним врожаєм у грядущім зрости столітті.
ПІВНІ СПІВАЮТЬ
Півні співають. Влад а чи не влад
В селі півні так голосно співають,
Ключем музичним ранок відкривають,
Так – уже сотні й сотні літ підряд.
Ще відкриттів технічних благодать
Їх не торкнулась. Ще не повелося
В півнів – своє лунке різноголосся
По приймачах повсюдно транслювать.
Співають, аж рясніють мислі трав,
Аж мальва під вікном на дибки пнеться,
І, мабуть, не одному з них здається:
Так він іще ніколи не співав!
О сліпота! О півнячий наїв!
Був голос не позбавлений фальцету.
Та як щасливо все ж серед півнів
Триває ця співоча естафета.
Коли село в свої недільні дні
Геть прикипає до телеекрана,
Я думаю: як добре, що півні
Співають – і співать не перестануть.
ВЕСНА
Весна тільки перші бере акорди,
Відчайні "піано", розгублені "форте",
Дівча, початкуючи в жестах, невміле,
Бурульку крихку об асфальт розбило.
З тонесеньким дзвоном синиць впереміж
Невпевнений свій почало капіж.
Та весни судить передчасно не треба.
Весні ще повірити дайте в себе.
Школярка – вона ще себе вам покаже,
Ще в світі такі розіграє пасажі!
Без жодного фальшу!
Без тіні огріху!
І ніздрі чуттєво здригнуться в лосихи,
І в битві суперницькій зчепляться роги,
І зійде на крові чиясь перемога.
Весна-одчаюга, хмільна голова,
Захоче лиш сильного визнать права:
Скресать!
У полон безбережності брати!
І гнізда звільнять!
І розносить загати!
В безладді комусь перемішувать мислі
(Відходження в русла – то після, після).
Являти грядуще в прокльові зерна…
О, віруйте в тих, хто лише почина!
Садів буде закип і пінна, й гаряча.
По осені весен пізнається вдача.
***