Добридень, лісе мій! Ну, як тобі живеться?
Десь бродить в нетрях сонце лосеням,
Я мудро це – своє віддати серце
Калиновій сопілці й солов'ям.
При вічності й високих небесах
Одні у нас з тобою думи сущі:
Як зберегти оцей озонний дах
І солов'їв, і солов'ят грядущих?
Я тишини твоєї не порушу –
О, діти міст так прагнуть тишини!
Ти лиш вогню зеленого у душу
І щебету мені свого хлюпни.
Оце і все, чого прошу у тебе…
Вночі мені приснився знову ліс.
Він поспішав з-за синього крайнеба
Й ковток повітря у долонях ніс.
***
О ліс, веселий мій безбожнику
З імлистими очима лося!
В тобі так дзвінко й переможно
Свої свята справляє осінь.
В надмірнім буйстві кольорів
Іще не вчувши небезпеки.
Цю зміну явищ, фарб і днів
Обом нам святкувати легко.
Здригнувшися на залп рушниці,
Кулик над озером зліта.
Враз дивну важкість живота
Відчула молода вовчиця.
Щось всюди коїться таке
Немислимо-самозреченне.
Себе на спалення жарке
Поприрікали – вкотре! – клени.
Набридло хащі лісовій
Ховать уявні таємниці.
Так синьо далеч прозориться –
Чи не в мені, в мені самій?
І хочеться ронить слова
(Як? Але ж я від слів втомилась!)
Та пізно, пізно.
Назріва,
Уже гряде їх грізна милість.
Щоб знов у серці чаклувать
Так, як чаклує в лісі осінь,
Круг золотих дерев-багать
Скіфянкою рудоволосою.
Вогнем обпалена жарким,
Я повернусь, мій ліс, додому,
Та в сяєві моєї втоми
Всю ніч світитиметься дім.
СОСНИ
Вони гули, ні, не гули – музичили,
Так ніжнотонно, рівнозвучно так,
Неначе сотня скрипалів замріяних
Смичками струн тремких торкнулись трепетно, –
А то лиш вітер у бору промчав.
Промчав жагучий – і завмер в гущавині,
Крильми дзвінкими поміж віт заплутався.
А сосни довго ще стоять і ждуть,
Жагою повні тих зізнаь таємних,
Що знов не встигли доказать комусь.
***
Повтореносте – світу мого суть –
У погляді, у посміху, у слові.
Тобою мене тяжко дорікнуть,
Так тяжко, як не першою любов'ю.
Але жовтавість, але злота пруг
І вранці іній – як усе до речі!
В діброві прілий бродить листя дух,
В ярах туман влягається надвечір.
І знов я ладна збожеволіть вкрай
Від кольорів святкових і урочих.
Дивлюсь, а вересневий небокрай
Повторюють так безневинно очі.
***
Дні, як завжди, народжуються в гніздах,
Мов ластів'ята, кароокі дні.
Все на порі: і людяність, і пісня,
І у садах ранети запашні.
І тільки дай достоятись до часу
Грядущим винам у тугих діжках.
Легка іскринка усміху пригаслого
Знов у серпневих зацвіте очах.
Але послухай: на чутких кордонах
Так тихо-тихо шурхотить курай.
А ти вростай-но деревами-кронами,
У голубінь, мій світоньку, вростай.
Занурюйся в оцю брунатну тишу,
Бо на порі давно вже ті столи,
Де згодом людство, ополудні сівши,
Таки розв'яже всі свої вузли.
Бо, як завжди, не віриться у "пізно",
А віриться в грядущий травень-сад,
Бо повно, ой, як повно ще у гніздах
Маленьких, голомозих ластів'ят!
ПУХ ТОПОЛИНИЙ
Сріблом юги заступає вітрини,
Плине в зіниці травневого дня.
Пух тополиний, пух тополиний
В місті моєму, немов наслання.
Так безбережно і так безупинно
В двері, в легені, у вірші, в думки!
Пух тополиний, пух тополиний,
Долю свою прокляли двірники.
Буде робота до болю у спинах,
Як пересядеться пошесть оця.
Пух тополиний, пух тополиний,
Пух – ані краю йому, ні кінця.
В нього занурена, радісна, лину.
Лину крізь біле і голубе...
Кате мій, світе мій тополиний,
Що мені вдієш – люблю тебе!
ЗА МІСТОМ
Тут небо, як похмурий дзвін,
Й щетинка голого узлісся.
Тут тільки вогнище калин
Згасить дощі не спромоглися.
Старі, вже злітані бузьки
Ген щось визбирують у полі.
Я теж визбирую – думки
Навпіл із болем.
***
Блискавки влучають у дуби,
В блискавок така убивча сила!
Ще й не встигли задиміть чуби,
Ну, а серце вже навік звугліло.
…Падав дуб. Та в передсмертну
мить,
Важко тілом хилячись
гіллястим,
Знав одне лиш: треба
так упасти,
Щоб дубків маленьких
не зломить.
***
В зіницях неба квітне юний птах,
Вночі Самара грімкотливо скресла.
А я жила так довго у снігах –
Уже й забула, що існують весни.
Повільно прокидається душа –
Десь перший порух чується в горісі…
І тільки час біжить і полиша
Трудні сліди в своїй правдивій книзі.
Та раптом, наче поштовх уві сні,
Нежданий спомин (де він жив і досі?):
Які у травні грози запашні!
Які хмільні бувають в серпні грози!
ДОЩУ!
Дощу б! Так хочеться дощу!
Чекань моїх пересихає донце.
Земля, немов розжарену пращу,
Розкручує над головою сонце.
І ти уже давно-давно,
Вичікуючи, дивишся на обрій,
Бо спрагле може всохнути зерно,
А з ним – людські надії добрі.
Поміж камінням ящірка – і та,
Мов істини, шукає тіней.
Світ спікся, як спікаються вуста,
Не віднайшовши слів рятівних.
Дощу б! І щоб упав не навмання.
Налито вщерть передчуттями тіло.
Як хочеться серед жаркого дня,
Щоб тихо і надовго задощило!..
***
Яка була щаслива та гроза,
Над світиком двора – ота гроза раптова!
У сплесках блискавиць купався сум бузковий
І клен себе їх лезом перезав.
Гроза – імпровізатор, автор п'єс
Для жерстяних дахів, дощу і грому,
Гримкі акорди беручи над домом,
В екстазі шумно падала з небес.
Що то за диво – музика була,
Коли під ринви голосно-співочі
Залізні підставляла мати ночви,
І музика текла, текла, текла...
В передзвоні, в перехлюпі її
Вродилося тоді моє найперше слово,
І так було йому і юно, і святково
В тій купелі, в тій шумній течії.
Ще не передчуваючи біди
І Дня, коли до того часу стане сивим,
Усе йому в ту мить здавалось дивом:
Кущ, блискавиці, ночви й дзвін води.
Не знало, ще не відало воно,
Через які вогненні пройде ріки.
Сказало просто: – Здрастуй, я довіку.
Всміхнулось тихо: – Я – в тобі давно.
Й ословилась у нім моя сльоза,
І збагнення сто бід моїх дістали.
Дороги його хресної началом
Була щаслива, давня та гроза.
***
Вночі був дощ.
На скопаних грядках
Вода зібралась, як в іржавих ночвах.
Аж раптом, бачу, визвіздилось небо
Й захлюпостались зорі у воді.
Земля їх всотувала млосно і повільно,
Як помаранчі сік, як сік морени.
Земля спивала їх, аж доки на губах
Не залишився висохлий пилок їх.
І сталось диво:
ранком голубим
На теплій грядці зацвіли красолі.
Вони сміялись карими очима,
А брови їм взолочував пилок.
Ніким не сіяні, не саджені ніким,
Тепер я знаю, де беруться квіти:
Їх, певно, юні весняні дощі
З далеких зір приносять нам на землю.
***
Горлиці гудуть в моєму краї,
В Присамар'ї горлиці гудуть.
Аж у полі сонях зацвітає,
Аж видніє слова первосуть.
Горлиці гудуть в моєму краї,
Плинуть ріки жінці до цебра.
В мить таку – таж навіть мак згасає
З вірою в незнищенність добра.
Горлиці гудуть в моєму краї,
І така просторість для думок!
Стала мати – горлиць дослухає:
– Тож-то, видно, рясно діточок!...
Мати матір здалеку впізнає,
У любові голос-бо – один.
Горлиці гудуть в моєму краї.
Передумав бить на сполох дзвін.
А в очах такого повно дива!
У віки майбутні видно путь.
Думала, чого то так щасливо?
А воно, бач, горлиці гудуть.
НАД САМАРОЮ
Над Самарою вись голуба
завесніла,
Над Самарою крила пругкі
продзвеніли.
Птах вертає додому –
на круги своя.
Юно світить ріки течія.
Тут, на березі, снігом так пахне
талим.
Тут, у березні, юність плоти
лаштувала.
Промовлю забуте її ім'я...
Про своє щось видзвонює течія.
НАД СИВАШЕМ
Над озером, над Сивашем
Небо посивіле,
Дві чаєчки над озером –
Чорна і біла.
Ой, та перша, мабуть, мати,
Що тужить за сином,
А та друга, чайка біла,
То вірна дружина.
Тут колись гули боями
І вода і суша,
Тут поглинуто Сивашем
І сина і мужа.
Нині чайки, тільки чайки
Тужать в оболоні.
То від сліз чи не від їхніх
Ці хвилі солоні?
***